1.4. Насильство в сім’ї та утвердження гендерної рівності

Проблеми насильства в сім’ї останнім часом набули актуальності, про що свідчить як статистика Міністерства внутрішніх справ України, так і дані досліджень. Кількість телефонних звернень за фактами насильства в сім’ї на Національну «гарячу лінію» зросла з 3800 у 2009 році до більш ніж тисячі дзвінків у вересні 2010 році. Кількість осіб, які перебувають на профілактичному обліку за вчинення насильства в сім’ї щорічно зростає і наближується вже до ста тисяч. Необхідно розуміти, що насильство в сім’ї є латентним правопорушенням, тому офіційна статистика не відображує його реальних масштабів. Отже, зростання кількості зафіксованих правоохоронними органами випадків насильства в сім’ї не можна розглядати як індикатор погіршення ситуації.

Таблиця 1.16.

Кількість осіб, які перебувають на обліку в органах внутрішніх справ за скоєння насильства в сім’ї , в тому числі за статтю (осіб, на кінець звітного періоду)

Рік	2005	2006	2007	2008	2009	9 місяців 2010
Кількість чоловіків	72194	74571	77664		85680	99796
Кількість жінок	10638	9284	9098	8760	7190	5883
Всього осіб, які перебувають на обліку в міліції за скоєння насильства в сім’ї	84155	85178	87831	85085	93327	97722
Кількість кризових центрів	38	46	54	54	56	61

Серед осіб, які скоюють насильство в сім’ї, більшість складають чоловіки. Дані вказують на поступове зменшення числа жінок, які потрапили в поле зору міліції, що підкреслює гендерний аспект такого насильства.

Фізичне та психологічне насильство є найбільш розповсюдженими видами насильства, на які припадає 95 % випадків (табл.1.17).

Таблиця 1.17.

Розподіл повідомлень про факти насильства в сім’ї за видами насильства та за роками (осіб)

Рік	2005	2006	2007	2008	2009	8 місяців 2010
Всього поставлено на облік	59733	63624	65042	66119	72945	55727
Фізичне насильство	39138	39473	37728	38741	41514	28288
Психологічне насильство	17666	21813	24382	24917	29153	25649
Економічне насильство	2868	2311	2916	2459	2278	1755
Сексуальне насильство	61	27	16	2	0	0

За даними дослідження «Ціна домашнього насильства»⁴⁴(2007–2008 рр.), середня вартість одного випадку насильства в сім’ї для потерпілих становила на той час приблизно7 306,38 грн., а для платників податків – 1 730 гривень – гроші, які йдуть на оплату діяльності міліції, соціальних служб та інших суспільних інститутів, що працюють із наслідками насильства. За даними Міністерства внутрішніх справ України, у рік проведення дослідження (2007) за фактами насильства в сім’ї було складено 91 598 протоколів. Це означає, що українському бюджету реагування тільки на зареєстровані випадки насильства коштувало приблизно в158 464 540 грн. Цифри наступних років є ще більшими як у зв’язку із ростом цін, так і через збільшення кількості звернень від потерпілих, що надійшли до правоохоронних органів і соціальних інституцій. Загальна ж вартість зареєстрованих випадків насильства в сім’ї в 2007 році становила669 249 795, 24 грн. Хоча більшу частину витрат потерпілі були змушені покривати самостійно. В структурі цих витрат питому вагу становлять ті, що лягають безпосередньо на плечі жертви. Такі витрати пов’язані зі втратою майна (42,2 %), проблемами зі здоров’ям (19,3 %).

В листопаді 2001 р. Верховна Рада України ухвалила, перший на теренах СНД, Закон України «Про попередження насильства в сім’ї». З ухваленням цього закону офіційна влада визнає як існування в суспільстві явища насильства в сім’ї, так і необхідність протистояти його основним видам⁴⁵. Сьогодні вже можна стверджувати, що в багатьох аспектах цей закон не відповідає сучасним потребам щодо ефективної профілактики цього явища та забезпечення невідворотності покарання за скоєння насильства в сім’ї. Протягом 2001 – 2009 рр. на виконання цього закону були ухвалені інші нормативно-правові акти, спрямовані на формування засад для надання допомоги потерпілим, розподілу та регламентації повноважень органів державної влади, а також механізмів їх взаємодії. 19 лютого 2007 року була затверджена Державна програма підтримки сім’ї на період до 2010 року, в якій міститься декілька пунктів, котрі стосуються питань запобігання насильства в сім’ї. Практична робота з його виявлення та профілактики, яка проводиться з 2005 року, продемонструвала необхідність вдосконалення чинного закону. Ключові зміни були ініційовані народними депутатами в 2006 р. і набули чинності з 1 січня 2009 р. Було забезпечено запровадження корекційних програм для роботи з кривдниками, вилучення з закону визначення віктимної поведінки, уточнення переліку суб’єктів державної політики у цій сфері, внесення додаткової санкції до статті 173-2 Кодексу України про адміністративні правопорушення тощо.

Аналізуючи наявний досвід діяльності, спрямованої на попередження насильства в сім’ї та притягнення винних до відповідальності, можна виокремити актуальні проблемами сучасного стану державної політики щодо попередження та протидії насильству в сім’ї. Зокрема, у сфері діяльності правоохоронних органів гостро постає проблема низької ефективності роботи з виявлення та притягнення до відповідальності винних за скоєння насильства; нерозповсюдженність практики судового переслідування кривдників; у соціальній сфері - катастрофічна нехватка притулків і центрів допомоги потерпілим від домашнього насильства та відсутність умов для роботи із кривдниками, а також відсутність системної підготовки фахівців для роботи в цій сфері. Разом з цим, спостерігається дуже низький рівень взаємодії між різними органами державної влади на обласному та районному рівнях. Недостатнє державне фінансування діяльності, спрямованої на попередження та протидію насильства в сім’ї, також негативно впливає на ефективність державної політики так становище кожної окремої родини, яка потерпає від насильства.

Наразі в Україні не існує достатньої кількості спеціалізованих установ для жертв насильства в сім’ї, хоча офіційна статистика Міністерства України у справах сім’ї, молоді та спорту засвідчує щорічне збільшення кількості таких установ: якщо в 2005 р. кризових центрів нараховувалося 38, то в 2009 р. – 61. Водночас, навіть перше порівняння даних щодо кризових центрів та осіб, які перебувають на обліку, свідчить, що кількість центрів є недостатньою для організації соціальної роботи з надання допомоги потерпілим від насильства в сім’ї. Інформація щодо кількості притулків, в яких тимчасово можуть перебувати потерпілі від домашнього насильства, взагалі відсутня. Створені в деяких областях країни центри соціально-психологічної реабілітації обслуговують різні категорії вразливого населення. Відповідно до Типового положення про центри соціально-психологічної допомоги, в них може надаватися допомога лише особам у віці до 35 років. Після цього віку можлива допомога лише тим громадянам, які мають неповнолітніх дітей. Якщо в сім’ї діти вже досягли повноліття або сім’я є бездітною, за соціальними послугами вона може звернутися до структурних підрозділів управлінь праці та соціальної політики. Але відповідно до чинного законодавства ці підрозділи працюють лише з одинокими громадянами, які потребують допомоги, але взагалі не залучені до реалізації державної політики щодо попередження та протидії насильства в сім’ї. Така норма є виявом принципу нерівності у доступі до соціальних послуг і суперечить Конституції України, Закону України «Про попередження насильства в сім’ї», принципам захисту прав людини тощо. Процес створення та розвитку системи закладів з надання допомоги потерпілим від насильства в сім’ї відбувається повільно, бо фінансування діяльності таких закладів забезпечується з місцевих бюджетів, більшість з яких є дефіцитними.

Як вже зазначалося рівень ефективності діяльності, спрямованої в рамках державної політики на протидію та профілактику насильства в сім’ї є низьким. У цьому контексті варто також відзначити, що абсолютна більшість санкцій, які призначаються судами у таких випадках є штрафами. Так, за даними Департаменту громадської безпеки Міністерства внутрішніх справ України, за 6 місяців 2010 р. штрафи складали близько 82 % усіх винесених вироків за статтею 173-2 Кодексу України про адміністративні правопорушення. Натомість адміністративні арешти - лише близько 13 %. Підкреслимо, що застосування тієї чи іншої санкції відносно кривдника має суттєву регіональну специфіку (табл.1.18).

Таблиця 1.18.