Iз змiшаною республiканською формою правлiння главу держави обирають . Шляхом проведення загальних виборiв, якi звичайно мають прямий харак-тер, хоча трапляються I винятки.

До останнiх слiд вiднести порядок обрання президента США. Гро-мадяни цiєї держави обирають безпосередньо так званих вибiрникiв. У свою чергу, вибiрники утворюють колегiю, яка обирає президента. Кож-ний штат США має в колегiї вибiрникiв стiльки мiсць, скiльки вiд нього обирається конгресменiв i сенаторiв. Три вибiрники представляють феде-ральний округ Колумбiя.

Полiтичнi партiї висувають у кожному штатi свiй список вибiрникiв, якi мають пiдтримати вiдповiдного кандидата у президенти. Громадяни, го-лосуючи за одного з кандидатiв у президенти, фактично голосують за увесь список вибiрникiв, що пiдтримують його i кандидата у вiце-президенти. Список вибiрникiв, за який було подано найбiльшу кiлькiсть голосiв у кон-кретному штатi, вважається обраним. Вибiрники у визначений день збира-ються в столицi штату для пiдтвердження свого вибору.

225

Зi штатiв завiренi результати голосування вибiрникiв надсилають-ся головi сенату федерального конгресу, який оголошує їх на спiльному засiданнi палат.

Пiсля цього проводиться офiцiйне пiдрахування усiх голосiв вибiрникiв. Обраним вважається той кандидат у президенти, хто одержав абсолютну бiльшiсть голосiв вибiрникiв. Якщо жодний з кандидатiв не одержав такої бiльшостi, то палата представникiв безпосередньо обирає президента з числа трьох осiб, якi балотувались i отримали найбiльшу пiдтримку за результатами голосування вибiрникiв. При цьому голоси по-даються по штатах, i представники кожного штату мають один голос. Для обрання президента СiЛА потрiбна бiльшiсть голосiв усiх штатiв.

За вiдповiдних умов сенат обирає вiце-президента з числа двох кан-дидатiв. Сенатори на таких виборах голосують iндивiдуально.

Характеризуючи порядок виборiв президента СiЛА, слiд зазначити, що за прийнятою тут виборчою системою кандидат, пiдтриманий вiдносною бiльшiстю виборцiв, одержує всi голоси вибiрникiв вiд даного штату. Такий порядок може призвести до спотворення загальної картини результатiв ви-борiв. Теоретично навiть можливо, що кандидат у президенти одержить бiльшiсть голосiв виборцiв у масштабах країни, але програє вибори. За умов такого порядку виборiв вирiшальне значення має перемога у найбiльших за кiлькiстю населення штатах, здобута навiть на основi фак-тичної меншостi поданих голосiв виборцiв.

Крiм США, представницький орган виконує роль своєрiдного резерв-ного засобу обрання президента в деяких iнших президентських рес-публiках. Так, у Чилi президента обирають шляхом загальних прямих ви-борiв. Якщо жодний з кандидатiв не набере на цих виборах бiльшостi пода-них голосiв, президента обирає парламент з числа двох кандидатiв, якi одер-жали найбiльшу кiлькiсть голосiв за їх результатами.

Однак звичайною є все ж таки практика встановлення абсолютно ре-зультативних процедур визначення волi виборчого корпусу на загальних виборах президента. Прикладом може бути процедура обрання президента Францiї. Глава держави тут обирається на основi абсолютної бiльшостi по-даних голосiв виборцiв. Якщо жоден з кандидатiв не одержав такої пiдтримки, проводиться другий тур голосування, в якому беруть участь два кандидати, за яких було подано найбiльше голосiв у першому турi.

У парламентарних республiках глава держави обирається шляхом проведення непрямих виборiв, якi звичайно мають багатоступiнчастий ха-рактер. Воля виборцiв опосередковується парламентом або створеною на йо-го основi спецiальною колегiєю. Як правило, для обрання президента парла-ментом або спецiальною колегiєю в першому турi голосування потрiбна

226

| квалiфiкована (2/3 або 3/5) бiльшiсть їх складу, а за її вiдсутностi - абсо-лютна бiльшiсть у другому чи подальших турах. У ФРН обраною вва-жається особа, яка одержала абсолютну бiльшiсть голосiв членiв так званих федеральних зборiв. Якщо за результатами двох голосувань жодний з кан-дидатiв не одержав такої бiльшостi, обраним вважається той, за кого пiд час наступного голосування у федеральних зборах подано найбiльше голосiв. [: Для обрання на пост президента практично в усiх країнах встановлено бiльш високий вiковий ценз, нiж для пасивного виборчого права на ' парламентських виборах. Звичайно це 35 рокiв (Австрiя, iрландiя, iсландiя, Португалiя, бiльшiсть країн Центральної i Схiдної Європи, США та iншi президентськi республiки). Нерiдко встановлюється i вищий ценз: 40 рокiв (Болгарiя, Грецiя, Естонiя, Латвiя, Литва, Туреччина, Чехiя, ФРН тощо) або навiть 50 рокiв (iталiя). З iншого боку, у Францiї вiковий ценз для кандидатiв у депутати нижньої палати парламенту i у президенти встановлено у 23 роки. Але це є майже винятком.

Конституцiї i виборче законодавство визначають i деякi iншi цен-зи. Так, кандидат у президенти Литви повинен мешкати в країнi протя-гом трьох останнiх перед виборами рокiв. Кандидат у президенти Грецiї повинен бути громадянином цiєї країни i мати батька - грецького гро-мадянина. При цьому вiдповiдного громадянства вiн має набути не пiзнiше, нiж за п'ять рокiв до свого балотування. Кандидат у президенти Болгарiї зобов'язаний мешкати в країнi протягом останнiх п'яти рокiв пе-ред балотуванням. В Узбекистанi вiдповiдний строк вдвiчi, а в Киргиз-станi - втричi бiльший. В Казахстанi, Молдовi i Росiї вимога постiйного проживання кандидата у президенти не пов'язується з датою проведення виборiв. У США не може балотуватися на виборах президента особа, яка не є громадянином цiєї держави за народженням i не проживала постiйно на її територiї протягом 14 рокiв.

Строк повноважень президентiв звичайно варiюється вiд чотирьох до семи рокiв. Зокрема, чотирирiчний строк встановлений в конституцiях iсландiї, Молдови, Росiї, Румунiї, Угорщини i США, п'ятирiчний - Грецiї, iндiї, Кiпру, Португалiї, ФРН, бiльшостi країн Центральної i Схiдної Європи, а також тих, що утворилися на теренi колишнього СРСР, шестирiчний - Австрiї, Мексики i Фiнляндiї, семирiчний - iрландiї, iталiї, Туреччини i Францiї. В Європi тiльки в Латвiї строк повноважень президента становить три роки.

У країнах, що розвиваються, прийнятi аналогiчнi строки повнова-жень глав держав. Однак новiтня iсторiя знає немало прикладiв, коли кон-кретна особа проголошувалася президентом безстрокове (Фiлiппiни) або довiчним президентом (Екваторiальна Гвiнея, Тунiс, Уганда тощо). У дея-

227

ких випадках пiд час проголошення республiканської форми правлiння певну особу прямо в конституцiї визнавали президентом (Гамбiя, Замбiя, Кенiя, Малавi тощо). iнодi цю особу з часом також проголошували довiчним президентом.

Конституцiї багатьох держав встановлюють обмеження на переоб-рання президентiв. У Мексицi не припускається навiть повторне обрання однiєї i тiєї самої особи. В iрландiї, США i в багатьох iнших країнах од-на особа не може бути обрана президентом бiльше двох разiв. В Австрiї i ФРН, а також у бiльшостi країн Центральної i Схiдної Європи можливим визнається тiльки одне переобрання президента пiсля закiнчення першо-го строку його перебування на цьому посту. Це не заперечує можливостi з часом знову балотуватися на виборах президента. Вiдповiднi обмеження встановленi в конституцiях держав, що утворилися на теренi колишньо-го СРСР. У Конституцiї Португалiї застережено, що третє обрання прези-дентом однiєї i тiєї самої особи можливе лише тодi, коли пiсля закiнчен-ня другого строку перебування її на вiдповiдному посту мине п'ять рокiв.

Звичайно пост президента стає вакантним пiсля закiнчення строку повноважень особи, що його займала. Достроково вакантним цей пост мо-же стати внаслiдок смертi, недiєздатностi або добровiльної вiдставки пре-зидента, а також усунення його з поста через притягнення до вiдповiдаль-ностi у порядку iмпiчменту або iнших подiбних процедур.

iнодi встановлюється порядок дострокового усунення президента з поста на основi результатiв референдуму. В iсландiї такий референдум проводиться за рiшенням парламенту, прийнятим 3/4 його складу. В разi вiдхилення на референдумi пропозицiї парламенту, останнiй розпус-кається. В Австрiї референдум про усунення президента може бути прове-дений за вимогою так званих федеральних зборiв, якi є спiльним засiдан-ням палат парламенту. Федеральнi збори скликає глава уряду (канцлер) пiсля того, як це бiльшiстю в 2/3 голосуючих вирiшить нижня палата. Як-що вимога федеральних зборiв не одержить необхiдної пiдтримки на рефе-рендумi, це означає переобрання президента i призводить до розпуску нижньої палати. В обох країнах - в iсландiї i в Австрiї - у перiод мiж прийняттям рiшення про вiдповiдний референдум i проголошенням його результатiв президент не може виконувати свої функцiї.

Конституцiї по-рiзному визначають порядок замiщення поста прези-дента, що став достроково вакантним. У США прямим конституцiйним <спадкоємцем> президента є вiце-президент. Останнiй не тiльки тимчасово замiщує президента пiд час його вiдсутностi або недiєздатностi, а й займає президентський пост у випадках його вакантностi через вiдставку чи смерть президента. Спiкер палати представникiв конгресу є другим пiсля

228

вiце-президента на замiщення поста президента. Однак найхарактернiшим є те, що на вiдмiну вiд переважної бiльшостi країн, де замiщення поста пре-. зидента здiйснюється тимчасово, до його дострокових виборiв, у США вiце-президент займає вiдповiдний пост до кiнця встановленого строку повнова-жень. У Мексицi i в деяких iнших президентських республiках у таких ви-падках пост займає обраний парламентом тимчасовий президент.

У парламентарних республiках передбачається тимчасове замiщення поста президента лише до нових виборiв, якi мають вiдбутися у найближ-чий, визначений конституцiєю, час. У Болгарiї та iндiї пост президента тимчасово замiщує вiце-президент, у бiльшостi країн - голова парламенту (нижньої палати), у Польщi - голова нижньої, а за ним i верхньої палати, в iталiї, Казахстанi, Румунiї, Францiї та Югославiї - голова верхньої па-лати парламенту. В Австрiї, Росiї, Словаччинi i Фiнляндiї вiдповiдне замiщення здiйснює глава уряду, а в iрландiї та iсландiї - спецiальна ко-легiя, до складу якої входять голови палат (парламенту), голова верховно-го суду (в iсландiї ще й глава уряду).

До особливостей конституцiйного статусу глави держави в деяких парламентарних республiках i республiках iз змiшаною формою правлiння вiднесене те, що тут утворюються спецiальнi органи, якi по-кликанi сприяти реалiзацiї президентами своїх повноважень: державна рада - в iрландiї i Португалiї, рада республiки - в Грецiї. В дiяльностi таких органiв певною мiрою долається дуалiзм виконавчої влади, роз-подiленої мiж президентом i урядом.

Так, в iрландiї президент може здiйснювати свої повноваження тiльки за пропозицiєю уряду, за винятком випадкiв, коли глава держави за конституцiєю дiє на власний розсуд або за консультацiєю чи згодою з дер-жавною радою. Зокрема, пiсля таких консультацiй президент може у будь-який час скликати парламент, звернутися до парламенту або нацiї з по-сланням, винести законопроект на референдум, передати прийнятий парла-ментом закон до верховного суду для визначення його вiдповiдностi консти-туцiї тощо.

В Португалiї державна рада уповноважує президента на розпуск парламенту i представницьких органiв автономних областей, на проголо-шення вiйни та укладення миру, а також на вирiшення ряду iнших важ-ливих питань. На звернення президента вона дає йому поради з проблем, що виникають у процесi реалiзацiї ним повноважень.

Дещо вiдмiнна за своєю природою рада республiки у Грецiї. Вона не є постiйно дiючим iнститутом i формується у випадках, передбачених конституцiєю, або тодi, коли глава держави вважає це за доцiльне. Рада республiки готує президенту висновки з питань формування уряду, якщо

229

жодна з полiтичних партiй не має абсолютної бiльшостi мiсць у парла-ментi, а також з питань розпуску представницького органу.

До складу рад входять рiзнi посадовi та iншi особи. Членами дер-жавної ради iрландiї е прем'єр-мiнiстр та його заступник, а також держав-ний радник з юридичних питань, який водночас представляє державу у су-довому процесi (генеральний аторней). Сюди також за згодою можуть бу-ти введенi тi особи, якi ранiше займали пости i посади президента, прем'єр-мiнiстра i голови вищого суду. Сам президент має право визначи-ти ще сiм членiв державної ради. У Португалiї до складу вiдповiдного ор-гану входять голова парламенту, прем'єр-мiнiстр, голова конституцiйного суду, проведор юстицiї (уповноважений парламенту з питань прав люди-ни), глави урядiв автономiй, а також усi колишнi президенти. У Грецiї по-тенцiйними членами ради республiки є прем'єр-мiнiстр, голова парламен-ту, лiдер головної опозицiйної партiї i всi колишнi президенти та прем'єр-мiнiстри. Очолюють цi ради глави вiдповiдних держав.

ﾧ 2. Компетенцiя глав держав

Особливостi конституцiйного статусу глави держави визначають характер i обсяг його повноважень. У президентських республiках глава держави одержує свiй мандат вiд виборчого корпусу i завжди надiлений широкими i реальними владними повноваженнями. Тут президент є важ-ливою ланкою у державному механiзмi i вiдiграє чи не найголовнiшу роль у державно-полiтичному життi. Це стосується i глав держав у деяких країнах iз змiшаною республiканською формою правлiння.

У парламентарних республiках глава держави отримує мандат вiд парламенту, i його влада є похiдною. Вiн звичайно не має iстотних влад-них повноважень i реалiзує свою компетенцiю здебiльшого у взаємодiї з урядом. Статус такого президента в цiлому аналогiчний статусу глави держави у парламентарнiй монархiї.

Компетенцiя глави держави i його iнституцiональне значення нерiдко встановлюються в конституцiях у загальному виглядi. У ст. 87 Конституцiї iталiї записано, що <президент є главою держави i представ-ляє нацiональну єднiсть>. У Японiї iмператор виступає <символом держа-ви i єдностi народу> (ст. 1 Конституцiї). <Президент Республiки Польща є вищим представником держави у внутрiшнiх i мiжнародних вiдносинах. Вiн стежить за виконанням Конституцiї Республiки Польща, стоїть на сто-рожi суверенiтету i безпеки держави, недоторканностi i цiлiсностi її тери-торiї, а також виконання мiжнародних договорiв>, - записано в ст. 28 За-

230

; кону про взаємовiдносини законодавчої i виконавчої влад, а також про мiсцеве самоврядування (так звана мала конституцiя Польщi). У ст. 2 Кон-ституцiї СiЛА зафiксовано, що <виконавча влада здiйснюється президен-том Сполучених Штатiв Америки>. За наведеними положеннями основних законiв важко визначити предметну компетенцiю глав держав, хоч у них дано певнi орiєнтири. Аналiзуючи iншi конституцiйнi положення, вiдне-сенi до регламентацiї державного ладу, можна досить точно встановити змiст i обсяг цiєї компетенцiї.

iнодi конституцiї передбачають наявнiсть досить широких i значу-щих повноважень глав держав, хоч на практицi вони їх не реалiзують. Сказане передусiм стосується конституцiй бiльшостi парламентарних мо-нархiй. Звичайними є формули, за якими <виконавча влада належить мо-нарху>, i <законодавча влада здiйснюється монархом спiльно з парламен-том (палатами)>. Однак, як зазначалося, цi формули не вiдповiдають ре-альному становищу i є конституцiйними фiкцiями.

Водночас новiтнi конституцiї деяких держав не передбачають наяв-ностi будь-яких реальних владних повноважень у монарха (Швецiя, Японiя). В iспанiї здiйснення законодавчої i виконавчої влади прямо пов'язане з дiяльнiстю вiдповiдно парламенту i уряду.

Надмiрно спрощенi реалiї i в конституцiях деяких республiк iз змiшаною формою правлiння, де, наприклад, записано, що виконавча вла-да здiйснюється президентом та iншими державними органами (iсландiя) або що вища виконавча влада належить президенту (Фiнляндiя). Основнi закони вiдповiдних держав прямо обмежують можливостi здiйснення гла-вою держави його конституцiйних повноважень, пов'язуючи їх з дiяльнiстю уряду.

Так, у ст. 13 Конституцiї iсландiї визначено, що <президент здiйснює свою владу через мiнiстрiв>. У Конституцiї Фiнляндiї записано, що за умов, коли уряд визнає передане йому для виконання рiшення пре-зидента таким, що суперечить закону, вiн звертається до глави держави з пропозицiєю скасувати або змiнити це рiшення. Якщо президент вiдмов-ляється зробити це, уряд зобов'язаний заявити, що вiдповiдне рiшення не може бути виконане.

Заслуговує на увагу положення ст. 5 Конституцiї Францiї. Тут зафiксовано, що <президент Республiки стежить за виконанням Консти-туцiї. Вiн забезпечує своїм арбiтражем нормальне функцiонування держав-них органiв, а також спадкоємнiсть держави>. Президент також проголо-шується гарантом нацiональної незалежностi, територiальної цiлiсностi i ви-конання угод та договорiв. Як зазначалося, президент Францiї зовнi стоїть над сферою реалiзацiї виконавчої влади, хоч на практицi вiн бере активну

231

участь у здiйсненнi всiх головних урядових повноважень. Такий його статус багато в чому зумовлений тлумаченням положень, якi мiстяться саме у ст. 5 Конституцiї, зокрема положення про президентський арбiтраж.

Концепцiя президента-арбiтра вже давно знайшла своє мiсце в теорiї i практицi французького конституцiоналiзму. Про арбiтраж глави держави йшлося ще за часiв так званої Третьої республiки, тобто у 70-i роки XIX ст. Традицiйно змiст цiєї концепцiї пов'язувався з неприпус-тимiстю привласнення президентом ролi лiдера парламентської бiльшостi i керiвника уряду. Роль президента-арбiтра уподiбнювалася функцiям спортивного суддi: вiн не повинен був втручатися у дiяльнiсть державно-го механiзму та окремих його ланок i мав дiяти у виняткових випадках, коли виникала кризова ситуацiя. Для цього президенту надавалися пов-новаження розв'язувати конфлiкти, що можуть виникнути мiж держав-ними органами, використовуючи, зокрема, такий засiб, як референдум.

Такий пiдхiд до визначення президентського арбiтражу був у цiло-му сприйнятий i пiсля прийняття чинної Конституцiї Францiї 1958 р. Але з часом вiн змiнився, i стала домiнувати концепцiя арбiтражу, за якою припускається активне втручання президента в державно-полiтичне жит-тя. Глава держави вже розглядається не просто як символ нацiональної єдностi, а як вождь нацiї, <нацiональний гiд>.

Змiнився i реальний державно-правовий статус президента Францiї. Конституцiя не тiльки надала президентовi зовнiшньої значущостi, а й надiлила його суттєвими повноваженнями, якi вiн здiйснює самостiйно. До того ж вiдразу пiсля введення конституцiї деякi її положення були iнтерпретованi таким чином, що це зумовило ще бiльше розширення ком-петенцiї глави держави. Зокрема, за буквою основного закону керiвництво обороною i зовнiшньою полiтикою належить до функцiй прем'єр-мiнiстра i уряду в цiлому, але на практицi його взяв на себе президент. Все це спри-яло встановленню в країнi такого державного ладу, який нерiдко характе-ризується як <режим особистої влади> президента.

Функцiї арбiтра наданi главам держав i за деякими iншими консти-туцiями. Наприклад, у ст. 80 Конституцiї Румунiї записано, що прези-дент <представляє Румунську державу i несе вiдповiдальнiсть за збере-ження нацiональної незалежностi, єдностi та територiальної недоторкан-ностi держави. Президент Румунiї стежить за виконанням Конституцiї i функцiонуванням органiв державної влади. Вiн е посередником мiж дер-жавними владами, а також мiж державою i суспiльством>.

У ст. 80 Конституцiї Росiї президент проголошений гарантом кон-ституцiї, а також прав i свобод людини i громадянина. В цiй самiй статтi записано, що у встановленому конституцiєю порядку президент <вживає

232

заходiв щодо охорони суверенiтету Росiйської Федерацiї, її незалежностi i державної цiлiсностi, забезпечує узгоджене функцiонування i взаємодiю i органiв державної влади>.

Проте цим конституцiйна фiксацiя ролi президента Росiї як вищого арбiтра не обмежується. Згiдно зi ст. 85 Конституцiї, вiн може використо-; вувати узгоджувальнi процедури для розв'язання розбiжностей мiж орга-| нами федерацiї та її суб'єктiв, а також мiж органами самих суб'єктiв. У разi недосягнення узгодженого рiшення президент може передати питан-ня на розгляд вiдповiдного суду. За змiстом цiєї самої статтi президент вправi припиняти дiю актiв органiв виконавчої влади суб'єктiв федерацiї, якщо цi акти суперечать федеральнiй конституцiї, федеральному законо-давству, мiжнародним зобов'язанням держави або порушують права i сво-боди людини i громадянина.

Що ж стосується бiльшостi країн iз змiшаною республiканською i парламентарними формами правлiння, то тут глави держав навiть фор-мально вiдокремленi вiд виконавчої влади. З iншого боку, вони надiленi певними повноваженнями у зв'язку з функцiонуванням виконавчої вла-ди, зокрема, беруть участь у формуваннi урядiв. Проте в цiлому ре-алiзацiя повноважень глав держав звичайно не пов'язана з їх власною iнiцiативою i зумовлена волевиявленням iнших органiв, насамперед уря-ду. Водночас повноваження глав держав у цих країнах не слiд сприйма-ти як абсолютно фiктивнi. Реалiї державно-полiтичного життя свiдчать, що за певних обставин президент або монарх може дiяти на власний роз-суд. В умовах кризової ситуацiї глава держави, використовуючи свiй ав-торитет у суспiльствi i мiжпартiйнi суперечностi, iнодi здатний активно впливати на розвиток подiй, приймати важливi полiтичнi рiшення.

В усiх державах iз змiшаною республiканською i парламентарними формами правлiння, к^iм тих, що утворилися на теренi колишнього СРСР, важливим засобом забезпечення главою держави своєї компетенцiї є контр-асигнування - скрiплення пiдписом глави уряду та (або) окремого мiнiстра рiшення, прийнятого главою держави. Без такого пiдпису рiшення не дiйсне. У рiзних країнах сфера застосування iнституту контрасигнування рiзна. В країнах з парламентарними формами правлiння контрасигнуються всi або майже всi акти президента (монарха), включаючи рiшення про призначення глави i членiв уряду, про промульгацiю закону, про повернення закону на по-вторний розгляд у парламент i про розпуск парламенту.

iнститут контрасигнування, використовуваний у таких формах i об-сязi, не позбавлений суперечностей. Найбiльше запитань виникає з приводу вимоги скрiплення пiдписом глави уряду рiшення глави держави про його ж призначення. Особливо це стосується ситуацiї, коли глава уряду контр-

233

асигнує акт про своє призначення ще до прийняття присяги або до iнших дiй, якi б свiдчили про офiцiйне займання посади. Пiдпис вiдповiдної особи пiд актом про її призначення є по сутi пiдтвердженням прийняття цього призначення. Тому цiлком виправданою є практика тих країн, де акт про призначення глави уряду контрасигнується головою палати парламенту, пе-ред якою уряд несе полiтичну вiдповiдальнiсть (iспанiя).

Досить реальною є ситуацiя, пов'язана з контрасигнуванням акта глави держави про розпуск парламенту, коли члени уряду, якi скрiплю-ють своїм пiдписом цей акт, не користуються довiрою представницького органу. В деяких країнах глава держави не чекає iнiцiативи з боку уряду i сам пропонує йому визначитися з приводу розпуску парламенту. Це пiдносить роль глави держави у використаннi вiдповiдного повноваження на бiльш високий рiвень.

У країнах, де глава держави надiлений бiльш широкими i реальни-ми повноваженнями, сфера застосування iнституту контрасигнування обме-жена. Так, у Францiї не потребують контрасигнування рiшення президен-та про призначення прем'єр-мiнiстра, про референдум, про розпуск ниж-ньої палати, про заходи надзвичайного характеру (надзвичайний стан), про призначення членiв органу конституцiйного контролю - конституцiйної ради та передання на її розгляд законопроектiв тощо. У Польщi не контр-асигнують рiшення президента про утворення уряду i призначення його глави, про скликання засiдань уряду i прийняття його вiдставки, про ре-алiзацiю права законодавчої iнiцiативи, про розпуск нижньої палати пар-ламенту тощо. Досить широке коло питань вирiшують самостiйно глави держав у Португалiї, Румунiї i в цiлому рядi iнших країн.

iнститут контрасигнування не можна сприймати однозначно i пов'язу-вати його лише з вiдсутнiстю у глав держав реальних владних повноважень. Як свiдчить державно-правова практика, такий зв'язок не завжди наявний. Призначення контрасигнування, яке має досить давню традицiю, вияв-ляється насамперед у тому, щоб зняти полiтичну вiдповiдальнiсть за прий-нятi рiшення з глави держави i покласти її на уряд та окремих його членiв.

iснує iнше тлумачення цього iнституту, за яким контрасигнування забезпечує гарантiї проти зловживань повноваженнями з боку обох сторiн, що ставлять свої пiдписи - глави держави та уряду. В юридичнiй теорiї також прийнято, що вiдповiдний пiдпис компетентного члена уряду може лише посвiдчувати законнiсть акта глави держави, його вiдповiднiсть ви-могам основного закону. Отже, iнститут контрасигнування є важливою складовою державно-правової практики країн з парламентарними i змiша-ною республiканською формами державного правлiння.

Конкретний змiст компетенцiї глави держави тiєю чи iншою мiрою

234

спiввiднесений iз здiйсненням законодавчої, виконавчої i судової влади. Її обсяг i вияви зумовленi формою правлiння.

У сферi, пов'язанiй з реалiзацiєю законодавчої влади, одним з повно-важень глав держав є їхнє право скликати парламент на черговi сесiї. Та-ким правом вони надiленi в рядi країн з парламентарними i змiшаною рес-публiканською формами правлiння. В iталiї президент визначає день почат-ку роботи парламенту на кожнiй сесiї, а у Фiнляндiї вiдкриває i закриває ': його засiдання. У Бельгiї парламент збирається за власним правом, але гла-ва держави може скликати його зi своєї iнiцiативи. У Росiї таке передбаче-но лише щодо нижньої палати. У деяких країнах глава держави може вiдкласти на певний час початок парламентської сесiї. Визнається i право глави держави на скликання надзвичайної сесiї. Вiдповiднi повноваження здiйснюються главою держави на умовах, визначених у конституцiях.

У бiльшостi країн Центральної i Схiдної Європи, а також у тих, що утворилися на теренi колишнього СРСР, за главами держав визнається право законодавчої iнiцiативи. Таке право є нетиповим для країн Захiдної Європи. У президентських республiках воно також заперечується, вихо-дячи з прийнятого тут тлумачення подiлу влад як жорсткого. Право гла-ви держави на законодавчу iнiцiативу у парламентi об'єктивно посилює його статус. Проте з цього не слiд робити висновок про домiнуюче поло-ження глави держави вiдносно iнших вищих органiв. Його спiввiдношен-ня з парламентом у державному механiзмi можна визначити тiльки на ос-новi аналiзу усiх повноважень, якi формують так звану систему стриму-вань i противаг мiж законодавчою i виконавчою владою.

До найважливiших повноважень глав держав у сферi здiйснення законодавчої влади слiд вiднести право вето i право повернути закон для повторного розгляду до парламенту. Реалiзацiя цих прав пов'язана з про-цедурою промульгацiї i певною мiрою є її альтернативою.

Мiж вказаними правами iснує вiдмiннiсть. Вимога нового розгляду закону, яка може бути висунута главою держави до закiнчення строку про-мульгацiї, процедурне менше зв'язує парламент. Вона практично є пропо-зицiєю ще раз обговорити змiст закону i провести по ньому голосування. При цьому парламент може обмежитися голосуванням. Повторно закон має бути прийнятий абсолютною бiльшiстю голосiв, хоч iнодi для цього достат-ньо простої бiльшостi, тобто бiльшостi кворуму. Прийнятий у такий спосiб закон передається главi держави, який зобов'язаний його пiдписати i обна-родувати у визначений конституцiєю строк. Вiдповiднi процедури встанов-ленi основними законами бiльшостi держав з нарламентарно-рес-публiканською i змiшаною республiканською формами правлiння.

На вiдмiну вiд повернення на повторний розгляд, вето на закон є

235

бiльш активним вторгненням у законодавчий процес. Застосування гла-вою держави процедури вето потребує повторного проходження закону у парламентi, хоча звичайно у дещо спрощеному порядку. Остаточне рiшен-ня приймається за результатами голосування на основi квалiфiкованої бiльшостi голосiв. За цим вето глави держави вважається подоланим.

Право вето глави держави має свої витоки в практицi владних сто-сункiв часiв феодалiзму. i в нашi днi конституцiї бiльшостi парламентарних монархiй прямо встановлюють або припускають його використання (Вели-кобританiя, Данiя, Люксембург, Нiдерланди та Норвегiя). Звичайно це вето має абсолютний характер, i у випадку його застосування закон був би, по сутi, скасований. Але на практицi вiд такого повноваження монарха вiдмо-вились, що пiдтверджує природу вiдповiдної форми державного правлiння. До того ж рiшення глави держави про використання права вето тут пiдля-гає контрасигнуванню урядом. Тим самим теоретично виникає парадоксаль-на ситуацiя: уряд, який спирається на парламентську бiльшiсть i в основно-му iнiцiює законотворчiсть, надiляється засобом стримування iЇ. На думку одних дослiдникiв, право вето монарха є конституцiйною фiкцiєю, iншi ж вважають його своєрiдною резервною зброєю правлячих кiл.

Дещо iнший характер має право вето монарха, передбачене в Консти-туцiї Норвегiї. Для його подолання закон має бути знову прийнятий парла-ментом двох скликань, причому засiдання, на яких представницький орган розглядатиме його, повиннi бути вiддаленi одне вiд одного щонайменше двома черговими сесiями. Подiбне вето називається вiдкладальним (суспен-зивним). У сучасному державно-полiтичному життi цiєї країни були випад-ки застосування главою держави вето i подолання його парламентом.

Найбiльшою мiрою практика вiдкладального вето притаманна прези-дентським республiкам. Тут право глави держави накласти вето на закон розглядається як один з механiзмiв, що забезпечує взаємодiю президента i парламенту на принципах жорсткого подiлу влад. Уперше таке вето було визнане в Конституцiї СiЛА. Характерно, що здiйснення вiдповiдного пра-ва регламентується у статтi, де йдеться про органiзацiю i дiяльнiсть органу законодавчої влади.

Прийнятий палатами конгресу закон передається для промульгацiї президенту. Якщо протягом десяти днiв пiсля одержання закону прези-дент пiдпише його або утримається вiд пiдписання, закон стає законом. Водночас у межах того ж строку глава держави може використати своє право вето. При цьому вiн надсилає до конгресу послання, в якому викла-дено його заперечення. Для подолання президентського вето потрiбне по-вторне прийняття закону в обох палатах бiльшiстю у 2/3 голосiв їхнього складу. Тим самим вето президента США має вiдкладальний характер. Однiєю з особливостей застосування вето президентом США ще доне-

236

давна було те, що всi закони, поданi на промульгацiю пiзнiше, нiж за де-сять днiв до закiнчення сесiї конгресу, i не розглянутi президентом, вважа-лись автоматично вiдкинутими. В американськiй конституцiйнiй теорiї такi дiї глави держави визначались як <кишенькове вето>. Враховуючи, що в конгресi США, як i в бiльшостi iнших парламентiв, пiд кiнець сесiї накопичується багато справ, <кишенькове вето> було ефективним засобом впливу президента на законодавчий процес. Однак у 70-80-i роки XX ст. суди визнали вiдповiдну практику протиконституцiйною.

Визначальною рисою вето президента США є його загальний харак-\ тер. Президент може промульгувати або вiдхилити закон у цiлому, а не окремi його положення. Це зменшує можливостi використання вето через те, що конгрес може сформулювати в одному законi як бажанi для прези-дента положення, так i неприйнятнi для нього. Використовуючи таку так-тику, законодавчий орган певною мiрою зв'язує виконавчу владу в її намiрi використати вето. Знаменно, що у бiльшостi штатiв губернаторам надане право вибiркового вето. Таким самим правом надiленi глави держав i у i бiльшостi президентських республiк Латинської Америки.

Саму ж практику вето президента США слiд розцiнювати неодно-значне. Кожний президент у XX ст. за час свого перебування на посту не-одноразово використовував право вето. За роки свого перебування у Бiло-му домi Ф. Рузвельт, який чотири рази обирався президентом, застосував вето 635 разiв. Проте такi масштаби практики вето були i є нетиповими для державно-полiтичного життя США. Право вето президента на прий-нятi конгресом закони - це <двосiчна зброя>, надмiрне використання якої може не тiльки призвести до полiтичної кризи, а й порушити iсну-ючий у державному механiзмi баланс мiж його найважливiшими ланка-ми. Тому вето намагаються насамперед розглядати як засiб компромiсно-го узгодження позицiй мiж цими ланками, як iнструмент не тиску, а впливу з боку виконавчої влади на законодавчий процес.

Право вето визнане i за конституцiями ряду країн iз змiшаною рес-публiканською формою правлiння (Бiлорусь, Киргизстан, Польща, Порту-галiя i Росiя). Прийнятi повторно на основi квалiфiкованої бiльшостi зако-ни президенти зобов'язанi пiдписати i обнародувати. В цьому полягає вiдмiннiсть вiд процедури вето за Конституцiєю США, згiдно з якою прий-нятий повторно закон не потребує санкцiї президента. В усiх названих країнах рiшення президентiв про промульгацiю контрасигнування не по-требують. У Фiнляндiї контрасигнування таких рiшень є необхiдним, що фактично означає участь уряду в реалiзацiї главою держави права вето.

В iсландiї iснує своєрiдний замiнник вето президента. Якщо вiн не промульгує закон, останнiй все ж стає законом i набуває чинностi. Проте

237

вiдповiдний закон може бути винесений на референдум, i у випадку вiдхилення за його результатами стає недiйсним. В Латвiї президент надiлений правом вiдкласти обнародування закону на два мiсяцi. Вiдповiдний акт виноситься на референдум за вимогою десятої частини виборчого корпусу. Референдум не проводиться за умов, якщо парламент повторно схвалить закон бiльшiстю у 3/4 його складу.

Не менш важливим повноваженням глав держав у сферi реалiзацiї законодавчої влади є право розпуску парламенту або його нижньої пала-ти. У президентських республiках глави держав такого права не мають, що зумовлено вимогами жорсткого подiлу влад. Не мають вiдповiдних повноважень i глави держав у таких парламентарних монархiях, як Нор-вегiя i Швецiя.

У деяких парламентарних монархiях (Великобританiя, Бельгiя, Данiя, Люксембург) вирiшення всiх питань щодо розпуску парламенту фор-мально вважається конституцiйною прерогативою глави держави. Останнє не вiдповiдає дiйсностi: монарх майже завжди приймає вiдповiдне рiшен-ня, виходячи з позицiї глави уряду. В реальному державно-полiтичному життi уряд i його глава намагаються не створювати ситуацiй, за яких гла-ва держави мусив би вдаватися до розпуску парламенту, i будують свої сто-сунки з представницьким органом в рамках усталених полiтичних тра-дицiй демократичного характеру.

Особливiстю деяких новiтнiх конституцiй є те, що в них досить де-тально регламентується реалiзацiя главою держави свого права на розпуск парламенту у зв'язку з вiдсутнiстю пiдтримки уряду з боку представниць-кого органу. В Грецiї президент пiсля консультацiї з радою республiки мо-же розпустити парламент, якщо представницький орган прийняв резо-люцiю осуду щодо двох урядiв протягом першого року пiсля його обрання. Це його рiшення не потребує контрасигнування. В Румунiї президент та-кож на власний розсуд i пiсля консультацiй з головами палат парламенту i лiдерами фракцiй може розпустити парламент, якщо останнiй протягом шiстдесяти днiв пiсля першого звернення двiчi вiдмовить уряду у довiрi. В Росiї президент може розпустити нижню палату парламенту, якщо вона по-вторно протягом трьох мiсяцiв виразить недовiру уряду. Подiбнi положен-ня можна знайти в конституцiях Литви, Молдови, Португалiї, Словаччини, Угорщини i Чехiї. ^

У багатьох новiтнiх конституцiях передбачене право глави держа-ви розпустити парламент за умов, якщо вичерпана встановлена процеду-ра формування уряду, i останнiй так i не був сформований. У Болгарiї, Грецiї, Польщi, Португалiї, Росiї, Туреччинi та в деяких iнших країнах вiдповiднi рiшення глав держав не потребують контрасигнування.

238

Основнi закони визначають також i iншi передумови розпуску парла-ментiв, Деякi з них зовнi не пов'язанi з процедурами формування урядiв i вираження їм довiри чи недовiри. Так, у Грецiї президент, одержавши вис-новок ради республiки, може розпустити парламент, якщо останнiй є <...у розбiжностi з громадською думкою, або його склад не забезпечує стабiльностi уряду> (ст. 41 Конституцiї). В Узбекистанi, за умов виникнен-ня у парламентi <непереборних розбiжностей, що ставлять пiд загрозу його нормальне функцiонування>, або <неодноразового прийняття ним рiшень, якi суперечать Конституцiї>, президент розпускає представницький орган, узгодивши це питання з конституцiйним судом (ст. 95). Проте i в цих ви-падках реальною передумовою розпуску парламенту можуть бути конфлiкти мiж законодавчою i виконавчою владою, нездатнiсть вiдповiдних органiв дiйти компромiсу.

В окремих країнах можливостi розпуску парламенту пов'язуються з процедурою прийняття державного бюджету. Так, у Хорватiї i Польщi глави держав можуть розпустити нижнi палати парламентiв, якщо вони протягом одного i трьох мiсяцiв вiдповiдно пiсля подання законопроекту про бюджет не приймуть його. Але якщо у Польщi глава держави у цьо-му випадку дiє на власний розсуд, то у Хорватiї президент приймає рiшення про розпуск палати на пропозицiю уряду. До того ж це його рiшення потребує пiдтримки з боку голови самої палати i контрасигну-вання з боку прем'єр-мiнiстра. В Естонiї президент має право призначити позачерговi вибори, якщо державний бюджет не буде прийнятий парла-ментом протягом двох мiсяцiв з початку нового фiнансового року.

iнодi розпуск парламенту зумовлює можливостi усунення з поста са-мого президента. В Литвi пiсля проведення проголошених президентом до-строкових парламентських виборiв новообраний представницький орган протягом тридцяти днiв може своїм рiшенням, прийнятим 3/5 його складу, проголосити достроковi вибори президента. В Латвiї пропозицiя президента про розпуск парламенту виноситься на референдум. Якщо за результатами референдуму вона буде вiдхилена, президент вважається усунутим з поста.

iншi конституцiйнi застереження щодо можливостей розпуску представницького органу пов'язанi з дiяльнiстю як президента, так i пар-ламенту. В Австрiї президент протягом одного року може лише раз з однiєї i тiєї самої причини розпустити нижню палату парламенту. В iталiї, Казахстанi, Молдовi, Росiї i Румунiї президенти не можуть реалiзу-вати вiдповiдне право в останнi шiсть, а у Болгарiї - три мiсяцi своїх повноважень. У Казахстанi, Молдовi i Румунiї протягом одного року ламент може бути розпущений лише один раз. У Францiї нижня парламенту не може бути розпущена протягом року пiсля прої

парламентських виборiв. В Югославiї представницький орган не може бу-ти розпущений у першi i останнi шiсть мiсяцiв легiслатури. Подiбнi по-ложення включенi до основних законiв Грецiї, Португалiї, Росiї, Чехiї та деяких iнших держав.

Нарештi, звичайним є те, що не припускається розпуск парла-ментiв у перiод надзвичайного або воєнного стану. iнодi навiть передба-чається продовження строку повноважень парламентiв пiд час проголо-шення таких станiв i до їх закiнчення.

Усi вищевикладенi застереження створюють певнi юридичнi га-рантiї функцiонування державного механiзму на демократичних засадах.

Надiленi глави держав i повноваженнями, пов'язаними зi сферою ре-алiзацiї виконавчої влади. Головнi з них були розглянутi у попередньому роздiлi. Разом з тим слiд вказати на права глав держав як головнокоман-дувачiв збройними силами. Вiдповiднi положення можна знайти в консти-туцiях майже усiх держав. Виняток становлять тiльки ФРН та Японiя, що зумовлено певними iсторичними чинниками.

У Францiї президент є не тiльки головнокомандувачем, а й головує в радах i вищих комiтетах оборони. Однак усi його дiї в цiй ролi контр-асигнуються главою уряду, а в разi необхiдностi - вiдповiдним мiнiстром. У Росiї президент на свiй розсуд затверджує вiйськову доктри-ну. Конституцiї ряду держав передбачають iснування спецiальних кон-сультативних органiв - нацiональних (державних) рад оборони i рад без-пеки, якi дiють пiд безпосереднiм керiвництвом глав держав. До складу цих рад входять полiтичнi керiвники вищого рiвня, включаючи голiв парламентiв, мiнiстрiв тощо. В країнах зi змiшаною республiканською i парламентарними формами правлiння звичайно має мiсце контрасигну-вання рiшень глав держав з питань оборони i безпеки.

Главам держав також надане право призначати на найвищi посади на державнiй (цивiльнiй i вiйськовiй) службi.

Традицiйними можна вважати повноваження глав держав, пов'язанi зi сферою реалiзацiї судової влади. Серед них у першу чергу слiд назвати право помилування, пом'якшення i скасування кримiнальних покарань, ви-значених судом. Конституцiї мiстять рiзнi визначення цього права, що зу-мовлює рiзний змiст i обсяг вiдповiдних дiй глав держав. У Бельгiї i Люк-сембурзi монархи позбавленi вiдповiдних прав щодо мiнiстрiв, якi вчинили злочини. У Данiї, Грецiї, iсландiї, Норвегiї та Фiнляндiї глави держав прий-мають рiшення про помилування або змiну покарань мiнiстрам тiльки за по-годженням з парламентами. В Узбекистанi, Словаччинi та Чехiї президенти мають право проголошувати амнiстiю.

До повноважень глав держав, спiввiднесених зi сферою судової вла-

240

ди, також належить встановлене в конституцiях багатьох держав право при-значати суддiв або брати участь у процедурi таких призначень. Вiдповiднi призначення в країнах iз змiшаною республiканською i парламентарними формами правлiння здiйснюються за пропозицiєю уряду або спецiального органу, який звичайно називається вищою радою магiстратури (вищою су-довою радою). Зокрема, створення таких органiв передбачено основними за-конами Болгарiї, Грецiї, iспанiї, Молдови, Польщi i Румунiї.

Вищi ради магiстратури iснують i в iнших країнах. Тут вони безпо-середньо призначають суддiв, займаються питаннями їхньої службової кар'єри, розглядають дисциплiнарнi справи тощо. Склад вищих рад фор-мується по-рiзному, хоча найпоширенiшими є процедури виборiв, якi про-водяться палатами парламентiв або самими суддями. До виняткiв слiд на-самперед вiднести Францiю, де вищу раду магiстратури очолює президент. Мiнiстр юстицiї визнаний його заступником. Сам президент є <гарантом незалежностi судової влади>, в чому йому покликана допомагати вища ра-да магiстратури (ст. 64 Конституцiї). На практицi саме президент, надiле-ний до того ж правом призначати iнших членiв ради, виконує тут роль го-ловної фiгури.

У США глава держави також вiдiграє певну роль щодо судової влади. Президент призначає суддiв верховного та iнших федеральних судiв за <по-радою i згодою> сенату. Аналогiчний порядок встановлений у Мексицi та в бiльшостi iнших президентських республiк. iснує i порядок, за яким суддiв вищого суду обирає парламент, а роль президента полягає лише у представ-леннi списку вiдповiдних кандидатур (Венесуела, Колумбiя, Коста-Рiка).

В усiх країнах глави держав надiленi повноваженнями у сферi зовнiшньої дiяльностi держави. До таких повноважень слiд насамперед вiднести традицiйне право глав держав акредитувати i приймати диплома-тичних представникiв. Конституцiї багатьох держав прямо надiляють гла-ву держави правом укладати (пiдписувати) мiжнароднi договори. Однак на практицi глава держави нерiдко делегує це право главi уряду або компе-тентному мiнiстру.

У Францiї вiдповiднi повноваження глави держави зафiксованi в ст. 52 Конституцiї так: <Президент Республiки веде переговори про укла-дання договорiв i ратифiкує їх. Його iнформують про всi переговори вiдносно укладання будь-якої мiжнародної угоди, що не пiдлягає ра-тифiкацiї>. Особливого значення надається саме праву глави держави на самостiйне ведення переговорiв, реалiзацiя якого на практицi прислужи-лася президенту в проведеннi зовнiшньої полiтики держави i прийняттi ним багатьох рiшень найважливiшого характеру.

До повноважень глав держав у зовнiшньополiтичнiй сферi слiд

241

вiднести i визнане в багатьох країнах право на ратифiкацiю мiжнародних договорiв або на участь у цьому процесi. iнодi щодо найважливiших дого-ворiв глава держави має право на ратифiкацiю тiльки за попереднiм дозво-лом парламенту (iталiя), за його делегуванням (Польща) або за його схва-ленням (Норвегiя). У Бельгiї такого схвалення потребують торговельнi уго-ди. Водночас у Люксембурзi, Нiдерландах i Португалiї всi без винятку мiжнароднi договори й угоди затверджуються i набувають сили пiсля пар-ламентського схвалення. В основних законах Австрiї та ФРН мiститься бiльш загальне положення, за яким мiжнароднi договори, що регулюють полiтичнi стосунки або спiввiднесенi з предметом законодавства, уклада-ються за ухвалою парламенту (в Австрiї - нижньої палати). У Фiнляндiї глава держави ратифiкує всi мiжнароднi договори, крiм тих, що вiднесенi до вiдання законодавчої влади. Останнi ратифiкує парламент.

Значними повноваженнями у сферi зовнiшньої дiяльностi надiлений глава держави в Росiї. Згiдно зi ст. 86 Конституцiї, вiн здiйснює керiвниц-тво зовнiшньою полiтикою, веде переговори i пiдписує мiжнароднi догово-ри, пiдписує ратифiкацiйнi грамоти, а також приймає вiрчi та вiдкличнi грамоти дипломатичних представникiв, акредитованих при ньому. У ст. 83 зафiксоване право президента призначати та вiдкликати пiсля консуль-тацiй з вiдповiдними комiтетами i комiсiями палат федерального парламен-ту дипломатичних представникiв в iноземних державах i мiжнародних органiзацiях.

У СiЛА президент є, по сутi, головним суб'єктом зовнiшньополiтичної дiяльностi держави, що зумовлено його роллю у здiйсненнi виконавчої вла-ди. При цьому в конституцiї нiчого не говориться про функцiю представниц-тва держави в мiжнародних стосунках, яку здiйснює президент. В основi вiдповiдної дiяльностi глави держави лежать конституцiйнi звичаї, що скла-лися на практицi. Разом з тим Конституцiя США прямо визнає право глави держави вести переговори i укладати мiжнароднi договори i угоди. У її ст. 2 (роздiл другий) встановлено, що президент <має право за порадою i згодою сенату укладати мiжнароднi договори за умов їх схвалення 2/3 присутнiх се-наторiв>. Саме вiдповiдна санкцiя сенату забезпечує договорам силу. i хоча сенат вiдносно рiдко вiдмовляє главi держави у схваленнi договорiв, наведе-не конституцiйне положення об'єктивно обмежує можливостi президента. Це зумовило появу нової форми договiрної практики - так званих угод вико-навчої влади. Для укладання таких угод санкцiя сенату не потрiбна,

За Конституцiєю США <порада i згода> сенату потрiбна i для здiйснюваних президентом призначень дипломатичних i консульських представникiв.

Серед iнших повноважень глав держав слiд назвати право iнiцiюва-ти референдуми. Воно встановлено в конституцiях, прийнятих у цiлому

242

рядi країн з парламентарно-республiканською i змiшаною республiкан-ською формами правлiння. Умови реалiзацiї цього права рiзняться.

У Францiї президент на пропозицiю уряду пiд час сесiї парламенту або на спiльну пропозицiю обох палат може винести законопроект на ре-ферендум. У Румунiї пiсля консультацiй з парламентом президент може призначити референдум з питань <нацiональної значущостi>. У Польщi глава держави може зробити це за згодою верхньої палати парламенту. В Грецiї, Киргизстанi, Молдовi й Угорщинi глави держав можуть са-мостiйно призначати референдуми з важливих полiтичних питань або iнiцiювати їх призначення парламентами. У Туреччинi президент може виносити на референдум поправки до конституцiї. В усiх цих випадках вiдповiднi рiшення глав держав не потребують контрасигнування.

У Болгарiї, iталiї, Словаччинi та в рядi iнших країн роль глав дер-жав обмежується формальним правом призначати референдуми у випад-ках, прямо передбачених основними законами.

Конституцiї надають главам держав право звертатися з послання-ми до парламенту або до народу. Наприклад, у Францiї президент має право зноситись з обома палатами за допомогою послань. Цi послання за-читуються в палатах, але не обговорюються. У перiод мiж сесiями парла-мент спецiально збирається для заслуховування президентських послань. Президент також має право звертатися з посланням до нацiї з приводу встановлення надзвичайного стану. В Росiї президент має право звертати-ся до парламенту iз щорiчними посланнями про становище в країнi i про основнi напрями внутрiшньої i зовнiшньої полiтики держави.

Можливостi звернення держави до народу (нацiї) або до парламен-ту передбаченi основними законами цiлого ряду iнших держав. У цiлому слiд пiдкреслити, що вiдповiднi форми спiлкування глави держави з на-родом i представницьким органом засвiдчують його значущiсть як полiтичного i державного iнституту.

Найширше практика послань глави держави використовується в президентських республiках, зокрема у США. Юридичною основою вiд-повiдної дiяльностi президента є положення ст. 2 (роздiл третiй) Консти-туцiї, де записано, що президент <перiодично представляє конгресу вiдо-мостi про стан союзу i пропонує на його розгляд такi заходи, якi вважає необхiдними i корисними>. Формально послання конгресу мають суто iн-формацiйний характер, але насправдi вони є засобом впливу президента на законодавчий процес. Кожне президентське послання мiстить не тiльки аналiз певної ситуацiї, а й конкретнi пропозицiї. i хоч послання юридич-не не зобов'язує парламентарiїв, фактично його змiст сприймається як за-конодавча програма виконавчої влади.

243

У державно-полiтичнiй практицi США вiдомо кiлька рiзновидiв президентських послань. Послання про стан союзу (федерацiї) надсила-ються конгресу на початку кожної сесiї. За своєю природою вони є звер-неннями не тiльки до депутатiв обох палат, а й до всього населення країни. Цi послання звичайно мають мiжнародний резонанс. На початку кожної сесiї президент надсилає в конгрес i послання про бюджет. У сiчнi кожного року вiн звертається до конгресу з посланням про економiчний стан. iснують i iншi рiзновиди президентських послань. При цьому най-важливiшi послання глава держави зачитує на спiльних засiданнях палат безпосередньо. iншi послання у письмовому виглядi передаються в кон-грес, де їх оголошують посадовi особи палат.

Важливе значення мають повноваження глав держав, що виникають у зв'язку з оголошенням надзвичайного стану. Саме оголошення такого стану звичайно вiднесено для прав глав держав. Так, за текстом ст. 16 Кон-ституцiї Францiї, в умовах, коли нацiональна незалежнiсть, державнi iнститути, цiлiснiсть територiї держави або виконання й мiжнародних зо-бов'язань перебувають перед <серйозною i безпосередньою загрозою>, а нор-мальне функцiонування органiв державної влади порушено, президент пiсля офiцiйних консультацiй з прем'єр-мiнiстром, головами палат парла-менту i конституцiйною радою вживає заходи, що <диктуються обставина-ми>. Конституцiя не встановлює нiяких строкiв i лише визначає, що в ос-новi вiдповiдних заходiв повинно лежати намагання забезпечити у <найко-ротший термiн> виконання завдань органiв державної влади.

У конституцiях Бiлорусi, Болгарiї, Польщi, Португалiї i Румунiї оголошення главою держави надзвичайного стану потребує санкцiї парла-менту. В Росiї указ президента про введення надзвичайного стану має бу-ти затверджений верхньою палатою парламенту. У Грецiї вiдповiдне рiшення потребує лише контрасигнування з боку прем'єр-мiнiстра.

Вiдповiднi конституцiйнi положення несуть потенцiал загрози демо-кратичному розвитку полiтичних i державних iнститутiв, а також правам i свободам особи. Разом з тим застосування цих положень в реальному дер-жавно-полiтичному життi розвинутих країн украй обмежене. Наприклад, у Францiї президент використав своє повноваження, встановлене у ст. 16 Кон-ституцiї, лише один раз. Це мало мiсце в 1961 р. пiд час спроби вiйськово-го путчу. Подiбнi положення iнодi розглядають як своєрiдну пересторогу тим, хто здатний удатися до насильницьких методiв у полiтичнiй боротьбi.

244

Роздiл Х

ОРГАНИ

КОНСТИТУЦiЙНОГО

КОНТРОЛЮ

ﾧ 1. Органiзацiя конституцiйного контролю

Однiєю з особливостей держав-ного ладу багатьох країн є наявнiсть конституцiйного контролю. Поняття конституцiйного контролю має кiлька тлумачень. iнодi конституцiйний кон-троль визначають широко: як дiяль-нiсть парламенту, глави держави, судiв або iнших органiв, пов'язану з вирiшенням питання вiдповiдностi конституцiї рiзних нормативно-право-вих або тiльки законодавчих актiв. У деяких випадках йдеться про здiйс-нення конституцiйного контролю са-мим народом шляхом референдуму. Найбiльш прийнятим є вузьке трак-тування конституцiйного контро-лю, за яким. вiн сприймається на-самперед як оцiнка судами загальної або спецiальної юрисдикцiї норма-тивно-правових актiв на предмет їхньої вiдповiдностi конституцiї. Вiд такої оцiнки залежать можли-востi застосування цих актiв або навiть їх iснування.

Наведеному визначенню кон-ституцiйного контролю вiдповiдають реалiї державно-полiтичного життя. У багатьох країнах поняття консти-туцiйного контролю позначає не тiльки функцiю загального або спе-цiального суду, а й окремий iнститут, який ототожнюється з вiдповiдними органами i з сукупнiстю правових норм, що регламентують їхню ор-ганiзацiю та дiяльнiсть.

Уперше судову функцiю кон-

245

ституцiйного контролю було визнано в СiЛА ще на початку XIX ст. Осно-вою для цього стали рiшення верховного суду. У подальшому усталився вiдповiдний звичай. У самому ж основному законi нiчого немає про таку функцiю судiв. i хоч i сьогоднi тут дискутуються питання обсягу повнова-жень судiв у сферi конституцiйного контролю, реальнiсть цих повнова-жень не ставиться пiд сумнiв. Бiльше того, судова функцiя конституцiйно-го контролю розглядається як один з найважливiших елементiв системи стримувань i противаг, що доповнює принцип жорсткого подiлу влад.

До кiнця XIX ст. судова функцiя конституцiйного контролю була сприйнята в рядi країн Латинської Америки i Європи. Новий етап у роз-витку конституцiйного контролю почався пiсля першої свiтової вiйни. Зо-крема, в деяких країнах у 20-i роки XX ст. були утворенi конституцiйнi суди. Але справжнє визнання цей iнститут одержав пiсля другої свiтової вiйни, коли вiн знайшов вiдображення в бiльшостi новiтнiх конституцiй. Вiдповiдний iнститут сприйнятий майже в усiх країнах Центральної та Схiдної Європи i в тих, що утворилися на теренi колишнього СРСР.

Характер i змiст конституцiйного контролю багато в чому визнача-ються природою органiв, якi його здiйснюють. iснує двi основнi моделi ор-ганiзацiї конституцiйного контролю. Одна з них має назву американської. За її умов вiдповiдними повноваженнями надiленi всi суди загальної юрис-дикцiї. Наприклад, у СiЛА рiшення будь-якого загального суду з питань конституцiйностi закону або окремих його положень стає обов'язковим у межах його територiальної юрисдикцiї. За умов апеляцiї остаточне рiшен-ня приймає верховний суд. Воно є обов'язковим на всiй територiї держави.

Модель органiзацiї конституцiйного контролю, за якою вiдповiднi питання вирiшуються практично всiма судами загальної юрисдикцiї, нази-вається також децентралiзованою або <дифузивною> моделлю. Її характе-ризує тлумачення конституцiйного контролю як суто правової функцiї. В теорiї це означає вiдмову вiд розгляду судами полiтичних питань, пов'яза-них iз змiстом законiв та їх застосуванням. Формально все звичайно зво-диться до юридичної експертизи того чи iншого закону, здiйснюваної суда-ми у зв'язку з розглядом конкретної цивiльної або кримiнальної справи.

У реальному життi суди, здiйснюючи функцiю конституцiйного кон-тролю, впливають на iснуючий у країнi полiтичний <клiмат>. Особливо це стосується вищого суду. Як свiдчить досвiд США, рiшення верховного су-ду iстотно впливають на змiст регламентацiї прав i свобод особи та ме-ханiзмiв їхнього захисту. Крiм США, вiдповiдна модель прийнята в Арген-тинi, Бразилiї, Мексицi, Японiї та в деяких iнших країнах.

Рiзновидом американської моделi органiзацiї конституцiйного кон-тролю є така модель, за якою функцiя контролю належить не всiм загаль-

246

ним судам, а тiльки вищому суду. Ця модель реалiзована в Австралiї, Ес-тонiї, iндiї, iрландiї, Канадi, Швейцарiї та в рядi iнших країн. Прийнята вона i в деяких країнах, що розвиваються. В усiх цих країнах оцiнку кон-ституцiйностi законодавчих актiв дає верховний суд, який може мати й iншу назву (наприклад, високий суд). У будь-якому випадку такий суд є органом загальної юстицiї, i конституцiйний контроль становить не єди-ну його функцiю.

iнодi функцiя конституцiйного контролю надана не всьому верхов-ному суду в цiлому, а його спецiальнiй палатi. iснують країни, де для роз-гляду вiдповiдних питань передбачене створення спецiального складу вер-ховного суду.

iншою моделлю органiзацiї конституцiйного контролю є так звана європейська або австрiйська модель, її характеризує наявнiсть у державно-му механiзмi спецiалiзованого судового органу, вiдокремленого вiд судiв за-гальної юрисдикцiї. Головним завданням цього органу - конституцiйного суду - є оцiнка конституцiйностi законодавчих актiв, хоча вiн надiлений i рядом iнших повноважень. Поряд з конституцiйним судом можуть iсну-вати й iншi спецiалiзованi суди, але саме вiн має найбiльший авторитет.

Так, у ФРН крiм федерального верховного суду i федерального кон-ституцiйного суду iснують федеральний адмiнiстративний суд, федераль-ний фiнансовий суд, федеральний суд у сферi трудових вiдносин i федераль-ний суд iз соцiальних питань. Згiдно зi ст. 92 Основного закону, всi вони разом з судами земель здiйснюють судову владу. Але найбiльш престижним є членство саме в конституцiйному судi.

Видатну роль в обгрунтуваннi європейської моделi органiзацiї кон-ституцiйного контролю вiдiграв вiдомий теоретик права Ганс Кельзен. Вiн був i одним з творцiв конституцiйного суду в Австрiї. Це пояснює, чо-му вiдповiдну модель iнодi називають <кельзенiвською>. За цiєю модел-лю контрольнi повноваження належать єдиному органу конституцiйної юстицiї, який звичайно не має iєрархiї пiдпорядкованих йому органiв. Проте у ФРН та Югославiї, крiм федерального конституцiйного суду, в бiльшостi суб'єктiв федерацiї також створенi конституцiйнi суди. В Росiї в окремих суб'єктах-республiках також дiють конституцiйнi суди.

Органи конституцiйної юстицiї, як правило, називаються консти-туцiйними судами, хоч зустрiчаються й iншi назви. У Францiї, Казах-станi та в рядi країн, що розвиваються, вiдповiднi повноваження нале-жать органам квазiсудового характеру - конституцiйним радам.

Порядок утворення органiв, що здiйснюють конституцiйний конт-роль, у рiзних країнах неоднаковий i залежить вiд моделi його ор-ганiзацiї. За умов американської моделi посади суддiв верховних судiв

247

замiщуються, як правило, за рiшеннями глави держави, санкцiоновани-ми парламентами. Як зазначалося, у СПiА суддiв верховного суду призна-чає президент з <поради i згоди> сенату. В такому ж порядку признача-ються суддi iнших федеральних судiв.

Федеральна судова система США складається з трьох головних ла-нок - верховного суду, апеляцiйних судiв i окружних судiв. До складу вер-ховного суду входять голова i вiсiм суддiв. Усi вони, як i суддi iнших феде-ральних судiв, займають свої посади <доти, доки їхня поведiнка є бездоган-ною> (роздiл перший ст. З Конституцiї). Судовi системи штатiв характеризу-ються рiзноманiтнiстю, хоч у кожному з них вищим судом є верховний суд. В бiльшостi штатiв суддiв обирає населення, в частинi з них - призначає ви-конавча влада (губернатори), в деяких - обирає законодавчий орган штату. В цiлому рядi штатiв суддiв верховних судiв призначають довiчно. Решта суддiв займають посади на строк вiд чотирьох до шести рокiв.

iснують i iншi порядки формування судiв за умов американської мо-делi органiзацiї конституцiйного контролю. Так, у Японiї до судової сис-теми насамперед входить верховний суд, а також високi, районнi i сумарнi суди. Верховний суд складається з 15 суддiв, включаючи головного суддю. Головного суддю формально призначає iмператор за поданням уряду. Усiх iнших суддiв верховного суду призначає уряд. Свої посади вони займають до досягнення 70-рiчного вiку.

Водночас передбачене схвалення призначень суддiв верховного суду виборцями пiд час парламентських виборiв. Така процедура повторюється через кожнi десять рокiв. Якщо бiльшiсть виборцiв проголосує проти ко-го-небудь з суддiв верховного суду, тим самим вiн усувається з посади. Що ж стосується суддiв iнших судiв, то їх призначає уряд за списком, запро-понованим верховним судом. Усi вони займають посади протягом десяти рокiв i можуть бути призначенi повторно.

В iндiї до складу верховного суду входять головний суддя i не бiльше 17 iнших суддiв. Крiм цього, сюди на правах тимчасових суддiв для вирiшення конкретного питання можуть бути включенi колишнi суддi верховного суду, а також суддi вищих судiв штатiв. Постiйних суддiв вер-ховного суду призначає президент, який у вирiшеннi цього питання кон-сультується з урядом i з самими суддями. Тимчасових суддiв призначає го-ловний суддя за погодженням з президентом. Суддi верховного суду йдуть у вiдставку пiсля досягнення 65-рiчного вiку.

У Швейцарiї суддiв союзного суду обирає федеральний парламент. При цьому дiє вимога представництва рiзних мовних груп населення країни. В Естонiї голову державного суду обирає парламент за поданням президента. iншi судовi посади також замiщують за рiшенням парламен-ту, але вже прийнятим за поданням голови самого державного суду.

248

Свої особливостi має порядок формування органiв конституцiйної стицiї. Вiдмiнностi наявнi i у принципах їх органiзацiї. Так, в Австрiї до сладу конституцiйного суду входять голова, його заступник i 12 iнших уддiв, а також шiсть так званих запасних суддiв. Голову конституцiйно-) суду, його заступника, шiсть дiйсних суддiв i трьох запасних призначає резидент за пропозицiєю уряду. Решту вакансiй президент замiшує з чис-а кандидатур, запропонованих палатами федерального парламенту. Суддi онституцiйного суду йдуть у вiдставку у 70-рiчному вiцi.

В Австрiї, як i в iнших країнах, де створенi органи конституцiйної юс-дї, встановленi певнi квалiфiкацiйнi вимоги до кандидатiв на вiдповiднi зди. Зокрема, суддi конституцiйного суду повиннi мати вищу освiту за )жавно-правовим фахом i протягом десяти рокiв до призначення займати посаду, для якої необхiдна ця освiта. До того ж вони мають призначатися з исла iнших суддiв, урядовцiв i професорiв-юристiв унiверситетiв.

У ФРН федеральний конституцiйний суд складається з 16 осiб, яких рiвнiй кiлькостi обирають бундестаг i бундесрат. Закон встановив про-;едуру обрання суддiв конституцiйного суду на основi квалiфiкованої iьшостi голосiв. Це призвело до того, що за неформальною угодою кож-з полiтичних партiй розраховує на таке число мiсць для своїх нефор-iльних представникiв у конституцiйному судi, яке вiдповiдає її представ-iцтву в палатах парламенту. За традицiєю частина з пiдтриманих артiями кандидатiв у суддi повинна бути полiтичне нейтральною, решта яоже належати до партiй. Такий порядок формування конституцiйного су-у свiдчить про гнучкiсть полiтичних механiзмiв прийняття важливих Дiлень, про толерантнiсть головних полiтичних сил.

Характерною особливiстю органiзацiї федерального конституцiйно-суду ФРН є те, що вiн складається з двох сенатiв (палат) з однаковою лькiстю суддiв. Один з сенатiв займається розглядом справ, пов'язаних i захистом прав та iнтересiв окремих iндивiдiв. Другий розглядає решту тань, вiднесених до компетенцiї конституцiйного суду.

Суддi конституцiйного суду ФРН обираються строком на 12 рокiв i права бути переобраними. Закон встановлює мiнiмальний i макси-льний вiк тих, хто може займати посади суддiв, 40 i 68 рокiв щовiдно. Крiм цього, визначена вимога щодо професiйних якостей кан-датiв. Ними насамперед можуть бути суддi iнших федеральних судiв i 1, хто має право займати судовi посади.

|^; В iспанiї до складу конституцiйного суду, який також складається з вох палат, входить 12 суддiв. Усi вони формально призначаються королем:

[сiм - за поданням палат парламенту, два - за поданням уряду, два - за Вданням головної ради судової влади. Суддi конституцiйного суду призна-

249

чаються строком на дев'ять рокiв, при цьому його склад оновлюється на тре-тину кожнi три роки. Вiдповiднi призначення роблять з числа iнших суддiв i прокурорiв, професорiв унiверситетiв, державних службовцiв та адвокатiв. Усi кандидати мають бути юристами зi стажем понад 15 рокiв.

В iталiї конституцiйний суд дiє в одному складi з 15 членiв. По п'ять суддiв призначають президент, парламент на спiльному засiданнi па-лат i вища судова адмiнiстрацiя. Суддi конституцiйного суду призначають-ся на дев'ятирiчний строк без права займати посаду повторно. Це можуть бути колишнi i дiйснi суддi вищих судiв та професори-юристи, а також ад-вокати з 20-рiчним стажем.

У Францiї дев'ять членiв конституцiйної ради призначають строком на дев'ять рокiв, i їхнi повноваження не можуть бути поновленi. По три члени ради призначають президент i голови палат парламенту. Кожнi три роки тре-тина цих членiв оновлюється. До складу конституцiйної ради за власним правом i довiчно входять також усi колишнi президенти.

В країнах Центральної i Схiдної Європи, а також в тих, що утвори-лись на теренi колишнього СРСР, органи конституцiйної юстицiї також формують за рiзними процедурами. В Киргизстанi, Литвi, Македонiї, Польщi, Словенiї, Угорщинi i Хорватiї членiв цих органiв обирають пар-ламенти або їх нижнi палати. При цьому порядок висунення вiдповiдних кандидатур є рiзним. В Киргизстанi i Словенiї їх пропонує президент, у Хорватiї - верхня палата парламенту, в Литвi - у рiвнiй кiлькостi пре-зидент, голова парламенту i голова верховного суду, в Угорщинi - спецiальна вiдбiркова комiсiя, до складу якої входять представники усiх парламентських фракцiй. В Росiї суддiв конституцiйного суду призначає верхня палата парламенту за поданням президента.

iснують й iншi процедури формування органiв конституцiйної юс-тицiї. В Чехiї суддiв конституцiйного суду призначає президент за згодою верхньої палати парламенту. В Словаччинi президент робить вiдповiднi призначення за списком, складеним парламентом. В Болгарiї третину суддiв конституцiйного суду призначає президент, третину обирає парла-мент, i третину обирають на загальних зборах суддiв вищих судiв загаль-ної i адмiнiстративної юрисдикцiї. В Молдовi посади в конституцiйному судi замiщують нарiвно парламент, президент i вища рада магiстратури, а в Румунiї - кожна з палат парламенту i президент.

Конституцiї i спецiальнi закони встановлюють чисельний склад i строки повноважень конституцiйних судiв. В Молдовi до його складу вхо-дять 6 суддiв, в Югославiї - 7, в Киргизстанi, Литвi, Македонiї, Румунiї i Словенiї - 9, Словаччинi - 10, Хорватiї - 11, Бiлорусi, Болгарiї i Польщi- 12, Чехiї i Угорщинi - 15, Росiї - 19. Рiзними є i строки пере-

250

бування суддiв на посадi: вiд шести рокiв у Молдовi, семи у Словаччинi, восьми у Польщi i Хорватiї, дев'яти в Болгарiї, Литвi, Македонiї, Румунiї, Словенiї та Югославiї, до одинадцяти в Бiлорусi i навiть п'ятнадцяти рокiв у Киргизстанi. Як правило, не припускається повторне переобрання суддiв конституцiйних судiв. У Болгарiї, Литвi i Румунiї кожнi три роки за вiдповiдними квотами оновлюють третину складу вiдповiдних органiв.

Юридичне визначенi i деякi iншi вимоги щодо органiзацiї органiв конституцiйної юстицiї. Практично в усiх країнах передбачена вимога на-явностi у кандидатiв спецiальної квалiфiкацiї i стажу, встановленi вiковi цензи для займання посад членiв конституцiйних судiв. Як i в розвину-тих країнах, голiв судiв обирають самi суддi. Проте в Литвi голову кон-ституцiйного суду з його ж складу призначає парламент за поданням пре-зидента. В Словаччинi вiдповiдне призначення здiйснює сам президент.

ﾧ 2. Компетенцiя органiв конституцiйного контролю i механiзм її реалiзацiї

Головним повноваженням органiв, що здiйснюють конституцiйний контроль, е оцiнка конституцiйностi законодавчих актiв. Порядок здiйснення цього повноваження залежить вiд прийнятих у тiй чи iншiй країнi форм конституцiйного контролю.

iснує двi основнi форми контролю - попереднiй i наступний. Попе-реднiй контроль має мiсце на стадiях парламентського розгляду законопро-ектiв до промульгацiї їх главою держави. У разi визнання їх неконсти-туцiйними такi законопроекти не можуть стати законами. Попереднiй конт-роль iснує в Румунiї, Польщi, Угорщинi i у Францiї. Вiн насамперед вiднесе-ний до прийнятих парламентом i переданих президенту на пiдпис i обнаро-дування законiв. Припускається i здiйснення контролю на бiльш раннiх стадiях законодавчого процесу у парламентi. При цьому попередньому конт-ролю пiдлягають проекти як звичайних, так i органiчних законiв. Попе-реднiй контроль припускається в iталiї щодо так званих обласних законiв - актiв, прийнятих представницькими органами автономiй.

Своєрiдним рiзновидом попереднього контролю, що здiйснюється загальними судами, можна вважати надання ними консультативної оцiнки конституцiйностi законопроектiв у процесi проходження їх через парламент. Така оцiнка може бути дана вищим судом на вимогу законо-давчої або виконавчої влади. Подiбна практика прийнята в Австралiї, Ка-надi, деяких штатах США, Норвегiї та в рядi iнших країн.

Наступний контроль здiйснюють щодо законiв, якi прийнятi пар-

251

ламентом, промульгованi главою держави i набули чинностi. iснує двi про-цедури такого контролю - шляхом дiї i шляхом заперечення. В першому випадку вiдразу ж пiсля введення закону в дiю i незалежно вiд факту йо-го застосування може бути iнiцiйований розгляд питання про його консти-туцiйнiсть. У другому випадку розгляд цього питання прямо залежить вiд конкретного застосування закону. В країнах, де функцiю конституцiйного контролю здiйснюють суди загальної юрисдикцiї, це може мати мiсце у звичайному судовому процесi. Кожний учасник такого процесу має право заперечувати можливiсть застосування закону або його окремих положень, мотивуючи це їхньою неконституцiйнiстю.

Конституцiйний контроль шляхом дiї нерiдко називають абстракт-ним, а контроль шляхом заперечення - конкретним. Абстрактний конт-роль характерний для країн, де вiдповiдна функцiя здiйснюється органами конституцiйної юстицiї. Конкретний контроль притаманний насамперед державно-правовiй практицi тих країн, де ця функцiя належить судам за-гальної юрисдикцiї.

Однак здiйснюють конкретний контроль i конституцiйнi суди. Зви-чайним є положення, коли загальний суд, розглядаючи цивiльну або кримiнальну справу, може дiйти висновку про неконституцiйнiсть закону, що ним застосовується, i звернутися за вiдповiдним висновком до консти-туцiйного суду. У зв'язку з цим розгляд справи припиняється. Якщо кон-ституцiйний суд визнає таке звернення безпiдставним, розгляд справи в за-гальному судi буде продовжений. iснує також конкретний контроль у формi розгляду спецiальної скарги, що подається до конституцiйного суду.

Характеризуючи попереднiй i наступний контроль, зазначимо, що в деяких країнах застосовуються обидвi цi форми. Зокрема, це має мiсце в рядi країн Латинської Америки. Тут сполучається попереднiй контроль з наступним контролем шляхом заперечення.

Вiдомi й iншi класифiкацiї форм конституцiйного контролю. Най-частiше видiляють обов'язковий i факультативний контроль. Обов'язковий контроль здiйснюється вiдповiдними органами на основi приписiв консти-туцiї й законодавства i незалежно вiд волевиявлення будь-якого iншого ор-гану чи посадової особи. Така форма конституцiйного контролю прийнята у Францiї: всi органiчнi закони до їх офiцiйного опублiкування i регламен-ти палат парламенту до їх практичного застосування мають бути представ-ленi конституцiйнiй радi, яка висловлюється на предмет вiдповiдностi їх конституцiї. Процедура розгляду органiчних законiв в органi консти-туцiйного контролю є, по сутi, складовою законотворчостi, обов'язковою стадiєю законодавчого процесу, що передує промульгацiї.

Факультативний контроль здiйснюється тiльки з iнiцiативи тих, хто надiлений вiдповiдним правом. Ця форма контролю є домiнуючою.

252

У федеративних державах конституцiйному контролю пiдлягають не тiльки федеральнi законодавчi акти, а й вiдповiднi акти суб'єктiв фе-дерацiй. Механiзм такого контролю в рiзних країнах неоднаковий.

Так, у СiЛА оцiнку конституцiйностi законiв здiйснюють як феде-ральнi суди, так i суди штатiв. При цьому всi вони мають право проводи-ти експертизу законодавчих актiв федерального рiвня i рiвня суб'єктiв федерацiї. Мiж вiдповiдними рiшеннями верховного суду США i судiв штатiв iснує досить складний взаємозв'язок, хоч майже завжди останнє слово належить федеральному верховному суду. До того ж у деяких шта-тах встановлений порядок, за яким мiсцевi суди, якщо вони не вважають за можливе розглядати питання конституцiйностi закону через його зна-чущiсть, передають це питання на розгляд верховного суду федерацiї.

У Швейцарiї конституцiйному контролю пiдлягають тiльки законо-давчi акти кантонiв. Союзний суд дає оцiнку вiдповiдностi цих актiв як федеральному основному закону, так i основним законам суб'єктiв феде-рацiї. Кантональнi суди таким правом, як правило, не надiленi. В Австрiї конституцiйний контроль також здiйснюється щодо законодавчих актiв федерацiї та її суб'єктiв. У землях конституцiйнi суди не створенi.

Конституцiйний суд Росiї розглядає справи про вiдповiднiсть основ-ному закону федерацiї конституцiй республiк, статутiв, а також законiв та iнших нормативних актiв суб'єктiв федерацiї, виданих з питань, що вiднесенi до вiдання федеральних органiв державної влади i до спiльного вiдання федеральних органiв та органiв суб'єктiв федерацiї.

Нарештi, у ФРН конституцiйнi суди земель можуть оцiнювати ли-ше законодавчi акти вiдповiдних суб'єктiв федерацiї. Федеральний кон-ституцiйний суд може пiддавати контролю тiльки законодавство феде-рацiї. Але за певних умов у зв'язку з виникненням суперечок з приводу розмежування компетенцiї мiж федерацiєю i землями вiн може займати-ся встановленням конституцiйностi земельного законодавства.

Сама ж природа конституцiйного контролю полягав в тому, що, оцiнюючи конституцiйнiсть законiв, суди тлумачать конституцiю. iнодi про це прямо йдеться в самих основних законах. Наприклад, в ст. 149 Конституцiї Болгарiї записано, що <конституцiйний суд дає офiцiйне тлу-мачення конституцiї>. По сутi, аналогiчне положення мiстить ст. 135 Кон-ституцiї Молдови, а в ст. 109 Конституцiї Узбекистану сказано, що кон-ституцiйний суд тлумачить норми конституцiї i законiв. <Федеральний конституцiйний суд розглядає справи щодо тлумачення основного закону у зв'язку з виникненням суперечок з питань компетенцiї федеральних ор-ганiв влади>, - встановлено в ст. 93 Основного закону ФРН. В консти-туцiях деяких держав (Киргизстан, Молдова) зафiксовано положення про

253

-^=.:=^^^^- МОЖЛИВiСТЬ, "

T Д^ТЇiЇГ^^^^^ не просто як юри-

Рактеру, що вiдбиває стан сус^Гп^3' а и як явище загальното ^а-поняттями -Раведливостi, мор^п ТощоСи КОНСТШУiЩ ""б'-у-ся з Т1ЛЬКИ Я0 Довiльного трактування зм"^ тT ШДХ1Д може "Р^ести не зашни юридичних оцiнок Д^сно^о^ам0 законiв> а й д0 Tї будь-яких умов конституцiйнiстi ищ^ основаT на доцiльностi. За

У багатьох країнаТ^Тер^Т^^ в межах "Р--их реалiй чих актiв визнанi норми мiжнапТ^" """^уцiйностi законодав-чих основних законiв, де Йде^я н0 0 права- це випливає 3 --"в а права перед правом нацi'оналТн^ iк зазїаТ" (примат) "--родного прiоритет мiстять новiтнi конститущї ц'лог4 положе1^ про такий До -о ж в конституцiях БiлорусТво^Т ЄВi)опейс№- держав. iнших держав належним чином уT^^^^^^ чехiї та Деяких Договори прямо визнанi критер^мопТ увш1 чинностi "^народнi ^ iнших нормативно-нравових а^в конституцiйностi Законодавчих

-нь ^ЇТо^^^^^^^^^^ актiв, до повнова-вирiшення багатьох iнших питань нститущинии ^нтроль, входить

.рисдиї:^ ^^^оль -----.ь суди за^ьноi-Р1шень i "оРмативно-правових актi.^органТГ' констит^iйно(>гi судових

чи акти гл^ Держав. До того жТу. су^а311"01188401 влади> вклю4^-роль за дiяльнiстю органiв виконав,оiiл^^ вiдповiдний конт.

^^^^^я^0^ -ституцiйно. .с-ють конституцiйнiсть парлам^ ькЇх н рщинi вони встанов^-конституцiйнi суди визначаютьТонститу^^^^^^ у бiльшостi "Раїн но-нравових актiв органiв в^^^1^ законнiсть ^"атив-ваччиш, Словенiї i Узбекистанi 1 вТдновЇн в киргизстанi< ^сiї, Сло-

моврядування чи мiсцевих органiв викон актів Т31115 мiсцевого са^^а1 конституцiйнi суди можутьшв влади- разом 3 тим У Л^вi Дентiв та урядiв, а в Болгарiї м ^кл'Т ОЦ1НКУ ильки актам "рєзи-У Цiлому рядi клаїн ппг5 актам "Рс^Дента.

"овноваження^и^^и^:^^^^^ --рол. надiленi

:=^^:^^-н^=^^^^ Г "------ - ^-^^^^^^и^

; невiдповiднiсть конституцiї положень будь-якого мiжнародного договору, то дозвiл на його ратифiкацiю або схвалення може бути даний тiльки пiсля перегляду конституцiї. У Польщi та Угорщинi об'єктом консти-туцiйного контролю є мiжнароднi договори як до схвалення i ратифiкацiї їх вiдповiдними органами, так i пiсля.

Органи конституцiйної юстицiї звичайно розглядають рiзного роду юрисдикцiйнi справи, тобто питання, пов'язанi з розмежуванням компе-тенцiї. Цi справи можуть мати пряме вiдношення до оцiнки консти-туцiйностi законiв, якi визначають повноваження рiзних органiв держав-ної влади. Досить часто предметом вiдповiдного розгляду є розмежування компетенцiї вищих органiв держави, iнодi - органiв державної влади i органiв мiсцевого самоврядування або самих органiв самоврядування.

У федеративних державах конституцiйнi суди розглядають справи щодо розмежування компетенцiї мiж федерацiєю та суб'єктами, а також мiж самими суб'єктами. Аналогiчними повноваженнями надiленi звичайнi суди в тих країнах, де вони здiйснюють функцiю конституцiйного контро-лю. Наприклад, у США вiдповiднi повноваження визначенi в ст. З (роздiл другий) Конституцiї. iнодi органи конституцiйної юстицiї розглядають пи-тання розмежування компетенцiї мiж вищими органами держави i орга-нами автономiй, а також мiж самими автономiями (iспанiя, iталiя).

Важливими повноваженнями органiв конституцiйної юстицiї ряду країн є повноваження щодо контролю за функцiонуванням механiзмiв пря-мої i представницької демократiї. В Румунiї i Францiї вiдповiднi органи на-глядають за проведенням виборiв президента та референдумiв. В Казах-станi та Молдовi це може бути здiйснено по вiдношенню ще i до парла-ментських виборiв. У Литвi конституцiйний суд робить висновки щодо по-рушення законностi на президентських i парламентських виборах. У Грецiї верховний спецiальний суд перевiряє законнiсть результатiв референдумiв.

У Грецiї, Словаччинi, Францiї i Чехiї органи конституцiйного кон-тролю розглядають питання правильностi обрання депутатiв парламентiв, у Болгарiї - президента, в Хорватiї i Югославiї - депутатiв i президен-та, якщо законнiсть таких обрань оскаржується. В Грецiї i Чехiї вiдповiднi органи займаються ще i питаннями позбавлення депутатських мандатiв у зв'язку з порушенням принципiв невиборностi й несумiсностi. В Австрiї конституцiйний суд розглядає скарги у зв'язку з проведенням президентських i парламентських виборiв, а за клопотанням нижньої па-лати парламенту - питання про позбавлення депутатiв їхнiх мандатiв. У ФРН правильнiсть проведення парламентських виборiв перевiряє бундес-таг, рiшення якого може бути оскаржене в коституцiйному судi.

Окремої згадки заслуговують повноваження органiв конституцiйної

255

юстицiї у сферi безпосереднього захисту прав особи. Вiдповiдну дiяльнiсть цих органiв нерiдко називають контролем за виконанням основних прав i свобод. Цей контроль здiйснюється за спецiальною скаргою. Так, вiдповiдно до ст. 93 Основного закону ФРН, конституцiйний суд розглядає скарги, внесенi будь-якою особою, яка вважає себе обмеженою державною владою у своїх правах. Близькi за змiстом положення можна знайти в кон-ституцiях Австрiї, iспанiї, Македонiї, Словаччини, Угорщини, Чехiї.

З iншого боку, органи конституцiйної юстицiї мають повноваження, наслiдком реалiзацiї яких може бути обмеження i навiть позбавлення осо-би її прав. Як зазначалося, позбавлення iндивiда прав за рiшенням консти-туцiйного суду в разi використання їх для <боротьби проти основ вiльного демократичного порядку> припускається ст. 18 Основного закону ФРН.

Основний закон ФРН припускає i можливостi заборони полiтичних партiй у разi визнання їх протиконституцiйними. Подiбне передбачене i кон-ституцiями Болгарiї, Македонiї, Молдови, Румунiї, Словаччини, Словенiї, Чехiї, Югославiї та деяких iнших держав. У ФРН вiдповiдний механiзм був застосований двiчi, що призвело до заборони конституцiйним судом правора-дикальної i комунiстичної партiй. Характерно, що цi партiї поновили свою дiяльнiсть пiсля реєстрацiї пiд новими або дещо змiненими назвами.

Визначенi й деякi iншi повноваження органiв конституцiйної юс-тицiї. Зокрема, в рядi країн вони розглядають справи у зв'язку iз засто-суванням процедур, подiбних до iмпiчменту. В Казахстанi, Литвi i Чехiї конституцiйнi суди роблять висновок, чи дозволяє стан здоров'я прези-дентiв виконувати надалi їх функцiї. В Македонiї конституцiйний суд встановлює конституцiйнiсть i законнiсть колективних трудових угод, у Бiлорусi - нормативних актiв верховного суду i генеральної прокурату-ри, а також будь-якого громадського об'єднання. Наведеним перелiк пов-новажень органiв конституцiйної юстицiї не обмежується.

Особливостi механiзмiв реалiзацiї повноважень органiв, що здiйсню-ють конституцiйний контроль, визначаються насамперед колом суб'єктiв, що мають право його iнiцiювати. Вiдповiдна правосуб'єктнiсть залежить вiд прийнятої в тiй чи iншiй країнi форми конституцiйного контролю. При наступному контролi шляхом заперечення питання конституцiйностi iнiцiюються пiд час розгляду в звичайному судi конкретної цивiльної або кримiнальної справи однiєю з сторiн цiєї справи. Як правило, такою сторо-ною є фiзична або юридична особа. iндивiд може бути iнiцiатором розгля-ду справи i в органi конституцiйної юстицiї за умов попереднього або на-ступного контролю шляхом дiї у порядку подання спецiальної скарги.

Проте звичайно суб'єктами права iнiцiювання конституцiйного кон-тролю при попередньому i наступному контролi шляхом дiї є державнi ор-

256

гани i посадовi особи. Так, в Австрiї, Росiї та ФРН таким правом надiленi федеральний уряд i уряди суб'єктiв федерацiї, у Болгарiї, Литвi, Румунiї, Словаччинi та Угорщинi - уряд, в iталiї - також уряд, але щодо так зва-них обласних законiв, в iспанiї, Казахстанi i Францiї - глава уряду.

У Бiлорусi, Болгарiї, Казахстанi, Росiї, Литвi, Румунiї, Словаччинi, Францiї та Угорщинi iнiцiювати розгляд питань в органi конституцiйного контролю може глава держави - президент. У Росiї це можуть робити кожна з палат федерального парламенту, а також законодавчi органи суб'єктiв федерацiї. В iспанiї, iталiї i Португалiї вiдповiдне право надане органам автономiй.

В деяких випадках воно належить органам мiсцевого самовряду-вання.

В Австрiї, Бiлорусi, Румунiї та Угорщинi органи конституцiйного контролю можуть самi iнiцiювати розгляд справи. В Австрiї i Болгарiї це мають право зробити вищi суди загальної та адмiнiстративної юрисдикцiї, а в Бiлорусi i Росiї - верховний i вищий арбiтражний (господарський) су-ди. До того- ж, як зазначалося, майже в усiх країнах, де iснує консти-туцiйна юстицiя, суд загальної юрисдикцiї може звернутися до органу кон-ституцiйного контролю в разi виникнення сумнiвiв щодо конституцiйностi застосованого ним закону.

iнiцiатором розгляду справи в органi конституцiйного контролю може бути i певна частина депутатського корпусу. В Австрiї i ФРН - це третина складу нижньої палати парламенту, в Болгарiї, Казахстанi, Литвi, Словаччинi i Росiї - п'ята частина вiдповiдно складу всього пред-ставницького органу або кожної з палат. В iспанiї право iнiцiювати спра-ву мають 50 депутатiв у кожнiй палатi, в Румунiї - 50 депутатiв у нижнiй i 25 у верхнiй палатi, в Польщi i Угорщинi - 50 у нижнiй палатi i в цiлому парламентi вiдповiдно. У Францiї кiлькiсть депутатiв у кожнiй палатi, яким надане таке право, дорiвнює 60. Крiм того, воно також на-лежить головам обох палат. В Бiлорусi та Угорщинi до суб'єктiв вiдповiдного права вiднесенi постiйнi комiсiї парламенту.

iнодi правом iнiцiювати конституцiйний контроль надiленi поса-довi особи: прокурор (Бiлорусь, Болгарiя, iспанiя i Словаччина) i омбудс-ман (iспанiя, Польща).

Участь того чи iншого суб'єкта в процесi здiйснення конституцiйного контролю нерiдко залежить вiд характеру справ, якi вносять на розгляд вiдповiдних органiв, а також вiд механiзмiв реалiзацiї повноважень цих ор-ганiв. Одним з таких механiзмiв є спецiальна, так звана конституцiйна скарга. Звичайно така скарга має субсидiарний характер: вона подається до конституцiйного суду тiльки пiсля того, як була розглянута в iнших, загаль-

257

них або адмiнiстративних судах, i результати цього розгляду не задовольни-ли заявника. Офiцiйному розгляду конституцiйної скарги передує її прий-няття. У ФРН цим займається спецiальна комiсiя конституцiйного суду, до складу якої входять три його члени. В середньому вона приймає до розгля-ду близько десяти вiдсоткiв скарг вiд щорiчної їх кiлькостi. У тих країнах, де конституцiйний контроль здiйснюється загальними судами, вiдповiднi питання розглядаються на основi звичайних норм судочинства.

Рiшення органiв, якi здiйснюють конституцiйний контроль, мають рiзний характер i юридичнi наслiдки. Зокрема, законодавчi акти, визнанi органами конституцiйної юстицiї неконституцiйними, скасовуються. Самi ж рiшення цих органiв є остаточними. У Польщi та Румунiї рiшення ор-ганiв конституцiйного контролю щодо конституцiйностi законодавчих актiв можуть бути скасованi за результатами голосування в нижнiй палатi i в обох палатах парламенту вiдповiдно. Для цього потрiбна квалiфiкована бiльшiсть голосiв.

У переважнiй бiльшостi країн,, де прийнята американська модель органiзацiї конституцiйного контролю, вiдповiднi рiшення вiднесенi тiльки до конкретних судових справ. Суди тут не анулюють закони, але, визнаючи їх неконституцiйними, вiдмовляються цi закони застосовувати. У СПiА, якщо верховний суд визнав той чи iнший закон або (що буває на-багато частiше) окремi його положення неконституцiйними, останнi не можуть бути застосованi жодним судом. Тим самим положення закону, не будучи скасованими юридичне, втрачають силу фактично.

У цiлому слiд зазначити, що конституцiйний контроль у за-рубiжних країнах визнаний як одна з реалiй їхнього державно-полiтично-го життя. Вiн покликаний забезпечити виконання приписiв основного за-кону. При цьому найсуттєвiшого значення набувають якостi самої консти-туцiї, зокрема чiткiсть i визначенiсть її положень.

258

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ

ЛiТЕРАТУРИ

Австрийская Республика. Конституция

й законодательнне акти /Под ред. И.П. Ильинского. - М., 1985. Испания. Конституция й законодательнне

актьi / Под ред. Н.Н. Разумовича. - М., 1982.

Италия. Конституция й законодательнне акти /Под ред. В.А. Туманова. - М., 1988. Китайская Народная Республика.

Конституция й законодательнне актьi /Под ред. Л.М, Гудошникова. - М., 1984. Конституции буржуазних государств, -

М" 1982. Конституции буржуазних государств Европи

/ Под ред. Г.С. Гурвича. - М., 1957. Конституцiї нових держав Європи та Азiї

/ За ред. В.М, Шаповала. - К" 1996. Мексиканские Соединеннне Штатьi.

Конституция й законодательнне акти /Под ред. О.А. Жидкова. - М" 1986.

Португалия. Конституция й законодательнне актн /Под ред. И.П. Ильинского. - М., 1979. Федеративная Республика Германия.

Конституция й законодательнне актн /Под ред. Ю.П. Урьяса. - М., 1991. Франпузская Республика. Конституция

й законодательнне акти / Под ред. В.А. Туманова. - М., 1989. Швеция. Конституция й законодательнне

актн / Под ред, М.А. Могуновой. - М., 1983.

Амеллер М. Парламенти. - М., 1967. Ардан Ф. Франция: государственная

система. - М., 1994. Гарнер Д. Великобритания: центральнеє

й местное управленние. - М., 1984. Давид Р. Основнне правовне системи

современности. - М., 1988. Денисов В.Н. Системи права развивающихся

стран. - К., 1978.

Конституционное (государственное) право зарубежних стран: В 2 т. /Под ред. Б.А. Страшуна. - М., 1995.

259

Роздiл VI. Конституцiйний статус особи ....................................102

ﾧ 1. iнститут громадянства ................................................102

ﾧ 2. Права i свободи в теорiї конституцiоналiзму.

Принципи конституцiйного статусу особи .................... 109

ﾧ 3. Конституцiйнi права i свободи та їх класифiкацiя.

Виборче право як суб'єктивне право громадян ..............118

Роздiл VII. Парламент ................................................................127

ﾧ 1. Парламенти i парламентаризм ....................................127

ﾧ 2. Побудова, склад i органiзацiя парламентiв.................... 132

ﾧ 3. Внутрiшня структура палат парламентiв ......................143

ﾧ 4. Комiсiї (комiтети) як елемент структури парламентiв ....153

ﾧ 5. Компетенцiя парламентiв. Статус депутатiв ..................160

ﾧ 6. Законодавчий процес у парламентах.

Парламенти i бюджет ......................................................168

Роздiл VIII. Уряд........................... '............................................... 179

ﾧ 1. Органи виконавчої влади. Уряди, їх формування ..........179

ﾧ 2. Структура i органiзацiя урядiв ....................................185

ﾧ 3. Конституцiйна вiдповiдальнiсть урядiв

(органiв виконавчої влади) ..........................................194

ﾧ 4. Парламентський контроль за дiяльнiстю органiв

виконавчої влади ........................................................205

ﾧ 5. Компетенцiя урядiв. Урядова правотворчiсть ................215

Роздiл IX. Глава держави ..........................................................223

ﾧ 1. Особливостi конституцiйного статусу глав держав..........223

ﾧ 2. Компетенцiя глав держав ............................................230

*

Роздiл X. Органи конституцiйного контролю ............................245

ﾧ 1. Органiзацiя конституцiйного контролю ........................245

ﾧ 2. Компетенцiя органiв конституцiйного контролю