5. Вікові етапи в розвитку особистості школяра, їх характеристика

Вік – конкретний, відносно обмежений в часі ступінь психічного розвитку індивіда і його розвитку як особистості, що характеризується сукупністю об’єктивно існуючих фізіологічних, психологічних і соціальних змін (Психологічний словник. - М., 1983).

Вперше спробував дати вікову періодизацію Аристотель: від 7 років до статевої зрілості, до 21 року, причому кожному періоду відповідає особливий стан душі (рослинний, тваринний, розумний).

Я.А.Коменський не тільки запропонував свою періодизацію, але і підмітив особливості розвитку на кожному її етапі. В дитинстві (до 6 років) відбувається розвиток зовнішніх чуттів (органів чуттів); в отроцтві (6-12 років) розвиваються внутрішні чуття (уява, пам’ять, тобто психічні процеси); в юності (12-18 років) розвивається мислення і здібність до суджень; в період змужнілості (18-24 роки) розвивається воля. Для кожного із цих вікових періодів він намічає особливий ступінь виникнення: материнську школу, школу рідної мови, латинську школу і гімназію, академію. Для кожного ступеня Я.А.Коменський розробив зміст освіти. Як бачимо, його підхід повністю відповідає його розумінню ідеї природорозуміння.

Ж.Ж.Русо запропонував свою періодизацію: до 2 років відбувається фізичний розвиток, отже, необхідне фізичне виховання за принципом „природних наслідків” (привчати до холоду, голоду, спраги та ін.); період від 2 до 12 років він характеризує як „сон розуму”, розвиваються лише органи зовнішніх чуттів, тому продовжуючи фізичне виховання, необхідно ввести трудове за принципом „дисципліни природних наслідків” (вимірюйте, рахуйте, зважуйте ...); в 12-15 років розвиваються психічні процеси, отже, необхідне розумове виховання поряд з трудовим; в період „бурь і пристрастей” (15-18 років) слід займатися моральним і статевим вихованням. Зрозуміло, що Ж.Ж.Русо явно перебільшує роль біологічного фактору, а також намагається „приписати” кожному з етапів свій вид виховання.

К.Д.Ушинський виділив три головних періоди: від 3 до 6 або 7 років – власне дитинство або дошкільний період; від 6 або7 років до14 або 15 років – отроцтво або навчальний період; від 16 до 22-23 років – юність. Кожен з цих періодів він характеризував з точки зору розвитку механічної пам’яті, уяви і розуму. Так, „період отроцтва дитини ... можна назвати періодом найсильнішої роботи механічної пам’яті”; „у становленні уяви жоден період не є таким важливим, як період юності”; „свідомість розділена між людьми рівномірно ... різниця полягає не в самому розумі чи свідомості, а в кількості, в якості і в переробці фактів над якими працює свідомість” (Ушинський К.Д. Вибрані педагогічні твори.: В 2 т., М., 1974, т.1).

В сучасній віковій психології і в педагогіці прийнята наступна вікова періодизація:

- період новонародженого віку (від народження до 1 року), переддошкільне дитинство (1-3 роки), дошкільне дитинство (3-6 років); молодший шкільний вік (6-10 років); підлітковий вік (10-15 років); юність (І період – 15-17 років; ІІ період – 17-21 рік) (Див. Російська педагогічна енциклопедія в 2 т., т.1, М., 1993).

На основі багаторічних спостережень і експериментів відомим вітчизняним психологом Д.Б.Ельконіним запропонована наступна характеристика вікових періодів.

Вік новонародженого. Безпосереднє емоційне спілкування є ведучим видом діяльності в цей період. Всередині і на її фоні формуються орієнтаційні і сенсомотороманіпулятивні дії, тобто дії, що супроводжуються і деякою мірою регулюються зоровими, слуховими, м’язо-руховими та іншими відчуттями і сприйняттями.

Раннє дитинство. Ведучою є предметно-орудійна діяльність, в процесі якої оволодіває суспільно виробленими способами дій і предметами.

Дошкільний вік. Ведуча діяльність – рольова гра, в процесі якої дитина оволодіває „фундаментальними знаннями людської діяльності”. Тут же формується прагнення до суспільно-важливої і оцінюючої діяльності, тобто до навчання, праці.

Молодший шкільний вік. Ведуча діяльність – навчання, в процесі якого засвоюються знання, опосередковуються стосунки дитини з оточуючими дорослими, включаючи членів сім’ї.

Середній і старший шкільний вік. Ведуча діяльність – „діяльність спілкування”, яка заключається в побудові стосунків з товаришами і дорослими на основі певних морально-етичних норм, які опосередковують вчинки підлітків.

В запропонованій періодизації заслуговує уваги не тільки розширене поняття видів ведучої діяльності, але і те, що вікові періоди характеризуються почерговою направленістю в розвитку то на „світ речей” то на „світ людей”.

Визначення кордонів вказаних періодів є умовним, вік не є незмінним лімітом, по-перше, тому, що протягом одного й того ж віку дитина зазнає великих змін, по-друге, тому, що всередині кожної вікової групи зустрічається розмаїття індивідуальностей і, як результат, конкретних умов виховання.

Крім загальновживаних вікових особливостей, існує багато індивідуально-психологічних особливостей темпераменту, характеру, здібностей. До того ж масовою є акселерація (випереджання середньофізичних і психофізіологічних констант дитини чи підлітка порівняно з оптимальними). В українському педагогічному словнику ми читаємо: „Акселерація – це прискорення темпів індивідуального росту і розвитку дітей і підлітків порівняно з попередніми поколіннями. Темп акселерації досягає максимуму в період статевого дозрівання.”

Причини цього процесу не з’ясовані. Проте відомо лише одне: ще з 30-х років ХІХ ст., коли в Європі почали займатися систематичним вимірюванням зросту дітей, з’ясувалося, що генерація (покоління) через 20-25 років набуває по 2-3 см порівняно з попередньою. Наприклад, в Україні ці дані становлять для юнаків: у 1925 році – 167 см, в 1970 році – 175, навіть у повоєнному 1945 році – 170 см.

Існує кілька гіпотез щодо виникнення цього явища. Наведемо деякі з них, які, за висновками А.А.Маркосяна, становлять науковий інтерес:

Геліогенна теорія. Згідно з цією теорією, яку висунуто ще в 1936 році, акселерація зумовлена впливом сонячного випромінювання. Автор цієї теорії вважає, що діти в другій половині ХІХ і в ХХ ст. більше перебувають на сонці, завдяки чому стимулюється їх розвиток. Однак річ у тому, що акселерація однаковою мірою охоплює дітей як у південних, так і у північних країнах; міські діти розвиваються швидше, ніж сільські, хоч останні набагато більше часу перебувають на сонці.

Теорія гетерозії. Частково ХІХ ст., а особливо ХХ ст. характеризуються різкими соціальними змінами, що спонукають до розлому соціальних, релігійних. національних і кастових кордонів. Внаслідок цього звичайним явищем стали міжнаціональні шлюби, усуваються перепони для вступу до шлюбу. Все це приводить до значних змін, і як наслідок – акселерація.

Теорія урбанізації. Друга половина ХІХ-ХХ ст. характеризуються значним розвитком міст і переміщенням до них сільського населення, тобто урбанізацією. Темп міського життя, його насиченість і своєрідність приводять до прискорення сексуального розвитку, до більшої інтелектуалізації, ніж у селі, а це, в свою чергу, прискорює ріст і визрівання організму.

Нітрітивна теорія. Вона пояснює, що акселерація є результатом поліпшення і вітамінізації харчування, зокрема вживання вітамінів ,, фалієвої кислоти.

Теорія опромінювання. Згідно з цією теорією розгортання мережі рентгенівських пристроїв, атомна енергетика, проведення випробувань ядерної зброї на полігонах створюють фони опромінювання, але в таких дозах, які стимулюють поділ клітин.

Кожна з цих теорій є гіпотетичною, тобто не підтвердженою експериментально, і нерідко спростовується іншими. Мабуть, усі ці чинники мають певне значення в тих чи інших регіонах і не виявляються там, де ці зовнішні фактори не діють.

Протилежним явищем є реградація – відставання дітей від нормального середнього вікового стандарту зростання і фізичного розвитку. Фізіологічні причини цього явища криються в організмі батьків: їх пияцтві чи алкоголізмі, народженні дітей у більш пізньому віці, спадковій хворобі одного з батьків. Ці діти є відсталими не лише фізіологічно, а й в інтелектуальному відношенні. Ось чому біологія їх також змушує педагогіку вживати відповідних заходів. Для них створюються „класи вирівнювання” в початковій школі існують школи-інтернати для розумово відсталих дітей, які працюють на теоретичних основах олігофренопсихолгії і олігофренопедагогіки.

Зупинимось коротко на характеристиці шкільних років особистості.