4."Історія" Геродота як джерело антропологічних знань

Геродот  (425р. до н. е.)

Монументальна праця Геродота присвячена історії греко-перських воїн і описові країн і народів, що воювали з персами, — перший історичний твір стародавнього світу, що дійшов до нас, і одночасно перший в історії античної літератури пам'ятник художньої прози. Геродот уперше співвідніс події грецької історії з ширшою, всесвітньою перспективою. Спочатку він мав назву «Історія» (гр. дослідження, вишукування); у III ст. до н. е. олександрійські вчені розділили його на 9 книг, давши кожній з них ім'я однієї з дев'яти муз:

• І. Кліо.

• ІІ. Евтерпа.

• ІІІ. Талія.

• IV. Мельпомена.

• V. Терпсіхора.

• VI. Ерато.

• VII. Полігімнія.

• VIII. Уранія.

• IX. Калліопа.

Дійсно, в чудовій праці великого історика гармонійно поєднуються елементи науки і мистецтва, багато сторінок пронизані гумором.

Виклад подій греко-перських воєн об'єднує у Геродота окремі географічні й етнографічні нариси, так звані логоси. Геродот починає оповідання розповіддю про долю Лідійського царства і переходить до історії Мідії до воцаріння Кира, у зв'язку з походами Кира описує Вавилон і звичаї його жителів, а також плем'я массагетів, що жили за рікою Аракс. Історія завоювання Єгипту Камбісом дає йому привід розповісти про цю країну; історія невдалого походу Дарія на скіфів переростає в опис способу життя і традицій племен, що населяли причорноморські степи.

Це перший опис Скіфії і народів, що її населяють, який дійшов до нас. Опис створений головним чином на розпитах знаючих осіб з числа грецьких колоністів (немає доказів, що Геродот побував у кримських і приазовських містах). Характеристику скіфських рік Геродот починає з Істра (Дунаю), що «тече через усю Європу, беручи початок в землі кельтів». Він вважає Істр найбільшою з відомих рік, до того ж завжди повноводною, влітку й взимку. Після Істра найбільша ріка — Бористен (Дніпро). Геродот дав відомості про західні береги Чорного моря від устя Дністра до Босфору і більшої частини узбережжя Балканського півострова.

У своїх описах Геродот переказує багато міфів про походження скіфського народу; у яких значна роль відводиться Гераклові. Опис Скіфії він закінчує розповіддю про шлюби скіфів з войовничими жінками з племені амазонок, чим і можна, на його думку, пояснити скіфський звичай, що полягає в тому, що дівчина не може вийти заміж, поки не уб'є ворога.

В екзотичній фауні Північної Африки його цікавить почасти незвичайність зовнішнього вигляду і поведінки тварин, але ще більше характер зв'язків, що виникли між людиною і тваринами. Цей взаємозв'язок у Єгипті набагато тісніший, ніж у Греції, і накладає на людину незвичайні зобов'язання. Геродот замислюється над «договором», укладеним єгиптянином з кішкою, ібісом і крокодилом, і його дослідження дозволяють йому зробити разючі відкриття не щодо тварини, а щодо людини. Його картина Єгипту, хоч якою б чудесною або неповною вона не була, все-таки в основному підтверджується сучасними істориками або, у всякому разі, вважається ними правдоподібною.

Подібні описи окремих місцевостей і народів зближають «Історію» із працями іонійських вчених-логографів і, зокрема, з творами Гекатея Мілетського, на які Геродот неодноразово посилається. Однак, на відміну від логографів, у канву історичного оповідання Геродот включає епізоди-новели, близькі усним переказам, що існували серед східних народів. Віра у всемогутність долі, широта історичної і просторової перспективи, неспішність оповідання додають «Історії» епічного характеру. Геродота називали «великим наслідувачем Гомера».

Твір Геродота пронизує тема мінливості долі і заздрості божества на щастя людей. Подібно Есхілу в трагедії «Перси», Геродот засуджував перських царів за надмірну зухвалість і прагнення порушити світовий порядок, що звелів персам жити в Азії, а еллінам у Європі. Іонійське повстання 500 до н. е., Геродот вважав проявом необачності і гордині. При описі війн Геродот використовував спогади очевидців, матеріали написів, записи оракулів; він відвідував місця боїв, щоб точніше реконструювати хід битв. Неодноразово він відзначав заслуги роду Алкмеонідів, до якого належав Перікл.

Геродота звинувачували в перекручуванні історії, поговорювали, що він намагається вигородити Афіни за рахунок Спарти, і в тому, що це так і було, немає ніяких сумнівів. І все-таки одна з найкращих якостей Геродота — це його широта і неупередженість. Ми не знайдемо в нього і тіні зневаги до інших народів.

Стиль Геродота ясний і простий, мова поетична. Твір призначався для читання вголос, публічного або сімейного, і аж ніяк не для усамітненого вивчення. При читанні Геродота виникає така повнота сприйняття древнього світу, якої не зміг дати жоден інший античний твір.

Висновок:

«Історія» Геродота є безцінним джерелом, в якому вперше докладно описується українські землі та народи що проживали на них. Вона дає змогу скласти уявлення про тодішні народи та племена, що населяли наші землі, дізнатися більше про скитів так званих предків нашої нації, і зрозуміти звідки ми врешті беремо свій початок, звідки йде наше коріння, хто був нашими пращурами.

Велике значення для розширення географічного кругозору в античному світі мали подорожі Геродота (484-406 р. до н. е.). До наших днів його твори - одне з найважливіших джерел для вивчення древніх народів і їхнього фізичного типу. Так, описуючи колхів (предків грузинів, жителів Колхіди), Геродот указував, що вони темношкірі і кучеряві. Описуючи жителів північного Причорномор'я, Геродот повідомляв, що велике і численне плем'я, що жило між верхнім Доном і середнім плином Волги, - будини - "усі блакитноокі і рудоволосі". Такі свідчення доповнюють дані палеоантропології і дозволяють скласти уявлення про поширення деяких антропологічних типів до епохи "переселення народів".

6. Натуралісти й філософи XVIII — початку XIX ст. про місце людини у природі

В середині XVIII ст. окремі розрізнені думки про спорідненість людини з тваринним світом дістали теоретичне обґрунтування. Так, у класифікації біологічних видів, створеній визначним шведським натуралістом К. Ліннеєм (1707— 1778), люди поставлені в один шеренгу з мавпами, лемурами та кажанами. В десятому виданні своєї "Системи природи" (1758) він запропонував такий поділ роду Homo (людина): Homo sapiens diurnus Homo sylvestris nocturnus (людина розумна денна) (людина лісова нічна) Homoamericanus(американська) Homoferus(дика) Homoeuropaeus(європейська) Орангутанг та інші людиноподібні Homoasiaticus(азійська) мавпи, а також "хвостаті" та "нічні" люди Homoafer(африканська) Homomonstruosus(дивовижні) Отже, Лінней розділяв рід Homo на дві групи: людину розумну, або денну, та- людину лісову, або нічну, до якої він відносив людиноподібних мавп та неіснуючих істот — "хвостатих" та "нічних" людей. Що стосується останніх — буцімто здичавілих ідіотів та альбіносів, які, не виносячи світла, вдень ховаються в печерах, то про них Лінней міг довідатися з розповідей мандрівників.та із народних переказів, котрі ще донедавна широко побутували у Скандинавії. Ідею спорідненості мавпи та людини активно обстоювали французькі філософи-матеріалісти другої половини XVIII ст. Так, Д. Дідро у праці "Про пояснення природи" (1754) писав: "... дотримуючись своїх природничо-наукових принципів, я ніколи не міг відрізнити мавпу від людини; адже існують мавпи, які мають менше шерсті, ніж деякі люди; ці мавпи ходять на двох ногах і використовують свої ноги і свої руки подібно до людей..." Отже, Дідро значно перебільшував схожість мавпи з людиною. Ще радикальніших поглядів дотримувався К.-А. Гельвецій, котрий зводив відмінності між людьми та мавпами лише до кількох ознак фізичної будови та звичок. Це ж було властиве і Ж. О. Ламетрі, який писав про те, що "людина та мавпа зроблені з однієї глини" й мають однакову здатність до відчуттів. Матеріалістичні ідеї у природознавстві поширювались і серед російських натуралістів, про що свідчить книга Р. Каверзнева "Про переродження тварин" (1778). "Вивчивши всі частини тіла всіх тварин і порівнявши їх між собою, — писав він, — треба визнати, що всі тварини походять з одного спільного стовбура... В усіх тварин спостерігається дивовижна схожість, яка здебільшого поєднується із зовнішньою несхожістю... З цього погляду можна було б, мабуть, не лише кішку, лева, тигра, а й людину, мавпу та всіх інших тварин розглядати як членів однієї родини". Торкаючись питання про расові відмінності між людьми, Каверзнев послідовно проводив думку про єдність людства, зауважуючи, що "білий, лапландець і чорний, так мало схожі між собою, можуть... спільно розмножувати велику та єдину людську сім'ю". На початку XIX ст. визначний французький натураліст, основоположник еволюційного вчення Ж.-Б. Ламарк (1744— 1829) вперше запропонував струнку теорію антропогенезу. В праці "Філософія зоології" (1809) він обґрунтував тезу про природне походження людей від мавп, еволюцію яких він уявляв собі таким чином : якийсь вид найрозвинутіших "чотирируких", близьких до "ангельських орангів", тобто до шимпанзе, внаслідок кліматичних змін чи інших причин був змушений спуститися з дерев на землю. В пошуках поживи "чотирирукі" стали постійно жити на відкритій місцевості. Побоюючись нападів хижаків, вони часто зводилися на задні кінцівки і оглядалися навкруги;! це зміцнювало мускулатуру спини та ніг. Поступово предки людей перейшли до прямоходіння і стали "дворукими". У них вдосконалилися мозок і зір, виникла мова, з'явилася схильність до суспільного життя — найхарактерніша, визначальна, за Ламарком, риса людей. В основі ламарківських поглядів на антропогенез лежить його загальна ідея про потребу, яка породжує зусилля, і про зусилля, яке породжує орган. Він вважав, що предки людей вдосконалювалися завдяки дії природного відбору та "внутрішній силі" — тобто прагнення всіх живих організмів до прогресу.