17.5 Розширення світового демократичного процесу в умовах глобалізації.

Причини розширення глобалізації демократичного процесу розглядаються в наступних напрямках і концепціях: Філософсько-методологічний напрямок, в контексті якого розробляються загальнотеоретичні передумови вивчення комплексу проблем розширення глобалізації світового демократичного процесу, які складають теоретико-методологічні засади вивчення даної проблеми, принципи, методи, підходи аналізу, вивчення наукового дискурсу та теоретичної парадигми, інноваційних підходів та методів, що дозволяють адекватно приникнути в сутність явищ і процесів, що відбуваються в сучасному глобалізованому світі. Географічний напрямок займає істотне місце в ієрархії наукового знання, орієнтованого на вивчення комплексу питань взаємовідносин людини і середовища. Теорія „конструктивної географії” створила передумови для входження географії в групу „наукових лідерів” вивчення проблем глобалізації світового демократичного процесу. Економіко-юридичний напрямок обґрунтовує положення про те, що ефективне демократичне управління всіма сферами діяльності, включаючи і виробничо-господарську і соціокультурну, створює умови для гармонічного розвитку демократичних режимів, в контексті яких національні інтереси повинні бути збалансовані з процесами планетарного (загальнолюдського) масштабу.

Важливе значення розробці теорій „хвиль демократичного процесу” належить С.Хантінгтону, який в науковій монографії „Третя хвиля демократизації в кінці ХХ століття” представив цілісну картину змін, які відбуваються в міжнародних економічних відносах , проаналізував передумови, протікання і перспективи переходу від тоталітаризму і авторитаризму до демократії. В даному доробку С.Хантінгтон дає наступне визначення „демократичної хвилі” (чи „хвилі демократизації”): хвиля демократизації” свідчить про перехід групи країн від недемократичних режимів до демократичних, що відбуваються в певний період часу, і по чисельності істотно перевершує ті країни, в яких за цей же період часу розвиток протікає в протилежному (тобто антидемократичному) напрямку . Історія знає такі періоди, коли у великій групі країн переважають протилежні тенденції, пов’язані з посиленням антидемократичних сил, поразкою демократії і встановленням авторитарних і тоталітарних режимів. Ці етапи в історії С.Хантінгтон називає „відступаючою хвилею” (чи „хвилею відходу (відкату) від демократизму” – reverse ware). На основі аналізу історичного матеріалу, пов’язаного із становленням демократичних режимів, так і з їх часовою (хоча протяжність у часі могла б бути значною) поразкою, С.Хантінгтон аналізує проблеми стабільності суспільств, які поєднуються зі ступенем інституціоналізації суспільних відносин.

С.Хантінгтон виокремлює „три хвилі демократизації” західного суспільства: перша хвиля демократизації – 1828-1926 р.р.; (перша хвиля відкату 1922-1942 р.р.); друга хвиля демократизації 1943-1962 р.р.; (друга хвиля відкату 1958-1975 р.р.); третя хвиля демократизації з 1974 р. по теперішній час. В контексті міжнародних економічних відносин демократичні ідеї надзвичайно активно розповсюджуються в країнах – так було і в часи Ж.Ж.Русо, і в часи Дж.Ф.Кеннеді; так, насильницьке придушення олігархії в одній країні (наприклад, у Франції в 1830 р. чи в Німеччині у 1918 р.) часто настільки лякало панівні верхівки інших країн, що штовхало до світової капітуляції (наприклад, в Англії – в 1832 р., в Швеції – в 1918 р.); демократичні орієнтації були привнесеними іммігрантами (Австрія, Нова Зеландія) та відігравали ключову роль у здійсненні демократичних перетворень (Канада, США, Ізраїль). Розпочавшись в країнах Південної Європи, з кінця 70-х р.р. і на протязі 80-х р.р. хвиля демократизації переміщується в Латинську Америку та Азію. В кінці 80-х р.р. сучасна хвиля демократичного процесу вступає в новий етап, пов’язаний з кризою так званого реального соціалізму і переходом до демократичного суспільно-політичного ладу. Слід врахувати й те, що кожна з цивілізацій, виокремлених С.Хантінгтоном, не є цілісною: протиріччя розділяють країни, що входять до складу західної цивілізації; сумнівно виглядає згуртова­ність православної і, особливо, ісламської цивілізації.

С.Хантінгтон виділяє три моделі переходу від авторитаризму до демократії: 1) класична лінійна модель демократизації (Великобританія, Швеція): передбачає поступове обмеження монархічної влади, розширення прав громадян і парламенту; спочатку піддані одержують громадянські (особисті) права, потім – права політичні і значно пізніше – соціальні; поступово обмежуються, удосконалюються й усуваються виборчі цензи; парламент перетворюється на вищу законодавчу владу й контролює уряд; 2) циклічна модель (у багатьох країнах Латинської Америки, Азії й Африки) припускає чергування демократичних й авторитарних форм правління при формально позитивному ставленні до демократії з боку політичної еліти; у цьому випадку обрані народом правителі самі узурпують владу, зіштовхуючись зі зро­стаючою непопулярністю й сильним протистоянням опозиції, або після повалення їх режиму до влади приходять військові; в той же час зазначена модель свідчить про недостатню зрілість внутрішніх передумов демократії й, особливо, про її слабке укорінення в панівній політичній культурі; 3) діалектична модель (Іспанія, Португалія, Греція), як і модель циклічна, характеризується нестабільністю перехідних політич­них режимів, але тут перехід до демократії здійснюється під впливом уже досить зрілих внутрішніх передумов (індустріалі­зації, численного середнього класу, досить високого освітнього рівня громадян, раціоналізації й індивідуалізації масової свідо­мості); усі ці чинники призводять до досить швидкого й рапто­вого краху авторитарних режимів; у результаті поступово (і після низки змін) установлюється стабільна, життєздатна демократія. Узагальнена логіка переходу до демократії могла б ґрунтувати­ся на двох моделях, відмінності між якими полягають у наявності чи відсутності консенсусу між реформаторами й помірними прихиль­никами старої системи: перша модель (кооперативна) містить у собі сутнісний потенціал демократизму. Вона передбачає: поступову й послідовну лібералізацію політичного режиму; контрольований демонтаж деяких застарілих інститутів колишньої системи за умови розумного оновлення якоїсь частини старих інститутів, що мають право на існування, та конституювання нових демократичних інститутів; ресоціалізацію населення. Друга модель (конкурентна) передбачає: різку лібералізацію суспільного життя; розпад колишньої демократичної системи; становлення нових демократичних інститутів будь-якою ціною, нерідко всупереч опору як зверху, так і знизу. Подібна модель трансформації відрізняється прискореною й час­то поверховою лібералізацією, швидким проведенням демократичних виборів, у результаті яких стару еліту усувають від влади. Унаслідок слабкості політичних інститутів можливі спроби реставрації неде­мократичного режиму, іноді навіть у досить жорсткій формі. Перехід від авторитарної форми правління до демократичної може здійснюватися за двома алгоритмами: консервативний (стримуючий) – базується на авторитарних принципах суб’єкт-об’єктної взаємодії (залежності) і характеризується повільними поступками держави перед суспільством; інноваційний (випереджаючий) – базується на демократичних принципах суб’єкт-суб’єктної взаємодії і характеризується різким натиском демократичного врядування на державу, яка в силу цього втрачає авторитарну силу, а згодом і взагалі перетворюється в правовий інструмент управління в руках суспільства.

Характерною рисою сучасної демократичної хвилі у порівнянні з попередніми хвилями демократичного процесу є її більш глобальний характер, так як вона охоплює майже всі континенти. Причини розширення глобалізації світового демократичного процесу С.Хантінгтон пояснює наступними факторами: криза легітимності авторитарних і тоталітарних систем; небачене зростання світової економіки в 60-і роки, а також зростання освіти і збільшення місцевого середнього класу; серйозні зміни в доктрині католицької церкви в 60-і р.р.; зміна політичного курсу проведених світових політичних сил (США, СРСР, Європейська спільнота); демонстраційний ефект, посилений новими засобами міжнародної комунікації, а також початковим досвідом переходу до демократії в рамках третьої хвилі, який грав стимулюючу роль і слугує моделлю для наступних зусиль щодо зміни режиму в інших країнах. Концепція «третьої хвилі демократизації» базується на таких передумовах:

1. Перехід до демократії в різних країнах трактується як глобальний процес, тобто між різними перехідними процесами й формами демократизації можна не тільки відшукати щось спільне, але і розглянути їх як окремі випадки світового політичного руху. А це означає, що на форму, інтенсивність, характер перехідних демократичних процесів впливають не тільки національні, історичні, економічні, соціальні й культурні чинники, але й міжнародний фактор. Глобалізація процесу демократизації виявляється в тому, що жодна країна не може перебувати поза впливом загального демокра­тичного руху. Третя хвиля демократизації охоплює і сферу міжна­родних відносин, наповнюючи їх демократичним змістом.

2. Запропонована концепція демократизації розглядає демократію як самоцінність, не пов'язуючи її становлення з прагматичними, інструментальними цілями. Помітна тенденція розглядати демократію як найбільш оптимальну за даних умов форму політичного устрою, як елементарну людську потребу. Невипадково відзначається відносна стійкість демократичних орієнтації навіть в умовах економічної кризи.

3. Концепція демократизації базується на ідеї плюральності можливих форм демократичного порядку. У зв'язку з цим виникає подвійне завдання: з одного боку – захист і відновлення європейського лібералізму, з іншого – формування толерантності щодо інших форм демократичного устрою.

4. Демократизацією наприкінці XX століття не закінчується процес змін у світі, а також історія демократії. У цьому розумінні синусоїдний характер демократичного процесу передбачає поєднання як реверсивного руху (частина країн може відкотитися назад), так і можливої четвертої хвилі, але вже в XXI столітті.

5. Важливою інтелектуальною установкою дослідників третьої хвилі демократизації є оптимізм, переконаність у визначеності кінцевого результату руху до демократії в розвинутих країнах. У зв'язку з цим обґрунтовується ідея про демократичну природу людини. Інше питання – як поєднується рух до демократії з наростаючою тенденцією культурної гегемонії, культурних конфліктів у світі.

Глибокий перелом у доктрині й діяльності католицької церкви, конституйований на другому Ватиканському соборі 1963-1965, і перехід національно-католицьких церков від захисту статус-кво до протидії авторитаризму. Зміни в політиці сил, що діють на міжнародній арені; йдеться, зокрема, про Європейське співтовариство; країни, що виникли на теренах Радянського Союзу. Таким чином, розширення глобалізації світового демократичного процесу слід розглядати як нове, безпреце­дентне явище, і саме з нею пов'язують ослаблення спроможності національної влади впливати на економічні процеси, соціальну й внутрішню політику в межах простору, окресленого державними кордонами. Поскільки глобалізація передувала сучасній світовій загальнодемократичній хвилі, то і соціально-політичні аспекти глобалізації до 80-х р.р. як в науковій літературі, так і в практичному сенсі розглядалися лише з вирішенням власне глобальних проблем (міжнародної безпеки, екології тощо).

Розширення світового демократичного процесу слід умовно розділити на два етапи: 1974 – кінець 1980-х р.р., коли, розпочавшись в Південній Європі, процеси лібералізації авторитарних політичних систем і переходу до демократичного правління лише частково охоплюють латиноамериканський, азіатський і африканський регіони; кінець 1980 – початок 2000-х р.р., коли в результаті закінчення холодної війни і падіння соціалістичних режимів в Центральній і Східній Європі демократичні транзити охоплюють як постсоціалістичні держави, так і більшість країн третього світу. В цей же час в політологічному дискурсі з’являються такі поняття як „глобальна хвиля демократизації” (С.Хантінгтон) і „глобальне відродження демократії” (Г.О.Доннел, Ф.Шміттер та ін.). Глобалізація світового демократичного процесу – це нова система, яка змінює собою систему „холодної війни”, всі держави (як і промислові компанії) знаходяться під впливом глобалізації і повинні адаптуватися до цього процесу. Світ змінюється в сторону створення єдиної глобальної економіки, в якій домінує „глобальна тріада Північної Америки, ЄС і Східної/Західної Азії, де розміщені головні виробничі сили світу і „мегаринки” світової глобальної економіки, в якій центральну роль грають глобалізовані транснаціональні корпорації. Глобалізація демократичного процесу визначається ринковими, а не державними інтересами. Як відмічав С.Хантінгтон, „Успішне завершення третьої хвилі демократії закладе основи для її четвертої хвилі, яка принесе демократію в перехідні і найбідніші регіони світу, тобто туди, де її поки немає”.

Растоу Д.А., американський політолог, один із засновників транзитології (аналізу й моделювання переходів від диктатури до демократії), автор доробку „Переходи до демократії: спроба динамічної моделі” основну увагу приділяє аналізу основних факторів демократизації суспільства, її ґенези та необхідних компонентів демократії. Фактори, що забезпечують стійкість демократії, не обов’язково рівнозначні тим, які породили дану сферу облаштування політичної системи і при поясненні демократії слід аналізувати відмінності між її функціонуванням і генезисом (у широкому сенсі момент зародження і наступний процес розвитку, який призводить до певного стану). Теорія генезису повинна сконцентрувати увагу на зародженні ї розвитку демократії. Вектор причинної зумовленості не завжди направлений від соціальних і економічних факторів до політичних. Процес зародження демократії не обов’язково повинен бути одноманітним у часовому відтінку, так як на нього впливає багато факторів. Процес зародження демократії не обов’язково повинен бути одноманітним у соціальному плані.

Як свідчить аналіз, відправною точкою демократизації є: 1) наявність національної єдності, що є засадничою умовою переходу до демократії; 2) для демократії не потрібно будь-якого мінімального рівня економічного розвитку і соціальної диференціації; 3) появою на політичному горизонті такої політичної еліти, яка здатна привести до демократії; 4) намагання нових політичних сил позбавитися серйозних і стійких конфліктів і суперечностей та виробити ефективні механізми їх вирішення; 5) наявність багатоманітності в національній єдності і свідомої інституціоналізації механізмів демократії; 6) свідомий перехід до демократії верхівки політичного керівництва; 7) прийняття демократичних рішень може розглядатися як акт свідомого відкрито вираженого консенсусу; 8) коли при владі є молоде покоління лідерів, які розуміє демократію широко і намагаються прийти до влади; 9) віра в нові демократичні механізми і їх використання при вирішенні деяких суспільних проблем і конкурентні принципи рекрутування політичних еліт; 10) поява нових ефективних партійних організацій, зв’язаних з електоральними масами і населенням в цілому; 11) потрібно виробити свідомий вибір демократичних процедур, щоб політики і електорат звикли до нових правил гри; 12) наявність національної інтелігенції (еліти), здатної виробити шлях національної єдності. Слід відмітити, що основною суперечністю глобалізації є гальмування прогресу або пряме погіршення умов існування останньої (і при тому, що збільшується) маси людства за рахунок прискорення розвитку і зростання добробуту його абсолютної ( і при тому, що неухильно скорочується) меншини. Ця суперечність – головна характеристика сучасного людства, через призму якої потрібно розглядати всі події, істотні для розвитку світової спільноти. Населення країн, що розвиваються, відставання яких від розвинених стрімко наростає, вороже цим країнам і їх цінностям ще і тому, що усвідомлює принципову недоступність цих цінностей. Процес глобалізації світової економіки, який проходить у всьому світі, прискорює і посилює екологічну кризу, яка переходіть в екологічну катастрофу, тому глобалізація являє собою нестійку модель розвитку. Стабілізація розвитку світової економіки в певних тимчасових інтервалах може сприяти плануванню у використанні високотехнологічної продукції розвинених країн менш розвиненим.

Демократичні засади зводяться до визнання за всіма громадянами права на участь у формуванні органів державної влади та місцевого врядування, контроль за діяльністю цих органів, вплив на прийняття спільних для всіх рішень на засадах загального рівного виборчого права та здійснення цього права у процесі виборів, референдумів. В кінці 1950-х р.р. американські вчені Д.Лернер і С.Ліпсет висунули гіпотезу, згідно з якою успішне економічне зростання приводить до плюралізму і зумовлює виникнення демократичних засад врядування. Багаточисельні емпіричні дослідження стверджують взаємозв’язок між рівнем економічного розвитку і демократією. Так, серед країн з низьким рівнем економічного розвитку 75% відносяться до авторитарних режимів і 25% - до гібридних (напівдемократичних). Країни з високорозвиненою ринковою економікою практично всі (100%) є демократичними: серед країн з рівнем економічного розвитку „вище середнього” – 39% демократичних, 12% авторитарних і 48% - з гібридними режимами. Економічний розвиток тісно пов’язаний з рівнем доходів населення. В свій час Р.Даль вказував, що верхня межа ВВП на душу населення – 700-800 доларів, вище якої шанси поліархії мають найбільші переваги, а нижча межа – 100-200 доларів, нижче якої шанси у поліархії є невеликими. Пізніше, Ліпсет, Сен і Торрес прийшли до висновків, що шанси для демократії зростають у країн економічного розвитку до 2346 доларів ВВП на душу населення, в межах 2346-5000 доларів вони значно знижуються, а після 5000 відбувається стабілізація відносин між демократією і економікою. Проте на початку 1960-х р. прямолінійний характер взаємозв’язку між економічним розвитком і демократією був заперечений В.Джекменом, який висунув модель криволінійного взаємозв’язку, так як на певному етапі економічний розвиток може приводити до згортання демократії; Г.О’Доннелл вважає, що на певному етапі економічного розвитку керівним силам корисним є не демократичний розвиток, а бюрократичний авторитаризм. Економічний розвиток не обов’язково приводить до розвитку демократичних засад. Згідно з Д.Куртом, шанси демократії при переході від аграрного до ранньоіндустріального суспільства значно зменшуються, але в міру просування по шляху індустріалізму і ринкових реформ значно помітно зростають. В сучасній політичній літературі широко розповсюджене переконання, що економічні фактори здійснюють значний вплив на процес демократизації суспільства, проте не є визначальними. Розвиток демократичних засад стає можливим лише в тому випадку, якщо економічні зміни впливають на зміни в стратифікаційній системі суспільства та на зменшення поляризації суспільства, сприяючи зміні цінностей.

Розвиток демократичних засад сприяє: формуванню у громадян нових цінностей, розвитку міжособистої довіри, компетентності і задоволення життям, а ці якості, взаємопов’язані з легітимацією демократичних політичних інституцій; економічне зростання впливає на розвиток освіченості суспільства, так як саме найбільш освічена частина суспільства виражає симпатії до демократичного врядування; економічний розвиток створює більше ресурсів для розподілу їх серед різних соціальних груп, а це в свою чергу зменшує гостроту соціальних конфліктів; економічний розвиток приводить до формування середнього класу, який є основою соціальної демократії; економічний розвиток сприяє розвитку торгівлі, інвестицій, комунікацій, інформаційних технологій, що робить суспільство відкритим для демократичних ідей. В сучасній політичній науці існують різні концепції демократії: процесуальна концепція; модель поліархії; консоціальна демократія. Прихильники непрямої демократії (елітарісти) і послідовники прямої демократії (партисипаціоністи) сходяться на тому, що участь в політичному процесі компенсує надмір демократії, який критикується першими і є бажаним для інших. Представники представницької форми демократії дотримуються тієї позиції, що т.зв. прості люди некомпетентні в політичних та економічних питаннях, тому сфера дії демократії обмежується конфліктами еліт. Вони вказують на проблеми, пов’язані з громадянським контролем панівних еліт. В сучасному світі представницька демократія виступає як домінантна форма державного правління. В деяких системах ми зустрічаємо ряд процедур, характерних для прямої демократії. Правильно діюча представницька демократія і пряма демократія взаємодоповнюють один одного; ці форми демократії витікають з того, що вища влада належить народу. Прихильники представницької демократії вказують на проблеми, пов’язані з громадянським контролем панівних еліт. З іншої сторони, прихильники прямої демократії надають переваги активній індивідуальній участі громадян в процесі прийняття рішень, з метою підтримувати роботу будь-яких видів громадянських асоціацій, підкреслюючи освітнє значення політичних компаній, пов’язаних з референдумами і громадянськими ініціативами .

Розвиток демократичних засад тісно пов’язаний з терміном „консолідація” суспільства. Поняття консолідації, як відмічають Т.Карл і Ф.Шміттер, означає інституціоналізацію регіонального врядування, тобто формування і утвердження таких демократичних політичних інститутів, які сприяють узгодженню основних політичних сил з результатами демократичного політичного процесу. Л.Даймонд стверджує, що консолідація демократії зводиться до досягнення широкої і глибокої підтримки демократії. Х.Лінц і А.Степан пов’язують консолідацію з прихильністю більшості суспільства правилам і порядкам, що закріплені в Конституції даної країни, коли кожний політичний актор очікує поведінку іншого у відповідності з встановленими нормами і правилами. Інші автори дають визначення консолідації, що пов’язані з процесом утвердження відкритої структури, політичної конкуренції і змагальності, формування інституцій представництва інтересів.

Засадами консолідації демократії є глибоке засвоєння суспільством демократичних норм і цінностей, а також форм політичної поведінки. Консолідацію суспільства слід уявити як процес вироблення злагоди еліт відносно демократичних інституцій, так і підтримку їх суспільством. Консолідація на рівні регіонального врядування означає процес інституціоналізації вироблення в процесі демократизації норм, правил, процедур, форм політичної поведінки. Так, в політичній науці склалися два підходи до визначення змісту консолідації, демократії. З точки зору мінімалістського підходу консолідація являє собою результат формування дієздатного громадянського суспільства, правової держави, лояльної до демократії бюрократії та інституціоналізації ринкової економіки. Х.Лінц і А.Степан виокремлюють чотири сфери, з якими пов’язана консолідація демократії: 1) громадське суспільство, яке ефективно взаємодіє з демократією; 2) автономне політичне суспільство (демократичні процедури та інституції); 3) лояльна по відношенню до демократії бюрократія та ефективний держапарат; 4) правова держава; 5) інституціоналізоване економічне суспільство, яке являє собою сукупність стійкості норм, що регулюють як поведінку агентів на ринку, так і сферу взаємовідносин держави і ринку. Р.Даль виокремлює декілька умов, які сприяють консолідації як розвитку демократичних засад: 1) розосередження і нейтралізація засобів насильницького примусу (контроль над армією, міліцією); 2) демократична політична культура суспільства; 3) однорідність суспільства в культурному відношенні, культурний плюралізм, наявність механізмів суспільної демократії; 4) консенсус еліт і суспільства відносно демократичних процедур, але збереження конкуренції і конфліктів. Як відмічає Ф.М. Рудич, „Демократія неприйнятна в екстремальних ситуаціях – у період війн, гострих кризових ситуацій. Перехід до демократії вимагає поступовості, тривалого часу”.