2. Джерела та історіографія історії України. Наукова періодизація історії України

Д ж е р е л а м и з історії України є матеріальні носії історичної інформації, що безпосередньо відображають той чи інший бік діяльності людей (речові, етнографічні, лінгвістичні, усні, писемні).

Одне з чільних місць серед історичних джерел належить літописам (“Повість минулих літ” 1113 р.; Галицько-Волинський літопис ХІІІ ст. та ін.). Літописну традицію Київської Русі та Галицько-Волинського князівства було продовжено у литовсько-польську добу української історії (Густинський літопис 1670 р., “Синопсис”, козацькі літописи XVII – початку XVIII ст., зокрема “Літопис Самовидця”, літопис Самійла Величка та ін.). Окрему групу джерел з давньої історії України складають юридичні пам’ятки: договори Русі з Візантією, “Руська Правда” та ін.

Вершиною активного процесу узагальнення фактологічного матеріалу і формування оригінальної концепції історії України стала поява на рубежі століть “Історії Русів” (надруковано 1846 р.).

Історичні джерела – сукупність різноманітних об‘єктів, які відображають історичний процес і створюють можливість вивчення минулого людського суспільства; усе, що було створено в процесі людської діяльності й збереглося до наших часів.

Типи історичних джерел: усні, писемні, речові, мовні, етнографічні, фоно- і фотодокументи.

Історіографія (від грец. (h)istoria + graphe [описування]) – дослівно – «описування історії».

Наприкінці XVIII ст. остаточно утверджується якісно новий етап розвитку української історіографії, який можна вважати науковим.

Починаючи від ХІХ ст. й до сьогодні під «історіографією» розуміють:

1) сукупність праць, присвячених тим чи іншим питанням історії;

2) наукову дисципліну, що вивчає стан історичної науки та історію історичного знання².

В першій половині ХІХ ст. у вітчизняній історичній науці було започатковано народницький напрям (М.Максимович, М.Костомаров, В.Антонович, Д.Яворницький) – дослідження історії селянства, народних рухів, козаччини.

Але українська історична школа постала лише наприкінці ХІХ ст. і пов’язана з діяльністю В.Антоновича, який заснував київську школу істориків (Д.Багалій, М.Довнар-Запольський, М.Грушевський, Д.Дорошенко та ін.).

Нового імпульсу вітчизняна історична наука набула після відкриття 24 листопада 1918 р. Української Академії наук.

За радянських часів українська історична наука зазнавала великодержавних утисків з боку Москви, а 1930-ті роки ознаменувалися сталінським геноцидом проти вітчизняних дослідників.

В 1939 р. відновив свою роботу Київський університет (1924-1938 рр. – КІНО), де 1956 р. засновано кафедру історії України.

Зусиллями вітчизняних істориків і науковців засновано низку періодичних видань – „Український історичний журнал” ( з 1957 р.), “Київська старовина” ( з 1992 р.), “Пам’ять століть” ( з 1997 р.).

В сучасній історичній науці немає одностайності щодо періодизації вітчизняного історичного процесу. Більшість дослідників виокремлюють такі етапи в історії України:

І. Праісторичний період (до ІХ ст. н.е.).

ІІ. Княжа доба (ІХ ст. – 1349 р.).

ІІІ. Литовсько-польська доба (початок XIV ст. – 1648 р.).

IV. Доба козацько-гетьманської держави (1648 р. – кінець XVIII ст.).

V. Українські землі у складі Російської та Австро-Угорської імперій (ХІХ – початок ХХ ст.).

VI. Українська революція 1917-1920 рр.

VII. Україна в 20-30-х роках ХХ ст.

VIII. Україна в роки Другої світової війни (1939 – 1945 рр.).

ІХ. Україна в 1945-1991 рр.

Х. Розбудова Української держави (1991-2004 рр.).

Загальноєвропейській періодизації історії відповідає періодизація, запропонована вітчизняними дослідниками Гісемом О. В. та Мартинюком О.О.³

Назва періоду	Хронологічні рамки
Стародавня історія України	Від появи першої людини на українських землях до V ст. (до ІХ ст.)
Середньовічна історія України	V – XV ст. (ІХ ст. – 1569 р.)
Нова історія України	XVI ст. – 1914 р. (1569-1914 рр.)
Новітня історія України	1914 р. – до сьогодення