3) Загально-арабська держава (правління перших "праведних"халіфів)

Арабський халіфат за правління перших (праведних) халіфів. В умовах абсолютно кризової ситуації новий лідер умми потребував повної довіри й підтримки з боку правовірних мусульман, тому набрав чинності демократичний принцип, і новим ісламським вождем обрали Абу Бекра, але новим пророком він стати не міг, бо це б суперечило постулатові ісламу про Мухаммеда як “печатку” (тобто останнього з пророків). Тож мусульманська політико-державна думка розродилася концепцією халіфа (“заступника”) пророка і в цій іпостасі - лідера мусульманської общини (й політичного, й релігійного).

Правління першого халіфа Абу Бекра було недовгим (632 - 634), але роль, яку він відіграв у цементуванні ісламського державного організму, важко переоцінити. Як давній соратник і тесть Мухаммеда він мав колосальний авторитет, а суворість тверезого політика й одностайна підтримка мусульман-фанатиків дала йому в руки зброю, проти якої роз'єднані бедуїни знову не вистояли. Через рік весь півострів сповідував іслам, “лжепророків” ліквідували, але халіф чудово розумів, що примирити гордих бедуїнів з новою владою й новою релігією зможуть лише багата воєнна здобич, обширні завоювання з усіма здобутками, які вони приносили переможцям у середні віки (гроші, жінки, раби, землі тощо). Вже в 633 р. арабське плем'я шейбан на чолі з аль-Мусанною ібн Харісом удерлося до перської Месопотамії й захопило Хіру (колишню столицю Лахмідів). Тоді ж мединці вперше атакували візантійську Сирію, але більшого старий Абу Бекр зробити не встиг, померши в 634_ р. від гарячки (на смертному одрі рекомендував обрати своїм наступником Омара). Другим халіфом був обраний залізний Омар ібн аль-Хаттаб (634 - 644), і в його правління халіфат став імперією.

Арабам протистояли дві наймогутніші імперії тогочасного світу, тому масштабні арабські завоювання здаються дивом. Візантія мала майже 20 млн населення і 120-тисячне військо найманців-професіоналів, а імператор Іраклій (610 - 641) проявив себе талановитим і енергійним правителем та полководцем. Такими ж приблизно силами володіли Сасаніди. Населення Аравії налічувало тоді 5 млн, тому для зовнішніх воєн халіфат міг виділити не більше за 80 тис. вояків. Арабське озброєння значно поступалося візантійському або перському: в арабів була запалювальна суміш, але вони не мали облогових знарядь. Воювали араби спочатку пішки, здійснюючи марші на віслюках чи верблюдах (бо коні залишалися розкішшю). Лише розбагатівши, араби створили свою непереможну кінноту, тому спочатку кількісна й якісна перевага була на боці ворогів, але і Візантія, й Іран знесилились у війнах між собою. Візантію виснажувала боротьба зеленої й блакитної “партій”, християн з іновірцями, халкедонітів з монофізитами й несторіанами, а гніт “ромеїв” над коптами Єгипту, арамеями Сирії, берберами й вандалами Північної Африки тощо зробив ці народи скоріше союзниками, ніж ворогами арабів.

Внутрішня ситуація в державі Сасанідів була ще гіршою. Населення Єгипту, Палестини, Дворіччя в етнічному та релігійному відношеннях значно відрізнялося від пануючих в імперіях етносів, тому прихід арабів апатично сприйняло не як завоювання й трагедію, а як просту зміну володарів, причому нові стали менше брати податків. Але головною причиною перемог була пасіонарність, жадоба до ганіми й фанатизм арабів, народу-воїна, якому не могли протистояти ополчення з представників розбещених верхівок та армії професійних найманців, котрі більше дбали про свої гроші й життя, ніж про перемогу та державу. Ось чому за правління Омара араби, вирвавшися за межі півострова, підкорили весь Близький Схід.

Отже, араби були народом-воїном, а пасіонарність подесятерила їхні сили, яких вистачило вести війну одразу на двох фронтах. Перші успіхи на перському фронті навіяли впевненість арабському військові Халіда ібн аль-Валіда, якого за лютість, непереможний полководницький дар і жахливу жорстокість звали “мечем Аллаха”.

Проте на візантійському фронті справи йшли спочатку погано, тому в травні 634 р. за наказом Омара жахливого Халіда перекинули з 3000 добірної кінноти до Сирії. Арабів у Персії очолив інший жахливий войовник Са'д ібн Абу Ваккас, і проти такої двоголової гідри ворог не встояв.

У серпні 636 р. в битві біля р.Ярмук (Гієромакс) вирішилася доля Палестини й Сирії. Імператор Іраклій виділив для відсічі арабам 80 тис. вояків (з них 40 тис. - вірмени й араби-християни гассанідського князя Джабала ібн аль-Ейхама) на чолі з вельможею Федором Сакелларієм (“Скарбником”). Мусульман налічувалося вдвоє менше, але це були суворі воїни, а очолював їх могутній Халід ібн аль-Валід. Бездарний Сакелларій вишикував свою піхоту гігантським прямокутником, поставивши на флангах кінноту, й повторились античні Канни. Гассанідська й вірменська союзна кіннота не витримала та втекла, легіонерів араби оточили й вирізали до останнього, а Сакелларій загинув. Дамаск, Кесарія, Єрусалим, Халеб, Антіохія впали одне за одним. Але зростаючий авторитет грізного Халіда налякав Омара, й халіф зняв “меча Аллаха” з посади головкома, призначивши командувачем арабських сил у Сирії не дуже енергійного, зате спокійного й покірливого Абу Убейда.

В 640 р. 4 тис. вояків арабського племені акк на чолі з Амром ібн аль-Асом вдерлися в Єгипет, який вони називали “країною, найбагатшою добром і найслабшою в битвах та війні"1.

Візантійці спочатку зупинили агресора, але халіф Омар відрядив іще 4 тис. вояків, а в тилу “ромеїв” повстали копти. Амр - “низькорослий, з великою головою, нависаючим лобом, широким ротом, великою бородою, широкими плечима, великими руками й ногами"2 - виступив перед своїми вояками з палкою промовою, приніс у жертву барана і повів арабів у генеральну битву біля оазису Геліополіс.

Два тижні тривала серія боїв, у яких візантійців розбили вщент, а у вересні 642 р. (після дев'яти місяців облоги) впала Александрія. В полум'ї цього завоювання згоріла найбільша у світі Александрійська бібліотека, але загибель славетного книгосховища тогочасних арабів не вразила. 6-мільйонний Єгипет став провінцією халіфату, а в 643 р. на правому березі Нілу Амр заклав свою резиденцію - місто Фустат (суч. Старий Каїр).

Ще трагічнішою виявилася доля Еран-шахру. Перське стотисячне військо араби на чолі з Са'дом ібн Абу Ваккасом (40 тис. вояків) розтрощили на початку 637 р. біля Кадісії. Тісфон упав, а воєнна здобич мусульман становила 900 млн дирхемів: кожен араб-переможець отримав ганіму в розмірі 12 тис. дирхемів (!).

Остаточного удару Сасанідам мусульмани завдали в 642 р. при Нехавенду (південніше Хамадана), де 60 тис. персів-ополченців зібрав досвідчений полководець Ферузан. Для персів це був останній шанс зберегти свою державу і врятуватися від мусульманського поневолення. Кривава несамовита різанина із 40-тисячним арабським військом Нумана ібн Мукарріна тривала три дні. Нуман загинув і, здавалося, перси візьмуть реванш, але в критичний момент битви араби отримали підкріплення, а з ним - перемогу. Один за одним упали Рей (Тегеран), Кум, Казвін, Зенджан, Хамадан, Кашан, Ісфахан і нарешті Істахр (Персеполіс - давня столиця Персиди).

Еран-шахр перестав існувати як держава. Останній Сасанід Єздигерд ІІІ був убитий у 651 р. біля Мерва, а спроби його сина спертися на допомогу тюрків та китайців зазнали невдачі.

На захоплених землях араби заснували нові міста (Куфа, Басра тощо), всі завойовані державні землі оголосили прямою власністю халіфа (тобто ісламської держави), а мусульманам володіти землями на завойованих територіях Омар заборонив, вважаючи, що так вони втратять свою войовничість і степову доблесть. На нових підданих-немусульман наклали харадж (земельний податок) і джизью (подушну подать) на користь халіфату, які залишалися більшими від закяту та ушру (земельний податок з мусульман), але виявилися меншими від того, що здирали перси й візантійці. За підданими-іновірцями зберігалися їхнє майно, храми й право на богослужіння, а якщо іновірець приймав іслам (для цього треба було визнати, що немає бога, крім Аллаха, а Мухаммед - посланець Аллаха, і пройти обряд обрізання), то він ставав абсолютно рівним своїм завойовникам, здобував податкові пільги та статус панівного етносу у халіфаті. Проте спочатку бажаючих прийняти іслам серед іновірців було мало, бо “новий мусульманин” одразу втрачав право на володіння землею в захоплених краях.

За десятиріччя омарівського правління халіфат перетворився на найбільшу державу регіону, а останнім важливим внутрішньополітичним актом великого Омара було введення в дію нового ісламського календаря, відправною точкою якого став рік хіджри (622).

Від тяжких державних справ халіф геть облисів, але здоров'я його ще не підводило. Цей двометровий гігант продовжував вести простий і здоровий спосіб життя, покидаючи періодично столичну Медину для оздоровлення в сухому (і справді корисному) пустельному повітрі, мало спав, їв просту їжу, носив грубий одяг, а бороду, яку вибілила сивина, вперто фарбував у чорний колір, щоб виглядати молодшим за свої роки.

Правити другий халіф збирався ще довго, але в 644 р. раб перс-християнин Фіруз накинувся з кинджалом на Омара, коли той молився в мединській мечеті, і заколов халіфа, шість разів встромивши в його тіло кинджал з подвійним лезом. Убивцю-смертника невдовзі впіймали й стратили разом з дружиною й дочкою, але суворого, справедливого, прозорливого й енергійного правителя не стало, а новим, третім халіфом Мекка обрала Османа ібн Аффана з роду Омейядів (спрацювали мекканська корпоративність і те, що Осман був зятем Пророка).

Халіфство Османа (644 - 656) почалося на хвилі грандіозних зовнішньополітичних успіхів: араби дозавоювали Іран, Вірменію, Грузію, захопили Лівію й Тріполітанію. Втілюючи в життя ідею Омара, мусульмани руками коптів відбудували канал, що з'єднував Ніл з Червоним морем (цей канал існував за фараонів, але потім його занесли піски через погане доглядання). Тепер дешева єгипетська пшениця прямувала морем в Аравію (де були проблеми з харчуванням унаслідок розвалу господарства), а назустріч їй рухалися транспорти з мусульманськими вояками. Осман налагодив бюрократичне управління завойованими територіями, запровадивши посади намісників (емірів). За часів його правління були бережно зібрані, кодифіковані й записані групою науковців на чолі із Зейдом ібн Сабітом усі “божественні одкровення” Пророка Мухаммеда - так склався канонічний список Корану (“читання, декламація”) із 114 глав. Пізніше створили Сунну - офіційну біографію Пророка, опис його діянь і вчинків (записаних зі слів його родичів і соратників), як взірець для нащадків і послідовників. Оповіді, з яких складалася Сунна, дістали назву хадіси, а глави римованого Корану називалися сурами й поділялися на аяти (“вірші”).

Осман був поважною людиною, але настійливості йому явно бракувало, а хибно тлумачена родова корпоративність спонукала його познімати з усіх впливових державних і військових посад реальних творців арабської могутності, замінивши їх своїми родичами Омейядами. Забули закон Омара про заборону володіти мусульманам землею на “нових територіях”, а це породило там масову ісламізацію іновірців (тоді меншими ставали податки), що підірвало державні фінанси. Ці мусульмани здебільшого не були щирими, бо прийняли іслам із суто матеріальних міркувань, формально, а не серцем. З іншого боку, розклалась арабська бюрократична верхівка в провінціях, законно й незаконно захоплюючи землі. Та й сам Осман любив жити шикарно (він був багатим купцем у минулому), тому відійшов від аскетично побутових традицій перших халіфів.

При мединському дворі знову з'явилися заборонені й прокляті Пророком музика, танці, вино, поезія тощо. Медину наводнили шаїри (віщуни), мутріби (співаки) й равії (розповідачі переказів), а в резиденції халіфа знову звучали касида (поема), хіджа (сатирична пісня), хида (караванна пісня), наух (елегія), мартія (плач) тощо.

Халіф із прибічниками неприховано порушував пости й харчові заборони, а його родичі набивали скрині, грабуючи провінції, розквітло хабарництво, і в 656 р. мусульмани-ортодокси відкрито запропонували Османові звільнити крісло халіфа. Осман наказав їх четвертувати, але фундаменталісти про це дізналися, повстали й у червні 656 р. схопили та зарізали старезного халіфа, кров якого зросила список Корану, що лежав перед ним.

Гаслом повсталих, ідеологами яких виступили араб Абу Зарр аль-Гіфарі та ісламізований єврей Абдаллах ібн Саба, стало повернення влади найближчим родичам Пророка, з яких під рукою опинився Алі ібн Абу Таліб - кузен і зять Мухаммеда, чоловік його улюбленої дочки Фатіми. Його й оголосили мусульманські фундаменталісти четвертим халіфом (656 - 661). Прибічники Алі назвалися шиїтами (шиат Алі - “партія Алі”).

Проте далеко не всіх арабів задовольнив кривавий прихід до влади, і насамперед це стосувалося Омейядів, яких очолив сирійський намісник Муавія ібн абу Суф'ян, що правив у Дамаску й мав у розпорядженні 60-тисячне військо. Закривавлену сорочку Османа й Коран, политий його кров'ю, виставили на центральній площі Дамаска, а Муавія оголосив війну вбивцям халіфа, закликавши знищити їх. Там, де панували Омейяди (Сирія, Басра, Палестина), прибічникам Алі влаштували криваву баню. Навіть у Мецці новому халіфові стало незатишно, й Алі переніс офіційну столицю халіфату в Куфу (Ірак), де зібрав 15 - 20 тис. соратників.

На арабів чекала громадянська війна, в якій білим прапорам Омейядів протистояли зелені прапори шиїтів. Проте першими, хто виступив проти Алі, стали мединці, яких повела в бій “мати правовірних”, честолюбна вдова Пророка й дочка Абу Бекра Айша (вона сама мріяла про владу). Криваву битву біля Хурейби (південь Іраку, листопад 656 р.) прозвали “верблюжим боєм”, бо Айша керувала своїми вояками, сидячи на верблюді. Алі переміг. Айшу полонили й вислали до Мекки, а Алі став володарем Аравії й Іраку. Кількість шиїтського війська досягла 70 тис. бійців, коли в червні 657 р. воно зіткнулося біля Сіффіни (південний правий берег Євфрату в його верхів'ях) із 60-тисячною армією Омейядів.

Кількісна перевага, моральне піднесення після перемоги над Айшею, халіфський титул - усе було на боці Алі, і битва почалась успішно для шиїтів, але син Абу Таліба виявився людиною нерішучою, і цим скористалися Омейяди. В критичний момент на третій день битви сирійські араби нанизали на свої списи аркуші Корану, виїхали так назустріч шиїтам і запропонували розв'язати суперечку з допомогою третейського суду (мовляв, такі питання має вирішувати Аллах, а не люди зброєю), і Алі на своє горе з цим погодився. Такий поворот викликав серед “зеленопрапорних” розчарування в Алі як лідері, і 12 тис. вояків покинули його табір та обрали нового халіфа (рядового воїна Абдуллу ібн Вахба), назвавшися хариджитами (аль-хаваридж - “ті, що відокремилися, що пішли, бунтівники, відщепенці”).

Османівська кров тяжіла над халіфом, тому суд він програв, після чого звернувся до хариджитів по підтримку, а коли дістав категоричну відмову - оточив і вирізав у 658_р. всіх “відщепенців” (у живих залишилося тільки восьмеро, які не дали загинути хариджитському рухові). За цю різанину в січні 661 р. хариджит-смертник ібн Мулджам розрубав череп м'якотілого халіфа Алі в Куфі під час молитви, і через два дні огрядний зять-кузен Пророка віддав Аллахові душу. Його могила в Неджефі (Ірак) стала однією із святинь для шиїтів, куди вони здійснюють хадж поряд з Меккою (до Мекки кожен мусульманин має прибути хоч раз за життя, якщо має на це гроші).

Останнім легітимним конкурентом Муавії залишився безвольний і не схильний до політики старший син Алі (онук Пророка!) Хасан ібн Алі, але його відмову від боротьби за владу хитрий Омейяд купив грошима, надіславши Хасанові пергамент із текстом відмови від халіфства, куди запропонував онукові Пророка власноручно вписати суму “відкупних”. Хасан так і зробив - і залишився в живих.

Муавія знав, з ким має справу. Хасан проявив себе абсолютно безхарактерною людиною, в якої надмірна побожність дивовижно поєднувалася з неабияким сластолюбством, за що його прозвали аль-Мітлак (“Розриватель шлюбів”). Як щирий мусульманин Хасан завжди мав чотирьох дружин, але часто їх міняв, і за життя його дружинами побували 70 жінок. Продавши халіфство за 5 млн дирхемів (срібних монет), наступні роки він провів тихо, в багатому споглядальному неробстві.

У 661 р. єдиним халіфом усіх арабів залишився Муавія ібн Абу Суф'ян з роду Омейядів, який заснував династію, що правила арабами майже століття (661 - 750). Столицею халіфату став Дамаск.