Книга з радіожурналістики

шляхами: опитуванням самого героя та опитуванням людей, які близько знають його і можуть дати йому характеристику. В обох випадках для радіо важливо не лише те, що говорять опитувані, а й те, як вони це гово­ рять. Це " я к " допомагає слухачам повніше, чіткіше уявити портретовану особу. Отже, для радіожурналіста, який готує портретне радіоінтерв'ю, велике "значення має оволодіння поетикою діалогу, тонкою драматургією інтерв'ю, полемічним мистецтвом" [11, с. 171]. Володіючи цими професій­ ними якостями, журналіст зможе підготувати портретне радіоінтерв'ю, яке є ніби невеликим драматичним твором із своєю зав'язкою, кульміна­ цією і відповідними висновками:

Диктор: Тоді, коли виборювалася наша Незалежність, коли студенти кинули себе на холодний асфальт майдану, який став першим клаптиком незалежної те­ риторії України, разом з ними — те бачили всі телеглядачі — голодувала народна артистка України Ніла Крюкова. Журналістка Ганна Дениско давно хотіла розпита­ ти Нілу, що її вивело тоді на Майдан Незалежності, і, якось зустрівши артистку у Спілці письменників, вона записала інтерв'ю з нею.

Кор.: Інтерв'ю залишилося недоговореним, недописаним, але сьогодні за­ прошую радіослухачів ознайомитися саме з таким. Хай буде все, як є, як мовило­ ся, без жодних уточнень і стилістичних прикрас. Просто — голос. Голос народної артистки України, лауреата Шевченківської премії Ніли Крюкової. Один з тих го­ лосів, які вимолили Україну і вивели з безгоміння.

Ніло, наше покоління має не так багато людей, здатних кинутися на барикади. Дехто звик озиратися, мовляв, вік, посада, звання зобов'язують бути помірковани­ ми. Чому вас не зупинили ні звання, ні можливі неприємності на роботі?

Крюкова: Напередодні студентського голодування у нас ночували друзі моєї доньки Мирослави, що приїхали зі Львова. Я почула, які вони вимоги ставлять, і зрозуміла, що це — мої однодумці. А як вони вже пішли та лягли на цей холодний граніт, і я побачила цих дітей, то відразу ж до них приєдналася. Мирослава була в охороні, вона голодувати не могла за станом здоров'я, то я собі й вирішила, хай вона маму охороняє.

А взагалі, я не думала, що потім буде. Діти пішли вперед, і я зрозуміла, що назад не треба озиратися. Треба йти тільки вперед, і діяти, діяти! Ще, мабуть, якесь почуття — дванадцяте, тринадцяте, двадцять п'яте — мені підказало, що на студентів, може, менше зважатимуть, а мене вже Україна знала, на той час я була популярною (перепрошую, що так кажу, але багато людей мене любило), то своєю участю я заявлю про громадянську позицію і свою, і свого покоління.

Але сталося це не так спонтанно, оцей протест у мене давно в крові. Та й ким же треба бути, щоб без протесту сприймати ті заборони, з якими постійно стика­ лася, працюючи у філармонії! Доходило до речей трагікомічних. От у Глазового є баєчка про Цибулину й Картоплину. Там Картоплина каже, що вона тепер "картош­ ка", Цибулина ж дивується, бо вони обидві з одного села, а закінчується все мо­ раллю:

"І між людьми зустрічаєш лукаву породу, Яка хати цурається і рідного роду".

То за цю гумореску я ледь не позбулася роботи — це було 1973-го року. Кор.:к що за історія вийшла з прем'єрою "Марусі Чурай"? До Полтави доходи­

ли розповіді про три ляпаси Ліни Костенко директорові філармонії і таке інше...

Крюкова: 1981 року вийшов роман у віршах Ліни Костенко "Маруся Чурай". Про нього мені сказав Григір Тютюнник. Була декада української культури в Азер­ байджані, ми пливли на кораблі, стояла осінь, задуми оті страшні уже в Григоровій голові були. Він мене підкликав і спитав, чи прочитала "Марусю Чурай". Кажу, книжки не можу дістати. "Тобі дасть її Олекса Шеренговий. Ти прочитай і зроби. Бо ти єдина в Україні зможеш і посмієш". Ото він мені сказав, а я того Олексу не бачила,

а Григір пішов із життя, і в мене був шок, як у всіх нас. І я ніби про це забула.

Апотім, коли життя стало таким нестерпним, що хотілося щось зробити, не дай, Господи, таке, як зробив Григір, коли посилилося відчуття, що зашморг затягуєть­ ся, — я раптом схопилася за цю ідею. Прочитала "Марусю Чурай" і сказала собі — я це зроблю! Григір сказав мені це зробити — я зроблю. І я зрозуміла також, що більше одного разу я цього не прочитаю. Але впевнена була, що хоч один раз "Марусю" почують.

Кор.: Як поставилася до цієї ідеї Ліна Костенко?

Крюкова: Вона сказала: "Ніло, я вам вірю. Що хочете, те й робіть". Почалися репетиції на Оболоні у квартирі Галини Менкуш, бандуристки, щоб ніхто й не знав. І так мене захопила ця робота, що все летіло.

Настає день, коли бачимо, ще вже треба виходити на сцену. А виступати я хотіла не в якомусь Будинку культури, а в Колонному залі філармонії, щоб шуму було багато, щоб це була подія. Бо ж знаю, що це буде один лише раз!

А тут саме один директор пішов, а Лобанов ще не прийшов, і я в оце безвлад­ дя зуміла випустити афішу. Афіші по всьому Києву розклеєні, люди квитки розку­ пили, аншлаг-переаншлаг, і тут якраз Лобанов прийшов. Я кажу, що маю здати на художній раді роботу, бо 29 січня 1981 року мала читати. А він відповідає, що двох годин часу в нього немає, щоб я назавтра на 20 хвилин уривки приготувала.

І раптом наступного дня, коли мала засідати художня рада, директор прихо­ дить, дивиться перелякано, махає пальцем мені перед очима і каже: "Чітайтє всьо, от коркі до коркі". Я зрозуміла: уже настукано. Членам худради ролі роздано. Бу­ дуть "клєйміть пазором". На тій раді тільки Діана Петриненко не могла нічого ска­ зати, вона моя подруга, вона сиділа й плакала.

/Гор.; Чим же ваша й Ліни Костенко "Маруся Чурай" так налякала "бійців ідео­ логічного фронту"?

Крюкова: Казали, що я неправильно розставила акценти. Навіщо я взагалі взяла це? "Зачем это ворошить?" — обурювався директор. Допитувалися, чого це я з такою любов'ю все це читаю? Звідки така глибина? Звідки сльоза?

Кор.:Так це ж добре — і глибина, і сльоза, і любов...

Крюкова: Усе це разом називалося "націоналістичними проделками Крюко­ вої". Далі тиждень я не їла — не пила, мене водили по кабінетах, тикали межи очі пальцем: "Чья это была инициатива?". Міністерство культури, ЦК, КГБ, міськком партії... А найбільше доводилося ходити до директора: прийдеш, там якісь люди сидять і все допитуються — про ту ініціативу. Ну, а я кажу, що ініціатива була Бажа­ на, а наштовхнув на думку Григір (він уже для них недосяжний), а так — це моя ідея.

Залишаються два дні до вистави. Відмінити вони її не можуть, бо це буде скан­ дал, їм треба, щоб вистава ніби відбулася, але щоб її ніхто не бачив, щоб вона провалилася і т. п. І вони заготовляють запрошення у Будинок культури заводу ''Арсенал". А мене допинають, що текст не літований.

—Як? Адже роман виходив у світ, усі цензурні рогатки перейшов!

—Но это же другой жанр! — відповідають мені.

І о восьмій вечора кажуть, що коли я до сьомої ранку все надрукую, то, може, залітують. Я розриваю зошит на кілька частин і до півночі розношу по друзях, а о шостій ранку збираю — і о восьмій у кабінеті директора. Тут з'ясовується, що треба ще йти брати письмовий дозвіл у автора. А як я читала Гончара, Шевченка чи Пушкіна, то хіба брала в них дозвіл?

Аце вже було 29 січня. Ліна Костенко подивилася на мене й каже:

—Вас немає. На вас самі синці. Вони вас довели до того, що ви сьогодні нічого не зможете прочитати.

Я розумію, що Ліна Василівна має слушність. Але тепер уже я не вільна не читати: вони вже мене наказом по філармонії зобов'язали читати в БК "Арсенал", заборонивши читати у філармонії,

Не буду розповідати про всі перипетії того дня, але один епізод згадаю. 17-та го­ дина. Заступник директора сідає за кермо, директор саджає мене спереду, як під конвоєм, везуть додому по костюми. Вдома тітка дивиться на мене з жахом. Іду до сусідів, щоб подзвонити, — супроводжувачі за мною, іду в туалет — ногу між двері ставлять. Певно, думали, що зашморг затягну, як Григір.

Того вечора я читала на автопілоті. Був момент, коли голову підняла —- і чую, що падаю. Пам'ятаю тільки те, що було після вистави: Діана і Павло Громовенко прийшли й одтирають мені руки й ноги. Павло, царство йому небесне, і каже: "Ніло, доки ти читала, Ліна викликала директора філармонії в коридор і вліпила ляпаса".

А про те, що ляпас був не один, я довідалася під час слідства. Кор.: Що, справу завели?!

Крюкова: А як же інакше? "Две украинские буржуазные националистки гото­ вили в Киеве восстание, и приехали главари из Львова...".

Кор.: І що ж вас питали?

Крюкова: Ліну питали: "Как же вы могли, такая известная поэтеса, дать поще­ чину должностному лицу?". А вона каже: "Це неправда, я його вдарила не раз, а тричі: за Марусю, за Нілу й за себе". — "А почему ударили директора?" — "Бо він найнижче сидить. Тих, хто вище, я не дістану, та в мене й рук і ніг не вистачить, щоб їм усім дати ляпаса".

Оце все по Києву розходиться, стільки людей знає, скільки розмов, сміху... То довелося справу спустити на гальмах. Викликали директора і пояснили, що в усі часи, коли жінка давала ляпаса, чоловік просив пробачення.

Мені потому дали медаль "За трудовую доблесть" ...і заборонили читати Шев­ ченка. Був вечір Шевченківський в університеті, прошу, дайте хоч що-небудь про­ читати, хоч "Причинну", "Реве та стогне". — "Читай "Чуття єдиної родини"".

Кор.: Пам'ятаю, яким святом для душі і розуму була ваша "Маруся Чурай", коли ви привезли її до Полтави...

Крюкова: То була вже відлига — Ліну Костенко на здобуття Шевченківської премії висунули. Ми записували виставу на Українському телебаченні. Ставили й тут

314 Розділ 8

спиці в колеса. Студії не давали. Записували в музеї Лисенка. Техніку дали тільки на чотири години. Мікрофон хусточкою перев'язаний. Але всупереч усьому — ми виставу записали, і той внутрішній спротив, яким горіли наші душі, в ній відбився. Певно, запис уже знищили, розмагнітили, а шкода.

Кор.: Як нині складаються ваші стосунки і з телебаченням, і з організаторами концертної діяльності?

Крюкова: На телебаченні сьогодні знімають тих, хто має гроші. Тих, хто читає Шевченка, Тютюнника чи Гончара, туди не кличуть. В основному працюю по шко­ лах. Це прикро, що тільки школи лишилися, але приємно, що працюю з молоддю.

Тих, кому за 50, за 40, уже, як кажуть, могила виправить, а юні душі вбирають усе добре й вічне, якщо його талановито подати.

Кор.: Доводилося якось чути від одного директора філармонії, що він запро­ шує на гастролі своїх друзів із Росії, бо українські артисти дорого коштують. Скільки ж коштує концерт народної артистки Ніли Крюкової?

Крюкова: Мій сольний концерт коштує 98 гривень. Це входить у мою зарпла­ ту. Але чомусь запрошують тих, що вивозять з України тисячі доларів. Подивіться, чи мають роботу Тарас Петриненко, Ніна Матвієнко...

Кор.: А кого ще ви вважаєте людьми, близькими вам по духу?

Крюкова.'їх багато. Марійка Миколайчук, Валя Ковальська, Діана Петриненко, Ніна Павленко, Неля Москвіна, Валя Третякова, Ніна Писаренко, Тамара Грицен­ ко... Серед молоді ціную братів Морозів, бандуриста Тараса Силенка — дуже гар­ на людина. Це проблема — позакінчували діти Інститут культури, мають талант і українську душу, а мусять сидіти без роботи. Мирославині товариші — також мої друзі. Дуже багато гарних людей стрічалося мені на життєвому шляху. Але багато і розчарувань. Та не настільки, щоб вішати голову, хникати, панікувати. Хіба моїй матері було легше, як за палички працювала? Що ж, я цього не пам'ятаю, як сиділа голодна у хаті під дірявою стріхою, у дощ відра підставляла та ночви, щоб долівку не залило?

Кор.: На жаль, у багатьох наших земляків пам'ять чомусь виявилася корот­ кою...

Крюкова: Нагадуєш про пережите таким, а вони кажуть: "Он Алла Пугачова співає: "Было, было, было и прошло". Якось під час минулих виборів, агітуючи за Олеся Шевченка, зайшли в один тракторний табір. А там крик підняли, мовляв, у колгоспі було гарно жить, а ми, бандерівці, ту щасливу жизнь поруйнували. Ви­ кричалися, а я й питаю: "Чого ж ви всі такі старі? (А їм усім понад 60). Якщо в кол­ госпі так було гарно, то де ваші діти?" — "У містах, там, де й ви". — "Правильно, і я втікала з колгоспу, і мені паспорта не давали".

Атут і голова нагодився. Молодий чоловік, але ж який хамовитий! Зрозуміло, чому люди в цьому селі такі озлоблені. "Вон з моєї землі!" — кричить. "А це земля не ваша, а наша, українська", — кажу. — "А ти стій взагалі, слиною не цвіркай". І всі ці дядьки в присутності цього хама стали ніби ще меншими, наче в землю повгру­ зали. "Ну, от, бачите, — кажу, — хто вами керує, а була б моя українська влада, хіба б так до людей ставилася? Він же мені в сини годиться, а матюччя гне".

Авзагалі, риба гниє з голови. Лобіюють усі безчинства мафіозі оці, з'єднані зі структурами, що були при владі ще за комуністів. Хто сьогодні розкошує? Діти

партноменклатури. Батьки ще про комунізм галасували, а дітям будували "цвітущий капіталізм".

Біда в чому? Наш народ ще не готовий обирати патріотів. Як тільки народ доросте до того — Україна стане державою нашої мрії.

Вона стане державою нашої мрії ще й тому, що вже народжується українська еліта. Хай поки що тонкий шар, але вона є в кожному місті. їх мало, але коли я дивлюся на ці одухотворені обличчя — чи студентів Могилянки, чи учнів наших національних шкіл, чи молодих митців — я знаю, що в України є майбутнє.

Кор.: Настав драматичний, болісний 2001 рік. У людському морі, що під маєвом державних стягів зібралося біля Верховної Ради протестувати проти відставки уряду Ющенка, я не зустріла її. Але моя колега, ділячись враженнями від того дня, сказала: "Бачила Нілу Крюкову. Зосереджена, сувора, пасіонарна, в одязі, як до походу, вона немов палала сама і запалювала інших".

Ця вість теплою хвилею огорнула серце. Надто багато людей нашого з Нілою покоління, загорівшись на початку 90-х, до їх кінця дійшли хатоскрайниками, здат­ ними лише з погордою повчати тих, хто намагається щось зробити для того, щоб очистити український корабель від слизняків, мулу та різних черепашок-прилипал. А вона так і йде по життю з білою пов'язкою на чолі, яку одягла колись на Майдані Незалежності — першій вільній території Незалежної України.

Диктор: Ви слухали інтерв'ю з народною артисткою України Нілою Крюковою, яке підготувала журналістка Ганна Дениско.

* * * * *

Диктор: Степан Пушик — поет, прозаїк, публіцист, драматург, пісняр, учений, фольклорист, громадсько-політичний діяч, народний депутат першого демокра­ тичного скликання, лауреат Шевченківської премії, премій фундації Українського вільного Університету в Нью-Йорку імені Воляників-Швабінських, імені Стефаника, Чубинського, Ірчана, Копиленка, почесний член "Просвіти" і Національної спілки краєзнавців, член українського ПЕН-клубу та НТШ, професор Прикарпатського на­ ціонального університету імені Стефаника, кандидат філологічних наук... Запро­ шуємо послухати інтерв'ю, яке дав Степан Пушик журналістці Дарині Назарчук.

Кор.: Степан Пушик — автор півсотні книжок, близько 120 пісень (та яких! — "Любисток", "Треба йти до осені", "Козак гуляє", "Пісня про матір", "Яблука падають"). Особливо врожайним був цей рік, в якому письменник відзначив своє 60-річчя: побачили світ перші книги шеститомника, дві книжки для дітей — "Зелена Борода" і "Новинкар", збірка поезій "Сенети", в дорозі до читача книжка прози, з'явилося і видання про самого Пушика — "Слово і доля".

Степане Григоровичу, що Ви відчуваєте, дивлячись на довгі полиці своїх книг? Пушик:ІЇ\о життя не змарнував. Хоча, здається, був запрограмований на більше. Кор.: Що в житті згадується найперше?

Пушик: Дитинство. Мама вийшла заміж за вдівця з двома дітьми і народила нас четверо. Коли помер батько, мені було 13, сестрі — 11, братові — 6 і меншій сестрі — рік. Дуже бідували, а тут ще маму оштрафували, буцімто вона взяла кілька буряків у колгоспі. Мама від того захворіла, і я залишився в сім'ї за старшого. П'ят­ надцятирічним працював на фермі. Щоб вижити, рятувалися вишнями, суницями.

316 Розділ 8

Жили в старій хаті, що протікала. Тож завжди мріяв збудувати для сестер гарні будинки. Що й зробив, коли став журналістом і письменником.

Кор.: Щоб так багато встигнути, треба бути дуже організованим...

Пушик: Життя привчило. Колись працював рахівником, старшим економістом і мусив плани та звіти здавати точно в строк. Три роки служив в армії, звик до дисципліни. Працював шість років в обласній газеті і знаю, що таке здавати мате­ ріали "в номер". А ще мав добрих учителів, бачив, як працюють Олесь Гончар, Павло Загребельний, Роман Федорів, Роман Іваничук, Ліна Костенко. У Літінституті мій керівник Валерій Дементьев радив: хочеш чогось досягти — щодня працюй або хоча б сиди за робочим столом вісім годин. Тож гасло "ні дня без рядка" — моє буквально. Лише щоденників, які веду вже сорок літ, маю 300 томів. А кожен том десь 200 сторінок. Думаю, в мене найбільший щоденник на планеті, більший навіть від щоденника корейця, якого занесено до Книги Пннесса. Не кажу вже про записи усної народної творчості. Зокрема, на основі своїх фольклорних записів видав "Казки Підгір'я", "Золоту вежу", "Срібні воли", "Українські тости".

Кор.: Як складається ваш робочий день?

Пушик: Сплю шість годин на добу. Прокидаюсь о 5-й ранку. Біжу до парку, до свого дуба, біля якого роблю комплекс вправ. Як нема снігу, ходжу по парку босий. З квітня по вересень щодня купався в Бистриці й у міському озері, а тепер більше влітку. Потім сідаю працювати або йду в університет читати лекції. Працюю, як правило, до 14-ї години. Тоді йду по редакціях або на базар. До речі, там зібрав фольклору не менше, ніж у наукових експедиціях. Повертаюсь додому — і знов за роботу. Чергую прозу, поезію, фольклор, наукові статті...

Кор.: Ви працюєте в різних жанрах. А який улюблений?

Пушик: Важко сказати. Вірші — як дощ: то кілька в день, то за кілька днів — один. Буває, до якогось рядка повертаєшся аж через 20 років. А проза — роман "Галицька брама" писав 10 років, "Страж-гору" — півроку. Драматургія — це ніби хочеш скинути з душі камінь. А пісня — то маленька драма, мікротеатр. Маю і свій жанр — роман з народних уст. У той час, коли рекомендували писати про людей праці і вихолощували з творів усе живе, я почав писати свою "фольклорну" прозу. Завжди хотів, щоб мої твори пахли Карпатами, весняною землею. Зібрав 15 тисяч приказок і прислів'їв, 500 казок, кілька тисяч пісень, примовок, переказів, загадок, ігр та забавлянок, коломийок, підготував два томи легенд. У свої твори намагаюся вносити нові слова, щоб збагатити нашу мову. Адже слова, як і люди, втомлюють­ ся. Одним треба дати відпочити, а інших узяти в танець, як молоду дівчину.

Кор.: А як виникла думка видати збірник українських тостів?

Пушик: Тости я збирав паралельно. Досі такої книги не було, і мені здалося, що це несправедливо стосовно нашого народу. А мій улюблений тост був надруко­ ваний у першому номері "Голосу України". Написав я його в залі Верховної Ради, а потім він поширився як народний. Ось він: "Музики, грайте! Зачаруйте грою! Нам вечір цей солодший од вина. Жіночий одяг так блищить, як зброя. Тож вип'єм за роззброєння, до дна!".

Kop.:Hv\ означає це, що жінки у Вашому житті грають особливу роль? Пушик: Відповідаю так: "Півміста я перелюбив, півобласті мене любило". А як

серйозно, то з дружиною ми щасливо прожили 33 роки, ще чотири перед тим дружили. Виростили двох дітей, є троє онуків, які люблять дідові вірші і вже самі потроху римують.

Кор.: Ви з тих письменників, які заробляють на життя творчістю?

Пушик: Колись могло так бути, а сьогодні гонорарів майже не платять. Досі пам'ятаю свій перший гонорар 1959 року — 4 карбованці 40 копійок. А високі гоно­ рари почав отримувати тоді, коли став Шевченківським лауреатом. Потім усе "зго­ ріло", і настали нелегкі часи.

Кор.: Праця в університеті задля заробітку?

Пушик: Ні, мені дуже цікаво працювати зі студентами.

Кор.: Довгий час Ви керували літоб'єднанням, вели літстудію для початківців. Чи суворий Ви наставник?

Пушик: Ставлюсь до молодих дуже обережно. Але інколи треба і посварити, щоб людина пішла доброю дорогою. Та навіть літстудійці, що не стали літератора­ ми, тепер принаймні можуть розрізнити, де література, де халтура, де ерзац, а де справжнє.

Кор.:У вас багато премій і нагород. Яка з них найдорожча?

Пушик: Шевченківська премія. У нашій сім'ї був культ Шевченка. Мати часто читала нам його, тож моє життя оповите цим святим іменем. Я очолював обласне товариство української мови імені Шевченка. Створив з телевізійниками фільм про Кобзаря у Казахстані. Організував вечір і кошти переказав на відновлення спаленої хати батьків Тараса. І живу на вулиці Шевченка, поблизу Шевченкового парку, де завжди стрічаю новий день.

Кор.: Відомо, що у Вас гострий язик, на який, не дай Боже, потрапити...

Пушик: Язик мій — ворог мій, але і мій самозахист. Люблю грати героя, коли душа болить. Насправді ж хворобливо переживаю, коли мені насвинячать. Тому сам намагався нікому не чинити зла. Коли в 1972 році інтелігенцію примушували підписати листа, в якому схвалювалися арешти дисидентів, відмовився.

Кор.:У Вас завжди багато друзів. А де компанія — там і спокуса...

Пушик: Коли мав великі гонорари, то ми часто "водили козу" — ішли з однієї кав'ярні до іншої. Але після ГКЧП я розчарувався у багатьох своїх колегах. Та й творчість літературну, наукову завжди любив більше, ніж випивки.

Кор.: Ви відомий любитель розіграшів. Про це ходять цілі легенди!

Пушик: Якось я виступив у Верховній Раді і сказав, що Україну довели до того, що такий-то професор (який мені добре дозолив) ходить на лекції без шкарпеток. Після цього тому професорові стали надсилати посилки зі шкарпетками, навіть з Канади. А взагалі парламент й Івано-Франківськ я закидав пародіями й епігра­ мами.

Кор.: А Вас удавалося комусь розіграти?

Пушик: Мені помстився гуморист Павло Добрянський. Якось я розклеїв оголо­ шення, що він візьме на квартиру двох гарних студенток, дзвонити після 23-ї годи­ ни. Павло здогадався, хто йому влаштував веселе життя, і відплатив: прочитав оголошення, що пропала собака в одних людей, і подзвонив їм, буцімто вона у ме­ не. Дійшло до того, що те подружжя робило у моїй квартирі обшук. З'ясувалося, що пропала собака в колишнього кадебіста.

Кор.: Чи бувало Вам соромно за якісь свої вчинки?

Пушик: Завжди роблю підсумок дня і часто себе картаю за якісь слова. Бувало, людина мені добро зробила, а я не зумів їй віддячити. А бувало, й навпаки. Думаю, кожен з нас має небесний комп'ютер, який визначає нашу поведінку, і з цим нічого

не вдієш. Бог кожному з нас дає право вибору і каже: не спи, працюй! Але часто замість працювати ми шукаємо собі виправдань.

Кор.: к як рятуєтесь, коли на душі кепсько?

Пушик: Беру рюкзак, тікаю в гори. Зрозумів, що не мудріший за людей, які там живуть. Скільки я там зустрів талановитих особистостей, які почувають себе са­ мотніми оленями, бо їх не розуміє оточення, з них сміються, бо вони не такі, як усі. Дай Боже те опублікувати, що я від них позаписував!

Диктор: Ми передавали інтерв'ю журналістки Дарини Назарчук з лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка, письменником Степаном Пушиком.

Радіоінтерв'ю-анкета передбачає оперативне експрес-опитування на вулицях міста, в залах засідань, в концертних залах, в фойє театру, на стадіоні тощо. Зазвичай, задається одне-два запитання, інколи — три. Запитання потрібно сформулювати і задати так, щоб відповіді на них були цікавими для широкого кола радіослухачів. На основі відповідей ство­ рюється уявлення про те чи інше явище, подію, факт, які викликають інтерес у громадськості. Радіоінтерв'ю-анкети допомагають радіоредакціям краще уявити слухачів, з'ясувати їх інтереси, нахили, уподобання. Ін- терв'ю-анкета часто є своєрідним соціологічним дослідженням:

Диктор: Радіоінтерв'ю-анкета Сергія Барашевського. Кор.:У чому виявляється ваш патріотизм?

Юрій Квас, архітектор: Мій патріотизм виявляється у тому, що я щодня дотри­ муюсь встановлених державою правил. Адже, як відомо, ставлення людини до дрібниць свідчить про її відношення до глобальних речей. Я переходжу вулицю на зелене світло, працюю, голосую на виборах, розмовляю українською мовою — це мій патріотизм. Я також думаю, що товари іноземного виробництва на наших рин­ ках — це хороший стимул для нас розвивати своє патріотичне ставлення до Укра­ їни.

Тамара Петрова, продавець газетного кіоску: Зараз усі критикують владу за те, що підвищилися ціни на бензин, тарифи на воду. При цьому вони забувають, що це уряд тієї держави, в якій вони живуть. Я приймаю мою державу такою, якою вона є, і не критикую її. Я вірю в те, що майбутнє буде кращим.

Юлія Терлецька, викладач англійськоїмови: Сильним патріотом я себе не вва­ жаю, хоч треба було б. Найбільше це почуття прокинулося під час помаранчевої революції. Коли я була в Чехії, то всіляко намагалася популяризувати українську мову, хоч нам казали: "Українців тут не люблять. Розмовляйте якою хочете мовою, тільки не російською чи українською"... Зрада патріотизму — це коли люди їдуть за кордон працювати на користь чужої держави, а зі своєї тікають.

ігор Когут, музикант: Мій патріотизм не виявляється ні в чому. Але я патріот. Хоча б тому, що не люблю тих людей, які розкрадають багатства України. Наразі держава мені не заважає, і я їй теж не заважаю. Наші шляхи якось не перетинають­ ся. Патріотизм — це мати власний бізнес, заробляти непогані гроші і платити по-

і_=-<и. А ще час від часу купувати українські товари і таким чином підтримувати 4 онального виробника.

Опитував Сергій БАРАШЕВСЬКИЙ

* * * *

Диктор: Радіоінтерв'ю-анкета Дмитра Синяка.

Кор.: Які риси характеру вас найбільше дратують у людях?

ЗеновійДжичко, інженер, 60років: Нахабність, безпричинна неприязнь. Буває, эдиш в автобус і незнайома людина починає обливати тебе брудом. Та ще так, _; вуха в'януть. Ні з того ні з сього. Особливо мене дратує, коли цій людині менше

Е сімнадцяти. Зауваження у таких випадках, наскільки я розумію, користі не прино- : -_ь, а тільки шкодять. Мабуть, людей післярадянськоїдоби треба виховувати так, ш це робив Мойсей: сорок років водити пустелею.

Павло Сентий, студент, 23роки: Закритість і брехливість. Я завжди намагаю- : = переконувати знайомих бути відкритішими і правдивішими зі мною. Однак сила -ереконань, звичайно, залежить від того, наскільки мені потрібно, щоб саме ця -одина змінила думку і почала подобатися мені ще більше.

Софія Громіш, двірник, 54 роки: Терпіти не можу, коли про когось говорять -оза очі. Прийди, скажи у вічі, що думаєш, посидимо, розберемося. А пліткувати — _е просто жахливо. Прикро, що часто пліткують люди, які вірять у Бога, ходять до _еркви. Почнеш боротися з цим — станеш ворогом номер один. Тому я мовчу — Богїм суддя.

Володимир Тарнавський, юрист, 26 років: Скупість, жадібність. Цим рисам я протиставляю особистий приклад, а словами виховую дуже рідко. Прямо вихову­ вати когось, наскільки я зрозумів на власному досвіді, дуже неефективно.

Марина Ємець, підприємець, 40років: Не люблю, коли в людях кипить злість коли вони брешуть у вічі. А ще коли носять у собі образу, нічого не кажучи. За кілька днів дріб'язковий бур'ян може вирости у величезне дерево. Тому я, коли бачу неприязнь до себе, намагаюся розговорити людину і витягнути колючку, що засіла в її душі.

Опитував Дмитро СИНЯК

* * * * *

Диктор. Радіоінтерв'ю-анкета Оксани Білоус. Кор.: Коли ви востаннє були в театрі?

Ірина Петрівна, 32роки, менеджеру: Із племінницею під час новорічних кані­ кул на дитячій виставі.

Олександр, 79 років, студент: Давно, мабуть, торік. Зате кілька днів тому хо­ див на хокей!

Марина Павлівна, 43 роки, бухгалтер: Я обожнюю театр. Ходжу на вистави принаймні раз на два тижні.

Станіслав Іванович, 37 років, директор приватного підприємства: Ми з дру­ жиною іноді влаштовуємо собі "вихід у світ". Але частіше буваємо у філармонії на концертах класичної музики. А ще — з дітьми ходимо у цирк.

Опитувала Оксана БІЛОУС

Розвиваючи традиції українських сатириків, гумористів, готують та­ кож критичні, сатиричні та гумористичні радіоінтерв'ю. Радіоінтерв'ю як жанр інформаційний не менш продуктивно "працює" в аналітичних радіо­ передачах. Його авторитет забезпечується змістовністю та свіжістю інфор­ мації "з перших рук". Вплив на громадську думку радіоінтерв'ю, які пе­ реходять у публіцистичний діалог, полягає в тому, що вони привертають увагу громадськості до певного явища, виявляють і коригують різні по­ зиції. Разом з учасниками діалогу радіослухач стає не тільки співучасни­ ком пошуку істини, а й дослідником. Сприймаючи запропоновану систему аргументів, радіослухач її перевіряє. Діалогічна форма спілкування, яка лежить в основі європейської культури, виявляється надзвичайно плідною, бо відкриває нові можливості для процесу переконання.

Методика підготовки радіоінтерв'ю. Підготовка до радіоінтерв'ю про­ ходить три нерозривно взаємопов'язаних і невіддільних на практиці ета­ пи: загальний, конкретний, психологічний [48, с 44].

Загальна підготовка журналіста до радіоінтерв'ю складається з інте­ лектуальних і професійних знань, національно-громадянської свідомості, морально-духовної зрілості, глибокого володіння рідною мовою: в Украї­ ні — українською, Польщі — польською, Росії — російською, Японії — японською. Ці засадничі чесноти журналістської творчості здобуваються, нагромаджуються, усвідомлюються під час сумлінного навчання і ціле­ спрямованої практичної роботи.

Конкретна підготовка до радіоінтерв'ю включає визначення мети бе­ сіди і характеру необхідних відомостей, вивчення предмета інтерв'ю і май­ бутнього співбесідника, попереднє обдумування змісту розмови, складан­ ня запитань, домовленість про час і місце зустрічі, добре володіння звукозаписуючою технікою.

Психологічна підготовка до радіоінтерв'ю здійснюється як загальним, так і конкретним типами роботи. Зосереджується увага на виробленні у себе необхідних психологічних якостей, набутті знань про інтерв'ю як ситуа­ цію соціально-психологічного спілкування, процес сприйняття людини людиною. Здійснюється "програмування (прокручування) психологічної ситуації" конкретного інтерв'ю, психологічне настроювання (мобілізація, готовність) на бесіду.

"Від журналіста, крім сумлінної підготовки, знання теми, співбесід­ ника, вимагається, щоб він володів драматургією інтерв'ю, іноді полеміч­ ним мистецтвом, належним темпераментом. Це у процесі розмови, — підкреслює Т. Шуміліна. — А під час написання інтерв'ю? У своїх кра­ щих зразках подібні матеріали є ніби невеликим драматичним твором із зав'язкою, кульмінацією і висновками, у якому якщо і нема розв'язки, то