48

ження, що стосувалися насамперед опозиційних політичних партій і пов'язаних із ними організацій, а також їх видань, у складних умовах після травневого перевороту 1926 р. проіснували до кінця Другої Речі Посполитої" [9, с. 165].

Вагомою подією для українських політичних партій стали вибори до польського сейму і сенату 1928 р. Практично всі політичні партії та політичні організації взяли участь у виборах, сформулювавши свої завдання. Зокрема, Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО), найчисельніша партія, яка претендувала на політичне лідерство, опублікувала в газеті "Діло" завдання партії на виборах: "1) засвідчити характер українських земель під Польщею, виявити перед цілим світом: чия це земля, хто творить на ній величезну більшість і хто повинен бути господарем тієї землі; 2) здобути повноправну, ніким не заперечувану, без сумніву репрезентацію українського народу; 3) здобути вільну трибуну для оборони природних і основних прав української партії" [10]. Унаслідок виборів провідні українські партії отримали чимало місць у сеймі та сенаті, наприклад, УНДО - 23 мандати в сеймі та 9 у сенаті. Відтак провідні українські партії Другої Речі Посполитої стали парламентськими, що значно розширило їхні політичні права, спонукало до переговорів про утворення фракції, об'єднань тощо. Отже, досвід їх парламентської діяльності заслуговує належного наукового осмислення.

По-іншому розвивалися політичні організації українців на землях Північної Буковини та Південної Бессарабії, анексованих Румунією. Значне зростання кількості політичних партій у Румунії міжвоєнного періоду негативно позначилося на українському рухові, оскільки румунські партії в своїх програмах пропонували створення мононаціональної держави, у такий спосіб намагаючись денаціоналізувати українців. Тому вони здебільшого утворювали або входили до секцій загальнорумунських партій чи партій, інтернаціональних за характером. Зокрема, у 1918 р. відновила роботу Інтернаціональна соціал-демократична партія Буковини (1СДПБ), у складі якої діяла українська секція. Того ж року засновано Комуністичну партію Буковини (КПБ). Спочатку вона вважала себе складовою частиною КП(б)У, згодом - Комуністичної партії Румунії (КПР). Намагання створити політичну організацію, яка законно захищала інтереси українців, незмінно завершувалися забороною румунських властей. Для румунського державного режиму характерними були методи жорсткої боротьби з опозиційними партіями. Основним з цих методів стало введення стану облоги на українських землях. На думку А. Жуковського, період 1918-1928 рр. вирізнявся "міцними румунізаційними заходами та слабкою організаційною системою українців. Це в час, коли пробували відновити свою діяльність українські політичні формації з австрійського періоду, які, однак, скрахували в румунській дійсності. У цьому періоді українські політичні представники вже не виступали самостійно, а лише в рамках однієї з існуючих загальних румунських партій" [11, с. 338-339].

На монографічному рівні висвітлював М.Ю. Токар історію українських політичних партій, які діяли на Закарпатті, що перебувало в складі Чехословаччини [12]. Багатопартійна система Чехословацької Республіки ґрунтувалася на загальноприйнятих демократичних засадах, що дало змогу вперше прилучитися до суспільно-політичного життя багатьох верств населення, зокрема в Закарпатті. Відтак чималий інтерес викликає становлення правового статусу політичних партій саме в умовах демократії.

Висновки. Незважаючи на достатньо велику кількість наукових праць з історії українських політичних партій кінця XIX - середини XX ст., комплексне історико-правове дослідження їхнього правового статусу поки що не здійснено. Використання історико-правового підходу допомагає з'ясувати джерела та ґенезу формування правового статусу історичних політичних партій, визначити систему нормативних актів, де закріплювалися елементи правового статусу політичних партій, проаналізувати особливості змісту правового статусу історичних політичних партій, сукупність елементів, які його становлять. Аналіз джерел з історії українських політичних партій кінця XIX - середини XX ст. дає змогу виділити три періоди. І в кожному з них правовий статус партії має специфічні риси: 1) кінець XIX ст. - 1917 р. - утворення українських політичних партій та встановлення правових засад їхньої діяльності; 2) 1917-1921 рр. - відродження української держави; політичні партії переважно самі творили власний правовий статус і безпосередньо впливали на становлення правового регулювання діяльності політичних партій; 3) 20-ті - 40-ві рр. XX ст. - правовий статус українських політичних партій формували іноземні держави, до складу яких входили українські землі, - Польща, Румунія, Чехословаччина. Висвітлення правових аспектів утворення та діяльності українських політичних партій започаткує вивчення історії держави та права України кінця XIX - середини XX ст. на якісно новому етапі, сприятиме залученню до наукових досліджень ширшого кола науковців, зумовить пошуки та введення до наукового обігу незнаних досі історичних джерел стосовно розвитку політичних партій, права та держави.