Герман Гельмгольц: психофізіологія органів чуття

Німецький учений Герман фон Гельмгольц (1821–1894) маючи схильність до загальнотеоретичних філософських досліджень, вніс і у психологію низку визначних оригінальних ідей, найбільше пов'язаних із фізіологією органів чуття, а також міркувань про умовисновки, що мають, зокрема, несвідомий характер.

Г. Гельмгольц довів, що швидкість нервового збудження можна виміряти. Від 1850 р. він плідно почав працювати в галузі фізіології чуття, винайшов офтальмоскоп і офтальмометр, дослідив механізми акомодації ока.

Гельмгольц створив теорію сприймання кольорових вражень, віднайшов зв'язок між нервовими подразненнями й відповідними психічними враженнями. Узагальнивши праці із психофізіології, у 1867 р. він публікує “Посібник з фізіологічної оптики”. У подальшому досліджує фізіологію слуху, мови, сприймання музики, цікавиться звуковим сприйманням – гармонією та дисонансом, зокрема, стосовно проявів мови.

Основні думки вченого щодо процесуального характеру людського зору пов'язуються з досвідним характером останнього і передбачають важливу роль м'язових рухів. Очі людини рухаються при зорові саме тому, що відшукують позицію найкращого бачення у зв'язку з наявністю у сітківці відповідних ділянок. Окомір дорослої людини пов'язується з такими рухами. Новонароджена дитина отримує досвід бачення за допомогою таких дій, як, зокрема, зведення очей, зорових осей назустріч одне одному. Ось ці рухи й оцінюють просторові відношення. Коли очі переходять від однієї точки предмета до іншої, виникають різні відчуття. Гельмгольц визнає необхідність припустити такий мінімум природженості в зорових рухах і відчуттях, щоб показати становлення досконалих форм сприймання предметного світу.

Але тут уже більш повно й ґрунтовно виступають психологічні чинники – і насамперед здатність пам'яті у розвиткові просторового бачення та інших психічних феноменів. Утворюються асоціації між рухом очей і зоровими враженнями. Це асоціювання м'язових відчуттів та образу предмета безконечно повторюється й закріплюється, причому відкидаються асоціації, невідповідні становленню успішного досвіду. Так виховується здатність сітківки до самостійного просторового бачення.

Рух людського тіла приводить до зміни світосприймання, сприймання предметного світу. Для чіткого пояснення характеру цього досвіду Гельмгольц і використовує свій термін – “несвідомі умовисновки”. Несвідомими вони виступають тому, що породжуються асоціативно в “коморах” несвідомо працюючої пам'яті, а далі уможливлюють побудову дитиною відповідних силогізмів.

Коментуючи ці ідеї Гельмгольца, І. Павлов звів їхній концептуальний бік до вироблення умовного рефлексу, а назву “несвідомі умовисновки”, на його думку, Гельмгольцу нібито й довелося ввести саме тому, що теорія умовнорефлекторної діяльності ще не була сформульована. Так, умовисновки, і несвідомі також, мають умовнорефлекторний характер, але вказують на зміст досвіду, який переступає рефлекторний принцип. І. Сєченов також відзначав заслуги Гельмгольца “за його крок у психологічну царину, з чого виросла найбільш розроблена частина сучасної фізіологічної психології”.

До праць Г. Гельмгольца, в яких розв'язуються психологічні або суміжні проблеми, належать: “Про фізичні причини музичної гармонії”, “Про зір”, “Наукове й філософське дослідження зору”, “Про взаємодію сил природи”, “Вчення про слухові відчуття як фізіологічна основа теорії музики”, “Мислення в медицині” ,“Факти у сприйманні”, “Популярні промови” .

Значення й місце Г. Гельмгольца в історії психологічної думки важко переоцінити, зокрема тому, що його природничонаукові досягнення допомагають будувати науковий і філософський світогляд.