Тихий океан

Географічне положення

Площа — 178,7 млн км². Це більше, ніж третина поверхні . планети або майже половина площі Світового океану. Об'єм води Тихого океану становить понад половину об'єму води Світового океану — 710 млн км³. Середня глибина — 3 976 м, максимальна — 11 022 м.

Тихий океан розкинувся в Північній і Південній півкулях. Майже посе­редині його розділяє екватор, через акваторію проходить 180-й меридіан. Протяжність океану з півночі на південь дорівнює 16 тис. км, із заходу на схід — близько 17 тис. км. Води Тихого океану омивають береги всіх континентів Землі, крім Аф­рики.

Океан з'єднаний з Північним Льодовитим океаном лише вузькою (85 км) і мілкою (50 м) Беринговою протокою.

Межі Тихого океану з Індій­ським і Атлантичним океанами досить умовні. Межу між Тихим та Індійським океанами проводять на південь від Тасманії по меридіану.

Межу між Тихим і Атлантичним океанами проводять по найвужчій частині протоки Дрейка між Антарктичним півостровом і мисом Горн.

У західній частині тропіч­ного поясу поширені здебільшого коралові береги, подекуди з бар'єрними рифами. Біля Антарктиди береги формуються під впливом шельфових льодовиків.

До Тихого океану зараховують усі моря між островами Малайського архі­пелагу. Усього виділяють 25 морів. Найбільші моря Тихого океану:

Філіппінське (5 726 тис. км²), Коралове (4 068 тис. км²), Південнокитайське (З 537 тис. км²), Тасманове (3 336 тис. км²), Фіджі (3 177 тис. км²), Берингове (2 315 тис. км²), Охотське (1 603 тис. км²), Японське (1 062 тис. км²), Східнокитайське (836 тис. км²).

Найбільшими затоками визнали Аляску, Калі­форнійську, Панамську.

У Тихому океані понад 10 тис. островів різноманітного походження. За їхньою кількістю й загальною площею океан займає 1-ше місце. Найбільше островів у центральній та західній частинах. Вони об'єднані під загальною назвою Океанія.

Виділяють острови

1)материкового походження (Нова Гві­нея, Японські, Малайські, Сахалін),

2)вулканічного (Гавайські, Нові Гебриди, Курильські, Алеутські, Рюкю, Пасхи)

3)коралового, поширені голов­ним чином у тропічних широтах (Каролінські, Маріанські, Мариіаллові, Гілберта, Фіджі, Самоа).

Історії дослідження

Перші наукові дані про Тихий океан здобув на початку XVI ст. іспансь­кий конкістадор Баско Нуньєс де Бальбоа (бл. 1475 - 1517). У 1520- 1521 pp. Фернан Магеллан (1480-1521) уперше перетнув океан від прото­ки, названої пізніше його ім'ям, до Філіппінських островів.

Перша власне океанографічна експедиція — навколосвітня подорож ан­глійського судна «Челленджер» у 1872-1876 pp. — дала велику інформа­цію про фізичні, хімічні, біологічні та геологічні особливості Тихого океа­ну. Великий внесок у його вивчення в кінці XIX ст. зробили наукові екс­педиції на суднах «Витязь» у 1886-1889 pp., 1894-1896 pp. (Росія) та «Альбатрос» у 1888-1905 pp. (США Новий етап дослідження відраховують з 1968 p., коли з американського судна «Гломар Челленджер» розпочали глибоководне буріння.

Рельєф дна

Океан майже повністю розміщений у межах однієї океанічної Тихооке­анської літосферної плити, яка взаємодіє з іншими материковими плита­ми. Саме до меж плит приурочені глибоководні жолоби, гірські хребти, острівні дуги.

Головна геологічна особливість океану — ото­чення гірськими системами вулканічного «вог­няного кільця». Тихоокеанське вогняне кільце - низка (понад 370) діючих наземних і підводних вулканів, а також вогнища частих, нерідко ка­тастрофічних землетрусів. З ними пов'язані цу­намі, що завдають великої шкоди господарству приморських районів.

Для східної частини океану типові величезні улоговини з рівнинним чи горбистим рельєфом, середин­но-океанічний хребет, субширотні розломи.

Для західної частини харак­терне складне поєднання підводних хребтів, глибоководних жолобів, окре­мих гір, відносно невеликих улоговин, численних острівних груп, зокрема понад 300 атолів.

Основні елементи рельєфу дна Тихого океану:

1)підводні окраїни материків (шельф);

2)перехідна зона (улоговини окраїнних морів з острівними дугами та гли­боководними жолобами);

3)дно улоговин ложа океану;

4)височини та гірські хребти ложа океану;

5)серединно-океанічні хребти;

6)зони найбільших розломів

1)Шельф займає близько 10% від площі океану, він добре виражений тільки біля берегів Азії й Австралії

В екваторіально-тропічних широтах на шельфі поширені коралові спо­руди й вулканогенні відклади; особливо вони характерні для шельфу на північ та схід від Австралії, де розміщена унікальна коралова споруда — найбільший у світі Великий Бар'єрний риф. Своєрідні риси рельєфу має шельф Антарктиди. Більша його частина лежить на глибинах понад 200 м, поверхня дуже розчленована, поряд з підводними височинами тектонічного утворення виділяються глибокі по­ниження — грабени. Материковий схил широкий і розчленований каньйо­нами.

Материковий схил дуже чітко виражений біля берегів Австралії та Нової Зеландії,

2)Перехідна зона займає 13,5% від площі Тихого океану. Тут розміщений найглибший глибоководний жо­лоб — Маріанський (11 022 м), відкритий 1951 р.

Для цих областей характерна геологічна активність, тут проходить окра­їнний Тихоокеанський пояс вулканів і землетрусів («вогняне кільце»).

Перехідні області на західній окраїні Тихого океану мають вигляд двох дуг, причому наймолодші за стадією розвитку області лежать у другій дузі, на межі з ложем океану (Бонінсько-Маріанська, Битязівська, Тонга- Кермадекська), тоді як більш сформовані або розміщені в першій дузі, або відокремлюються від ложа океану досить значними острівними дугами (Курило-Камчатська, Алеутська) та острівними масивами суходолу з ма­териковою земною корою (Японський).

У східній окраїні океану перехідним областям притаманні глибоководні жолоби, брак окраїнних морів, а замість острівних дуг уздовж глибоко­водних жолобів простягаються молоді складчасті гори Центральної й Пів­денної Америки.

3)4/5 від площі океану займає ложе океану — своєрідна океанічна плат­форма, яка має дуже складну будову рельєфу. Її поверхня розміщена в се­редньому на глибинах 5 500 м.

4)Вулканічні хребти поширені скрізь, у тропічних широтах на конусах вулканів сформувалися коралові атоли. На дні Тихого океану, у межах його ложа, лежать понад 10 тис. окре­мих підводних гір (гайотів), здебільшого вулканічного походження. Більшість островів західної й центральної частин Тихого океану корало­вого походження.

5)Серединно-океанічні хребти в Тихому океані представлені Південнотихоокеанським та Східнотихоокеанським підняттями й займають близько 12% від площі дна. Це єдина структура завширшки до 200 км і протяж­ністю декілька тисяч кілометрів. Для них характерні висока сейсмічність, вулканізм.

6)Тихий океан — найглибший серед океанів. Середня глибина — 3 976 м, максимальна — 11 022 м.

Найбільші глибини океану — у глибоководних жолобах, що простяга­ються вздовж берегів континентів або острівних дуг.

У Тихому океані роз­міщена більшість глибоководних жолобів Світового океану: 25 із 35, що мають глибину понад 5 000 м

Ідзу - Огасавара (Бонін) (9 810 м), Курило - Камчатський (9 783 м), Чилійський (8 069 м), Алеутський (7 855 м)

4— з глибиною понад 10 000м, зокрема Маріанський жолоб (11 022 м), Тонга (10 882 м), Філіппінський (10 265 м), Кермадек (10 047 м) та ін.

Клімат

Клімат Тихого океану визначають загальні закономірності зонального розподілу сонячної радіації та циркуляції атмосфери, а також потужний вплив Євразії (узимку).

Тихий океан лежить у всіх кліматичних поясах, крім арктичного. Загальною циркуляцією атмосфери зумовлено формування кліматич­них поясів.

Найбільші площі займають тропічний і субтропічний пояси. Відміни в кліматі того чи іншого поясу викликані пануванням теплих чи холодних течій та впливом прилеглих материків, які великою мірою зумовлюють особливості циркуляції атмосферного повітря над океаном.

У північному помірному поясі важливим баричним центром у зимовий час є Алеутський мінімум, проте влітку він практично зникає.

У тропічному по­ясі лежить область високого тиску — Північнотихоокеанський (Гавайський) максимум.

Для екваторіальних районів характерний знижений тиск (еква­торіальна дипресія),

для тропіків Південної півкулі — високий тиск (Південнотихоокеанський максимум).

Далі на південь тиск знову знижується (Ан­тарктичний мінімум), а потім змінюється високим тиском над Антаркти­дою.

Центри баричної дії атмосфери з високим тиском (максимуми) зумов­люють існування в субтропічних і тропічних широтах стійкої системи па­сатних вітрів, що розділені екваторіальним поясом, у якому переважа­ють слабкі й нестійкі вітри при частій повторюваності штилів.

У помірних та високих широтах Південної півкулі переважають захід­ні, а біля берегів Антарктиди — східні вітри (результат дії обертальної сили Землі).

На північ від 30° пн. ш. океан охоплює активна циклонічна діяльність Алеутського мінімуму (узимку) та антициклонічна Північнотихоокеанського максимуму (улітку).

Для північно-західної частини Тихого океану характерна яскраво вира­жена мусонна циркуляція. Узимку панує північно-західний мусон, який виносить холодне та сухе повітря з Азії,

улітку — південно-східний мусон, який несе тепле й вологе повітря з океану. Причина такого напряму вітрів — в особливостях руху повітряних мас в областях високого тиску й дії відхильної сили Землі.

Найбільшу силу постійні вітри мають у помір­них широтах, особливо в Південній півкулі, де панують океанічні простори й мало суходолу. Ці вітри дмуть із заходу на схід. У тропічних широ­тах нерідко утворюються тропічні урагани — тайфуни, найчастіше в теплу половину року. Особливо часто виникають у західній частині Ти­хого океану (на схід від Філіппін та поблизу Цен­тральної Америки).

Розподіл температур повітря підпорядкований загальній широтній зональності. Середня темпе­ратура в лютому становить +26...+28° С і поступово знижується до -20°С у Беринговій протоці й до -10° С біля берегів Антарктиди. Корективи в роз­поділ температур уносять теплі й холодні течії, вітри з материків.

За винятком окраїнних морів поблизу Азії, скрізь у тропічному й субтропічному поясах на заході тепліше, ніж на сході (на декілька гра­дусів). Ця різниця зумовлена тим, що в цих поясах західна частина Тихо­го океану зігрівається течією Куросіо та Східноавстралійською течією, які виникають у результаті панівних вітрів на західних окраїнах Гавансь­кого та Південнотихоокеанського максимумів. Східна частина океану охолоджується Каліфорнійською та Перуанською течіями.

У помірному поясі Північної півкулі на заході, навпаки, холодніше, ніж на сході. Різ­ниця досягає 10-12° С. Основною причиною є охолодження західної части­ни Курило-Камчатською течією (східна частина перебуває під впливом теплої Аляскинської течії).Помітний вплив на охолодження західної час­тини має зимовий мусон — холодні вітри з внутрішніх районів Азії.

У по­мірних та високих широтах Південної півкулі західні вітри зумовлюють закономірний розподіл температур, істотної різниці між східною й захід­ною частинами океану немає.

Найбільше опадів (2 000-3 000 мм на рік) випадає біля екватора, де роз­виваються висхідні потоки повітря з великим умістом вологи.

У помірних широтах річна кількість опадів становить 1000 мм (на заході) та 2 000- 3 000 мм і більше — на сході.

Найменше опадів (100-200 мм на рік) випадає на східних периферіях максимумів, де панують низхідні потоки повітря тк холодні течії (неспри­ятливі умови для конденсації вологи). В окремих областях на узбережжі океану випадає менше ЗО мм (Атакама).

У високих широтах унаслідок слабкого випаровування при низькій тем­пературі річна кількість опадів зменшується до 500-300 мм.