2.Методы

Земельне право як самостійна галузь права у правовій системі України має свої методи регулювання земельних відносин. Вони являють собою відповідні характерові земельних відносин способи та засоби впливу на учасників цих відносин. Методи правового регулювання земельних відносин складаються зі встановлених земельно-правовими нормами прав та обов'язків учасників зазначених відносин і застосування до них відповідних заходів. Особливості земельних відносин відображені у специфічному поєднанні методів правового регулювання даної сфери суспільних відносин. При цьому завданням правового регулювання є забезпечення певної поведінки учасників земельних відносин. У юридичній літературі виділяють властивий публічному праву метод імперативного впливу, за допомогою обов'язкових до виконання розпоряджень і заборон та метод диспозитивний, який визначає лише межі поведінки учасників відповідних відносин, що дає їм можливість вільно і самостійно регулювати свої стосунки у встановленому обсязі. З точки зору загальної теорії права, земельному праву, враховуючи розгалужену сукупність правових норм, притаманні обидва методи правового регулювання.Імперативний метод у земельному праві застосовують у галузі управління використанням і охороною земель: визначення порядку реалізації функцій державного управління; ведення державного земельного кадастру; забезпечення земельного моніторингу; здійснення землевпорядкування; визначення порядку проведення земельних аукціонів і конкурсів; встановлення обмежень використання земель за цільовим призначенням тощо. Диспозитивний метод притаманний регулюванню стосунків власників земельних ділянок з приводу використання землі та самостійного господарювання на ній. Власник має право на свій розсуд розпоряджатися належною йому земельною ділянкою у межах, встановлених законом. Учасники земельних відносин мають можливість у визначених межах регулювати свої стосунки.У земельно-правовій літературі висловлена обгрунтована точка зору, відповідно до якої існують три основні різновиди диспозитивного методу регулювання земельних відносин — рекомендаційний, санкціонований та делегованийРекомендаційний метод правового регулювання полягає у наданні можливості альтернативної поведінки суб'єкта земельних відносин, коли суб'єкт має можливість самостійно вибрати спосіб своєї поведінки для досягнення поставленої мети. Санкціонований метод полягає в тому, що рішення про реалізацію своїх земельних повноважень суб'єкт земельних відносин приймає самостійно.   Делегований метод правового регулювання полягає в наданні прав і свобод суб'єктам земельних відносин щодо того чи іншого кола правомочностей. 

3. Принципами права прийнято вважати головні положення та основні ідеї, які характеризуються універсальністю, загальною значимістю, вищою імперативністю та відображають істотні положення права.До загальних принципів належать наступні:

  Законність;

  Рівність суб’єктів;

  Відповідальність за вину;

  Спеціального регулювання земельних правовідносин;

  Поєднання імперативно та диспозитивного методів;

  Багатоманітності форм власності на землю;

  Поєднання прав та обов’язків власників на землю;

  Гарантії та державний захист;

Спеціальні принципи. Відомо, що земельне законодавство базується на принципах(ст.5  ЗКУ):  Спеціальними принципи земельного права -  закріплені чинним земельним законодавством основні керівні засади, які виражають сутність норм земельного права та головні напрями в галузі правового регулювання суспільних відносин, пов'язаних з раціональним використанням та ефективною охороною земельних ресурсів.  Принцип цільового і раціонального використання земель пронизує зміст усіх інститутів земельного права. Цільове призначення земель — це встановлені законодавством порядок, умови та межі експлуатації (використання) земель для конкретних цілей відповідно до категорій земель, які мають особливий правовий режим.Принцип встановлення особливого правового режиму земель відповідних категорій безпосередньо передбачений у ч. 2 ст. 18 ЗК України. Принцип пріоритету сільськогосподарського використання земель та їх охорони базується на пріоритетності розвитку правового регулювання земель сільськогосподарського призначення. Це означає, що землі, придатні для потреб сільського господарства, повинні надаватися насамперед для сільськогосподарського використання.Принцип здійснення контролю за використанням та охороною земель полягає в наявності спеціальних організаційно-правових засобів, за допомогою яких здійснюється контроль за використанням та охороною земельних ресурсів.Принцип платності використання земель був запроваджений Законом України “Про плату за землю” від 3 липня 1992 р., який діє у редакції від 19 вересня 1996 р.. Принцип забезпечення захисту прав юридичних осіб та громадян на землю закріплений у багатьох нормах земельного законодавства і передбачає такі спеціальні способи їх захисту: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню Дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною тощо.

4. Земельное право-самостоятельная отрасль права, представл. собой совокупность правовых норм, регулирующих: отношения по использованию и охране земли как природного ресурса; условия и средства производства в целях организации рационального использования и охраны земли; улучшение и воспроизводство плодородия почв; охрану прав и законных интересов субъектов земельных отношений. Как отрасль науки земельное право изучает общественные процессы и проблемы, возникающие в связи с регулированием земельных отношений. Как научная отрасль земельное право призвано обеспечить повышение эффективности земельно-правовых норм, способствовать совершенствованию земельного законодательства в целях организации более рационального использования и охраны земель. Она выявляет проблемы, противоречия, пробелы и тенденции в регулировании земельных отношений правовыми нормами, предлагает меры по совершенствованию действующего законодательства, разрабатывает научные основы его классификации и систематизации. Система знаний, сведений и информации об основных положениях и содержании земельного права, излагаемых в целях подготовки профессиональных кадров, рассматривается как учебная дисциплина. Она может отличаться от системы отрасли земельного права по объему сведений, исходя изплановыхучебныхчасов.В учебной дисциплине наряду с основными положениями общей части земельного права обычно рассматриваются такие вопросы, как предмет, метод, система земельного права, понятие и особенности земельных правоотношений, история земельного права и его источники, методологические и теоретические основы земельного права в его становлении и развитии. Кроме того, может быть включена специальная часть, освещающая законодательные основы и особенности правового регулирования земельных отношений в зарубежных странах.

5. Земельне право є самостійною галуззю права, має свій предмет і метод регулювання. В той же час земельне право - не відособлене право, бо має цілий ряд питань, за якими стикається з іншими галузями права. Застосування норм земельного права тісно пов'язується із застосуванням правових норм інших галузей права, а також враховуються принципи цих галузей. Найбільший зв'язок земельне право має з конституційним, цивільним, адміністративним та екологічним правом. Так норми конституційного права визначають основні принципи всіх галузей правової системи. По відношенню до земельного права такими положеннями є встановлення різноманітності форм земельної власності, визнання права приватної власності на землю, права на володіння, користування і розпорядження землею, охорона права земельної власності законом. В Конституції закріплені умови і порядок користування землею та іншими природними ресурсами. Земельне право має певний зв'язок з адміністративним правом. Адміністративно-правові акти часто служать підставою виникнення, зміни або припинення земельних відносин. Зв'язок земельного й адміністративного права виявляється також у визначенні повноважень місцевих органів самоврядування у врегулюванні земельних відносин, структури і повноважень Верховної Ради України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласних і районних рад та також органів виконавчої влади (статті 6—8, 10, 13—17 ЗК) щодо управління землями.Важливе значення для земельного права має його зв'язок з цивільним правом. Цей зв'язок визначається спільністю соціально-економічної природи земельних та цивільних відносин. Правові норми земельного та цивільного права тісно переплітаються в питаннях земельних та майнових відносин, що обумовлено зв'язком права на земельну ділянку з правом на посіви, будівлі, що знаходяться на земельній ділянці, в праві обмеженого користування чужою земельною ділянкою для проходу, проїзду, в судовому захисті земельних прав, відшкодуванні збитків, спричинених порушенням земельних відносин. Досить тісний зв'язок існує між земельним правом і водним, гірським і лісовим правом. На базі спільності ознак, які властиві галузям земельного, водного, гірського, лісового права, сформувалось природно-ресурсове право як сукупність правових норм, що регулюють відносини щодо використання і охорони земель, вод, надр, лісів з метою задоволення економічних потреб суспільства і охорони навколишнього природного середовища.Безпосередній зв'язок між нормами земельного права та нормами гірничого, водного і лісового права, нормативно-правовими актами природно-рослинного (флористичного) та природно-заповідного законодавства полягає в неможливості використання цих природних ресурсів без використання водночас просторового базису, яким є земля. Відповідно до ст. 18 Гірничого закону України від 6 жовтня 1999 р., однією з основних вимог щодо проведення гірничих робіт є додержання гранично допустимих нормативів викидів і скидів забруднюючих речовин у довкілля, приведення земельних ділянок у стан, придатний для використання за призначенням згідно з Земельним кодексом.Взаємозв'язок земельного права з екологічним правом визначається положенням землі як елемента оточуючого природного середовища. Не будучи складовою частиною екологічного права як сукупності норм, які регулюють суспільні відносини в сфері взаємодії суспільства і природи, земельне право, що має своєю задачею організацію раціонального використання і охорони землі, має норми, що встановлюють правила екологічної безпеки, які забезпечують охорону землі як частину навколишнього природного середовища.Взаємозв'язок земельного права з аграрним правом полягає у тому,що аграрне право регулює відносини  використання земель сільгосп. призначення,   а земельне право – порядок придбання земель.

6. Как сложное явление социально-политической и экономической жизни общества, земельное право имеет определенную систему. Его пер­вичным составным элементом служат правовые нормы, которые как «кирпичики» образуют целое здание правовой системы. Правовая норма — это правило поведения субъектов земельных отношений, кото­рым они должны руководствоваться, совершая свои действия и поступ­ки, принимая ответственные решения.Отдельные правовые нормы формируются в группы (блоки или зве­нья) норм, которые именуются правовыми институтами. Нормы, состав­ляющие правовой институт, регулируют не какие-либо отдельные дейст­вия, а цельную однородную общность земельных отношений. Так, на­пример, правовой институт арендных земельных отношений регулирует порядок предоставления земель в аренду, условия аренды, права и обя­занности арендодателя и арендатора, их ответственность за соблюдение договорной дисциплины и т. д.Земельное право как отрасль, имеющая свою систему, состоит из об­щей части, содержащей правовые нормы и положения, относящиеся ко всей отрасли в целом, и особенной части, охватывающей нормы отдельных разделов земельного права. Институты, входящие в общую часть, называ­ются общими, а в особенную часть — специальными (особенными).К правовым институтам, составляющим общую часть земельного пра­ва, относятся: право собственности на землю; право пользования землей; право управления в области землепользования. Сюда же относятся такие правовые институты, как институт землеустройства, предоставления и изъятия земли, планирования использования земли; государственного земельного кадастра, контроля за использованием земли; правовой охра­ны земель, мелиорации, рекультивации и воспроизводства плодородия угодий. Сложным является правовой институт юридической ответствен­ности за нарушение земельного законодательства.Правовыми институтами особенной части являются: группы (блоки) правовых норм, устанавливающих целевые категории земель в составе единого земельного фонда страны, виды землепользования, а также про­возглашающих права и обязанности собственников земли и землепользо­вателей. В состав правовых институтов особенной части земельного пра­ва входят, в частности: институт права собственности, землевладения и землепользования на землях сельскохозяйственного назначения, инсти­туты, определяющие правовой режим использования и охраны земель других категорий, право собственности на землю, землевладения и зем­лепользования граждан, их объединений и т. д.В соответствии с приведенной выше системой земельного права строится курс его изучения и структура настоящего учебника. Это позво­ляет последовательно и с достаточной степенью полноты раскрыть со­держание такой сложной и важной отрасли права, какой является рос­сийское земельное право.Если земельное право в качестве отрасли регулирует, как уже было сказано, однородный вид общественных отношений, т. е. земельных отношений  то земельное законодательство может выхо­дить за строгие рамки этих отношений и регулировать также смежные области отношений. Проведение приватизации земельных участков на тор­гах осуществляется в соответствии с нормами гражданского и земельного законодательства о сделках с землей. Так, при решении вопроса предостав­ления (приобретения) земельных участков для нужд строительства необхо­димо, в частности, наряду с другими документами иметь справку госбанка о возможности финансирования строительства. Но это уже область админи­стративного, а не земельного права, хотя это правовое требование включа­ется в земельное законодательство. Обширно, как известно, законодательст­во о мелиорации земель, но не все эти нормы составляют отрасль земель­ного права, так как многие из них относятся к капитальному строительству, его финансированию и т. д. Однако все эти правовые нормы являются со­ставной частью земельного законодательства. Аналогично обстоит дело с за­конодательством о землеустройстве, а также о юридической ответственно­сти, нормы которой принадлежат к уголовному, административному, трудо­вому, гражданскому праву. Следовательно, земельное право, равно как и земельное законодательство,— сложная, комплексная отрасль, охватываю­щая обширный нормативно-правовой материал.Земельное право как наука — еще более широкое понятие. Наука земельного права наряду с изучением этой отрасли права, ее правовых институтов исследует фундаментальные понятия и категории земельного права, такие, как: предмет науки,понятие земельно-правовой нормы, субъект земельного права, земельных отношений — и все это в историче­ском развитии. Изучаются связи земельного права с другими отраслями права, выявляются перспективы его развития и как отрасли, и как зако­нодательства, и как учебной дисциплины. Используется при этом опыт государств — участников СНГ, иных развивающихся и развитых стран. Задача теории земельного права состоит в изучении практики и претво­рении в жизнь земельной реформы в сложных условиях перестройки управления всей экономикой страны, совершенствования ее хозяйствен­ных механизмов. Таким образом, содержание науки земельного права не ограничивается какими-либо жесткими пределами, хотя предмет ее имеет свою определенность и целенаправленность.Предметом отрасли законодательства являются общественные отно­шения, регулируемые этим законодательством. Предметом же науки зе­мельного права является учение о праве, разработка доктрины, концеп­ции земельного права, изучение системы идей и взглядов по тем или иным проблемам этой отрасли науки. Развитие теории земельного пра­ва — необходимое условие эффективности земельного законодательства. Отрасль законодательства, практика его применения ставит перед наукой земельного права конкретные задачи, успешное решение которых во многом зависит от уровня научной разработки правовых проблем.Земельное право — учебная дисциплина во многих высших учебных заведениях страны (часто anrvi в составе природоресурсного или экологического праваЦелью изучения земельного права является получение представления о действующих нормативно-правовых актах, регулирующих предмет зе­мельного права, и применение данных знаний в практической деятельно­сти. Поскольку отправной точкой к изучению дисциплины «Земельное право» является действующее российское законодательство, система зе­мельного права как учебной дисциплины соответствует по структуре сис­теме земельного права как отрасли права с привлечением сопутствующего правового материала гражданского, административного, экологического и другого законодательства с целью более углубленного изучения учебного курса программы обучения. Соответственно курс земельного права подраз­деляется на общую и особенную части, а лекционный материал сгруппи­рован в соответствии с основными правовыми институтами. Системою земельного права - внутрішня структура його правових інститутів, кожний з яких складається з груп юридичних норм, які регулюють однорідні земельні відносини.Правовий інститут у земельному праві являє собою систему взаємозалежних правових норм, які регулюють відносно відокремлену групу однорідних суспільних земельних відносин. Так, правові норми утворюють правові інститути земель сільськогосподарського призначення, земель житлової та громадської забудови, земель природно-заповідного фонду та природоохоронного призначення, земель водного фонду тощо   Земельно-правові норми регулюють суспільні земельні відносини, в яких земля водночас виступає як нерухомий об'єкт, як природний об'єкт і як об'єкт господарювання. Більшість норм земельного права належать до матеріальних норм. Разом з тим, земельне право містить ряд процесуальних норм, які створюють спеціальний механізм реалізації матеріальних норм. Особлива частина земельного права виконує конкретизуючі та деталізуючі функції правового регулювання. Правові інститути цієї частини підлеглі інститутам Загальної частини, а їх зміст стосується певного виду детально врегульованих земельних відносин. В Особливій частині в основному групуються правові інститути, які визначають правовий режим окремих категорій земель залежно від їх цільового призначення. Кожен правовий інститут має свої специфічні характерні риси, зумовлені своєрідністю врегульованих ним суспільних відносин.

Земельне право являє собою систему спеціально встановлених норм. Воно покликано регулювати особливий вид суспільних відносин - земельні відносини. Серед них потрібно виділити основні форми відносин: а) відносини земельної власності; б) відносини в області управління земельним фондом; в) відносини землекористування; г) землеохоронні відносини.

Системою земельного законодавства. В системі земельного законодавства можна виділити наступні складові частини: - Міжнародно-правові договори ратифіковані ВРУ- Конституція України ,як основа земельних відносин в Україні (ст..:13,14,92,142)- Земельний кодекс України від 25.10.2001 (10 розділів\36 глав\212ст.)- Закони України, що регулюють земельні відносини (напр. ЗУ «про охорону земель», «Про плату за землю» і т.д.- Підзаконні акти:*постанови ВРУ*укази Президента*декрети,постанови,розпорядження КабМіну*акти органів Центральної виконавчої влади 

7. Починаючи з VI століття почався процес розпаду первіснообщинного ладу. З'являється приватна власність. Йде процес формування панівного класу, який складався із родоплемінних вождів, військових начальників, дружинників, які захоплювали общинні землі, насильно стягували з населення данину. Захват общинних земель і земель підкорених народів дуже тісно був пов'язаний з формуванням феодальних відносин. Родоплемінна знать при захопленні земель примушувала населення цих земель платити подать, а в подальшому селяни повинні були платити новому власнику землі оброк або барщину. З IX ст. утворюється Київська Русь. Основну масу населення Київської Русі становили селяни, які називалися смердами. Смерди були вільними людьми і мали у своєму володінні землю, худобу, господарські будівлі і дім.За часи існування Київської Русі встановлюється феодальна власність на землю і формується клас феодалів-землеволодільців і феодально-залежних селян. Після прийняття в X ст. християнства значна частина земель зосередилась в руках церкви, духовенства. Одночасно існувало общинне володіння землею. Селяни разом володіли землею, що належала общині. Таким чином, форми земельної власності в добу Київської Русі були різноманітні: князівський домен, боярська і монастирська вотчини, общинна земля. Власність общини базувалась на природному праві, князівська - на освоєнні пустопорожніх земель та захопленні общинних, а боярська і монастирська - на основі дарування з боку князя.Велика увага в "Руській Правді" приділялась охороні права власності: запроваджувались досить суворі наслідки за незаконне користування чужим майном, за порчу межових знаків. За Володимира Мономаха був встановлений особливий порядок наслідування нерухомості (землі). Привілеї в цьому мали князі, бояри, княжі мужі. Після розпаду КР українські землі ввійшли до складу Литовського князівства, пізніше частина земель переходить до Польщі. В XVI ст. українські землі вже опинилися у складі Польщі (Галичина, Холмщина, Волинь, Поділля, Київщина, Підляш-шя),  Литви (Берестейщина і Пінщина), Москви (землі по Десні, Сейму, у верхів'ях Псла, Ворскли і Дінця). Право власності на землю стало належати князеві, шляхтичу, церкві. За часів Литовської держави існувало великокнязівське, магнатське, шляхетське, церковне та селянське землеволодіння. Вільно розпоряджатися можна було родовою, вислуженою або купленою земельною власністю. Право, як власності, так і володіння землею було обумовлене несенням обов'язкової військової служби, була встановлена ієрархічна васальна залежність. Становище селян ставало все більш важким, йшов процес закріпачення селян, відповідно селяни втрачали право власності на землю. Право власності селян на землю було замінено правом користування. Поступово обмежується право вільного переходу селян з одного господарства до іншого. 1505 р. Радомським сеймом селянам взагалі було заборонено перехід без згоди пана. 1573 р. було встановлено повну владу поміщиків над селянами. З XVI ст. селянську землю починають вважати власністю держави або панів.Початок селянському закріпаченню було покладено "Статутом на волоки Господаря його милості в усьому княжінні литовськім" від 1557 р. Селянин міг піти від пана лише за умови, коли він посадить на землю когось іншого. У XVІ ст. в Україні з'являються козаки. Український народ під керівництвом козацтва з кінця XVIІ ст. починає вести національно-визвольну війну. Національно-визвольна війна почалася з повстання козаків під приводом чигиринського сотника Б.Хмельницького. 1649 р. під Зборовом Б.Хмельницький підписав мирний договір, за яким у межах Речі Посполитої створювалась автономна область у складі Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств. Але невиконання договору обома сторонами призвело до подальших військових дій. Б.Хмельницький звернувся з проханням про допомогу у війні з Польщею до Москви і в 1654 р. було досягнуто угоди про встановлення військового союзу України з Московською державою. Цей договір звільняв Україну з-під підлеглості Польщі. Усі землі, що належали до того польській шляхті, перейшли у власність війська запорізького, тобто стали державною власністю. Селяни платили податки державі, які, як правило, мали натуральний характер. З державних земельних фондів Б.Хмельницький та інші гетьмани України виділяли земельні наділи козацькій старшині та монастирям. Дворяни, одержуючи землі в Україні, переводили на них російських селян-кріпаків (як відомо, селянство в Росії було остаточно закріпачено "Соборним Уложенням" 1649 р.), і таки чином в Україні знову з'явилось кріпацтво. Українські селяни протягом XVIII ст. поступово втратили волю. 1763 р. універсалом гетьмана Розумовського встановлюється повна заборона переходу селян з місця на місце. Земельне право XIX в ст. Власники землі, мали нести військову службу.1835 р. введено в дію Звід законів Російської імперії. Нерухоме майно розподілялось на "благоприобретенное" та родове. Було закріплено право власності на землю, як право "на все произведения на ее поверхности, на все, что заключается в недрах ее, на воды, в пределах ее находящиеся, и, словом, на все еепринадлежности". Існували обмеження права власності на землю. Так, дворянин міг передати в спадок свою землю тільки старшому сину.Селянам заборонялось виходити з общини і закріплювати за собою в приватну власність земельну ділянку.

8. Реформа 1861 р. здійснювалась на основі Маніфесту від 19 лютого 1861 року про звільнення селян від кріпосної залежності. Напередодні революції 1905-1907 рр. 54 % селянських господарств мали земельний наділ до 6 десятин, 29,4 % господарств - від 6 до 10 і 16,6 % - понад 10 десятин надільної землі. Досить часто, зокрема на правобережній Україні, зустрічалися селяни, які мали у приватній власності по декілька десятків, а то й сотень десятин землі. Такі селянські господарства (куркульські) широко застосовували найману працю. З іншого боку, десятки тисяч селян не могли обробляти свій земельний наділ, а тому здавали його в оренду справним господарям. В кінці 1904 р. - царський указ про поступове зрівняння селян у правах з іншими станами, але цей указ не вирішив остаточно земельного питання. Указ 9 листопада 1906 р. "Про доповнення деяких постанов чинного закону, який стосується селянського землеволодіння та землекористування". Столипінська аграрна реформа, як її називали, передбачала корінні зміни земельного устрою, насамперед в зруйнуванні общини. Тепер кожний член селянин мав право вийти з общини із своїм земельним наділом та стати власником землі з правом володіти, користуватися і розпоряджатися нею. В Указі підтверджувалось право селян, що вийшли з сільської общини і стали власниками земельних наділів, користуватися угіддями, які залишилися у розпорядженні общини.Столипінська аграрна реформа булла запроваджена указом 9 листопада 1906 р. "Про доповнення деяких постанов чинного закону, який стосується селянського землеволодіння та землекористування".Реформа передбачала корінні зміни земельного устрою, насамперед в зруйнуванні общини. Тепер кожний селянин мав право вийти з общини із своїм земельним наділом та стати власником землі з правом володіти, користуватися і розпоряджатися нею. В Указі підтверджувалось право селян, що вийшли з сільської общини і стали власниками земельних наділів, користуватися угіддями, які залишилися у розпорядженні общини.Руйнуванню селянської общини сприяв не  тільки  указ  від  9  листопада 1906р., але і інші закони 1909-1911рр.,  які  передбачали:  розпуск  общини, можливість проведення законів рішенням простої більшості , а не 2/3,  як  це було раніше. За своїм економічним змістом це  були,  без сумніву,  ліберальні буржуазні закони, які сприяли розвитку капіталізму  на  селі,  і  отож  були прогресивні.Конкретні заходи аграрної  реформи  Столипіна  достатньо  відомі.  Указ вводив надзвичайно важливі зміни  в  землеволодінні  селянства.  Всі  селяни одержували право виходу із общини, яка в  цьому  випадку  виділяла  землю  у приватну власність особі, що мала вийти. При цьому указ  надавав  привілеї для заможного селянства з метою побудити їх до виходу  з  общини.  Зокрема, ті хто вийшов із общини одержували у «власність окремих хазяїв»  всі  землі, які були в їх постійному користуванні. Столипін взяв курс на переселення селянства на вільні  державні  землі.Становлення і розвиток земельного права в Україні в період з 1917 р. до 1991 р.

9. Після перемоги Жовтневої соціалістичної революції в земельному законодавстві Росії, України, а з 1924 р.іСоюзуРСР,відбулисьдокоріннізміни.Першим земельним законодавчим актом радянської держави був декрет «Про землю», прийнятий Другим Всеросійським з'їздом Рад 26 жовтня (8 листопада) 1917 р., який скасував назавжди і без будь-якого викупу право приватної власності на землю. Він був запроваджений в Українській РСР рішенням Першого Всеукраїнського з'їзду Рад від 12 (25) грудня 1917 р. З'їзд ухвалив негайно встановити «повну погодженість» у цілях і діях з Радянською Росією та іншими частинами колишньої імперії. З'їзд доручив обраному ним Центральному Виконавчому Комітетові України (ЦВК) негайно поширити на територію Української республіки всі декрети і розпорядження Робітничо-Селянського уряду РСФРР, які мають загальне для всієї Федерації значення, в тому числі декрет «Про землю». В основу російського декрету було покладено «Селянський наказ про землю», що був складений на підставі 242 місцевих селянських наказів і став складовою частиною декрету «Про землю»з. Згідно з декретом всю землю — поміщицьку, удільну, кабінетську, монастирську, церковну, посесійну було націоналізовано, конфісковано і передано в розпорядження волосних земельних комітетів і повітових Рад селянських депутатів. Землі рядових селян і рядових козаків не конфіскувались. Декретом РНК РРФСР «Про соціалізацію землі» від 19 лютого 1918 р. приватна власність на землю скасовувалась назавжди і земля передавалась трудящим на засадах зрівняльного землекористування. В Україні маніфест Тимчасового робітничо-селянського уряду в 1919 р. проголосив, що землі поміщиків із всім живим і мертвим інвентарем повинні бути негайно відібрані у них і безплатно передані селянам. Такі ж вимоги ставилися і в Конституції УСРР 1919 р., а також в декреті РНК УСРР від 3 квітня 1920 р. Нова економічна політика радянського уряду вимагала відповідного впорядкування земельного законодавства. Його кодифікація пішла по лінії видання земельних кодексів радянських республік. Першим був виданий Земельний кодекс РСФРР (жовтень 1922 р.). Його значення як джерела земельного права визначається насамперед тим, що це була перша кодифікація земельного законодавства, яка створила передумови для формування земельного права як галузі права1. Досвід РСФРР по кодифікації земельного законодавства (як і інших галузей законодавства) було використано й іншими союзними республіками. 29 листопада 1922 р. третьою сесією ВУЦВК шостого скликання було прийнято перший кодифікований акт про землю — Земельний кодекс УСРР. Це була перша законодавча база для створення галузі земельного права в Україні. В силу єдності класової суті й соціально-економічних основ радянських союзних республік земельні кодекси союзних республік майже не відрізнялися один від одного. Але все ж таки можна говорити про формування галузі земельного права в Україні, оскільки на той час Союз РСР ще не був офіційно проголошений. Це сталося у 1924 р. Перший Земельний кодекс УСРР закріпив націоналізацію землі і скасування приватної власності на неї, заборонив купівлю-продаж, оренду та інші правовідносини, пов'язані з відчуженням землі1. Право на одержання землі в безплатне і безстрокове користування визнавалося за всіма громадянами, що бажали обробляти її власною працею, незалежно від статі, віросповідання, національності. Кодекс надав право земельним громадянам приймати будь-яку форму землекористування: товариську (артілі, комуни, ТСОЗи), общинну, дільничну, хутірську, змішану, але найбільше заохочував колективну. Землекористувачі ставали власниками всього, що ними створювалося на земельній ділянці, — будівель, садків, посівів тощо. Кодекс визначав поняття і регламентував питання селянського двору, виходячи з принципу спільного землекористування і рівноправності всіх членів двору, в тому числі і новонароджених, на майно двору. Встановлювались норми, що обмежували куркульство, регламентували землевпорядкування, земельну реєстрацію, переселення і визначали правовий режим міських земель, земель спеціального призначення та земель державного запасу. Земельними громадами могли бути і колгоспи (ст. 42), але при умові, що вони об'єднують не менш як 15 дорослих членів колгоспу. Земельна громада підкорялася сільраді (статті 63-65), відповідала перед державою за правильне та доцільне використання земельних угідь (ст. 53) і вирішувала питання про порядок землекористування, переділ земель, сівозміни, землевпорядкування тощо. Земельним кодексом допускалася «трудова оренда» землі, але не більше ніж на 12 років (статті 27-37). Земельний кодекс України було затверджено постановою VII Всеукраїнського з'їзду Рад від 14 грудня 1922 р. Постанова закликала селянство перейти до поліпшених форм землекористування. Уряду було запропоновано подати всебічну допомогу всім починанням селянства в галузі землеустрою і в першу чергу тим селянам, які переходять на колективне землекористування. Цією постановою, як видно, уряд було зорієнтовано на перехід до колективних форм господарювання на селі. На розвиток виробничого кооперування в різних статутних формах, на організацію зразкових радгоспів були спрямовані постанови V Всеукраїнського з'їзду Рад «Про відбудову сільського господарства» від 5 березня 1921 р. та «Про колективізацію сільськогосподарського виробництва» від 6 березня 1921 р.. З метою реалізації постанов V Всеукраїнського з'їзду Рад РНК УСРР 7 березня 1921 р. прийняла декрет «Про організацію робітничих факультетів», яким було доручено народному комісаріатові освіти організувати дворічні робітничі факультети з сільськогосподарськими відділеннями у Києві, Харкові, Одесі. Однією з важливих дисциплін на цих факультетах було вивчення земельного законодавства і землеустрою в УСРР. Важливим земельно-правовим актом указаного періоду стала постанова ВУЦВК і РНК УСРР від 18 липня 1928 р. про вилучення і відведення земель для державних і громадських потребі Зазначені та інші земельно-правові акти визначали націоналізацію землі, перетворення її у державну власність, яка проголошувалась всенародним добром в межах Української СРР. Перелічені основоположні законодавчі акти про землю і заходи щодо підготовки кадрів для сільського господарства, як стверджує професор П.Д. Індиченко, послужили організаційно-правовою базою для розвитку науки земельного права в Україні. Постановою ЦВК і РНК СРСР від 16 березня 1927 р. «Про колективні господарства» було проголошено про закінчення землеустрою на колгоспник землях, про передачу колгоспам у користування землі із державного фонду, про надання їм пільг. Ці правила стосувались земель усіх союзних республік. Союзний земельний закон «Загальні засади землекористування і землеустрою» від 15 грудня 1928 р. встановлював, що право виключної державної власності на землю визнано за СРСР (ст. 1). З цього часу земельні фонди всіх союзних республік були перетворені в єдиний земельний фонд Союзу РСР, який став єдиним суб'єктом виключного права державної власності на землю. У наступні роки правовий режим земель у СРСР дещо вдосконалювався, але це здійснювалось з метою зміцнення права загальнодержавної власності, централізації правового регулювання в межах Союзу РСР, державної підтримки землекористування колгоспів і радгоспів. Так, 1 березня 1930 р. була прийнята постанова РНК СРСР і Президії ЦВК СРСР «Про затвердження Примірного Статуту сільськогосподарської артілі», за яким усі межі, які розділяли земельні наділи членів артілі, знищувалися. Всі польові наділи об'єднувалися в єдиний земельний масив, що перебував у колективному користуванні артілі і ні в якому разі не повинен був зменшуватися. Наділення членів артілі, що вибули, землею за рахунок земельної площі артілі заборонялося. Вони могли одержати землю лише з вільних земель держфонду. З поширенням колгоспної норми землекористування поступово відпадала потреба в існуванні земельних громад. У зв'язку з цим ВУЦВК і РНК УСРР 25 лютого 1930 р. видали постанову «Про скасування земельних громад у районах суцільної колективізації, а також у селах, де більшість бідняцько-середняцького складу населення охоплено виробничою сільськогосподарською кооперацією». Згідно з цією постановою функції щодо впорядкування користування землею перейшли до колгоспів. Щодо селянських господарств, які не увійшли до колгоспів, то всі питання землекористування розв'язувалися сільськими радами. Згідно з постановою ВУЦВК і РНК УСРР «Про заборону оренди землі і використання найманої праці в індивідуальних селянських господарствах у районах суцільної колективізації» здача землі в оренду заборонялась. Конституцією СРСР (1936 р.) і Конституцією УРСР (1937 р.) на конституційному рівні було закріплене право виключної державної власності на землю, право колгоспів на безстрокове і безплатне користування землею, право колгоспного двору на невелику присадибну ділянку землі. Оренда землі на загальносоюзному рівні заборонялась постановою ЦВК і РНК СРСР «Про заборону здачі в оренду земель сільськогосподарського призначення». На боротьбу з порушеннями у колгоспному землекористуванні була спрямована постанова ЦК ВКП(б) і РНК СРСР «Про заходи охорони громадських земель колгоспів від розбазарювання» від 27 травня 1939 р. Після Великої Вітчизняної війни централізація правового регулювання земельних відносин посилювалась. Базою дальшого розвитку земельного права став загальносоюзний Закон «Основи земельного законодавства Союзу РСР і союзних республік», прийнятий Верховною Радою СРСР у 1968 р. В Основах (ст. 2) було закріплено, що земельні відносини в СРСР регулюються, крім Основ, ще й земельними кодексами та іншими актами законодавства союзних республік, які повинні видаватися у відповідності з Основами1. Земельний кодекс УРСР було прийнято 8 липня 1970 р. Ст. 3 ЗК УРСР підкреслювала, що відповідно до Конституції СРСР і Конституції УРСР земля є державною власністю і надається лише в користування. Дії, які в прямій або прихованій формі порушували право державної власності на землю, заборонялися. Землі в межах території УРСР були складовою частиною єдиного земельного фонду СРСР. Отже, компетенція органів державної влади УРСР в галузі регулювання земельних відносин встановлювалась лише в межах союзного земельного законодавства. ЗК УРСР лише деталізував положення союзних Основ. Згідно зі ст. 7 ЗК УРСР до відання УРСР в галузі земельних відносин належали розпорядження в межах республіки єдиним державним фондом Союзу РСР, встановлення порядку користування землею та організації землевпорядкування, а також регулювання земельних відносин з інших питань, якщо вони не віднесені до компетенціїСРСР.Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про землю в новій редакції були прийняті 28 лютого 1990 р.5. Ст. З Основ земля проголошувалась надбанням народів, що проживають на даній території. Кожний громадянин СРСР мав право на земельну ділянку, умови та порядок надання якої визначались цими Основами, законодавством союзних і автономних республік. Новелою Основ стало введення нового виду земельних правовідносин — права довічного успадковуваного володіння землею. Згідно зі ст. 5 Основ у довічне успадковуване володіння земля надавалась громадянам СРСР для ведення селянського господарства, особистого підсобного господарства, будівництва та обслуговування жилого будинку, садівництва і тваринництва, дачного будівництва, традиційних народних промислів, у випадку одержання в спадщину чи придбання будинку. Основами була встановлена компетенція в галузі регулювання земельних відносин місцевих рад, союзних і автономних республік, СоюзуРСР.Земельний кодекс УРСР був прийнятий Верховною Радою УРСР 18 грудня 1990 р. у відповідності з Основами законодавства Союзу РСР і союзних республік про землю, але з врахуванням Декларації про державний суверенітет України, прийнятої Верховною Радою УРСР 16 липня 1990 р. Згідно з розділом VI «Економічна самостійність» Декларації земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах Української РСР, проголошувались власністю народу України, ставали матеріальною основою суверенітету Республіки і повинні використовуватись з метою забезпечення матеріальних і духовних потреб її громадян. Декларація проголошувала державний суверенітет України, верховенство Конституції та законів Республіки на своїй території, самостійність у визначенні свого економічного статусу і закріплення його в законах. Проте у ній нічого не зазначалось про відмову від чинності на території України законів Союзу РСР.

10. В Україні економічна реформа почала здійснюватися з 1990 р., головними елементами яких були перехід від плано­во-регулюючої до ринкової економіки; роздержавлення економіки; прива­тизація державного майна; розвиток підприємництва на базі різних форм власності і розширення господарської самостійності підприємств: розвиток корпоративних форм господарювання і різних форм кооперації, відроджен­ня селянських господарств у сільському господарстві. За Земельним кодексом УРСР від 13 грудня 1990р. право державної влас­ності на землю зберігалось, але вводилось право громадян УРСР на довічно успадковане володінняземлею(ст.6). Законом України "Про форми влас­ності на землю" від 30 січня 1992 р. в Україні встановлено державну, колективну і приватну форми власності на землю. Всі форми власності визнані рівними. Вони були відтворені і в редакції Земельного кодексу України прий­нятому 13 березня 1992 р. Вирішальне значення для остаточного розв'язання права власності і сво­боди підприємництва має Конституція України. У ст. 13 закріплено, що суб'єктом права на землю та інші природні ресурси є український народ, від імені якого права власни­ка здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування у межах, визначених Конституцією України Згідно зі ст.14 Конституції Ук­раїни земля є основним національним багатством, що перебуває під особли­вою охороною держави. Початком проведення зе­мельної реформи в Україні можна вважати 15 березня 1991 р коли набрали чинності прийняті Верховною Радою УРСР Земельний кодекс та постанова "Про земельну реформу". Згаданою постановою всі землі України були про­голошені об'єктом земельної реформи. Земельні ділянки із резервного фонду передаватись у власність і надавались у користування громадянам для ведення селянського господарства, особистого підсобного господарства чи для інших сільськогосподарських потреб.Наступним кроком трансформації права власності було введення за по­становою Верховної Ради України від 13 березня 1992 р. Державних актів на право колективної власності на землю і Державних актів на право приватної власності на землю. Третій етап земельної реформи. На це спрямований Указ Президента України віл 10 листопада 1994р. "Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва". Цим Указом передбачені заходи щодо зміцнення і захисту права колективної власності на землю, визначено правовий режим земельного паю членів колективного підприємства. Законодавче закріплення права приватної і колективної власності на зем­лю потребує впровадження вільного обігу землі, формування ринку земл і- реальних цін на земельні ділянки.Прийняття 25 жовтня 2001 р. нового Земельного кодексу, у якому більш повно врегульовані питання відносин власності на землю, а також впровад­жені чіткі й ефективні механізми її купівлі — продажу і застави створює умо­ви для розвитку іпотечного кредитування в Україні. Всі ці питання потребу­ють належного їх врегулювання, окремими законодавчими актами, що сприятиме стабілізації земельних відносин і розвитку земельного права.

11. “Руська правда”- це найбільш повний кодекс давньоруського феодального права. “Руська Правда” – найвідоміша пам'ятка давньоруського княжого законодавства, основне джерело пізнання суспільного ладу, держави і права Київської Русі. Мала величезне значення для подальшого розвитку українського, російського, білоруського, а почасти й литовського права. Відомо понад 100 списків "Руської правди", які прийнято поділяти на 3 редакції — коротку, розширену та скорочену (окремі дослідники виділяють 5 і більше редакцій). Кожна з редакцій відбиває певний ступінь зрілості феодальних відносин. Вона є нетільки узагальненням попередніх правових кодексів (а саме: першого юридичного звіду- “Устав і закон руський”, який сформувався на основі звичаєвого права, яке існувало у східних слов’ян ще в додержавний період, “Уставу земляного”- кодексу законів, створених батьком Ярослава Мудрого- Володимиром), а й в більшості статей доповнений самим творцем- Ярославом Мудрим. У статтях руської правди говориться про встановлення права феодальної властності, не тільки на землю й угіддя, а й на рухомемайно:коней,зннаряддяпрацітаін.Першою редакцією руської правди є “Правда Ярослава” або “Устав Ярослава”. Він складається з 18 статей, які стали основою всьго правового кодексу. Зокрема вона відбиває суспільні відносини ранньофеодального періоду, зберігає, хоча і в дуже обмеженому вигляді, ін-т кривавої помсти. Предметом правового захисту в ній є переважно життя, тілесна недоторканність і честь дружинної знаті, а захист феодального землеволодіння ще не дістав належного оформлення. “Правда Ярославичів”- це доповнення до “Правди Ярослава”, яке належить його синам. У ній, на відміну від правди Ярослава, вже досить ясно відбито феодальну сутність регульованих нею суспільних відносин. Майже всі її норми спрямовано на захист княжого феодального маєтку, земляної власності князя тощо. Тут чітко виражено природу феодального права як права привілею. В сумі ці два звіди та ще дві статті, походження яких невідоме- “Покон вірний” та “Урок мостникам” (про них поговоримо далі) утворюють повний звід давньоруського права- Руську правду. В основному Руська правда підтримує ріст князівської влади і розширення князівського суду. І навпаки, на позбавлення певного ряду прав простого люду, холопів. ГрошовийфондправдиАби уникнути неясностей з боку читача я написав цю статтю про грошову систему КиївськоїРусі.Головним видом відплати не тільки за цивільні, але й за кримінальні правопорушення у Руській правді служать грошові стягнення. Вони вираховуються на гривни кун та їх частини. Гривною кун називається зливок срібла (в різні часи різної маси 51г-1 фунту) різної форми, який служив найкрупнішим міновим знаком на древньоруському ринку. Гривна ділилася на 20 ногат, 25 кун, на 50 різан; різана поділялася на векші, на скільки- точно не встановлено. В пам’ятках нема прямих вказівок на те, які саме хутра називалися ногатами, різанами, однак відомо, що це були хутряні грошові одиниці, а куни у значеннігрошейозначалихутрокуниці.ОсновністаттіправдиЯк я вже казав, головним видом відплати за різні правопорушення були грошові стягнення. Тілесних покарань "Руська правда" не знала, за винятком кари для холопів за побиття вільної людини. Смертної кари цим актом також не передбачалося. Розміри грошових виплат, як і в більшості ін. феодальних кодексів, залежали від соціальної належності потерпілих. Найбільші покарання призначалися за шкоду, спричинену представникам панівної верхівки. Покарання передбачало грошові виплати: "віру" — на користь князя і "головщину" — на користь потерпілого або його родичів. Наприклад, головщина за вбивство княжого мужа дорівнювала подвійній вірі (віра за правопорушення написана вище), за вбивство вільної людини- 5 гривень. Однак у Руській правді існуе багато недоліків і несправедливостей. І за побиття жердю чи палицею штраф 12 гривень і за вищіпані вуса чи бороду 12 гривень, і навіть за відсічення пальця 3 гривні. На мій погляд перший і останній злочини є на багато страшнішими від другого, але 1 і 2 караються однаково, а 3 взагалі в 4 рази менше за 2 . І ще як навмисне вбивство, так і випадкове каралось однаково. В Руській правді існує ще багато, не зрозумілих на наш час законів, але у княжі часи це було нормально. Отже не будем порівнювати ті часи і сучасність. несправедливість правди полягає в тому, що в ній майже не ціниться життя холопа. Навіть стягнення за крадіжку бобра з ловища (12 гривень) перевищує штраф за вбивство холопа чи смерда (5 гривень). І це не єдиний випадок де покарання за матеріальні збитки перевищує покарання за вбивство людини. Але церква прводила інший погляд на холопа і впровадила додаткову “церковну кару ” за його вбивство, яку, точно невідомо. Нажаль, у Руській правді мала місце і родова помста, відплата трималась на правилі: життя за життя, зуб за зуб. Також Руська правда передбачала покарання за крадіжки майна, скотини, за знищення польвої межі та тариф на збір мита. Також була впроваджена винагорода за знайденого крадія чи вбивцю. Отже ми ще раз впевнюємося що, всі покарання здайснюються за допомогою грошових стягнень. Закон Руської правди наче каже злодію: бий, кради, вбивай. скільки хочеш, тіьки за все плати справно… Говорячи про Руську правду не можна не згадати про дві дуже важливі статті: Покон вірний і Урок мостникам. “Покон вірний” або "Статут вірний" визначає типовий для ранньофеодальної держави порядок "годування" княжого слуги — вірника (збирача віри), який призначався князем для збору податей і виконання окремих судочинних функцій, а "Урок мостникам" безпосередньо продовжує і завершує статті короткої редакції про порядок оплати представників княжого апарату, які здійснювали будівництво і ремонт річкових мостів та міських мостових. Судовий процес за "Руською правдою" переважно мав змагальний характер. Допускалися ордалії, клятви та різні інші варіанти "божого суду". Існували оригінальні процесуальні інститути: "заклич" (оголошення з відповідними правовими наслідками у торговий день про річ, втрачену законним власником), "звід" (обов'язок кожного володаря чужого майна "звести" власника чи представника влади з особою, від якої вона набула це майно), "гоніння сліду" (переслідування злочинця "по гарячих слідах"). Висновок "Руська правда" — виключно світський пам'ятник феодального права. Всі її редакції виходили від князівської влади, мали офіційний держ. характер і не зачіпали церковну юрисдикцію, яка виникла після хрещення Русі й визначалася окремими князівськими статутами. Руська правда зберігала свою чинність протягом кількох століть і набагато пережила Давньоруську державу, в якій вона виникла, її норми мали значний вплив на Литовські статути, російське Соборне Уложення 1649 та інші пам'ятки права України, Росії, Білорусії, Литви й деяких інших країн

12. Період Стародавнього світу характеризується похідністю правового інституту застави від інституту права власності на землю, формуванням класичної греко-римської іпотеки, яка передбачала залишення об’єкту застави у власності заставодавця та наділенні заставодержателя правом у разі неповернення боргу в строк продати об’єкт застави з публічних торгів. На території України така модель існувала в містах-колоніях Ольвії, Феодосії, Херсонесі й Боспорському царстві.У період Середньовіччя застава землі на українських землях виникла лише у ХVІ столітті. В цей період постійно змінюється тип застави землі – давня та нова форми, які передбачали відповідно передачу об’єкту застави у власність кредитора та залишення заставного майна у володінні та користуванні боржника.

13.14. Столипінська аграрна реформа булла запроваджена указом 9 листопада 1906 р. "Про доповнення деяких постанов чинного закону, який стосується селянського землеволодіння та землекористування".Реформа передбачала корінні зміни земельного устрою, насамперед в зруйнуванні общини. Тепер кожний селянин мав право вийти з общини із своїм земельним наділом та стати власником землі з правом володіти, користуватися і розпоряджатися нею. В Указі підтверджувалось право селян, що вийшли з сільської общини і стали власниками земельних наділів, користуватися угіддями, які залишилися у розпорядженні общини.Руйнуванню селянської общини сприяв не  тільки  указ  від  9  листопада 1906р., але і інші закони 1909-1911рр.,  які  передбачали:  розпуск  общини, можливість проведення законів рішенням простої більшості , а не 2/3,  як  це було раніше. За своїм економічним змістом це  були,  без сумніву,  ліберальні буржуазні закони, які сприяли розвитку капіталізму  на  селі,  і  отож  були прогресивні.Столипін взяв курс на переселення селянства на вільні  державні  землі.Основними районами  переселення  були  Поволжя,  Сибір, Середня Азія, Далекий Схід і Північний  Кавказ.Тих хто  залишився без  землі  повинно  було  прийняти  місто,   або   окраїни   імперії,   куди організовувалося переселення. З цієї точки зору Столипін мав на меті досягнути  рівноваги  суспільних сил, щоб з одного боку, не обмежити законних прав  панства  на  землю,  а  з іншого-забезпечити землею селянствоЧисельність міського населення почала швидко рости за рахунок низів, які поповнювали малокваліфікованої напівграмотних або зовсім неписьменної люмпенізованої сільської бідноти, яка служила живильним середовищем для опозиційних настроїв.. Навіть випадкове погіршення економічного становища маси людей, перебивався випадковими заробітками, могло призвести до революційного збурення.Столипінська реформа була вела до соціального вибуху, проклавши магістральний шлях до перемоги більшовиків у 1917 році.

15. При здійсненні модернізації промисловості радянське керівництво зіткнулося з трьома складними проблемами: нестачею коштів, сировини і робочих рук для розвитку індустрії. Вирішити ці питання можна було за рахунок селянства, яке тоді складало переважну більшість населення країни. Вихід із цієї ситуації B. Ленін вбачав у кооперації, яка була звичною формою селянської співпраці ще з дореволюційних часів. Перевага її полягала у тому, що вона давала змогу поєднувати приватні інтереси з державними, а складність - у традиційні форми кооперації вкласти новий соціалістичний зміст.Система господарювання на селі, сформована в 1920-х pp., базувалася на принципах добровільного кооперування. Вона забезпечувала до певної міри рівновагу розвитку націоналізованої індустрії і приватновласницького аграрного сектора без проведення масштабної колективізації. У 1927 р. лише 3% селянських господарств були об'єднані у сільськогосподарські артілі та комуни.На XV з'їзді ВКП(б) в 1927 р. були прийняті рішення про здійснення повільного, поступового, добровільного процесу кооперації (виробничої, споживчої, кредитної та інших її видів). Проте практика диктувала швидкі темпи та жорсткі міри. Й. Сталін і його оточення з часом дедалі більше переконувалися у тому, що проблеми індустріалізації простіше і гарантованіше можна задовольнити, спираючись не на 25-30 млн індивідуальних господарств, а на 200-300 тис. колгоспів.Поштовхом до форсування колективізації стала хлібозаготівельна криза в 1928 p., яка, за твердженням Й. Сталіна була викликана саботажем селян. У тій ситуації вождь вирішив, що для «стрибка» в індустріалізацію необхідно встановити над селянством жорсткий політичний та економічний контроль. Вперше після 1921 p., коли була скасована політика «воєнного комунізму», проти селян були застосовані примусові методи.У плані I п'ятирічки в СРСР передбачалося об'єднати в колгоспи 18-20% селянських господарств, а в Україні - 30%. Однак незабаром пролунали заклики до форсованої суцільної колективізації.Гасло форсованої суцільної колективізації проголосив листопадовий (1929 р:) пленум ЦК ВКП(б). В. Молотов і Л. Каганович наполягали на її завершенні протягом року. Було прийнято постанову ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 р. «Про темпи колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву». В Україні, згідно з цією постановою, планувалося закінчити колективізацію восени 1931р. або навесні 1932 р. 24 лютого 1930 р.  C. Косіор на догоду И. Сталіну підписав інструктивний лист ЦК КП(б)У до місцевих парторганізацій, згідно з яким Україну слід було колективізувати «до осені 1930 р.». Основні завдання та заходи колективізації. Основними завданнями колективізації були:- прискорення процесу індустріалізації за рахунок пограбування села; , - забезпечення промисловості дешевою робочою силою;- вирішення хлібної проблеми в країні;- повне одержавлення сільського господарства.Основними заходами колективізації стали:- насильницьке створення колгоспів;- «розкуркулення» (ліквідація заможного селянства - «ворога» радянської влади);- обмеження з боку влади процесу переселення селян до міст (запровадження паспортів, які видавалися лише жителям міст та ін.). Хід колективізації в Україні. Насильницьке створення колгоспів. Шляхом насильства, погроз, брехливих обіцянок до початку березня 1930 р. в Україні було охоплено колгоспами до 63% селянських господарств. У колгоспи забирали все майно селян, що породжувало опір, у ряді місць навіть збройний. Але він був придушений. Від безвихідності селяни почали продавати або забивати худобу, псувати інвентар. Це призводило до дезорганізації сільськогосподарського виробництва. Необхідні були термінові заходи для виправлення становища.13 березня 1930 р. Й. Сталін виступив у «Правді» зі статтею «Запаморочення від успіхів», у якій засудив «перегини» у колгоспному будівництві. Стаття переслідувала дві мети: попередити вибух селянського гніву і відвернути його від кремлівського керівництва. Усю провину за репресивні методи проведення колективізації радянський лідер поклав на місцевих керівників. Селянам дозволили виходити з колгоспів. Але відтік селян виявився настільки масовим, що наприкінці 1930 р. керівництво вирішило його призупинити.«Розкуркулення» селянства. У ході колективізації постало питання про долю заможного селянства («куркульства»). За пропозицією Й. Сталіна було визначено стратегічне завдання - ліквідувати «куркульство» як клас. Особливо активно боротьба з «куркулем» розгорнулася в перші місяці 1930 р. Під «розкуркулювання» попадали не тільки заможні селяни, що використовували найману працю («куркулі»), але й ті, хто не погоджувався йти в колгосп. Вони проголошувалися «підкуркульниками». Таким чином, політика ліквідації «куркульства» як «класу» була формою репресій стосовно всього селянства.У 1931 р. продовжувалася ліквідація заможних господарств і конфіскація майна тих, хто не бажав вступати в колгоспи. Усього в період колективізації було експропрійовано 200 тис. селянських господарств, від чого постраждали близько 1 млн чоловік. Більшість із них були виселені в Сибір і на Північ. Цих людей називали «спецпереселенцями» і використовували на важких роботах. Багато «розкуркулених» загинули.Звершення колективізації в Україні. У 1932 р. в Україні було колективізовано майже 70% господарств з охопленням понад 80% посівних площ. Кожні два дні з'являлася нова машинно-тракторна станція (МТС). Вони обслуговували колгоспні землі. У 1932 р. їх було вже близько 600. Колективізація в Україні вважалася в основному завершеною. Боротьба серед вищого керівництва стосовно колективізації. Проти сталінських методів позаекономічного примусу щодо селян виступили три з дев'яти членів тодішнього політбюро ЦК ВКП(б): М. Бухарін, О. Риков і М. Томський. Представники України в політбюро ЦК ВКП(б) С. Косіор, В. Чубар і Г. Петровський підтримали Й. Сталіна в його боротьбі проти групи М. Бухаріна, який ще до початку колективізації висунув лозунг «Збагачуйтесь!», що був спрямований до селян. М. Бухарін виступав проти форсованої індустріалізації, колективізації, проти згортання НЕПу. У лютому 1937р. він був заарештований органами НКВС  і 15 березня 1938 р. розстріляний. Соціально-економічні наслідки колективізації. Основними соціально-економічними наслідками колективізації сільського господарства стали:- встановлення повного контролю комуністичного режиму над сільським господарством;- державне закріпачення селян;- підпорядкування сільського господарства командно-адміністративній системі управління;- Голодомор 1932-1933 pp. і страшні людські втрати;- порушений баланс у розвитку промисловості й сільського господарства;- постійне відставання сільськогосподарського виробництва- фізичне знищення найбільш кваліфікованих і працьовитих господарів;- руйнування продуктивних сил на селі.Руйнування продуктивних сил на селі обумовило глибоку кризу в сільському господарстві. Це змусило певною мірою змінити політику уряду: перейти від примусу й репресій до встановлення твердих планів хлібозаготівель, часткового відновлення ринкових відносин, організаційного і матеріально-технічного зміцнення колгоспів, а також посилення репресивного апарату.Протягом, принаймні, чверті століття після колективізації, у тому числі в періоди мирного розвитку, обсяг сільськогосподарського виробництва не перевищував або б/в нижчим за обсяги, досягнуті в роки непу. Тільки поголів'я худоби зменшилося в ході колективізації вдвічі - 3 60 млн у 1928 р. до 33 млн у 1933-1934 pp. На 1953 p. воно збільшилося до 58 млн, але так і не досягло передколгоспного рівня.Головні завдання колективізації, які ставив ЦК ВКП(б), були досягнуті: було фактично закріпачене селянство, забезпечені дармові джерела для розвитку індустрії та військово-промислового комплексу. Колективізація була економічною і соціальною катастрофою для українського села. Селянство втрачало вироблені століттями риси: хазяйновитість, ініціативність, працелюбність. У реальне життя увійшли зрівнялівка, безгосподарність, відсутність економічних стимулів розвитку, повна незацікавленість селян в ефективній, продуктивній праці.

16. Джерелами земельного права є нормативно-правові акти, які містять загальнообов’язкові правові вимоги, норми, правила, що регулюють суспільні відносини у сфері належності, використання, відтворення та охорони земель. Ними встановлюються, набирають чинності, змінюються чи скасовуються загальнообов’язкові правила поведінки суб’єктів земельних правовідносин. Вони слугують формою вираження і закріплення земельної політики держави. Особливістю джерел земельного права України є наявність кодифікованого законодавчого акта, ядра вітчизняного земельного законодавства – Земельного кодексу України. Ця своєрідна «земельна Конституція» Української держави як основний акт національного земельного законодавства започаткувала принципово новий етап розвитку земельного законодавства. Земельний кодекс, створюючи ідеологічну й методологічну базу формування земельного законодавства на найближчу перспективу, закладає підвалини для подальшої нормо творчості у сфері регламентації земельних відносин. Він дає новий могутній імпульс для подальшого розвитку земельної реформи в Україні. Різноманітні за своєю правовою природою джерела земельного права України перебувають між собою в нерозривному взаємозв’язку (структурному, функціональному та генетичному) і утворюють єдину систему джерел цієї галузі права.

17.

Засвоєю сутністю джерела земельного права поділяються на дві групи: ті, що є волевиявленням держави та органів влади ті, які є волевиявленням територіальних громад та інших суб’єктів місцевого самоврядування. За змістом, тобто юридичною силою, джерела земельного права можна класифікувати на: конституційні,законодавчі,підзаконні,локальні З урахуванням зазначеної підстави класифікації ці джерела характеризуються певною ієрархією. Так, підзаконні джерела земельного права повинні відповідати конституційним і законодавчим, а локальні джерела не можуть суперечити конституційним, законодавчим і підзаконним джерелам. До конституційних джерел земельного права належить Конституція України, яка регулює найважливіші (у тому числі й земельні) суспільні відносини. Конституційні засади земельного права становлять закріпленні Основним Законом положення щодо належності землі, гарантій права власності на землю та інших земельних прав, особливого статусу землі, яка проголошена основним національним багатством та ін. Вони створюють конституційну основу для галузевого земельного законодавства. Законодавчі джерела земельного права виражають волю Українського народу, а також політику і волю держави. Маючи вищу юридичну силу, вони характеризуються виключним колом суб’єктів правотворчості, до складу якого входять Український народ (який шляхом референдуму може приймати закони) та Верховна Рада України. Ці джерела земельного права являють собою нормативно-правові акти, які приймаються за особливою процедурою, мають вищу юридичну силу щодо інших джерел земельного права, за винятком Конституції України, і регулюють найважливіші суспільні земельні відносини. Серед питань, які згідно з Конституцією України (ст.92) визначаються виключно законами України, названо питання щодо засад використання природних ресурсів, правового режиму власності, екологічної безпеки та ін. Зазначені соціально значущі суспільні відносини регламентуються саме на законодавчому рівні. Самостійним критерієм розмежування джерел земельного права є територія їх дії. Ці джерела можуть бути загальнодержавними та локальними. Загальнодержавні джерела діють на всій території України. До нихналежать: КонституціяЗакониУкраїниУказиПрезидентаУкраїни Дія локальних джерел земельного права не поширюється на всю територію держави, вони діють лише на її певній частині. У свою чергу, локальні джерела земельного права поділяються на активи місцевих органів державної влади, акти Автономної Республіки Крим, акти суб’єктів місцевого самоврядування та ін. Можлива класифікація джерел земельного права за часом дії. Більшість таких джерел приймається на невизначений термін дії, тобто має постійно діючий характер. Разом з тим, тимчасові джерела діють протягом встановленого терміну чи за певних умов, після чого їх чинність втрачається. Так, Тимчасовий порядок розмежування земель права державної і комунальної власності, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 1 серпня 2002 р. діє до прийняття відповідного закону. Прийнято розрізняти також чинні й не чинні джерела земельного права. До чинних джерел належить Земельний кодекс України від 25 жовтня 2001 р., Конституція України 1996 р. та ін. Не чинними, або історичними, джерелами земельного права є ті нормативно - правові акти, які свого часу були чинними, але у зв’язку з розвитком земельного права втратили свою чинність. До них слід віднести , зокрема , Земельні кодекси 1970р., 1990 р., 1992р. Не виключається класифікація джерел земельного права за національною належністю на національні та міжнародні. До національних джерел належать ті, що мають національне походження, а до міжнародних – чинні міжнародні договори України у сфері земельного права, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Залежно від питомої ваги земельно-правових приписів у нормативно-правових актах, присвячених регламентації суспільних земельних відносин, їх прийнято поділяти на дві групи. Перша група складається з нормативно-правових актів, всі або переважна більшість норм яких спрямована на регулювання безпосередньо суспільних земельних відносин. Такі нормативно-правові акти прийнято відносити до спеціалізованих. Спеціалізовані земельні нормативно-правові акти становлять значну частину актів – джерел земельного права. До них, зокрема, належить Земельний кодекс України, закони України „ Про плату за землю” від 19 серпня 1996 р., „ Про оренду землі” від 6 жовтня 1998 р., постанова Верховної Ради України „ Про земельну реформу” від 18 грудня 1990 р., Указ Президента України „ Про основні напрями земельної реформи в Україні” від 30 травня 2001 р. та ін. Суспільні земельні відносини регулюються також нормативно – правовими актами, основне призначення яких полягає у регламентації інших суспільних відносин: екологічних, містобудівних, адміністративних та ін. Ці нормативно – правові акти регулюють більш широкий спектр суспільних відносин, у тому числі вони містять і правові норми, присвячені регулюванню певних земельних відносин. З цих актів складається друга група. До неї входять, зокрема, закони України „ Про основи містобудування” від 16 листопада 1992 р., „ Про сільськогосподарську кооперацію” від 17 липня 1997 р., „ Про планування і забудову територій” від 20 квітня 2000 р., „ Про автомобільний транспорт” від 5 квітня 2001 р., „ Про Генеральну схему планування територій України” від 7 лютого 2002 р., „ Про особисте селянське господарство” від 15 травня 2003 р. та ін.Кодифікація — це така форма систематизації законодавства, за якої не спостерігається чисто механічне впорядкування законодавства, а вдосконалюється його зміст, усуваються прогалини та колізії у правовому регулюванні системи відповідних соціальних відносин. Результатом такої систематизації є видання єдиного і цілісного нормативного акта (кодексу, статуту, положення), який забезпечує системне правове регулювання певного виду суспільних відносин. Кодифікація являє собою складнішу, ніж інкорпорація, форму систематизації. Предметом впорядкування при цьому виступають не лише нор­мативно-правові акти, а безпосередньо юридичні норми. Ко­дифікація спрямована на досягнення певного регламентування конкретного виду суспільних відносин і здійснюється тільки правотворчими органами.В Україні існують такі види кодифікованих нормативно-правових актів:— Кодекси (Кримінальний кодекс, Кодекс про адміністративні правопорушення, Цивільний кодекс, Кодекс законів про працю та Кримінально-процесуальний, Цивільний процесуальний, ін.);— відокремлені кодифіковані нормативно-правові акти (положення, статути).