Концепція мобілізму:

Початком мобілістичних уявлень стала гіпотеза дрейфу (голл.- «плавати») материків (її основоположниками незалежно один від одного стали Ф. Тейлор (США) у 1910 році та А. Вегенер (Німеччина) – у 1912).

А.Вегенер вніс особливий вклад у розробку цієї гіпотези. В 1915 році він написав книгу «Походження материків і океанів», у якій висловив свої основні думки. Зокрема, звертав увагу на подібність обрисів материків та їх флори і фауни, а також на наявність запасів вугілля по всій північній півкулі.

Він вважав, що під дією припливних сил, спрямованих зі сходу на захід, і відцентрових сил, спрямованих до екватора, в палеозої материки об’єднались у єдиний континентальний масив – Пангею.

У середині мезозою під дією тих же сил Пангея стала розколюватись, а новоутворені материки почали розходитись один від одного в широтному напрямку ковзаючи по базальтовому шару.

Передні краї материків, внаслідок опору базальтового ложа, зминались у складки й утворювали гори (Кордильєри, Анди), а на звільнених материками територіях панувала базальтова кора, характерна для ложа океанів.

Основними недоліками концепції мобілізму є:

- недостатність (за даними геофізичних досліджень) припливних і

відцентрових сил для приведення в рух материків;

- ігнорування ролі геосинкліналей у розвитку земної кори.

Ідеї А.Вегенера втратили своє значення в 40-х роках ХХ ст., але в кінці 50-х на початку 60-х років ХХ ст. знову відродилися через гіпотезу НЕОМОБІЛІЗМУ. Вона виникла завдяки виявленню планетарної системи серединно-океанічних хребтів і рифтових зон, а також завдяки досягненням у галузі палеомагнетизму.

В цей час (50-60 – ті роки ХХ ст.) з’являється ряд гіпотез об’єднаних у єдину концепцію ТЕТОНІКИ ЛІТОСФЕРНИХ ПЛИТ:

1) Гіпотеза спредингу (розсування) – обґрунтована в 1962 році американськими вченими – геологом Г. Хессом та геофізиком Р. Дітцем. Суть гіпотези полягає в тому, що на дні рифтових долин серединно-океанічних хребтів періодичні виверження базальтової лави призводять до розсування блоків літосфери та постійного формування нових ділянок океанічного дна. При цьому спостерігається наступна закономірність: чим далі від дна рифтової долини, тим земна кора старіша.

Дана гіпотеза була підтверджена в 1963 році у роботах англійських геофізиків Ф.Вайна і Д. Метьюза. Аналізуючи результати, одержані під час дослідження магнітних аномалій, вони встановили, що в районі серединно-океанічних хребтів дійсно наймолодші ділянки земної кори. Це було підтверджено також результатами глибоководного буріння.

2) Канадський геолог Д. Уїлсон (Вілсон) у 1965 році виділяє трансформні розломи і висуває ідею про те, що літосфера розбита на великі плити, а всі геологічно активні зони - рифти, океанічні жолоби і молоді гірські системи – взаємопов’язані у своєму розвитку. З часом було доведено, що Земля дійсно поділена на ряд літосферних плит, причому як континентальних, так і океанічних.

Межами плит є: серединно-океанічні хребти, глибоководні жолоби, континентальні рифти і складчасті гори. Межі добре фіксуються епіцентрами землетрусів.

Слід відзначити також, що є ряд явищ у процесі формування земної кори, які зумовлюють її потовщення, підвищення сейсмічності, складкоутворення та ін. До таких явищ належать субдукція (лат.- під чимось і тягти, занурюватись), обдукція (лат.- над чимось) та колізія (лат.- стикаюсь).

СУБДУКЦІЯ – явище занурювання океанічної плити під континентальну, яке супроводжується великою кількістю землетрусів і формуванням глибоководних жолобів (Перуанський, Чилійський).

ОБДУКЦІЯ – явище при якому океанічна плита на контакті з континентальною розщеплюється. Одна її частина (нижня) занурюється під материкову, а інша (верхня) – наповзає на материкову. Прикладом такого явища є гори Маоке на Новій Гвінеї, де сформований Папуаський офіолітовий (гр.- змія) пояс.

КОЛІЗІЯ – явище, коли в зону субдукції разом із океанічною плитою наближається материк чи субконтинент. Це призводить до зіткнення двох материків. Так, в результаті зіткнення Індостанської та Євразійської плит сформувались Гімалаї, а завдяки зіткненню в області Тетісу Африканської та Євразійської плит виникла Альпійсько-Гімалайська область.

Механізм горизонтальних переміщень літосферних плит прихильники неомобілізму пояснюють наявністю замкнених конвективних потоків речовини в астеносфері.

Слід відзначити, що сама ідея переміщення континентів підкоровими течіями (фактично, ТЕКТОНІКИ ЛІТОСФЕРНИХ ПЛИТ) була висловлена в 1929 році шотландським вченим А. Холмсом, хоча насправді основні її постулати з’явилась ще раніше (1889) в роботі англійського вченого Османда Фішера «Фізика земної кори». Неотектоністи ж опрацювали дану ідею з у рахуванням нових геологічних фактів.

Суть даної ідеї полягала в тому, що під впливом радіоактивного розігріву в певних місцях астеносфери виникають висхідні потоки перегрітої (і, відповідно, легшої) речовини. Піднімаючись вгору, потоки досягають охолодженої частини мантії, охолоджуються самі й починають рухатися у протилежні боки. При цьому у місці розтікання формується зона розтягу, де можливе виникнення розривів, які можуть досягати поверхні земної кори. По розривах речовина мантії може виходити на поверхню земної кори. Такі висхідні потоки можуть бути причиною формування рифтових зон на поверхні Землі.

Рухаючись горизонтально речовина астеносфери переміщує й літосферні плити. Фактично діє свого роду «конвеєр по переміщенню літосферних плит».

Необхідно також відзначити, що в процесі охолодження речовина астеносфери утворює низхідні потоки, які зумовлюють появу на поверхні планети прогинів, зон стискання і процесів складкоутворення, розривів та насувів. Найчастіше подібні явища приурочені до зон субдукції.

Основні недоліки ідеї переміщення континентів підкоровими течіями:

- недостатнє обґрунтування механізму і причин руху літосферних плит;

- проблеми в поясненні періодичності й циклічності тектонічних і магматичних процесів.

Крім названих вище вчених, вагомий внесок у розробку концепції неомобілізму зробили Л.П.Зоненшайн, А.В. Пейве, О.Г. Сорохтін та ін.

Л - № 9 (2 години)