7.Расознавчі студії XVIII — першої половини XIX ст.
На початок XVIII ст. мандрівники та вчені-натуралісти накопичили великий .фактичний матеріал про фізичні риси населення найвіддаленіших куточків земної кулі. Цей доробок вимагав осмислення та систематизації.
Одним із перших свою класифікацію запропонував К. Лінней, котрий, як згадувалося вище, залежно від місця проживання виокремлював американську, європейську, африканську та азійську людину. Індіанець Америки за Ліннеєм, характеризується червонуватим кольором шкіри, чорним волоссям, широкими ніздрями, веснянкуватим обличчям, відсутністю бороди. Це людина жовчна, вперта, волелюбна; тіло татуює червоними лініями; в суспільному житті керується звичаями. Європеєць визначається світлим кольором шкіри і світлим волоссям, блакитними очима. Він винахідливий, дотепний, лукавий, запальний; носить вузький одяг; керується законами. Азієць має смуглявий колір шкіри, темні очі й волосся; за темпераментом він — меланхолік, жорстокий, любить розкошувати, скупий; носить широкий одяг; керується громадською думкою. Африканцеві властиві темна оксамитова шкіра, чорне кучеряве волосся/ приплюснутой ніс, товсті губи. Він безтурботний, веде бродячий спосіб існування, ледачий, байдужий до всього; тіло натирає жиром; його суспільне життя цілком свавільне.
Отже, Лінней використав у своїй класифікації не лише фізичні ознаки, а й психічні та культурно-побутові особливості основних расових груп людства. Привертає увагу те, що він наділяв неєвропейські народи негативними рисами вдачі.
Сучасник Ліннея — французький натураліст Ж.-Л.-Л. Бюффон(1707— 1788) в одній із книг своєї 36-томної "Природничої історії" навів різноманітні дані про фізичні риси, вдачу та звичаї багатьох народів земної кулі, почерпнуті ним із нотаток мандрівників. Він уперше застосував щодо людини термін "раса", який перед тим , уживався переважно для визначення порід свійських тварин, зокрема собак. Хоча Бюффон не був прихильником систематизації, вважаючи, що класи, родини й види існують тільки в уяві вчених, він усе ж розрізняв шість основних расових груп, а саме: європейську, татарську, або монгольську, ефіопську, американську, лапландську, або полярну, південноазійську. Мінливість расових ознак, за Б'юффоном, пов'язана із впливом клімату, харчуванням, звичаями штучно спотворювати губи,- вуха, ніс та інші частини тіла. В місцевостях із спекотним кліматом, зазначав він, люди мають темну шкіру, а вже в Північно-Східній Африці, де спека спадає, шкіра світлішає. В Європі ж з її помірним кліматом людність зовсім світла. При цьому Бюффон наголошував, що всі раси походять з одного кореня.
Значний внесок у розвиток наукових уявлень про расові відмінності зробив німецький натураліст Й. Блуменбах(1752— 1840) — один із засновників антропологічної краніології, який зібрав велику колекцію людських черепів, скелетів, зародків, зразків волосся і т. ін. У "Книзі про природжені відмінності людського роду" (1775) Блуменбах виділяв п'ять рас: кавказьку, тобто європеоїдну, монгольську, ефіопську, американську й малайську. Будучи прихильником видової єдності людства, він стверджував, що расові відмінності склалися в процесі освоєння людьми сучасної ойкумени в різних кліматичних умовах. Найдавніший, визначальний расовий тип — це кавказець, тобто південний європеоїд, від якого походять монголоїд і негроїд. Проголошуючи Кавказ прабатьківщиною людства, Блуменбах виходив з того, що цей регіон розташований неподалік від місця, де сходяться три материки — Європейський, Азійський та Африканський; крім того, з ним пов'язані найдавніші сторінки людської історії та біблійна традиція.
В Російській імперії накопичення відомостей про фізичну подобу народів розпочалося ще в XVI—XVII ст. Зокрема, у повідомленнях ("відписках", "казках") козаків, що брали участь у завоюванні Сибіру, містилися дані етнографічного характеру, в тому числі опис зовнішнього вигляду підкорених племен. Ці спостереження, часто наївні та неточні, все ж відіграли позитивну роль у формуванні наукових уявлень про раси.
Перші цілеспрямовані дослідження в галузі расознавства в Росії належать до XVIII ст., коли з ініціативи М. Ломоносовадо програми Великої Сибірської експедиції 1733— 1743 pp. було включене висвітлення фізичних рис корінних народностей Сибіру й Далекого Сходу. В інструкції, підготовленій істориком Г. Міллером, ішлося про необхідність фіксації зросту, пропорцій тіла, форми й кольору волосся, очей, розмірів і форми обличчя тощо. Один з учасників експедиції — С. Крашенінніков — у книзі "Опис землі Камчатки" (1755) навів стислі, але дуже точні спостереження за зовнішністю людності Камчатки та-Курильських островів- камчадалів, коряків, курильців (айнів) та ін. Так, "камчадали на зріст низькі, тілом смугляві, не волохаті, чорноволосі, рідкобороді, лицем калмикуваті, із зігнутими носами"; курильці ж суттєво відрізняються від них: "цей народ на зріст середній, волоссям чорний, лицем округлий і смуглявий, але значно привабливіший, ніж інші тутешні народи. Бороди в них великі, широкі, тіло волохате". Ці характеристики загалом узгоджуються з підсумками сучасних досліджень.
Значні матеріали були зібрані експедиціями, що їх організувала Російська Академія наук у другій половині XVIII ст. Більшість із них опубліковано в етнографічній праці І. Георгі"Опис усіх народів, що живуть - у Російській державі" (1777— 1778), яка містить, зокрема, й дані про фізичні риси східних слов'ян.Ось як він характеризує українців Лівобережжя: "Риси обличчя й зовнішній вигляд малоросіян подібний до мешканців Дніпровського Правобережжя: в більшості своїй вони стрункі, зросту вище середнього... волосся здебільшого темно-русяве, обличчя повні та круглі". Звичайно, ці спостереження мають довільний і досить поверховий характер, але вони загалом правильно відображають фізичну подобу росіян та українців.
На початку XIX ст. серед природознавців Західної Європи різко загострилася боротьба між моногеністами, які виводили людство з єдиного кореня, та полігеністами, що відносили раси до різних біологічних видів. У найбільш виразній формі аргументацію прихильників моногенізму виклав англійський учений Д. Прічарду своїх п'ятитомних "Дослідженнях" (1836—1851) — справжній енциклопедії антропологічних знань. Основні положення цієї праці такі: людські раси за своїми фізичними й фізіологічними ознаками варіюють не більше, ніж породи тварин у межах одного виду; всі люди, незалежно від кольору шкіри, слабують на однакові хвороби; змішані раси дають цілком життєздатне й плодюче потомство. Все це, на думку Прічарда, свідчить про видову єдність людства. Цікаво, що в своїх міркуваннях він посилався як на наукові дані, так і на Святе Письмо. Прічард здійснив спробу визначити колір шкіри Адама, дійшовши висновку, що той був негром.
(Полігенізм):
Ідеологи полігенізму не погоджувалися з тим, що плодюче потомство може бути лише у представників одного виду. Як приклад вони наводили збереження плодючості при схрещуванні собаки та вовка. Що ж до хвороб, то вони не зовсім однакові у різних рас: так, європейці хворіють на лихоманку, а негри ні. Ці факти, за логікою полігеністів, свідчать про те, що людські раси, виникнувши незалежно одна від одної в різних осередках земної кулі, належать до різних біологічних видів.
Полігенізм як помилкове вчення про видові відмінності, рас виник в останній третині XVIII ст. у Франції на хвилі боротьби з-монополією церкви на істину. Спочатку праці його прихильників будили громадську думку, змушували уважніше придивлятися до, здавалося б, усталених речей. Однак незабаром аргументи полігеністів були використані для обґрунтування наявності "вищих" та "нижчих" рас, для ідеологічного виправдання расизму та работоргівлі.
Расові класифікації XVIII — початку XIX ст. здебільшого мали вкрай довільний характер. Як правило, вони ґрунтувались на візуальних, часто дуже суб'єктивних спостереженнях європейських мандрівників. Це з усією необхідністю вимагало вдосконалення методики антропологічних досліджень. У свідомості тогочасних природознавців поступово утверджувалася думка про те, що для систематизації рас слід залучати не лише описові, а й вимірні ознаки. Так, у 1842 р. шведський анатом А. Ретціусзапропонував класифікувати людей за формою голови, виокремивши серед них дві великі групи: доліхоцефалів, тобто довгоголових, та брахікефалів — короткоголових. Обидві групи Ретціус поділяв на ортогнатних (з вертикальним профілем обличчя), та прогнатних (із щелепами, що виступають наперед). До ортогнатних доліхокефалів він відніс німців і скандинавів, до ортогнатних брахікефалів — слов'ян, лопарів, турків, басків та ін.
Ідею Ретціуса спочатку підтримало багато колег-природознавців. Однак незабаром з'ясувалося, що запропонований ним індекс — так званий головний показник (співвідношення ширини й довжини голови) — відіграє лише другорядну роль у расових класифікаціях, значно поступаючись іншим характеристикам (кольору та формі волосся, будові носа і т. ін.). Це спонукало до пошуків нових методів фіксації антропологічних ознак[5, c. 37-39].