3. Проблемне поле історії філософії. Основне питання історії філософії.

Предмет же філософії історично змінювався, отже, змінювався і коло філософських проблем, над якими роздумували філософи. Але серед них є й так звані вічні питання, на які кожна епоха намагалася дати свої відповіді. Що утворює основу світу? Як влаштований світ, як співвіднесені в ньому духовне і матеріальне? Чи мав світ початок у часі чи він існує вічно? Чи є в світі відома впорядкованість чи все в ньому хаотично? Чи розвивається світ або він постійно обертається в одному незмінному колі? Чи можна пізнати світ? Що таке людина і в чому сенс його життя?

Кожен крок історії по-своєму змінює, ускладнює роль і становище людини в світі, в звязку з чим змінюється і реальний зміст предмета філософії . Цей предмет так само рухливий, історич, як історичні сама громадське життя, сама культура. Природа і соціум, а так само людина у взаємозвязку з ними - були і залишаються головними предметами філософських роздумів .

Арістотель одним з перших узагальнив і підрозділив філософію на наступні галузі знання: 1) теоретична філософія (метафізика, фізика і математика, психологія), її мета - знання заради знання; 2) практична філософія (етика і політика), її мета - знання заради діяльності ; 3) пойетіческая (творча, продуктивна) філософія (риторика і поетика), її мета - знання заради творчості. Теоретичне знання Арістотель ставив вище будь-якого іншого, а перша філософія (метафізика), відповідно, мала абсолютну першість по відношенню до всіх теоретичних дисциплін.

У стоїків (IV ст. До. Н.е) філософія починалася з логіки. Але, як і у Арістотеля, вона не мала статусу самостійної науки, а виступала введенням до всього комплексу наук. Після логіки випливала фізика (вчення про природу, про буття), а після фізики - етика (вчення про людину , про шлях його до мудрої, осмисленого життя). Етика для стоїків мала першочергове значення.

В епоху Нового часу в західноєвропейській філософії грунтовно опрацьовуються онтологічні і особливо носеологічні проблеми, глибоко досліджуються пізнавальні, естетичні та практичні (моральні і релігійні) здатності людської душі. «Сферу філософії» Кант повязує з осмисленням наступних питань: 1. Що я можу знати? 2. Що я повинен робити? 3. На що я смію сподіватися? 4. Що таке людина? На перше запитання відповідає метафізика, заснована на рішенні онтологічних і гносеологічних проблем. На другому - мораль, виявляючи особливості етичних взаємин і задаючи проблематику критеріїв моральності та можливості їх втілення в життя. На третій - релігія, досліджуючи феномен віри, в тому числі й релігійної, як однієї з передумов людського існування. І це в цілому дає нам можливість відповісти на питання про те, що таке людина, яке його місце і призначення у світі (антропологія). Питання про людину і фундаментальних, вроджених здібностях його душі, зорієнтованих на єдність істини, добра і краси, задає, по Канту, філософії антропологічну перспективу.

Гегель, навпаки, бачить головну задачу філософії в діалектичному розкритті категоріальної структури розуму. У людині Гегель насамперед вбачає здатність до розумного мислення. Сутність людини полягає у здатності до розуміння розумного розумним. Тому філософію Гегель визначає як самосвідомість людиною своєї сутності.Ідеал людини для Гегеля - розумовий людина, пізнає дійсність за допомогою понять і категорій.

В «Енциклопедії філософських наук » Гегель виділяє три області філософського знання, позначені їм в суворій послідовності: 1) логіка, 2) філософія природи, 3) філософія духу. До філософії духу (субєктивного,

обєктивного, абсолютного) Гегель відносить комплекс філософських дисциплін про державу і право, мораль і моральність, про всесвітньої історії,про мистецтво , релігії і самої філософії. Таким чином, гегелівська філософська система універсальна, вона охоплює дійсність у всьому її різноманітті, охоплює світ людської культури, є самосвідомістю культури.

У XX в. філософи здебільшого відмовилися від ідеї створення універсальних філософських систем. Однак традиційні філософські проблеми і досвід їх осмислення в минулому не відкидається, а навпаки активно, творчо і не догматично використовується в контексті розуміння і пояснення сучасних соціокультурних трансформацій.

Сучасний дисциплінарний образ філософії успадковує плідну роботу минулих століть, хоча моменти класифікації і ієрархії розділів філософського знання, наявності вододілів і кордонів між ними, логічна узгодженість і послідовність філософських конструкцій є вкрай умовною, «руйнується» і «проникною». Схематично це можна представити у вигляді «ромашки», «пелюстки» якої - області філософського пізнання певних аспектів взаємодії людини і світу, смислоопределяю-щих моментів буття людини у світі, прояви різних культуротворчим (конструктивних і деструктивних) здібностей людини:

• онтологія - вчення про буття як таке, про фундаментальні принципи і формах буття, його найбільш загальні сутності і визначеннях;

• гносеологія - теорія пізнання;

• епістемологія - логіка, методологія,філософія науки і наукового пізнання;

• аксіологія - філософське вчення про цінності, їх місці у житті людини і суспільства;

• філософська антропологія та філософія культури;

• соціальна філософія та філософія історії;

• філософія політики та філософія права ;

• філософія релігії; езотерична філософія;

• етика і естетика;

• історія філософії.

Основне питання історії філософії:

«Що таке людина?» Не слід, однак, забувати, що людина, за Кантом, може вивчати по-різному. Його можна вивчати емпіричними методами, спостерігаючи прояви людської природи в різні епохи і в різних культурах і звертаючи увагу на можливості удосконалення людини в цілому і його різних здібностей зокрема. Така методика характерна для антропології, і результати подібних досліджень були оприлюднені Кантом в «Антропології з прагматичної точки зору» (+1798), текст якої заснований на записах лекцій з антропології, які Кант читав у Кенігсберзькому університеті з початку 70-х рр.. Інший спосіб дослідження людини базується не на досвіді, а на філософської рефлексії, і він дозволяє виявити апріорні форми трьох основних здібностей людини, а саме здатності пізнання, бажання і так званої здатності задоволення-невдоволення. Такий підхід до людини теж можна називати антропологією, але це буде особлива, «трансцендентальна» антропологія. Її тези докладно розгорнуті в трьох кантовский «Критика».

Важливо, однак, відзначити, що система критичної філософії Канта в будь-якому разі не обмежується «Критика». Вони розглядаються Кантом як свого роду підготовчі твори, що передують аналізом основних людських здібностей більш предметно орієнтований виклад матеріалу. Так критика теоретичної здібності людини має бути продовжена метафізикою природи, практичної - метафізикою звичаїв. Кант дійсно створив не тільки «критичні», а й «догматичні», прикладні частини своєї філософії, опублікувавши «Метафізичні початки природознавства» (1786) і «Метафізика вдач» (1797). Втім, різке протиставлення прикладних і критичних частин Канта філософії позбавлене сенсу, так як у трьох його «Критика» вже містяться контури цих прикладних частин. Що ж до «Критики чистого розуму», то в ній укладені обриси взагалі всієї системи критицизму і, зокрема, двох інших «Критик», що пояснюється тим, що спочатку Кант планував обмежитися цією роботою.