2. Внутрішня будова Землі.

На основі детальних геофізичних досліджень було встановлено неоднорідність внутрішньої будови Землі і виділено три основні внутрішні геосфери: ядро, мантію та земну кору. Для зручності, кожен шар у будові Землі нумерують літерами латинського алфавіту.

А → Земна кора:

конт - (мах. - 70-80 км)

(сер. – 35-40 км)

Розділ Мохоровічіча:

(межа земної кори і мантії)

В → верхня мантія

(шар Гутенберга)

(410-650 км)

тут (у верхній частині)

знаходиться

АСТЕНОСФЕРА

(речовина у розм’якшеному

стані - tº = 1200º)

С → середня мантія

(шар Голіцина)

(650-1000 км)

Д´ → нижня мантія

(1000-2700 км)

Д´´ → перехідна оболонка

(шар Берзан)

(2700-2900 км)

Розділ (поверхня) Віхерта-

Гутенберга

(2900 км)

Е → зовнішнє ядро (рідке)

(2900-4980 км)

F → перехідна зона

(4980-5120 км)

G → внутрішнє ядро (тверде)

(5120-6370 (6371, 6378) км)

ТЕКТОНОСФЕРА – шар, який утворюють Земна кора і Мантія.

ЛІТОСФЕРА - утворюють Земна кора і надастеносферний шар Мантії.

ЯДРО – (r = 3482 км; 17% - об’єму Землі; 34% - маси Землі).

Кожна з геосфер має свої особливості, можна сказати особисті якості, завдяки яким вони дуже неоднозначно реагують на зовнішні впливи.

Особливо це стосується земної кори, яка насичена зовнішньою (головним чином сонячною енергією) й не лише акумулює її, але й у величезній кількості випромінює. Вона знаходиться ніби у «перенапруженому» стані при постійно нестійкій рівновазі.

В геосферах постійно відбувається перерозподіл енергії, що поступає ззовні (внутрішній обмін, кругообіг речовин). Чутливість кожної геосфери до зовнішніх впливів багато в чому залежить від її постійно мінливого, нестійкого, напруженого внутрішнього енергетичного стану.

Для геосфер дуже важливо буває встановити причини, що викликають крупні зміни й катастрофи. При певних умовах ними можуть бути сонячні спалахи і, навіть, сила притягання Місяця та ін небесних тіл. Основні сили, що впливають на земні геосфери за енергоємністю, періодичністю, мінливістю, взаємозв’язком з іншими силами:

1) променева енергія Сонця; 2) гравітаційний вплив сусідніх космічних тіл; 3) земні фактори; 4) вплив далеких зірок і галактик.

3. Типи земної кори, їх склад.

Існує 2 основні типи земної кори (ЗК): (континентальний; океанічний) і 2 перехідні – (субконтинентальний, субокеанічний - характерні для Тихого океану).

КОНТИНЕНТАЛЬНА земна кора (КЗК) має в своїй будові 3 шари:

ОСАДОВИЙ (потуж. 10-15 км) – виникає в результаті осідання речовини на дні океанів, морів, озер, річок і представлена вапняками, глинами, пісковиками, пісками, гіпсом, сіллю. Його підошвою є поверхня Конрада (з 1925 р.);

ГРАНІТНО-МЕТАМОРФІЧНИЙ (потуж. 10-20 км) – виникає в результаті кристалізації магми і представлений гранітами і породами, що виникли внаслідок метаморфізації з магматичних і осадових – гнейсами, кристалічними сланцями та ін. характеризується високим вмістом SіО2 (кремнезему).

БАЗАЛЬТОВИЙ (потуж. близько 40 км) – представлений продуктами вулканічних вивержень (базальти) і метаморфічними породами (амфіболіти).

ОКЕАНІЧНА земна кора (ОЗК), характерна для ложа Світового океану, також має 3 шари:

ОСАДОВИЙ (потуж. кілька сотень метрів) – представлений глибоководними осадами (мул).

БАЗАЛЬТОВИЙ (потуж. до 3 км).

ОСНОВНІ та УЛЬТРАОСНОВНІ ПОРОДИ (потуж. 5-6 км) – представлені габро, перидотитом, серпентинітом та ін. (вміст SіО2 до 50%).

Сполучення обох типів ЗК відбувається по-різному. На узбережжях Атлантичного, Індійського і Пн. Льодовитого океанів гранітний шар поступово з’являється в межах континентального схилу. У цьому випадку ОЗК і КЗК контактують в зоні підніжжя континентального схилу. Такий тип перехідної зони називається АТЛАНТИЧНИМ.

Для Тихого океану все не так. Тут мають місце, як уже зазначалось вище, 2 перехідні типи ЗК:

СУБКОНТИНЕНТАЛЬНИЙ (від континентального типу ЗК відрізняється меншою потужністю (20-30 км) і нечітко вираженою поверхнею Конрада):

1) осадовий шар – сотні метрів;

2) гранітно-метаморфічний – (близько 10 км);

3) базальтовий – (10-15 км).

Фактично, це ЗК острівних дуг – Алеутські, Курильські, Японські, Рюкю, Філіппіни.

СУБОКЕАНІЧНИЙ (має загальну потужність до 25 км і підвищену потужність осадового шару до 15 км). Цей тип ЗК характерний для глибоководних улоговин морів (Японське, Охотське) і для деяких внутрішніх морів (Чорне, Середземне).

Субконтинентальні й субокеанічні ділянки дна океанів з’єднують між собою зони розломів. Цей складний і різкий перехідний тип ЗК, з наявністю обох вище названих, називають ТИХООКЕАНСЬКИМ.