Розділ 7. Формування наукової психології у XIX столітті

У XIX ст. психологія починає виходити за межі філософії та прагне набути статусу самостійної науки. Науковці намагаються піддати аналізові насамперед безпосередні дані психічного досвіду. Цей досвід стосується переважно свідомості, її станів, що й стає тепер головним предметом психології. Оскільки свідомість у попередній (філософський) період історії психології розглядалася в її іманентному становленні, у відношенні до дійсності, вона тлумачилася незалежно від діяльнісної активності людського тіла, мозку. Тому було висунуто вимогу: науковий підхід має передбачати кореляцію психічного (як свідомості) з його безпосереднім тілесним субстратом. Проте дослідження субстрату психічного поставило перед психологами поряд із психофізичною нову проблему – психофізіологічну. Здавалося, її досить легко вирішити. Треба тільки послідовно міркувати. Однак наукове мислення, торкнувшись цього питання, увійшло в стихію паралогізмів.

Нарешті, постала ще одна методологічна проблема. Чи має психічне власну іманентність, самодостатність? І похідне питання: чи існує свобода волі? Якщо існує, то наукова психологія втрачає свій сенс. Якщо ні, то все детерміноване (ззовні та зсередини – зовнішнім світом і мозком), а про психологію як самостійну науку мова йти не може.

Спроба побудувати психологію як науку про стани свідомості, з визнанням психічного як самодостатньої сутності приводить наукове пізнання до глибоких суперечностей. Психіка не має мети в самій собі. Вона виконує певну функцію – пристосування організму до середовища. Постає принципово нова психологія – природничонаукова.

Науковість прагнули бачити в тому, щоби пізнати психічне в його трьох відношеннях: до зовнішнього, об'єктивного світу, до мозкового субстрату та як детерміноване певними чинниками.

Психологія намагається забезпечити собі статус самостійності тим, що стає наукою природничонауковою, пов'язаною найбільше з фізіологією та біологією.

Першими вченими експериментаторами у психології стали фізики (Г. Фехнер, Г. Гельмгольц) і фізіологи (В. Вундт, І. Сєченов), а їхні праці стали природничонауковою основою для запровадження експерименту в психологію. Особливо слід відзначити, що ці вчені формували експериментальні методи, які могли бути застосовані й під час вивчення психічних явищ.

Протягом ХІХ ст. було здійснено ряд важливих відкриттів: розрізнення чутливих і рухливих нервів (1822), відкриття того факту, що центром рухів – рефлексів є мозок, а також закону специфічної енергії нервів, відповідно до якого ми пізнаємо не безпосередньо речі, а лише збудження самих нервів (Й. Мюллер, 1838), виявлення існування спеціальних нервів не тільки для п’яти основних відчуттів, а й для їхніх якостей – кольору, висоти звуку тощо (Г. Гельмгольц, 1860). У ці ж роки було відкрито, що нервовий імпульс є електричною хвилею, яка заряджена негативно (М. Бернштейн, 1849–1866), при цьому швидкість передачі імпульсу становить 50 м/с (Г. Гельмгольц, 1850). Тоді ж було висунуто ідею мозкової локалізації, відкрито центр мови (П. Брока, 1861), а також те, що спинномозкові рефлекси гальмуються центральними механізмами (І. Сєченов, 1863). Інтенсивно розвивалися фізіологічна оптика й акустика (Г. Гельмгольц, 1855–1866), у рамках якої було розроблено теорію сприймання, або так звану теорію неусвідомлюваних умовиводів.

Становлення експериментальної психології пов’язують з 1879 р., коли В. Вундт у Ляйпцігу створив першу експериментальну психологічну лабораторію. Разом з тим очевидно, що це досить умовна дата. Адже праці Е. Вебера, Г. Фехнера, Г. Гельмгольца є по суті психологічними експериментами. Слід зауважити, що задовго до 1879 р. І. Сєченов застосовував психофізіологічні та психологічні методи у своїх дослідженнях.

Проте у XIX ст. наукова психологія ще недобачає тієї принципової межі, де вступає в силу філософська настанова дослідження, тому спроба побудувати психологію без будь-якої метафізики виявляється абсурдною. Гадалося, що вчені здійснять велику спробу спертися на наукові засади у вирішенні важливих методологічних питань, перебувати тільки в межах науки, аби позбутися безплідного філософування. Проте й сама наука, рухаючись до принципових засад, не помічає, як потрапляє у філософський вир і все ще сподівається опертися на науковий ґрунт і науково вирішити ці питання, але стає схожою на барона Мюнхгаузена, який сам себе хотів підняти вгору, вхопившись за власне волосся.

Отже, психологія як самостійна наука, що тількино вийшла зі сфери філософії, потрапила в скрутне методологічне становище, її представники спробували провести аналіз свідомості як замкненого в собі світу. Вони розкладали свій предмет на елементи, компоненти, частини, а потім намагалися поєднати їх. Інакше кажучи, відшукували цеглинки свідомості, а потім пов'язували їх своєрідним “розчином”, що становив собою ті самі цеглинки. Тому психологію було названо – і жартома, і всерйоз – “цеглинно-розчиновою”. Вона тяжіла до психології старої, філософської. Спроби використати математичні методи для аналізу динаміки суб'єктивних станів дали незначний ефект.