Лекція 4. Судження

1. Судження як форма мислення.

2. Поняття про питання.

3. Класифікація простих суджень:

а) класифікація суджень за характером предикату;

б) ділення атрибутивних суджень по якості;

в) ділення атрибутивних суджень за кількістю.

1. Судження як форма мислення.

Якщо в понятті відображається сукупність найбільш суттєвих ознак предмету пізнання і розкривається його сутність, то в судженні розкривається якась одна з сторін цього предмету, відображається наявність у нього якоїсь ознаки (однаково: суттєвої або несуттєвої). Судження відображає належність ознаки предмету і, оскільки судження співвідноситься з об’єктивною дійсністю, воно буває або істинним, або хибним. В істинному судженні думка про предмет і про ознаку предмету з’єднані так, як цей предмет і ознака зв’язані в дійсності. (Наприклад: “Сонце – це зірка” – істинне судження, “Сонце – це не зірка” – хибне судження)

Судження– це форма мислення, за допомогою якої виражається належність чи неналежність ознаки предмету (предметам), і яка володіє властивістю бути або істинною, або хибною.

В традиційній логіці судження ділиться на:

• суб’єкт – це частина судження, в якій відображаються предмет мислення;

• предикат – це частина судження, в якій відображаються деякі властивості предмету мислення, або відносини між предметами;

• зв’язка – показує, в якому відношенні знаходяться між собою предмет і властивість, суб’єкт і предикат. (Наприклад: в судженні “Естетика є філософська наука” “естетика” – суб’єкт, “є” – зв’язка, “філософська наука” - предикат).

Суб’єкт, як правило, є фіксація відомого, предикат виражає нове знання. Суб’єкт і предикат називають термінами судження. Як і всяка думка, судження фіксується, зберігається і передається за допомогою мови. Нема суджень поза матеріальною мовною оболонкою. Частіше судження закріплюються, оформлюються і передаються за допомогою речень. Підкреслимо особливо, що форми мислення не тотожні формам мови, суб’єкт – підмету, предикат – присудку.

2. Поняття про питання.

Це дуже важливе питання, тому що з постановки питання починається всяка науково-практична діяльність і закінчується вирішення питання.

Всяке питання характеризується тим, що:

а) в питанні міститься деяке знання; б) це знання є невизначене, воно одночасно є незнання; в) є потреба переходу від незнання до знання.

За структурною ознакою питання діляться на: питання до рішення і питання до доповнення.

Питання до рішення– це питання, які потребують пошуку істинного питання в заданому реєстрі суджень. (Наприклад: “Це кут прямий, тупий або гострий?”). Особливий вид питань до рішення – дихотомічні питання, які потребують відповіді “так” чи “ні”, (вибір істинного судження з двох взаємовиключаючих суджень). Наприклад: на запитання “Чи існувала Атлантида?” можливі дві відповіді: “так” і “ні”.

Питання до доповнення: питання не містить відповідь. Відповідь можна одержати, підставивши замість запитального слова деяке поняття. (Наприклад: “Хто є автором поеми “Енеїда?” Котляревський є автором поеми “Енеїда”).

За шляхом і методом рішення поняття діляться на:

а) інформаційніпитання: відповідь вже є у людства, можна знайти відповідь у довіднику. (Наприклад: “Яка найвища гора світу?”);

б) задачі: знання виводиться із певних умов за допомогою певних правил (алгоритму);

в) проблеми: це питання, відповідь на яке не містить накопичене знання людства і алгоритму рішення немає. (Наприклад: “Яка причина ракових захворювань?”)

Питання повинно ставитися правильно, бо неправильне питання веде до хибного висновку.

Правила вірної постановки питання:

1. Питання повинно формулюватися ясно, чітко.

2. Передумови питання повинні бути істинними судженнями.

Помилка: “помилка багатьох питань” (Наприклад, питання Карла П: “Чому мертва риба не збільшує ваги посуди з водою, а жива збільшує?”).

3) При постановці питання необхідно враховувати сугестивний (навіюючий) вплив питання.