48

48. Голодомор в Україні 1921-1923

Голодомор в Україні 1921-1923 - масовий голод, головно у південних областях України, в 1921-1923 роках, спричинений вивезенням хліба з України до Росії радянською владою в Україні, під тиском влади Радянської Росії, на тлі посухи та неврожаю на півдні України, Кубані та Поволжя.

Одним із наслідків більшовицької політики "воєнного комунізму" стало падіння продуктивності праці населення, різке скорочення посівних площ, зниження обсягу сільськогосподарського виробництва і, як результат, загострення дефіциту продуктів харчування. Водночас великі райони Південної України, Поволжя та Північного Кавказу охопила посуха. Розпочався голод 1921-1923 рр.

Лихо .зростало: у грудні 1921 р. голодувало 12% населення України, в січні 1922 р. - 20, а в травні - вже 48 %, тобто не менше 10 млн. осіб. Особливо болісно цей голод відбився на дітях. В Україні в червні 1922 р. голодувало до 2 млн. дітей. Нерідко вони залишалися безпритульними навіть за живих батьків. Матері, які втрачали надію на порятунок дітей, залишали їх у дитячих будинках або просто на вулиці. Газети повідомляли про відчай людей, які харчувалися сурогатами й були доведені внаслідок голодного психозу до людоїдства.

Становище ускладнювалося тим, що в кризових ситуаціях більшовики визначали свою політику, зважаючи на єдиний критерій: як би не послабити власної диктатури. Тому перевага в продовольчому постачанні надавалася промисловим районам, а не голодуючим у сільській місцевості. Згуртовані й голодні робітничі колективи були набагато не безпечнішими, ніж розпорошені селяни.

Проте не до всіх селян більшовицький уряд ставився однаково. За словами відомого історика С. Кульчицького, поволзьким селянам і біженцям з Поволжя н Україні надавалася хоч якась допомога, нерідко за рахунок України. Але про голодуючих українських селян держава забула. Газетам було заборонено висвітлювати становище у південних губерніях України. Було опрацьовано й техніку замов чув а пня голоду в Україні. 4 серпня 1921 р. політбюро ЦК КП(б)У прийняло резолюцію, що не потребує пояснень: "Вказати губкомам, що під час проведення кампанії необхідно розрізняти заклик До боротьби з голодом в Росії від боротьби з неврожаєм на Україні.

Замовчування продовольчої кризи на Півдні України дало можливість використовувати хлібні ресурси лише для голодуючих РСФРР. Для них вилучались навіть мізерні зернові запаси неврожайних українських губерній. У Росію спрямовувалися майже всі надходження від кампанії допомоги голодуючим іноземних благодійних організацій. Тільки в грудні 1921 р., коли продовольчі ресурси України було значною мірою виснажене, а на Півдні зросла смертність від голоду, центральний уряд послабив податковий тягар. Завдання щодо вивезення українського хліба до РСФРР було зменшено я 57 до 27 млн. пудів (1 пуд = бл. 16 кг). Водночас уряд УСРР дістав дозвіл оголосити частину потерпілих від посухи губерній республіки голодуючими, але без надання їх населенню пільг, якими користувалися голодуючі Росії, тобто повного звільнення від податку і продовольчого забезпечення за рахунок загально федеративного продовольчого фонду. Республіканські органи влади могли допомагати українським голодуючим, але лише за рахунок внутрішніх коштів і за умови переважного забезпечення голодуючих РСФРР. На початку січня 1922 р. голові Раднаркому УСРР дозволили звернутися за допомогою до міжнародних організацій.

Свою допомогу голодуючим запропонувала православна церква. Але більшовицьке керівництво, побоюючись зростання церковного авторитету, відкинуло її. Водночас більшовики вирішили скористатися ситуацією, щоб ослабити вплив церкви на населення та поповнити свої фонди. їхній вождь В. Ленін у "суворо таємному" листі членам політбюро ЦК РКП(б) писав: "...Саме тепер і тільки тепер, коли в голодних місцевостях їдять людей і на дорогах валяються сотні, якщо не тисячі трупів, ми можемо (і тому повинні) провести вилучення церковних цінностей з найскаженішою і нещадною енергією і не зупиняючись перед придушенням якого завгодно опору... чим більшу кількість представників реакційної буржуазії і реакційного духовенства вдасться нам я цього приводу розстріляти, тим краще. Треба саме тепер провчити цю публіку так, щоб на кілька десятків років ні про який опір вони не сміли й думати..."

Підрахунки фахівців переконливо підтверджують, що у 1921-1922 рр. хлібний дефіцит степових губерній України становив майже 25 млн. пудів. Водночас до РСФРР було вивезено 27 млн. пудів зерна. Наступного року ситуація повторилася. Крім того, а осені 1922 р., незважаючи на голод, партійно-державне керівництво Росії зробило перші спроби експорту хліба. Як наслідок, голод у південних губерніях України тривав аж до сер. 1923 р.

Була ще одна причина трагедії 1921-1923 рр. Посиливши руйнівну та спустошливу дію посухи численними конфіскаціями продовольства, Москва фактично вперше апробувала голод як ефективний засіб придушення антибільшовицького повстанського руху в українському селі. Знешкодити його каральними акціями не вдалося. Тому вперше було запроваджено терор голодом. Конфіскуючи продовольчі рештки навіть у селян південних губерній, більшовики допомагали природному лихові впоратися із селянським повстанським рухом, небезпідставно вважаючи, що голод здолає повстанців краще, ніж каральні експедиції.

Отже, причинами голоду 1921-1923 рр., який, за приблизними оцінками, коштував Україні від 1,5 до 3 млн. жертв, у т. ч. 70 % новонароджених дітей, були: 1) післявоєнна розруха; 2) неврожай, спричинений посухою 1921 р.; 3) політика воєнного комунізму, насаджувана більшовиками; 4) примусове вивезення українського хліба в Росію та експорт його за кордон; 5) використання московським урядом голоду як ефективного засобу придушення антибільшовицького повстанського руху в Україні.

49.Історична доля півдня України

Кочовики

Південь України - це неосяжний відкритий степ, який приваблював войовничі кочові племена Євразії. Завдяки цій географічній обставині південна Україна стала центром життя кочових народів, які хвилями змінювали один одного з кін. II тис. до н.е. і до XIII ст. н.е.: кіммерійці, скіфи, сармати, готи, гуни, авари, болгари, хозари, печеніги, половці, монголо-татари.

Переселення цих народів відбувалося зі сходу, крім готів. Вони прийшли з берегів Балтійського моря.

Поруч із скотарством, яке становило основу господарства, кочовики займалися землеробством, ремеслами. Вони володіли військовим мистецтвом, вели постійні війни, тримали в покорі сусідні народи.

Кіммерійці

Першими з найдавніших жителів Північного Причорномор'я, чия назва зафіксована в писемних джерелах і дійшла до наших днів, були кіммерійці (IX-VII ст. до н. е.). Найдавніша згадка про кіммерійців міститься в "Одіссеї" Гомера, найдокладніше розповів про них давньогрецький історик Геродот.

Усі писемні згадки про кіммерійців пов'язані з їхніми військовими походами. Ці войовничі племена доходили до країн Передньої та Малої Азії. Військо кіммерійців складалося з рухливих загонів вершників, озброєних сталевими й залізними мечами та кинджалами, луками, бойовими молотами та булавами. Таку зброю кіммерійці мали завдяки вмінню виробляти залізо. Вони були першими на сучасних українських землях, хто навчився виготовляти цей метал. Займалися переважно кочовим скотарством, але знали й рільництво. Найбільшим багатством у кіммерійців вважалися коні, адже конярство давало левову частку продуктів харчування, коней використовували і як засіб пересування.

Кіммерійці об'єднувалися у племена, а племена складали союзи на чолі з царями-вождями. Кіммерійським царям належала вся повнота влади в рабовласницькій державі. Кіммерія розпалася внаслідок навали скіфських племен, які витіснили частину кіммерійців за межі Причорномор'я, а ті, що залишилися, асимілювалися загарбниками.

Скіфи

У VII ст. до н.е. в українських степах з'явилися іраномовні племена скіфів. Скіфи переважали кіммерійців чисельністю, військовою вправністю, більшою організованістю та єдністю.

Геродот, розповідаючи про скіфів, виділяв серед них царських скіфів, скіфів-кочівників, скіфів-орачів та скіфів-землеробів. Царські скіфи жили на берегах Азовського моря та у степовому Криму. Скіфи-кочівники мешкали у степах Подніпров'я. Скіфи-землероби оселилися у лісостеповій зоні, скіфи-орачі - між Дніпром і Дністром. Власне скіфами були племена царських скіфів і скіфів-кочівників. Вони панували над усіма іншими скіфськими племенами.

Основним заняттям кочових скіфів було скотарство. Воно давало все необхідне для життя: коней, м'ясо, молоко. Скіфам доводилося весь час пересуватися степом у пошуках пасовиськ. Лісостепові племена займалися орним землеробством - сіяли пшеницю, ячмінь, жито. Крім того, розводили свійських тварин і вирощували сади. Свої поселення розташовували на високих, зручних для оборони пагорбах. Городища оточували високими земляними валами й глибокими ровами. Серед ремесел були поширені ковальське, бронзоливарне, гончарство, ткацтво. Скіфи жваво торгували з грецькими містами Північного Причорномор'я.

Скіфи постійно воювали, втручаючись у боротьбу між державами Передньої Азії. Найбільш відома їхня війна з перським царем Дарієм, яка уславила скіфів як непереможних воїнів. Ударну силу скіфського війська становила кіннота. Кожний дорослий скіф був кінним воїном. Зброя скіфа-воїна складалася з лука зі стрілами, залізного меча, списа, бойової сокири, дротиків. Голову захищав бронзовий шолом, тіло - панцир і округлий щит. Скіфські воїни відзначалися жорстокістю до ворогів. За звичаєм, вони пили кров першого вбитого ними ворожого вояка з чаші, зробленої з черепа нещасливця.

Територія, яку заселяли кіммерійці та скіфи

Наприкінці VI ст. до н.е. у скіфів сформувалася держава, яка досягла найвищого піднесення в IV ст. до н. е. Розквіт Скіфії пов'язаний з ім'ям царя Атея. Влада Атея поширювалася на величезні території від Дунаю до Дону. Цей цар карбував власну монету. Міць Скіфії похитнулася після поразки від македонського царя Філіппа II.

На межі IV- III ст. до н.е. почався занепад Скіфської держави, а наприкінці III ст. до н. е. під натиском сарматів вона змістилась у степи Кримського півострова. Частина скіфів пізніше асимілювалася з іншими народами.

50. ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ ПРАВОВОГО СТАТУСУ УКРАЇНСЬКИХ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ КІНЦЯ ХІХ - СЕРЕДИНИ ХХ СТ. ЯК ПРОБЛЕМА ІСТОРИКО-ПРАВОВОЇ НАУКИ В УКРАЇНІ

Досліджується процес становлення правового статусу українських політичних партій кінця ХІХ - середини ХХ ст., розглядається історія українських політичних партій як складова історико-право- вого процесу, суперечливого, але надзвичайно важливого для становлення держави та права в Україні. Ключові слова: демократія, конституція, мандати, монархія, правовий статус, партія, програма партії, статут партії.

Постановка проблеми. Формування та розвиток процесу правового регулювання діяльності політичних партій в Україні - важливе й актуальне завдання не лише конституційно-правової, політичної, філософської, а й історико-правової науки. Українська наука історії держави та права впродовж ХІХ-ХХ ст. інтегрувала всі чотири класичні школи юриспруденції - політичну (позитивізм), етичну (теорія природного права), соціоекономічну (соціальна теорія права) й історичну, відійшовши від описових досліджень у намаганні сформулювати філософію історії держави та права.

То ж на підставі комплексного історико-правового дослідження перебігу та чинників формування правового статусу політичних партій в Україні ( кінець ХІХ - середина ХХ ст.) важливо визначити його поняття та зміст, специфіку реалізації правосуб'єктивності політичних партій у різні періоди історії України, обґрунтувати правовий статус політичних партій як предмет дослідження науки історії держави та права.

Стан дослідження. На межі ХХ-ХХІ ст. зріс інтерес до історії українських політичних партій. Історія українських політичних партій привертала увагу насамперед істориків і правників та стала предметом багатьох наукових досліджень. Лише впродовж 1921-2003 рр. в Україні видано 21 монографію, опубліковано 35 статей і брошур з цієї тематики, а вченими української діаспори - 11 і 13 відповідно [1, с. 1].

Зазначена наукова проблема висвітлена у багатьох працях вітчизняних істориків та правників, зокрема О. Бобіна, О. Мельника, М. Токаря, В. Старуха, О. Зайцева, В. Кульчицького, М. Кугутяка, О. Жерноклєєва, С. Макарчука, Я. Малика, О. Сухого, І. Чорновола,О. Шишко. Ці учені розкрили політико-правові ідеї в програмних документах українських політичних партій, їхню участь у виборчих процесах, організаційну структуру та членство. Однак низка історико- правових норм політичних партій потребують глибшого і ширшого дослідження, в тому числі класифікації джерел та поглиблене вивчення історіографії. Виклад основних положень. Історична свобода об'єднання завжди становила вагому характеристику українського суспільства. В періоди бездержавності України вона набувала ще більшої актуальності. Поступово в українському історичному середовищі формувалося розуміння того, що свобода об'єднання становить ефективну противагу негативним діям та владі держави.

У XVIIІ - на початку ХХ ст. українські землі входили до складу Російської й Австро-Угорської імперій. Царська Росія не могла допустити створення та існування політичних об'єднань українців через вагомі розбіжності в поглядах із царським самодержавством, тотальну денаціоналізацію, національне та соціальне пригноблення.

Дещо іншою була суспільно-політична ситуація в Австро- Угорщині, де свобода політичних об'єднань пов'язана з історичним переходом імперії від абсолютної до конституційної монархії, а законодавчу, виконавчу та судову владу зосереджував спадковий монарх.

Наприкінці XIX ст. інтелектуальні сили українства усвідомили, що політичні об'єднання, зокрема партії - велика політична й державницька школа. Індивід не може належати до цих об'єднань без того, аби не розуміти, як підтримується порядок з-поміж великої кількості людей та в який спосіб спрямовуються їхні зусилля на досягнення спільної політичної мети. Об'єктивний процес утворення українських партій відбувався в умовах бездержавності, коли українські землі входили до складу двох імперій. У часі цей процес не просто збігався, а й був пришвидшений політичними, національними, соціальними, правовими процесами, що відбувалися в цих державах. Однак умови розвитку українських партій як форм вираження інтересів українського суспільства, що опинилось не лише в межах двох імперій, а після перетворення Австрійської імперії на конституційну монархію - ще й у двох різних політичних режимах, - були неоднаковими. Саме такі різні обставини (але зі спільною основою - бездержавним існуванням) вплинули на характер процесів правового регулювання, утворення та діяльності політичних партій. В "австрійській" частині України, особливо в цей час стало можливим використання інститутів парламентської демократії (зокрема політичних партій) для подальшого розвитку нації, в тому числі як учасника державно- правових процесів [2, с. 76]. Умови тогочасного жорсткого політичного режиму в Російській імперії спричинили появу низки "підпільних" та "емігрантських" політичних об'єднань.

Відтак правовий статус перших українських політичних партій формувався внаслідок поєднання зовнішніх чинників державного та правового регулювання політичної діяльності й внутрішньопартійних, насамперед ідеологічних і організаційних чинників. Щоб мати уявлення про те, як це відбувалося, необхідно проаналізувати законодавство того часу про політичні партії, їхні програми та процеси врегулювання питань членства.

Таке, законодавство про політичні партії в часі швидше сформувалося в Австро-Угорщині. В його основу покладено австрійські й австро-угорські конституції. Серед основних прав громадян вони декларують право на об'єднання. У ст. 15 австрійській загальнодержавної Конституції 1849 р. зазначалося: "Громадяни Австрії мають право спокійного і беззбройного утворення громад (об'єднань), проте попередньо треба про це заявити органам безпеки. Їх дозволяється забороняти у випадку, коли вони є загрозливими для внутрішнього порядку громадян. Жодному відділу крайовому не дозволяється виносити ухвалу чи звинувачення у справах політичних", а у ст. 16 підкреслювалося: "Громадяни австрійські мають право створювати товариство без жодного дозволу влади про кількість, мету і засоби зв'язку, які не порушують права інших та права державного. Врегулювання права може настати тільки на підставі закону" [3, с. 7]. Австрійський імператор Франц Йосиф скасував усю декларовану на початку Революції 1848 р. демократичну свободу. Але водночас був прийнятий закон "Про права політичні" ( цісарський закон від 4 березня 1849 р. № 151 "Про конституційну форму управління та дотримання прав політичних"). Його ст. 7 закріплювалося право на об'єднання: "Громадяни австрійські мають право на утворення громад та товариств, засоби або також вид і спосіб утворення громади чи об'єднання не є ані протиправні, ані небезпечні для держави". Закон визначав виконання цього права, а також умови чи результати, під котрими права товариства набуваються, виконуються чи втрачаються. Цісарський патент від 17 березня 1849 р. № 171 визначав виконання права вільного, свобід- ного згромадження і товариств. Загалом у наказі міністра освіти від 24 липня 1849 р. № 337 йшлося про право створення учнівських громадських організацій (гімназій) у сфері літератури за дозволом і під контролем учительського колективу [3, с. 44]. Зміни в правовому регулюванні утворення та діяльності об'єднань громадян знаменували політичну реакцію, яка торкнулася українців, зокрема їх першого політичного об'єднання - Головної руської ради (ГРР) (1848-1851). Вона проголосила єдність усього українського народу, відновила герб галицько-волинських князів (золотий лев на голубому полі) та прийняла жовто-блакитний стяг. Однак політична ситуація в краї (поляки перебрали всю адміністрацію в Галичині під свою владу, а австрійський уряд не виконав своїх обіцянок - не поділив Галичину на дві частини - польську й українську; поява "панрусизму") не дозволила ГРР виконати завдання, і її розпустили. У 1861 р. в Австрії було прийнято нову Конституцію, яка відновила в Г аличині автономію з власним сеймом, хоча політичні партії почали створюватися лише в 90-х рр. ХІХ ст. Уже у 60-70 рр. цього ж століття в громадсько-політичному житті Галичини істотна роль належала народовцям, однак "як суспільна течія, вони не мали чіткої організаційної структури, а тому не переросла у політичну партію" [4, с. 44]. Народовці створили 1885 р. політичне об'єднання - Народну раду для продовження справи ГРР.

Перша національна українська партія - Революційна українська партія (РУП) на терені Російської імперії була заснована в 1900 р. [5, с. 65]. Згодом у ній відбувся розкол, що призвів до утворення Української народної партії та Української соціал-демократичної партії (1902 р.).

На початку ХХ ст. швидко розгортається національно-визвольний рух, в якому Східна і Західна Україна в той чи інший спосіб брали участь. На хвилі загального революційного піднесення напередодні революції 1905 р. у російській Україні почали утворюватися нові партії. У 1904 р. на основі раніше створеної Загальної української безпартійної організації формується Українська демократична партія [6, с. 41]. Були засновані Русько-українська радикальна партія (1890 р.), що, за словами О.М. Сухого, "була першою політичною партією в Галичині європейського зразка" [4, с. 50], а також Українська національно-демократична партія (1899 р.). Новостворені українські партії в програмах, крім національних, стали висувати соціальні й політичні питання.

Так завершився перший історичний період створення та діяльності українських політичних партій, обмежений роками від початку їхнього утворення до початку Української національно-визвольної революції (кінець ХІХ - березень 1917 р.). Важливо розглянути систему джерел з історії українських політичних партій цього періоду. Згідно з методикою, запропонованою дослідником І.С. Михальським, класифікацію джерел поділяють на такі групи: джерела партійного походження; джерела непартійного походження, де виокремлюють: а) документи державного походження; б) матеріали неукраїнських політичних партійних об'єднань; пресу; джерела особового походження.

На нашу думку, така класифікація для потреб історико- правового дослідження правового статусу політичних партій потребує певного уточнення. У найзагальнішому вигляді джерела таких досліджень можна розділити на дві великі групи - документи нормативного характеру і документи ненормативного характеру. У першій групі виділяють такі блоки: законодавчі акти (конституції, закони, підзаконні нормативно-правові акти); історичні документи державотворчого та політико-правового характеру, конституційні та інші законопроекти (універсали, акти про проголошення держави, програми, декларації, відгуки, проекти конституції тощо); організаційно- правові документи (регламенти, розпорядки, інструкції); матеріали з'їздів, конференцій і нарад (протокольні документи засідань, резолюції, рішення та постанови); матеріали судово-слідчих установ (матеріали судової практики, документи центральних жандармсько- поліційних установ, документи та матеріали місцевих губернських (крайових) жандармських і поліційних управлінь, матеріали прокуратури); матеріали діловодства (офіційні листи, звернення, петиції, фінансова документація).

У групі джерел ненормативного характеру вирізняють такі тематичні блоки: пропагандистсько-агітаційні матеріали (партійна періодична преса, твори провідних діячів українських політичних партій, партійна публіцистика, листівки, прокламації); публікації періодичної преси на партійну тематику, документи особистого походження (мемуари, спогади, щоденники партійних діячів, їх виступи, архіви); статистичні дані та довідкові матеріали.

Запропонованій класифікації притаманний елемент універсальності: вона може бути використана під час аналізу джерел різних періодів з історії українських політичних партій. Однак значення тих чи інших джерел для дослідження правового статусу українських політичних партій різних історичних періодів дуже різне. Наприклад, у названому нами періоді утворення українських політичних партій (кінець XIX - березень 1917 р.) роль законодавчих актів як джерел менша від інших джерел.

Загалом погоджуючись з І.С. Михальським, "що законодавчих документів, які б безпосередньо були присвячені діяльності українських політичних партій, не було" [1, с. 5], зауважимо - і не могло бути. Проте в Австрії (згодом - Австро-Угорщині) відбувалося законодавче регулювання діяльності політичних партій. Зрештою, у період відродження Української держави початку XX ст., попри відсутність спеціальних законів, було врегульовано право на об'єднання, в тому числі політичні. Законодавче врегулювання, здійснене у Польській, Чехословацькій та Румунській державах, до складу котрих входили українські землі у першій половині XX ст., стосувалося також українських та проукраїнських політичних партій.

Однак специфікою джерельної бази періоду формування українських політичних партій є домінування архівних матеріалів із фондів державних відомств. Так, у Центральному державному історичному архіві України містяться матеріали губернських жандармських управлінь, які відображали діяльність політичних партій Росії, в тому числі й українських. Приміром, у фондах 274 (Київське губернське жандармське управління) і 275 (Київське охоронне відділення) зберігаються програми УСДРП, УДП, платформа УРП, документи ІІ з'їзду РУП, доповідь УСДРП Міжнародному конгресу в Штутгарті, пропагандистські матеріали УРП, Заява УДП з'їзду земських і міських діячів у Москві, а у фонді 1439 - програма УДРП, програма ТУП на вибори до Державної думи.

Другий етап історії українських політичних партій пов'язаний з Українською революцією 1917-1921 рр. Їхня діяльність у ці роки також висвітлена у численних наукових працях [7]. Але, попри значні наукові здобутки, згаданий період найскладніший для історико-правового дослідження правового статусу українських політичних партій.

Висвітлюючи революційні події, українські історики акцентують увагу на збройній боротьбі, конфліктах урядів, політичних орієнтаціях чи ідеологіях. Окрім того, динаміка державних, суспільних і правових змін була дуже великою, документи нормативного характеру приймалися та втрачали чинність у надзвичайно стислі терміни. Показова в цьому сенсі спроба сформувати Українську Центральну Раду за партійно-фракційним принципом. Про це О.М. Мироненко пише: "У кінці червня 1917 р. комісія по складу УЦР, очолювана М. Огороднім, під натиском фракції есерів вирішила було скасувати представництво професійних, благодійних, просвітницьких та інших товариств на тій підставі, що вони не мають чіткої політичної орієнтації. Але потім це антидемократичне рішення було відмінене, бо воно могло бути прийнятим лише другим Національним з'їздом. Члени УПСР на знак протесту вийшли з комісії" [8, с. 28]. Не реалізувалось і положення Конституції УНР про свободу об'єднань, оскільки фактично Конституція не набула чинності, адже через кілька годин після її прийняття Центральну Раду розігнали окупанти, і вона припинила існування. Тому основним джерелом для дослідження правових основ розвитку партій у період Української революції 19171921 рр. є документи партійного походження, насамперед партійно- організаційні документи та матеріали. Окрему групу становлять статути українських політичних партій, вивчення яких дає змогу встановити структуру партій, регулювання членства в них, статус органів управління, фінансування, формування та використання майна тощо. Наприклад, І.С. Михальський на основі статутів Київського комітету РУП реконструював організаційну структуру Революційної української партії [1, с. 7].

Істотне історико-правове джерело - матеріали про відносини центральних органів і місцевих організацій українських політичних партій, насамперед циркуляри (обіжники) до місцевих організацій та інструкції місцевим партійним організаціям. І.С. Михальський зазначає: "Аналіз циркулярів західноукраїнських і наддніпрянських політичних партій дозволяє виділити основні проблеми, яким вони присвячувалися: 1) вдосконалення організаційної структури, 2) формування членів партії про рішення з'їздів із роз'ясненнями щодо їх виконання; 3) повідомлення про політику партії в державних виборчих установах і організацію передвиборчої компанії; 4) організації масового народного руху" [1, с. 8].

Особливо багатий фактографічний матеріал містять повідомлення про участь партій у виборчих процесах. До речі, саме аналіз участі українських партій у виборчих процесах уможливлює дослідження наступного етапу в їхній історії, коли українські чи проукраїнські політичні партії були складовою політичної системи міжвоєнних Польщі, Румунії, Чехословаччини. Правове регулювання діяльності політичних партій у цих державах істотно відрізнялося. Принципи організації й діяльності політичних партій у міжвоєнній Польській державі формувалися поступово. Взагалі, закон про політичні партії прийняли лише на початку XX ст. у небагатьох країнах. У Польщі до 1921 р., тобто часу прийняття Березневої конституції, діяли інші, відмінні на кожній анексованій польській території, правові акти та положення про громадські товариства й зібрання, що встановили свого часу Німеччина, Росія чи Австро- Угорщина. Відтак на західноукраїнських землях у складі Польщі діяли нормативно-правові акти Австро-Угорщини. У ст. 108 Конституції 1921 р. гарантувалося громадянам Польської держави право коаліцій, зібрань, а також утворень товариств і союзів. На думку Л. Алексієвець, "правові положення, що діяли у Польщі від часу здобуття в 1918 році незалежності до травневого перевороту 1926 року, створювали політичним партіям широкі можливості для діяльності... Навіть незважаючи на правові й адміністративні обме