Висновки

1. Соціально-економічна система в будь-якому своєму вигляді і будь-якій формі, будь то суспільна формація, регіон, фірма чи підприємство, має дві тенденції свого існування: функціонування і розвиток. Таким чином, виникає циклічна тенденція розвитку, що відбиває періодичне настання кризи. Криза – це крайнє загострення протиріч у соціально-економічній системі, що загрожує її життєстійкості в навколишньому середовищі.

2. Дуже суперечливі точки зору на причини криз. І для цього є чимало об'єктивних передумов. Справа в тім, що вплив на циклічність, відтворення тих самих факторів у різні періоди дуже різний і до того ж прояв їх в окремих державах має свої особливості. Багато економістів тривалість циклу пов’язують з науково-технічним прогресом (НТП). К.Маркс причини циклічності капіталістичного відтворення бачив у самій природі капіталізму, безпосередньо в протиріччі між суспільним характером виробництва і приватним характером присвоєння його результатів. Представники неокласичної і ліберальної шкіл висували різні версії на природу і причини економічних криз. Багато хто з них вважав причиною криз недоспоживання населення, що породжує надвиробництво. Більш близькі до марксистської позиції економісти вважають причиною криз диспропорціональність чи «нерівновагу». Існує психологічна теорія криз, за якої, на думку І. Шумпетера, кожній фазі властива своя психологічна картина, що формує відношення до інвестицій. Відповідно до сучасних уявлень, економічна динаміка макросистеми являє собою циклічний процес, що має складну структуру.

3. Практика показує, що кризи неоднакові не тільки зі своїх причин і наслідків, але і за самою своєю суттю. Необхідність у розгалуженій класифікації криз пов’язана з диференціацією засобів і способів управління ними. Якщо є розуміння характеру кризи, з’являються можливості зниження її гостроти, скорочення часу і забезпечення безболісності протікання. З безпосередніх причин виникнення кризи розділяються на природні, суспільні, екологічні. Перші викликані природними умовами життя і діяльності людини. До причин таких криз відносяться землетруси, урагани, пожежі, кліматичні зміни, повені. Усе це не може не відбиватися на економіці, психології людини, соціальних і політичних процесах. При визначених масштабах такі явища природи народжують кризи. Причиною кризи можуть бути і суспільні відносини у всіх видах їхнього прояву. У сучасних умовах велике значення має розуміння і розпізнавання криз взаємин людини з природою – екологічних. Це кризи, що виникають при зміні природних умов, викликаних діяльністю людини – виснаження ресурсів, забруднення навколишнього середовища, виникнення небезпечних технологій, зневага вимогами законів природної рівноваги.

4. Важливою особливістю управлінських навчань є те, що вони всі в більшій чи меншій мірі виходять з наявності так званого системного ефекту, що виражається в тім, що ціле завжди якісно відмінне від простої суми складових його частин. Ситуаційний підхід вимагає ухвалення оптимального рішення, що залежить від співвідношення наявних факторів. Якщо процесний і системний підходи в менеджменті більш доцільно застосовувати в спокійній обстановці й у процесі планомірної діяльності менеджера, то ситуаційний підхід частіше використовують у нестандартних і непередбачених ситуаціях. У цьому підході збережена концепція процесу управління, застосовна до всіх організацій. Але ситуаційний підхід визнає, що, хоча загальний процес однаковий, специфічні прийоми, які повинен використовувати керівник для ефективного досягнення цілей організації, можуть значно варіювати. Керівництво повинне визначити, яка структура чи прийом управління найбільше підходить для даної ситуації. Більше того, оскільки ситуація може мінятися, керівництво повинне вирішувати, як необхідно відповідно поміняти організаційну структуру, щоб зберегти ефективність організації. Ситуаційний підхід концентрується на ситуаційних розходженнях між організаціями й усередині самих організацій. Він намагається визначити, які значимі перемінні ситуації і як вони впливають на ефективність організації.

5. Економічний простір держави, різнорідний за наявністю природних ресурсів, рівнем економічного розвитку й рівнем життя населення, включає ряд територій з особливими аномаліями. У теорії регіональної економіки такі особливі території прийнято називати проблемними регіонами (районами). Особливість проблемного районування в тім, що воно на є суцільним і безперервним. Проблемний регіон – це територія, що самостійно не може вирішити свої соціально-економічні проблеми або реалізувати свій потенціал і тому вимагає підтримки держави. Основними показниками проблемних регіонів є: особлива кризовість прояву тієї або іншої великої проблеми, що створює загрозу соціально-економічному становищу в країні, політичній стабільності, екологічній рівновазі; наявність ресурсного потенціалу (виробничого, науково-технічного, трудового, природного), використання якого особливо важливе для національної економіки; особливе значення геополітичного й геоекономічного положення регіону для стратегічних інтересів країни; нестача у регіоні власних фінансових ресурсів для розв’язання проблем загальнонаціонального й світового значення.

6. Принципи: Принцип цільового управління, принцип використання регіональних переваг у територіальному розподілі, принцип поєднання інтересів усіх структур, що беруть участь у процесі регіонального відтворення, принцип економічної самостійності, принцип самофінансування, залежність між ефективністю економічного розвитку регіональної економіки й формуванням ресурсної бази соціального й загальноекономічного розвитку регіону, принцип відповідальності за реалізацію функцій управління. Реалізація всієї системи принципів дозволить створити передумови для формування надійної стійкої системи управління. Залежно від ознак, покладених в основу класифікації, виділяють такі групи методів управління: за характером впливу на ринкові процеси – прямі й непрямі; за широтою впливу – економічні й селективні; за каналами впливу – економічні й адміністративні; за політикою дії і формами реалізації – податкові, бюджетні, кредитно-грошові, цінові, антимонопольні, зовнішньоекономічні, інституціональні. Форми й методи управління соціально-економічними процесами на регіональному рівні визначаються, з одного боку, загальнодержавною економічною політикою, а з іншого – регіональною політикою, що враховує особливості розвитку регіонів.

7. Основний напрямок регіональної політики ЄС – сприяння соціально-економічній конвергенції країн і регіонів, тобто вирівнювання територіальних диспропорцій шляхом підтримки неконкурентоспроможних регіонів. Основними принципами регіональної політики в ЄС є: надання фінансової допомоги регіонам з яскраво вираженим відставанням в економічному розвитку; проведення погодженої політики між ЄС, національними урядами й місцевими органами влади при підготовці планів регіонального розвитку, визначенні стратегічних цілей структурної політики ЄС та ін.; визнання мультиплікаторної ролі інститутів ЄС, які стимулюють приватні капіталовкладення в слаборозвинуті регіони й представляють ресурси тільки як доповнення до національних програм; вирішення конкретних завдань на рівні (регіональному, національному, міждержавному), який є найбільш ефективним; тісна координація регіональної політики з іншими напрямками економічної політики ЄС; узгодження регіональної політики ЄС із макроекономічною соціальною політикою кожної із країн-членів Союзу; пряма взаємодія між державами ЄС при реалізації ними національної регіональної політики.