Малі підприємства – критерії віднесення, особливості організації обліку

Рекомендовані нормативні документи:

1. ПКУ — Податковий кодекс України від 02.12.2010 р. № 2755-VI.

2. ГКУ — Господарський кодекс України від 16.01.2003 р. № 436-VI.

3. Закон № 4618 — Закон України «Про розвиток та державну підтримку малого і середнього підприємництва в Україні» від 22.03.2012 р. № 4618-VI.

4. Закон № 2063 — Закон України «Про державну підтримку малого підприємництва» від 19.10.2000 р. № 2063-III.

5. Закон про бухоблік — Закон України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» від 16.07.99 р. № 996-XIV.

6. П(С)БО 25 — Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 25 «Фінансовий звіт суб'єкта малого підприємництва», затверджене наказом Міністерства фінансів України від 25.02.2000 р. № 39.

7. Методичні рекомендації по застосуванню регістрів бухгалтерського обліку малими підприємствами №422 від 25.06.2003р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.nau.ua/doc/?doc_id=196041.

8. Методичні рекомендації із застосування регістрів бухгалтерського обліку малими підприємствами №720 від 15.06.2011р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:http://www.minfin.gov.ua/control/uk/publish/article%.

Держава в черговий раз потурбувалася розвитком малого бізнесу, в результаті чого був прийнятий Закон №4618, який вступив в силу 19 квітня 2012 року. В результаті старий Закон №2063 втратив силу. У порівнянні з Законом №2063 Закон №4618 став більш об’ємним, в ньому з’явилися нові поняття і змінився коло осіб, для яких передбачена допомога держави.

Із загальних положень Закону №4618 випливає, що сфера його дії поширюється на суб’єктів малого підприємництва (в тому числі суб’єктів мікропідприємництва), а також суб’єктів середнього підприємництва.

Крім того, Законом №4618 змінено норми Господарського Кодексу (ГКУ), що встановлюють критерії для віднесення конкретних суб’єктів господарювання до розряду малих, великих і середніх.

Термін “мале підприємство” нині із законодавства вилучений натомість Господарський кодекс України містить критерії визначення суб’єктів малого і середнього підприємництва. В той же час, слід відзначити деяку непослідовність з боку законодавця, який наприклад, у ст. 49.6. Податкового Кодексу України (далі – ПК) вказує, що “Платники податків, що належать до великих та середніх підприємств, подають податкові декларації до органу державної податкової служби в електронній формі з дотриманням умови щодо реєстрації електронного підпису підзвітних осіб у порядку, визначеному законодавством”. При цьому у ст. 82.1. цього ж Кодексу при диференціації тривалості перевірок для різних платників податків використано термін “суб’єкти малого підприємництва”.

Відповідно до ч. 3 ст. 55 Господарського Кодексу України (далі – ГК) суб’єкти господарювання залежно від кількості працюючих та доходів від будь-якої діяльності за рік можуть належати до суб’єктів малого підприємництва, у тому числі до суб’єктів мікропідприємництва, середнього або великого підприємництва.

Суб’єктами малого підприємництва є: фізичні особи, зареєстровані в установленому законом порядку як фізичні особи – підприємці, у яких середня кількість працівників за звітний період (календарний рік) не перевищує 50 осіб та річний дохід від будь-якої діяльності не перевищує суму, еквівалентну 10 мільйонам євро, визначену за середньорічним курсом Національного банку України; юридичні особи – суб’єкти господарювання будь-якої організаційно-правової форми та форми власності, у яких середня кількість працівників за звітний період (календарний рік) не перевищує 50 осіб та річний дохід від будь-якої діяльності не перевищує суму, еквівалентну 10 мільйонам євро, визначену за середньорічним курсом Національного банку України.

Суб’єктами мікропідприємництва як різновиду малого підприємництва згідно з нормами ГК України є фізичні особи, зареєстровані в установленому законом порядку як фізичні особи – підприємці, у яких середня кількість працівників за звітний період (календарний рік) не перевищує 10 осіб та річний дохід від будь-якої діяльності не перевищує суму, еквівалентну 2 мільйонам євро, визначену за середньорічним курсом Національного банку України; юридичні особи – суб’єкти господарювання будь-якої організаційно-правової форми та форми власності, у яких середня кількість працівників за звітний період (календарний рік) не перевищує 10 осіб та річний дохід від будь-якої діяльності не перевищує суму, еквівалентну 2 мільйонам євро, визначену за середньорічним курсом Національного банку України.

Суб’єктами середнього підприємництва визнаються фізичні та юридичні особи –суб’єкти господарювання, що займають проміжне становище між суб’єктами малого і великого підприємництва. До останніх ГК України відносить суб’єктів господарювання будь-якої організаційно-правової форми та форми власності, у яких середня кількість працівників за звітний період (календарний рік) перевищує 250 осіб та річний дохід від будь-якої діяльності перевищує суму, еквівалентну 50 мільйонам євро, визначену за середньорічним курсом Національного банку України.

Таким чином, щоб визначити, до якої категорії належить конкретний суб’єкт господарювання, слід встановити середню кількість працівників та суму доходу в євро, визначену за середньорічним курсом НБУ. Як розрахувати ці величини, ні ГК України, ні закон від 22 березня 2012 р. “Про розвиток та державну підтримку суб’єктів малого і середнього підприємництва в Україні” не визначають. Попередня редакція ГК України і закон “Про державну підтримку малого підприємництва” від 19 жовтня 2000 р. (втратив чинність 19 квітня 2012 р.) використовували критерії “середньооблікової” кількості

працюючих і обсягу річного валового доходу, що передбачався в гривнях (у виключеній з прийняттям названого закону в ч. 7 ст. 63 ГК України містився поділ підприємств на малі, середні та великі).

Для визначення середньої кількості працівників, вочевидь, слід користуватися Інструкцією зі статистики кількості працівників, затвердженою наказом Держкомстату України від 28.09.2005 р. № 286. Відповідно до п. 3.1 Інструкції середня кількість працівників підприємства за період (місяць, квартал, з початку року, рік) визначається як сума таких показників: середньооблікової кількості штатних працівників; середньої кількості зовнішніх сумісників; середньої кількості працюючих за цивільно-правовими договорами.

Таким чином, середня кількість працівників – це значно ширше поняття, ніж середньооблікова, оскільки включає в себе ще й зовнішніх сумісників та осіб, які виконують роботу за замовленням суб’єкта господарювання на умовах цивільно-правових договорів.

Що ж стосується облікової кількості працівників, то вона, згідно з п. 2.1 Інструкції охоплює штатних працівників, які уклали письмово трудовий договір (контракт) і виконували постійну, тимчасову або сезонну роботу один день і більше, а також власники підприємства, якщо, крім доходу, вони отримували заробітну плату на цьому підприємстві. Відповідно, середньооблікова кількість штатних працівників розраховується на підставі щоденних даних про облікову кількість штатних працівників, які повинні уточнюватись відповідно до наказів про прийом, переведення працівника на іншу роботу та припинення трудового договору (п. 3.2 Інструкції). Таким чином, можна зробити висновок, що законодавець зробив критерії віднесення до суб’єктів малого і середнього підприємництва в частині кількості працівників більш жорсткими.