2. Теорії та моделі соціалізації

Цікавою і досить відомою є концепція соціалізації американського психолога Еріка Еріксона, який поділив увесь життєвий цикл на вісім фаз. Кожна з них має свої специфічні завдання щодо фор­мування певних психологічних утворень, і вони можуть розв'язуватися сприятливим чи, навпаки, несприятливим чином.

Перша фаза — немовля. Її головне завдання — сформувати у немовляти несвідоме почуття "базової довіри" до зовнішнього світу. Основним засобом для цього слугують батьківська турбо­та і любов. Якщо "базова довіра" не виникає, у немовляти з'яв­ляється відчуття тривоги, недовіри до світу, у дорослому віці воно може обернутися замкненістю, озлобленістю тощо.

Друга фаза — раннє дитинство. У дитини формується почуття автономії й особистої самоцінності або, навпаки, сорому. Зростання самостійності дитини на цій стадії стає основою таких майбутніх якостей особистості, як почуття відповідальності, пова­жання дисципліни та порядку.

Третя фаза — вік гри (приблизно від 5 до 7 років) — формує почуття ініціативи. Якщо бажання щось зробити самостійно бло­кується, у дитини виникає почуття провини. У цьому віці вирі­шальним чинником є групова гра, яка дає дитині можливість приміряти до себе різні ролі. Цей етап відповідальний за утворення почуття справедливості, яку розуміють як відповідність правилу.

Четверта фаза — шкільний вік, коли формуються почуття підприємливості та ефективності, здатність добиватися поставленої мети. Найважливіші цінності тут — підприємливість та ефективність. У негативному варіанті в дитини з'являється відчуття неповноцінності як наслідок недостатньо успішного навчання. Саме в цьому віці закладається ставлення до праці.

П'ята фаза — юність — характеризується виникненням по­чуття власної неповторності, індивідуальності, в негативному варіанті виникає протилежне — дифузне "я", рольова та особистісна невизначеність. Типовим для цієї фази є також "програ­вання ролей", коли молода людина не обирає ролі остаточно, а начебто приміряє їх до себе.

Шоста фаза — молодість — характеризується появою потре­би і здатності до інтимної психологічної близькості з іншою людиною, включаючи сексуальну близькість. Незадоволення цих потреб призводить до почуття самотності та ізоляції.

Сьома фаза — дорослість — включає насамперед творчу діяль­ність та відчуття продуктивності; вони виявляються не лише у праці, а й у турботі про інших, включаючи нащадків, у потребі передати свій досвід. У негативному варіанті з'являється відчуття застою.

Восьма фаза — зрілий вік, або старість, — характеризується почуттям задоволеності, виконаного обов'язку, повноти життя; у негативному варіанті виникають відчай та розчарування.

За еволюційною теорією соціалізації Е. Еріксона, процес соціалі­зації — це подолання індивідом критичних ситуацій на життєвому шляху. Автор виокремлює вісім стадій розвитку індивіда як по­слідовності подолання специфічних життєвих криз, для яких харак­терне розв'язання таких проблем:

• довіри чи недовіри в немовлячому віці — перехід немовляти від стану незаспокоєності, плачу до стану стриманості, заспокоєн­ня в разі відлучення дорослого, який його опікає;

• автентичності, автономії чи сорому, сумніву у віці 1-2 років — вихід дитини з-під надмірного відстежування батьками фізіоло­гічного стану її організму, особливо роботи органів травлення, що запобігає формуванню в її свідомості почуття сорому, влас­ної нікчемності;

• ініціативи чи почуття провини у віці 3-5 років — ініціація до­питливості, цікавості, активності, уникнення рис безініціатив­ності під впливом надмірної опіки батьків;

• старанності чи недбайливості у молодшому шкільному віці — набуття впевненості у своїх силах і здібностях, усвідомлення своїх сил і можливостей у взаємодії з учителями, іншими дорос­лими, подолання рис недбайливості й байдужості;

• становлення індивідуальності (ідентифікації) чи рольової ди­фузії (невизначеності у виборі ролей) у підлітково-юнацькому віці — пошук свого місця в житті, вибір професії, занять за свої­ми здібностями, пошук партнера в інтимній сфері з розвитком статевого потягу;

• інтимності чи самотності в молоді роки — упадання за особою протилежної статі, вибір партнера для шлюбу та створення сім'ї, пошук інтимних стосунків і уникнення самотності;

• творчої продуктивності чи творчої стагнації в середньому віці — реалізація творчого потенціалу, самореалізація особистості, уникнення станів стагнації;

• заспокоєння чи розпачу у старості — переживання стану влас­ної гідності, значущості у зв'язку з досягненнями чи розпачу й відчаю невдахи через невикористані можливості, неефек­тивні дії.

Теорія „дзеркального „Я” (Ч.Кулі, Дж.Г.Мід).

Плідним напрямом сучасного розвитку соціологічної теорії особистості є символічний інтеракціонізм, засновниками якого є американські соціологи Чарльз Кулі та Джордж Герберт Мід.

Чарльз Кулі вважав, що особистість формується на основі безлічі взаємодій людей з оточуючим світом (інтеракцій). У процесі цих інтеракцій люди створюють своє „дзеркальне Я”.

„Дзеркальне Я” складається з трьох елементів:

1. уявлення про те, як сприймають нас інші („Я впевнена, що люди звертають увагу на мою нову зачіску”);

2. уявлення про те, як інші реагують на наші вчинки, на те, що бачать („Я впевнена, що їм подобається моя нова зачіска”);

3. реакція на уявні оцінки у вигляді роздумів, задоволення, сорому, („Очевидно, я буду завжди робити таку зачіску”.)

Те, що ми бачимо у так званому соціальному дзеркалі, – це суть реакції оточуючих на нашу поведінку. Ми постійно розмірковуємо про те, „що про нас думають інші?”, „яким я виглядаю збоку?”, „як вони будуть реагувати на той чи інший мій вчинок?”. Відповідно до цього і вносяться поправки у власні дії. І ці розмірковування не залишають нас все життя. Наше „Я” – це не тільки стан, але й структура, і процес.

Таким чином, «дзеркальне «я» — це відчуття осо­бистої визначеності, що формується у людини в результаті спілкуван­ня з іншими людьми. Воно синтезує в собі «уявлення інших людей про мене»; «уявлення про те, як інший оцінює мій образ»; «відчуття власного «Я».

Для цієї теорії характерна надмірна абсолютизація міжособистісного спілкування у малих групах, відірваність особистостей від предметної діяльності і взаємовідносин із соціальною системою, до якої належить мала група.

На соціально-психологічному рівні становлення соціального „Я” проходить через інтеріоризацію (перетворення зовнішніх форм у внутрішні правила поведінки) культурних норм та соціальних цінностей.

Ця теорія надає важливого значення нашій інтерпретації думок і почуттів інших людей.

Американський психолог Джордж Герберт Мід пішов далі у своєму аналізі процесу розвитку нашого „Я”.

У межах теорії "дзеркального Я" (Дж.Г. Мід) самосвідомість лю­дини розглядається як результат соціальної взаємодії (інтеракції), завдяки якій індивід здатний побачити себе "збоку" очима інших учасників взаємодії і на підставі набутого досвіду сформувати соціальний образ свого "Я", який є, по суті, продуктом відобра­ження в особистості всієї сукупності її міжособистісних контактів.

Як і Кулі, він вважав, що „Я” – продукт соціальний, такий, що формується на основі взаємовідносин з іншими людьми. На початку свого життя, будучи ще маленькими дітьми, ми не здатні пояснити собі мотиви поведінки інших. Навчившись осмислювати свою поведінку, діти роблять тим самим перший крок у житті. Навчившись думати про себе, вони можуть думати про інших. Дитина починає набувати почуття свого Я.

На думку Міда, процес формування особистості включає три різні стадії.

Перша – імітація. На цій стадії діти копіюють поведінку дорослих, не розуміючи її. Маленький хлопчик може „допомагати” батькам вимити підлогу, тягнучи по підлозі свій іграшковий пилосос чи навіть палицю.

Потім наступає ігрова стадія, коли діти розуміють поведінку як виконання певних ролей: лікаря, пожежника, автогонщика і т.д. В процесі гри вони відтворюють ці ролі. Граючись ляльками, маленькі діти зазвичай говорять до них то ласкаво, то сердито, як батьки, і відповідають замість ляльок так, як хлопчик чи дівчинка відповідають батькам. Перехід від однієї ролі до другої розвиває у дітей здатність надавати своїм думкам і діям такий зміст, який надають їм інші члени суспільства, – це наступний важливий крок у процесі створення свого Я.

Дж. Мід вважає, що людське Я складається з двох частин: „Я – сам” і „Я – мене”. „Я – сам” – це реакція особистості на впливи інших людей і суспільства в цілому. „Я – мене” – це усвідомлення людиною себе з точки зору інших значимих для нього людей (родичів, друзів). „Я – сам” реагує на вплив „Я – мене” – усвідомлення свого впливу на інших людей. Наприклад, „Я – сам” реагую на критику, старанно продумую її сутність; іноді під впливом критики моя поведінка змінюється, іноді ні; це залежить від того, чи вважаю я цю критику обґрунтованою. „Я – сам” знаю, що люди вважають „Я – мене” справедливою людиною, завжди готовою прислухатися до думки інших. Обмінюючись ролями в процесі гри, діти поступово виробляють своє „Я – мене”. Щоразу, дивлячись на себе з позиції когось іншого, вони вчаться сприймати враження про себе.

Третій етап, на думку Міда, – стадія колективних ігор, коли діти вчаться усвідомлювати очікування не тільки однієї людини, але й усієї групи. Наприклад, кожний учасник гри бейсбольної команди притримується правил та ігрових ідей, спільних для всієї команди і всіх учасників гри. Ці установки і очікування створюють образ деякої „іншої” – знеособленої „людини збоку”, що втілює суспільну думку. Діти оцінюють свою поведінку за стандартами, які встановлені „іншими збоку”, наприклад, дотримування правил поведінки в громадських місцях, які виражені в законах і нормах. На цій стадії формується почуття соціальної ідентичності.

Теорії референтної групи

Соціальні групи, що відповідають ідеальним уявленням людини про сприятливе для неї середовище існування та самореалізації, одержали назву референтних.

Походження цього тер­міна, введеного у науковий обіг Г. Хайманом у 1942р., пов'язане з буквальним значенням слова "реферування" (просіювання).

Референтними групами можуть бути різні соціаль­ні спільноти: сім'я, клас, релігійні громади, виробни­чі кооперативи, політичні партії тощо.

Мала група, яка немовби "просіює" через себе цінності суспіль­ства і надає індивідові найбільш близькі для нього орієнтири свідомості та поведінки, є референтною. Референтні групи, що визначають зразки поведінки людини, можуть бути реальними або вигаданими, існуючими тепер або в минулому; індивід може належати до них або намагатися стати їхнім членом.

Головна особливість референтних груп полягає в тому, що вони задають такий стиль життя, який людині хотілося б відтворюва­ти у своїй поведінці. Зіставляючи свій стиль життя з вимогами референтної групи, особистість намагається внести до нього ко­рективи, що наближають реальну поведінку до ідеальних зразків.

Референтність групи сприяє соціальній адаптації, даючи людині можливість одержати готові зразки поведінки, вироблені та апро­бовані тими чи іншими групами. Проте в деяких випадках, коли готові шаблони поведінки, взяті з "арсеналу" референтних груп, суперечать вимогам нового соціального оточення індивіда, референтність стає перешкодою для нормальної адаптації. Внаслідок цього, наприклад, багато ранніх шлюбів виявляються невдалими, оскільки референтними для молодого подружжя залишаються сім'ї їхніх батьків і вони намагаються слідувати старим зраз­кам (поведінки в сім'ї), які окремо можуть бути цілком задо­вільними, але в новій нуклеарній сім'ї стають джерелом по­стійних суперечок та конфліктів.

Якщо реальна група є для індивіда водночас і референтною, то це веде до перетворення зовнішнього щодо індивіда нормативно­го обмеження поведінки на нормативний самоконтроль. Тому людина, що діє врозріз з очікуваннями референтної групи, водно­час порушує і свої внутрішні норми моралі та поведінки й опи­няється під дією подвійного контролю. Таким чином, референтність малої групи дає їй змогу виконувати і функцію норма­тивного обмеження, і функцію індивідуалізації загальносоціальних норм, здійснювати ефективний контроль, що підсилюється самоконтролем особистості.

Теорії соціальної установки. Вони розглядають осо­бистість як результат дії настанов, впливів, тиску. Акумуляція людиною протягом життя різноманітних установок приводить до того, що вона звикає бути осо­бистістю; у неї складається принципова установка на те, щоб бути особистістю.

Диспозиційна теорія саморегуляції соціальної по­ведінки особистості. У ній знаходять подальший роз­виток вихідні положення теорії соціальної установки. Базовим у ній є поняття «диспозиції особистості».

Диспозиція особистості — схильність особи до певного сприйняття умов діяльності та певної поведінки в цих умовах.

Диспозиції поділяються на вищі, середнього типу та нижчі. Вищі диспозиції регулюють загальну пове­дінку особистості, визначають її концепцію життя, ціннісні орієнтації, узагальнені соціальні установки на типові соціальні об'єкти і ситуації, а також ситуа­тивні соціальні установки (схильність особистості до конкретного типу поведінки у певній ситуації, у кон­кретному предметному і соціальному середовищі). Диспозиції середнього типу диференціюють сприйняття та реакцію особистості на різні групи і сукупність об'єктів та явищ соціальної дійсності. Нижчі диспози­ції — це схильність до певної поведінки у конкретних сферах діяльності, скерованість дій та вчинків у типо­вих ситуаціях.