Павленко І.А.
Теоретичні аспекти класифікації інновацій
Комплексний характер інновацій, їх багатогранність та різноманітність сфер виникнення і використання вимагають розробки їх класифікації, яка дозволяє більш конкретно їх охарактеризувати, повніше, об’єктивніше оцінювати їх результативність, вирізняти їх неоднорідність та індивідуальні особливості з метою розробки і вибору раціонального, обґрунтованого та ефективного методу управління кожною групою однотипних процесів. Крім того, групування інновацій, як основного елементу інноваційного підприємництва, з теоретичної точки зору необхідне для розкриття економічної сутності цього явища та для формування обґрунтованих висновків і практичних рекомендацій щодо вдосконалення організації та механізму управління інноваційним процесом.
Методологія системної характеристики інновацій в умовах ринкової економіки започаткована міжнародними стандартами, які були прийняті у 1992 році в Осло і отримали назву «Керівництво Осло». За цими стандартами інновація визначається як кінцевий результат інноваційної діяльності, який отримав втілення у формі нового або вдосконаленого продукту чи технологічного процесу, що використовується у практичній діяльності.
Але зазначені міжнародні рекомендації стосуються лише технологічних інновацій. За цими стандартами розрізняють два типи технологічних інновацій: продуктові і процесні. Продуктові інновації охоплюють впровадження нових або вдосконалених продуктів. Класичним прикладом продуктової інновації може слугувати заміна парового двигуна на двигун внутрішнього згорання. Процесна інновація — це освоєння нової або значно вдосконаленої продукції на принципово новому обладнанні або нових методів виробництва.
З того часу проблемі класифікації інновацій, враховуючи її наукову і практичну значимість, ученими приділялася значна увага і вона набула подальшого розвитку у працях російських та українських учених. Так, російський економіст Ю. Морозов виділяє крім продуктових і процесних, нетехнологічні інновації, під якими розуміються зміни в організаційних формах господарської діяльності, а також у факторах соціального характеру та інших зрушеннях [1]. В. Г. Мединський та Л. Г. Шаршукова [2] пропонують розрізняти інновації за п’ятьма ознаками: за ступенем радикальності, за характером застосування, за джерелом (стимулом) появи, за роллю у відтворювальному процесі, за масштабом інновації. О. С. Дубровская розрізняє теж п’ять класифікаційних ознак інновацій, але вони інші, ніж у попередніх авторів, а саме: за значимістю у розвитку продуктивних сил, за сферами діяльності, за механізмом своєї реалізації, за особливостями організаційного процесу, по відношенню до свого попередника [3]. В. Г. Федоренко пропонує розподілити інновації на чотири класи: за причиною виникнення, за ступенем новизни, за сферою застосування та міжнародні [4]. Група авторів Східноукраїнського державного університету вважає за доцільне інновації розподілити на класи за такими основними ознаками: за своїм характером, за ступенем новизни, за масштабністю і ступенем впливу на ефективність виробництва [5]. В. Гошков і Е. Кретова поділяють інновації на дві групи: за їх структурною характеристикою і за цільовими змінами [6]. Інші класифікаційні ознаки вирізняють Г. Морозова, Н. Морозова та Е. Уткін [7]. Вони розподіляють інновації на три класи за такими ознаками: за причиною виникнення, за предметом і сферою використання, за характером задоволення потреб. В українській Економічній енциклопедії визначено лише чотири види інновацій: продуктові, технологічні, ринкові, організаційні [8].
Дослідженню критеріїв для розподілу інновацій на класи присвячені й інші праці науковців [9—11]. При цьому слід зазначити, що незважаючи навіть на однакові наведені авторами назви класифікаційних ознак, структура і групування інновацій за цими ознаками у різних авторів різні.
Найбільшою повнотою, на наш погляд, відрізняється класифікація інновацій, котра запропонована професором, заслуженим економістом Російської Федерації П. Завліним [12]. Він виділив сім класифікаційних ознак інновацій: за етапами науково-технічного прогресу, результатом яких стали інновації (наукові, технічні, технологічні, конструкторські, виробничі, інформаційні); за сферою застосування (управлінські, організаційні, соціальні, промислові тощо); за рівнем інтенсивності («бум», рівномірна, слабка, масова); за темпами реалізації (швидкі, уповільнені, згасаючі, наростаючі, рівномірні, стрибкоподібні); за масштабами (трансконтинентальні, транснаціональні, регіональні, крупні, середні, дрібні); за результативністю (висока, низька, стабільна); за ефективністю (економічна, соціальна, екологічна, інтегральна). Крім групування інновацій за класифікаційними ознаками П. Завлін пропонує також використовувати окремо ще й класифікатор. Причому у цьому класифікаторі автором інновації розподілено за такими ознаками: широта впливу і масштабність (глобальні, галузеві, локальні), ступінь радикальності (базисні, покращуючі, псевдоінновації), джерело ідеї (відкриття, винахід, рацпропозиція), вид новації (конструкція, обладнання, технологія, матеріал, речовина, живі організми), спосіб заміщення аналогів (вільне заміщення, системне заміщення).
Слід зазначити, що доцільність класифікатора, який не у повній мірі охоплює види інновацій, які розподілені автором за новими класифікаційними ознаками та за іншим принципом, є дискусійним. Дискусійним є також питання об’єднання автором в одну групу за ознакою масштабу трансконтинентальні, регіональні та середні і дрібні інновації, так як перші мають ознаку масштабу можливого розповсюдження, а дві останні — мають скоріше ознаку рівня ефективності інновацій.
Українські вчені Кузьмін О. Є., Князь С. В., Тувакова Н. В. та Кузнєцова А. Я. спробували теоретично розвинути класифікацію П. Завліна, розширивши класифікаційні ознаки інновацій такими видами: за змістом (інновації продукту чи процесу), за характером (радикальні та нерадикальні), за джерелами фінансування (із залученням іноземного капіталу, без залучення іноземного капіталу, із залученням державних асигнувань, без залучення державних асигнувань, із залученням кредитних ресурсів, без залучення кредитних ресурсів, із змішаними джерелами фінансування); за джерелами виникнення (відкриття, винахід, раціоналізаторська пропозиція тощо); за способом заміщення наявних аналогів (локальне заміщення, системне заміщення) [9].
Слід відзначити, що запропоновані вказаними авторами класифікаційні ознаки не дозволяють однозначно віднести ту чи іншу інновацію до конкретної групи, причому до однієї групи, тобто утворюється варіантність віднесення інновації до якогось певного класу. Крім того, одні наведені ознаки в межах однієї групи вже виключають інші ознаки, тому уявляється, що представляти їх окремо, як самостійні ознаки не доцільно. Наприклад, інновація, що фінансувалася без залучення іноземного капіталу може мати декілька джерел фінансування, у тому числі державні асигнування та кредитні ресурси, і логічно можуть бути віднесені до різних груп.
Таким чином, аналіз літературних джерел засвідчив, що на теперішній час питання класифікації інновацій не може вважатися вичерпаним, воно потребує подальшого дослідження, наукового обґрунтування і конкретизації. Обґрунтована класифікація інновацій, що містить вичерпну інформацію про їх ознаки і види, дає можливість представити всю сукупність інновацій як систему, яка є об’єктивною передумовою для розробки ефективного механізму управління інноваційним підприємництвом. Узагальнивши наукові розробки з цього питання та розвинувши відомі наукові положення, вважаємо за доцільне класифікацію інновацій представити розробленою раціональною структурою і здійснювати її за ознаками, наведеними у табл. 1.