Конспект лекцій (ЗМ І)

«Підприємство – самостійний суб'єкт господарювання, створений

Залежно від форми власності, розрізняють такі організаційні види

підприємств: одноосібне володіння, партнерство, корпорація.

Одноосібне володіння – підприємство, власником якого є одна особа або сім’я, що самостійно веде справу з урахуванням своїх інтересів, одержуючи весь дохід і ризикуючи своїм майном і грошима.

Одноосібним володінням вважають:

-індивідуальне підприємство, засноване на особистій власності фізичної особи і виключно на її праці;

-сімейне підприємство, засноване на власності та праці громадянчленів однієї сім’ї;

-приватне підприємство, засноване на власності окремого громадянина України, з правом наймання робочої сили.

Така форма організації бізнесу має суттєві переваги перед іншими. Кожен власник:

-володіє всім прибутком підприємства;

-користується повною свободою діяльності;

-платить відносно невеликі податки. Але вона має серйозні недоліки:

-повна майнова відповідальність, що несе власник;

-нестача капіталу;

-труднощі менеджменту, тощо.

Партнерство (господарське товариство) – це підприємство, організація або установа, заснована на засадах угоди двох чи більше осіб (в т. ч. юридичних) шляхом об’єднання фінансових ресурсів і підприємницької діяльності, з метою одержання та розподілу прибутків, а також розподілу ризику і збитків.

Господарські товариства – це найбільш розповсюджена форма колективного підприємництва, які відповідно до Господарського Кодексу України поділяються на повні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, командитні і акціонерні товариства.

Повне товариства – його учасники займаються підприємницькою діяльністю від імені товариства і несуть відповідальність за його зобов’язаннями приналежним їм майном.

Товариство з обмеженою відповідальністю (ТОВ) – засноване однією чи декількома особами об єднання, статутний капітал якого розділений на

131

частки, визначені установчими документами; учасники товариства не відповідають за його зобов’язання і несуть ризик збитків, пов’язаних з діяльністю товариства, у межах вартості зроблених ними внесків.

Товариство з додатковою відповідальністю (ТДВ) за своєю суттю є різновидом ТОВ. На нього поширюються всі загальні правила останнього. Єдина відмінність цих товариств полягає в тому, що при нестачі майна ТДВ для задоволення претензій кредиторів учасники товариства можуть бути притягнуті до майнової відповідальності.

Командитні товариства (поширені в Німеччині) – виникають за згоди двох і більше осіб. Одна з них є одноосібним керуючим справами товариства, несе необмежену особисту відповідальність за справи товариства усім своїм майном, що наближає цю форму до приватного бізнесу. Інші члени товариства (командисти) не мають права втручатися в управління фірмою, а лише можуть контролювати діяльність товариства, знайомлячись з діловою документацією, бухгалтерськими книгами і звітами. Відповідальність за справи фірми вони несуть тільки власними коштами. При цьому прибутки і збитки командитного товариства розподіляються відповідно до внесків компаньйонів.

Акціонерне товариство (корпорація) – правова форма підприємницької діяльності, відокремлена від конкретних осіб, які володіють корпорацією, за якою функція власності та контролю поділена між акціонерами (див. рис.

9.5).

Акціонерна корпорація – юридична особа, її власники – тримачі акцій. Акціонерне товариство – це підприємство, всі власники якого несуть

обмежену відповідальність.

Вперше підприємства такого типу були створені в Англії та Голландії і являли собою комбінацію старих мореплавних компаній. Із кількох морських товариств у 1602 р. була створена «Об'єднана Ост-Індійська компанія», а в 1622 р. – «Вест-Індійська компанія».

У1757 р. перше акціонерне товариство було засновано в Росії. До 1836 р. тут уже діяло 16 акціонерних товариств, а в 1836 р. було прийнято і перше законодавство, яке поклало початок широкому акціонуванню в промисловості, на транспорті і в торгівлі. Напередодні реформи 1861 р. у Росії було вже понад 100 акціонерних товариств, а в 1909-1912 рр. в Російській імперії діяло уже 1275 акціонерних товариств.

Уроки громадянської війни та іноземної інтервенції акціонерні товариства були майже повністю ліквідовані. Відродження акціонерного підприємництва розпочалося лише у 1921 році в умовах переходу до НЕПу. Проте уже на початку 30-х років в умовах формування командноадміністративної системи акціонерні товариства були реорганізовані в державні об’єднання і розвиток акціонерного підприємництва припинився майже на 60 років. На сучасному етапі вони досягли найвищого рівня розвитку і відіграють надзвичайно важливу роль в економіці високо розвинутих країн світу.

132

УВеликобританії поширеною назвою таких підприємств є ЛТД (company LTD). Слово ―компанія‖ застосовується до будь-якої групи осіб, котра офіційно існує як економічна одиниця (фірма), в тому числі до одноосібних володінь та партнерств.

Якщо у назву фірми, окрім слова компанія додано ще й ―ЛТД‖, це означає, що підприємство створено на принципі обмеженої відповідальності його власників.

УСША термін «компанія» вживається здебільшого щодо некомерційних організацій.

Для комерційних фірм, діючих на принципі обмеженої відповідальності її власників у США та інших країнах існує поняття «корпорація»

(corporation).

Як свідчить Британська енциклопедія, термін ―корпорація‖ може бути застосований і до інших юридичних осіб, зокрема до урядових установ, навчальних закладів, трудових союзів.

Корпоративна форма підприємництва має як позитивні, так і негативні риси. До перших слід віднести:

-широку фінансову базу, яка дає можливість у відносно короткий строк здійснити значні капіталовкладення;

-високу платоспроможність акціонерного товариства;

-розподіл ризику між багатьма учасниками – співвласниками;

-чіткий розподіл функцій інвесторів і функцій управління, що полегшує проблеми зміни поколінь у керівництві корпорації.

До недоліків слід віднести:

-додаткові витрати, які пов’язані з необхідністю виконання корпорацією статутних умов звітності та її опублікування;

-доступність господарської діяльності для аналізу її з боку конкурентів;

-додатковий продаж акцій, який означає допуск покупців акцій до управління корпорацією, що зрозуміло не є бажаним для теперішніх її власників. З іншого боку відсутність можливості у всіх учасників акцій брати участь в управлінні підприємством, тому що для реального контролю потрібно мати близько 20% акцій;

-зосередження величезного капіталу у руках окремих осіб, що при відсутності належного законодавства і контролю з боку акціонерів може привести до зловживань і некомпетентності при його використанні.

Як стверджують науковці, в країнах Заходу широкого розвитку набули і спеціальні одноосібні форми організації бізнесу. Серед них:

-S-корпорації (США) – корпорації для малого бізнесу. На відміну від звичайної корпорації, прибутки якої оподатковуються корпоративним й індивідуальним прибутковими податками, S–корпорація платить податок як одноособове володіння. Для одержання статусу S-корпорації фірма повинна мати не більше 35 акціонерів і не може володіти більш ніж 80% акцій іншої корпорації;

133

-безприбуткові корпорації – діють не заради прибутку, їх цілі – освітні, добродійні, соціальні, релігійні;

-державні корпорації – створюються для надання послуг, які приватний бізнес не може і не хоче надавати (поштова служба, федеральна страхова ощадна корпорація);

-кооперативні – об’єднання створені для виконання конкретних функцій (житлові, споживчі, виробничі);

-венчурні підприємства з високим ступенем ризику, що спеціалізуються на розробці нових ідей та втіленні їх у нові технології, а також забезпечують зв’язок між фундаментальними дослідженнями і масовим виробництвом;

-франчайзи (від французького franchese – пільга, привілегія) – вид підприємницької діяльності, який здійснюється на основі ліцензії –

франшизи відомої підприємницької фірми. Виділяють три види франчайзу:

1.товарний франчайзинг, коли підприємець отримує право у провідної фірми на продаж товарів з її торговою маркою;

2.виробничий франчайзинг – здійснюється на основі ліцензії на виробництво товару незалежної фірми (сировина і матеріали купуються у фірми);

3.діловий франчайзинг, коли купується франшиза на вид діяльності.

Така підприємницька діяльність має певні переваги: підприємець користується вже перевіреними методами; зменшується ступінь ризику; нагромаджується підприємницький досвід. При цьому слід виділити і обопільну вигоду.

Продавець франчайза – велике підприємство – має можливість розширювати свою справу за незначного вкладення капіталу, може з мінімальним ризиком випробовувати, як реалізується партія нових товарів тощо.

Покупець франчайза, що вклав у справу свої кошти, є скоріше власником підприємства, ніж найманим працівником, і відчуває значну фінансову підтримку, допомогу в навчанні, організації та управлінні бізнесу, може розширити свій оборот за рахунок використання репутації материнського підприємства, його торгової марки. Порівняно з одноосібним власником самостійність управління фірмою тут дещо нижча, але податкові переваги перекривають цей недолік.

Разом з тим слід виділити і недоліки, які проявляються в недостатній самостійності та малій прибутковості, так як крім початкового внеску підприємець робить щомісячне відрахування ліцензатору до 20% від обсягу продажу. З точки зору витрат, розмір їх на придбання франшизи на 10-30% вищий, ніж на створення незалежного підприємства.

У високо розвинутих країнах франчайзинг сьогодні досить поширений. Так у США він формує 13% національного доходу, надає понад 7 млн. робочих місць.

Такі форми оорганізації бізнесу все більше поширюються і в інших в тому числі країнах постсоціального простору. Але хоч кількість одноосібних

134

володінь утроє перевищує кількість фірм інших типів, проте на корпорації у структурі бізнесу припадає майже 90% від загального обороту.

Підприємства залежно від кількості працюючих та обсягу валового доходу від реалізації продукції за рік можуть бути віднесені до малих

підприємств, середніх або великих підприємств.

 Великі підприємства – виготовляють сталий асортимент масової продукції. Це дає можливість значно зменшити витрати на виробництво продукції, знижувати ціни і зробити її доступною для масового споживача.

Аргументом на користь великих підприємств є їх переваги:

-вони активно формують внутрішній і зовнішній ринок створюючи нові види товарів і послуг;

-такі підприємства мають значні можливості здійснювати великомасштабне фінансування розробок науково-технічних проектів, що сприяє нарощуванню економічного потенціалу країни;

-тільки на великих підприємствах є всі умови для виробництва продукції найновіших наукоємких галузей, які спеціалізуються на виготовленні комп’ютерної техніки, електронних виробів і робототехніки.

«Великими підприємствами визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік перевищує двісті п'ятдесят осіб, а обсяг валового доходу від реалізації

Середні підприємства здійснюють виробництво невеликої, проте сталої номенклатури виробів у значних обсягах. Вони здатні швидко реагувати на кон’юнктуру ринку завдяки оснащеності сучасною технікою і технологією, можливості впроваджувати нові розробки у виробництво.

Малі підприємства (фірми) – організовані у формі одноосібного

володіння або партнерства (товариства).

«Малими (незалежно від форми власності) визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік не перевищує п'ятдесяти осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за цей період не перевищує сімдесяти мільйонів гривень….(Господарський кодекс України)».

Укожній країні є свої критерії класифікації підприємств (фірм) як малих.

ВУкраїні Господарським кодексом передбачено, що такими критеріям є: обсяг господарського обороту і чисельність зайнятого промислововиробничого персоналу. На практиці чисельність працюючих у малому підприємстві залежить від галузі: промисловість та будівництво – до 200 осіб, в інших галузях виробничої сфери – до 50 осіб, у науці й науковому обслуговувані – до 100, у невиробничій сфері – до 25, у роздрібній торгівлі – до 15 осіб.

135

Упромислово-розвинутих країнах значний розквіт малих і середніх організаційних структур припав на 70-ті роки, а в Україні – на останні 10-ть років ХХ і початок ХХІ століття, що стало підґрунтям для характеристики цього явища як «підприємницького буму» і об’єктом вивчення спеціалістів, політиків, науковців.

Утеоретичному плані основою такого «буму» є розвиток продуктивних сил, новий його виток, що виявляється в ряді взаємозалежних і взаємообумовлюючих процесів. Серед них:

- вищий техніко-технологічний рівень, який зумовлює скорочення зайнятості в базових галузях економіки;

- зростання платоспроможного попиту населення, який зумовлює розвиток нових потреб, особливо в сфері послуг, де найбільш ефективні і доцільні малі підприємницькі структури;

- високий рівень розвитку продуктивних сил, який сприяє розвитку ринку венчурного капіталу, інноваційних центрів, технопарків, технополісів;

- в постіндустріальних країнах рівень технологічного розвитку сприяє розвитку малого підприємництва навіть в галузях, які забезпечують економічну і національну безпеку;

- перетворення суспільної праці в творчу і високопродуктивну.

Переваги малих підприємств проявляються в їх новаторській ролі, в антибюрократичній структурі, де співпадають інтереси персоналу і підприємця-власника.

Малі підприємства створюють додаткові робочі місця, забезпечують швидку окупність витрат, оперативно реагують на зміни попиту споживачів. Ця форма бізнесу дає змогу підприємцям швидко реалізувати свої ідеї, адаптуватися до місцевого ринку, гнучко і оперативно реагувати на зміни ринкових умов, знижувати накладні витрати порівняно з великими фірмами, суттєво зміцнити економічну, фінансову базу місцевих органів влади, позитивно впливати на розвиток невеликих поселень(сіл, містечок), відроджувати художні, народні промисли тощо.

Водночас малий бізнес не позбавлений суттєвих недоліків: нестабільність доходів, ризик втрати власного капіталу і майна, ненормований робочий день підприємця, значно більший вплив спадів і депресій в економіці, інфляція, недостатня підтримка держави.

Підтримка малого бізнесу – один з основних напрямів економічної політики урядів розвинутих країн світу, оскільки малий бізнес є не тільки важливим чинником економічного розвитку, а й сприяє соціально – економічній стабілізації суспільства.

Користуючись даними Державного комітету статистики станом на 1 березня 2009 року, ми провели аналіз підприємств України за галузями економіки та організаційно правовими формами господарювання. Результати даного аналізу наведено у таблицях 9.1 та 9.2.

Таблиця 9.1

136

Кількість підприємств України за організаційно – правовими формами господарювання станом на 1 березня 2009 року

137

Таблиця 9.2

Кількість підприємств України за галузями економіки станом на 1 березня 2009 року

138

обмеженою відповідальністю – 407645, на другому місці за чисельністю

ремонту, наступна за чисельністю підприємств сфера комунальних послуг, культури та спорту, далі йдуть підприємства галузі операцій з нерухомим майном, оренди, інжинірингу та надання послуг підприємцям.

Аналіз Господарського кодексу України та інших законодавчих документів показує, що сьогодні вже створене досить надійне підґрунтя для розвитку підприємництва в нашій державі.

На жаль, ще не можна констатувати без проблемність динамізму цього процесу. Серед чинників, що гальмують процес становлення підприємництва

вУкраїні можна назвати такі:

-відсутній механізм взаємодії держави з підприємницькими структурами;

-неефективна організаційна, економічна, матеріально-технічна і фінансова підтримка підприємства з боку держави;

-повільний рух іноземного капіталу в напрямі розвитку українського підприємництва;

-недостатня економічна (професійна) підготовка кадрового потенціалу підприємництва;

139

-психологічне несприйняття окремих видів підприємництва населенням країни;

-недосконала податкова система, низька платоспроможність населення, розрив сталих економічних зв’язків з підприємствами інших країн.

3. Стійкість функціонування підприємства в умовах ринку.

Економічна сутність підприємства, незалежно від його форми власності,

полягає в задоволенні суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної та іншої господарської діяльності і на цій основі отримання максимально можливого високого прибутку.

Об’єктивною умовою реалізації цього завдання в умовах ринку і загальною закономірністю є стійкість функціонування підприємства та підприємницької діяльності.

Перехід до ринкових відносин за допомогою розпоряджень, директив та лібералізація економіки привели до виникнення й такого зростання дестабілізуючих факторів, які за короткий час роздавили тисячі первинних ланок економіки і, які виявились неспроможними протистояти їх негативному впливу. Зменшення ділової активності підприємств, непідготовленість кадрового потенціалу до нових економічних відносин і постійна загроза факторів впливу створили специфічні умови для забезпечення живучості підприємств. В цій ситуації для господарського керівника, менеджера будь-якого рівня велике значення має своєчасне виявлення тих факторів, які в найбільшій мірі впливають на стійкість функціонування та розвиток підприємства.

В теоретичному плані, найбільш зручним прийомом для визначення таких факторів є статистика і аналіз експертів. У численних оцінках, статистичних викладках і наукових роботах останніх років неодноразово підкреслювалось, що 80% невдач в підприємницькій діяльності відбувається під впливом зовнішнього середовища і лише 20% визвано недоліками в системі управління підприємством. Така ситуація не випадкова.

Підприємство як первинна ланка економіки пов’язана багатомережними економічними зв’язками з постачальниками енергоматеріальних ресурсів, замовниками товарів, робіт і послуг, з фінансовими і державними установами, з партнерами і конкурентами. Найбільш розвинутим, а відповідно і впливовішим є ринкове середовище.

Для кращого розуміння і підтвердження цієї проблеми варто навести такий приклад: «Підприємства легкої промисловості, які переробляють бавовну в пряжу, залишилися після розпаду СРСР не зі своєї вини без сировини – бавовни, і практично вони різко скоротили своє виробництво, таким чином без пряжі залишили інші підприємства галузі, які отримували її

140