24.(Багато,але мусите прочитати, моя кохана еліта:*)

Капіта́л — за визначенням класичної економічної теорії один із факторів виробництва, усе те, що використовується для виробництва, але безпосередньо не споживається в ньому (за винятком повільної амортизації). На відміну від інших факторів виробництва, землі й природних ресурсів, капітал складається з раніше виробленого продукту.

Терміном капітал стали називати у період становлення капіталізму гроші, які підприємці вкладали в розвиток свого виробництва з метою отримання прибутку.

Три основні риси визначення капіталу класичною економічною школою зберегли своє значення і в сучасній теорії економіки. Ці три основні риси суть: здатність створювати новий продукт, неспоживання в процесі виробництва за винятком амортизації та те, що капітал є продуктом, створеним людською працею. Однак, термін капітал часто використовується як складова частина інших термінів, які не зовсім відповідають цьому класичному визначенню. Уже Адам Сміт виділяв основний капітал іоборотний капітал, де оборотний капітал трактувався як і чинники виробництва, які споживаються в ньому: сировина, матеріали, проміжний продукт виробництва.

У наш час утвердилися такі терміни, як людський капітал, інтелектуальний капітал, соціальний капітал тощо.

Праця — це свідома діяльність людини, спрямована на створення необхідних для задоволення особистих і суспільних потреб у матеріальних і духовних благах, а також інша діяльність, зумовлена суспільними потребами. Особливістю капіталістичного виробництва є те, що воно ведеться на основі найманої праці, тобто на основі продажу і купівлі робочої сили. Наймана праця – процес роботи під контролем капіталіста, що супроводжується реальним підкоренням праці, присвоєнням власником засобів виробництва її результатів та відтворенням відносин експлуатації, що є основним джерелом прибутку. Заробітна плата — це одна з найскладніших економічних категорій і одне з найважливіших соціально-економічних явищ. Оскільки вона, з одного боку, є основним (і часто єдиним) джерелом доходів найманих працівників, основою матеріального добробуту членів їхніх родин, а з іншого боку, для роботодавців є суттєвою часткою витрат виробництва і ефективним засобом мотивації працівників до досягнення цілей підприємства, то питання організації заробітної плати і формування її рівня разом з питаннями забезпечення зайнятості складають основу соціально-трудових відносин у суспільстві, бо включають нагальні інтереси всіх учасників трудового процесу.

Розрізняють дві основні форми заробітної плати: погодинну та відрядну. Погодинна зарплата нараховується робітникам залежно від кваліфікації і фактично відпрацьованого часу. Вона застосовується для оплати праці тих робітників:

1. виробіток яких неможливо чітко нормувати;

2. в роботі яких головним є не зростання продуктивності праці, а підвищення якості продукції;

3. виробіток яких в основному залежить не від їх індивідуальних трудових зусиль, а визначається технологічним процесом.

Функції ж робітника зводяться тільки до налагоджування, спостереження і контролю за роботою обладнання. При погодинній формі величина заробітної плати обчислюється як добуток погодинної ставки і кількості праці. Погодинна оплата передбачає просту погодинну систему, що обумовлює оплату за фактично відпрацьований час та погодинно-преміальну, яка враховує ще й інші моменти: виконання норми, ріст продуктивності праці, якість робіт і продукції, економію ресурсів

.

Відрядна форма заробітної плати застосовується на роботах, де праця піддається точному і повному обліку, де широко використовуються норми виробітку. Величина заробітної плати при ній обчислюється як добуток розцінки одиниці виробу і кількості виробів.

Виділяють такі системи відрядної заробітної плати:

• пряма відрядна заробітна плата. Вона передбачає прямо пропорційну залежність між зростанням обсягу виробки і збільшенням заробітної плати

• відрядно-прогресивна заробітна плата. Суть її полягає в тому, що виготовлена продукція в розмірі норми виробітку оплачується по основних розцінках, а продукція понад норму — за розцінками вищими й зростаючими

• відрядно-регресивна заробітна плата. При ній кожному відсотку збільшення виробітку понад норму відповідає приріст заробітку менше одного відсотку. Вона робить невигідним перевиконання норми виробітку

• відрядно-преміальна заробітна плата. При цій системі виготовлена продукція в розмірі норми виробітку оплачується по основних розцінках, а за продукцію, виготовлену понад норму, за дотримання технологічної дисципліни, за безаварійну роботу передбачена премія

• акордна заробітна плата. У цьому випадку заробітна плата встановлюється не за кожний виріб або операцію, а за весь обсяг робіт за акордними розцінками

• колективна відрядна заробітна плата. При цьому заробітна плата робітника залежить від виробітку бригади, лінії, зміни. Колективний заробіток розподіляється між членами бригади згідно з присвоєними їм розрядами, коефіцієнтами і відпрацьованим часом

Останні десятиріччя характеризуються все ширшим застосуванням погодинної заробітної плати і відповідним скороченням відрядної внаслідок зростання механізації та автоматизації виробництва. У Великобританії, США, Німеччині і Франції 60-70% промислових робітників отримують погодинну заробітну плату.

25.

Перехід до ринкової економіки в Україні, становлення і розвиток різноманітних форм власності охоплює і аграрне виробництво. Необхідність таких перетворень зумовлена тим, що сформовані і законсервовані протягом декількох десятиріч форми господарювання у сільському господарстві виявились малоефективними, не здатними забезпечити розвиток продуктивних сил в цій галузі, їх раціональне використання, зацікавленість працівників у результатах своєї праці і економічну відповідальність суб'єктів господарювання.

Епіцентром всебічного оновлення аграрних відносин, пошуку нових форм господарювання є аграрні реформи, які торкають економічні інтереси не тільки сільського населення, а всього суспільства. Врешті-решт вони визначають соціальну спрямованість оновлення не тільки аграрного сектора економіки, а всього суспільного виробництва. В аграрному секторі існує низка особливостей розвитку підпри­ємництва. Підприємництво сприятиме розширенню сфери при­кладання аграрної праці, створенню нових можливостей для пра­цевлаштування незайнятого сільського населення і вивільнених працівників з підприємств, що діють неефективно. Вільне підпри­ємництво здатне значно зміцнити економічну базу місцевих рад народних депутатів, позитивно вплинути на розвиток сіл, невели­ких міст.

26.

Державне регулювання економіки - це система економічних, політичних, юридичних мір, за допомогою яких держава втручається в економічні процеси з метою досягнення стабільного розвитку, а також адаптації економічної системи до постійно, що змінюються умовам. Необхідність державного регулювання економіки породжується двома групами причин. Перша пов'язана з необхідністю задоволення колективних і суспільних інтересів. Друга обумовлена об'єктивно виникаючими протиріччями суспільного відтворення й необхідністю їхнього дозволу. Справа в тому, що в кожнім суспільстві завжди є такі види діяльності, значимість яких не можна оцінювати тільки з погляду прибутковості: оборона країни, охорона навколишнього середовища, будівництво автомагістралей, ліквідація наслідків стихійних лих, розвиток фундаментальної науки й утворення, і ін. Оскільки вони не залучають до себе бізнес, що жадає тільки прибуток, але необхідні для суспільства, держава змушена втручатися в ці процеси. Крім того, економіці об'єктивно властива циклічність розвитку, однієї з основних фаз якої є кризи. Втручаючись в економіку, державу зм'якшує негативні наслідки криз і прискорює вихід з них. Витиснення конкуренції підриває регулюючий ринок роль законів попиту та пропозиції. Ціна перестає бути показником, що орієнтує, співвідношення попиту та пропозиції. Тому держава стає регулятором ринкових процесів, протидіючи монополізму й заохочуючи конкуренцію. » Нарешті, ринок різко диференціює доходи учасників економіки, що викликає соціальну напруженість. Держава змушена втручатися в процес розподілу доходів, роблячи завдяки податкам підтримку незаможним шарам суспільства.

27.

можна виділити такі економічні функції держави в сучасній змішаній економіці:

o Забезпечення правової основи функціонування ринкової економіки;

o Визначення політики макроекономічної стабілізації;

o Розподільна;

o Перерозподіл доходів і багатств;

o Захист конкуренції.

Суть функції забезпечення правової основи функціонування ринкової економіки полягає в розробці системи законів і постанов економічного, соціального і організаційно-господарського характеру, що створюють правові основи економіки. Необхідна правова база передбачає такі заходи:

o Встановлення прав і форм власності та правил господарської діяльності (визначення прав фізичних і юридичних осіб, визначення умов укладання контрактів і функціонування підприємств, регулювання зв'язків між підприємствами);

o Регулювання трудових відносин (мінімальні зарплати і пенсії, допомоги по непрацездатності і безробіттю, закони про пенсії, умови і охорону праці, взаємні обов'язки профспілок і адміністрації);

o Захист прав виробників, споживачів, іноземних інвесторів;

o Екологічне законодавство;

o Антимонопольне законодавство.

28.

Суспільне відтворення – це постійно відновлювальний  процес виробництва, розподілу, обміну і споживання, тобто виробництво у широкому значенні.

Головними складовими суспільного відтворення:

• відтворення людини, зокрема його робочої сили;

• відтворення навколишнього середовища існування людей, деяких природних ресурсів;

• відтворення засобів виробництва;

• відтворення виробничих відносин у цілому.

Визначають три види суспільного відтворення:

• звужене, тобто при зменшенні обсягів суспільного виробництва порівняно з попереднім періодом;

• просте, тобто при незмінності масштабів виробництва протягом попереднього і поточного періодів; принциповим є  повне використання додаткового продукту на особисте споживання;

• розширене, тобто з поширенням розміру суспільного продукту порівняльно з попереднім часом при використанні частини додаткового продукту на виробниче споживання.

29.

Суспільний продукт і його структура. Суспільний продукт є результатом продуктивного функціонування всієї економіки суспільства, усіх його ланок і сторін. За системи товарного виробництва кожен продукт виступає як товар, що має певну натуральну і вартісну форму, а за взаємодії з ринком — ще й ринкову вартість.    Натуральна форма суспільного продукту дає можливість розглядати його структуру за матеріально-речовим характером. За видами матеріальних благ і послуг можна оцінити рівень суспільного поділу праці і диференціації суспільного продукту. Поділ праці веде до того, що кількість видів продукції розширюється. Сьогодні кількість видів продукції вимірюється десятками мільйонів і швидко зростає. Але за всієї різноманітності продукти як корисні блага діляться на дві великі групи: речі і послуги.    Для того щоб бути благом корисним, продукт необов’язково повинен набувати форми речі, матеріального блага. Корисними є і послуги, що мають нематеріальний характер. Це послуги освіти, медицини, культури, сфери попиту і т. д. Виробничі потреби задовольняються науковими, інформаційними, транспортними та іншими послугами. Зараз обсяг і якість послуг — один з важливих показників економічного і соціального прогресу.

 Методи обчислення суспільного продукту. Суспільство так само, як і підприємство, має обчислювати результати суспільного виробництва, тобто суспільний продукт. Теорія і практика розробилидва методи обчислення суспільного продукту — систему національних рахунків (СНР) і систему балансу народного господарства (БНГ). Зараз майже всі країни світу використовують систему національних рахунків.

Сучасні форми суспільного продукту. За системою балансу народного господарства обчислюється валовий суспільний продукт (ВСП), який являє собою суму всіх благ, включаючи проміжні, створені в суспільному виробництві за певний період (зазвичай рік). Він також може бути визначений як сума продукції окремих виробників (підприємств, об’єднань) за цей самий проміжок часу. Якщо скористатися даними табл. 16.1, то валовий суспільний продукт за показниками, наведеними у стовпці 1, становить 207 коп. При цьому повторний рахунок становитиме 117 коп., або понад 50% ВСП. Зрозуміло, що ВСП не є об’єктивним показником результатів суспільного виробництва; він перевищує їх, як правило, більше ніж удвічі.    Головними і вихідними показниками системи національних рахунків є валовий внутрішній продукт (ВВП), валовий національний продукт (ВНП). У статистиці України форма національного продукту (ВВП) була визначена не так давно — з 1987 р.

30.

Національне багатство — це сукупність вироблених і нагромаджених суспільством матеріальних та духовних благ, набутих протягом усього його існування, а також природний потенціал країни. Національне багатство визначається у натурально-речовинній та вартісній формах на певну дату.

Національне багатство містить такі три складові.

1. Матеріальне багатство - це основний та оборотний капітал суспільства, а також обіговий капітал.

Основний капітал — засоби праці: будинки, споруди, верстати, устаткування тощо. Оборотний капітал — предмети праці: сировина, матеріали, енергетичні ресурси, оброблені людською працею. До обігового капіталу належать готова продукція та страхові внески.

Структуру цього багатства становлять всі матеріальні блага соціальної сфери: університети та школи, лікарні та санаторії, об'єкти культури та спорту, житловий фонд, майно населення, державні запаси, природні ресурси, які вже залучені до процесу виробництва. По суті, речове багатство являє собою нагромаджену працю суспільства, виражену в матеріальних благах за певний тривалий історичний період. Зміст структури речового багатства постійно змінюється під впливом НТР та соціально-економічних зрушень. У міру розвитку суспільства речове багатство нації збільшується.

2. Нематеріальне багатство. До нього належать грошові цінності у вигляді грошових знаків, цінних паперів, а також усі людські здібності й досягнення в науці, культурі, спорті, мистецтві, нагромаджений виробничий досвід суспільства, виражений у загальнолюдському знанні.

3. Природне багатство — це пізнані (розкриті) природні ресурси: земля, вода, повітря, ліс, розвідані корисні копалини, клімат. Багатоманітні елементи природи є природним даром людині з боку природи і по суті — потенційним багатством нації. Природа — матеріальна передумова виробництва та природне середовище життєдіяльності нації. Більшість елементів природного багатства не збільшується, а зменшується в результаті антропогенного впливу. Тому існує проблема збереження та суворої економії елементів природного багатства.

За нестабільності економіки, її реструктуризації, існування умов для розвитку ринкових відносин слід сформувати оптимальний взаємозв'язок між усіма елементами структури національного багатства. Необхідно розробити і запровадити до відтворювального процесу найраціональнішу структуру використання елементів національного багатства. Таким чином можна збільшити багатство нації.

36.  Основні моделі економічного зростання.

Залежно від того, як вирішуються основні проблеми економічного зростання, що стосуються тенденцій, джерел економічного зростання, забезпечення його тривалої стійкості, передбачення наслідків обраної технологічної політики, активізації темпів оновлення та зміни структури національної економіки, визначення домінуючих факторів та результатів економічного зростання, виокремлюють такі моделі економічного зростання: класичну, неокласичну, кейнсіанську, неокейнсіанську. Основними завданнями побудови моделей зростання є: пояснення впливу факторів виробництва на кінцевий результат; визначення частки кожного фактора в забезпеченні зростання кінцевого результату; оптимальне поєднання інструментарію моделей зростання в реалізації макроекономічної політики економічного зростання.

Згідно з класичною моделлю основними факторами розвитку виробництва, а відповідно, й економічного зростання, є капітал, під яким класики насамперед розуміли засоби виробництва: землю і працю. Так, у класичних моделях А Сміта, Т. Мальтуса, Ж.-Б. Сея економічний розвиток описується незмінними розмірами земельних угідь та зростаючою кількістю населення. На думку класиків, якщо технічного прогресу немає, то вичерпуються вільні невикористані землі, а зростання чисельності населення спричинює дію закону спадної віддачі факторів виробництва. У такій ситуації з кожним роком кількість створюваного додаткового продукту зменшується, ставки заробітної плати скорочуються, а земельна рента зростає.

На відміну від класиків, неокласичні моделі економічного зростання аналізують якісні показники економічного зростання. Основною ідеєю неокласичних моделей зростання є твердження, що кожен фактор виробництва забезпечує відповідну частку виробленого національного продукту, а методологічною основою є виробнича функція. Загалом неокласичні моделі економічного зростання можна виразити рівнянням

де У - обсяг суспільного продукту; а₁ - фактори виробництва

(робоча сила, капітал, земля, підприємницька здатність); **- -

а¹а₁

граничний продукт і-го фактора. Згідно з цим рівнянням обсяг кінцевого продукту визначається сумою добутків факторів виробництва та їх граничного продукту.

Кейсіанські макроекономічні моделі як основне джерело економічного розвитку визначають сукупний попит, зміна якого мультиплікативно впливає на кінцевий результат функціонування економіки. Особливу увагу кейнсіанці приділяють інвестиціям, вплив яких досліджується через ефект мультиплікатора:

де У - дохід; / - інвестиції; К_ті - коефіцієнт мультиплікатора інвестицій; с - гранична схильність до споживання; а - гранична схильність до заощадження; ГСНЗ - гранична схильність до утворення нерухомих заощаджень; ГСІ - гранична схильність до інвестування.

У неокейнсіанських моделях зростання акцентується увага на кількісних залежностях розширеного відтворення, основним фактором при цьому визначається нагромадження капіталу. Неокейнсіанські моделі включають: ортодоксальні моделі неокласичного синтезу Дж. Хікса, Е. Хансена, Р, Харрода, Е. Дома ра, 27.Семюелсона; моделі лівого кейнсіанства Дж. Робінсона, Н. Кальдора та ін.; посткейнсіанські моделі Дж. Тобіна, А.Фі-ліпса та ін.

Розглянемо окремі з цих моделей. Першим кроком у створенні неокейнсіанських моделей зростання стали праці Роя Харрода та Євсея Домара, які досліджували економіку не в короткостроковому періоді, як ДжМ. Кейнс, а в довгостроковому.

37. Сутність і види економічних циклів.

Сутність економічного циклу. Функціонування ринкової економіки, як будь-якої економічної системи, не є рівномірним і безперервним. Економічне зростання час від часу чергується з процесами застою та спаду обсягів виробництва, тобто зниженням усієї економічної (ділової) активності. Такі періодичні коливання свідчать про циклічний характер економічного розвитку.

Криза — це різке порушення існуючої економічної рівноваги внаслідок диспропорцій у процесі відтворення, що різко зростають. Відбувається зниження попиту на товари і виникнення надлишку їх пропонування. Труднощі зі збутом призводять до скорочення виробництва і зростання безробіття. Зниження платоспроможності населення ще більше ускладнює збут товарів. Усі економічні показники погіршуються. Відбувається падіння рівнів заробітної плати, прибутку, інвестицій, цін. Через “омертвіння” капіталу у вигляді нереалізованих товарів фірми відчувають брак грошових коштів для поточних платежів, тому швидко зростає плата за кредит — ставка позичкового процента. Курси цінних паперів падають, настає хвиля банкрутств і масового закриття підприємств. Криза завершується з початком депресії.    Депресія — це фаза циклу, яка виявляється в застої виробництва. На цій фазі відбувається просте відтворення, виробництво не збільшується, проте, і не зменшується. Поступово реалізуються товарні запаси, які виникли під час кризи через різке зменшення платоспроможного попиту. Рівень безробіття залишається високим, але стабільним. За умов скороченого виробництва ставка позичкового процента падає до свого мінімального значення. Проте поступово зростає сукупний попит і готуються умови для наступного пожвавлення виробничої та комерційної діяльності.    Пожвавлення — це фаза відновлення, яка розпочинається з незначного зростання обсягу виробництва (у відповідь на зростання попиту) і помітного скорочення безробіття. Підприємці намагаються відновити прибутковість виробництва, нарощують інвестиції в нову, продуктивнішу техніку, що пожвавлює попит — спочатку на капітальні блага, а потім і на споживчі, адже зростає зайнятість. Створюються нові підприємства, зростають ціни і процентні ставки. Поступово обсяг виробництва досягає попереднього найвищого рівня, і економіка вступає у фазу піднесення.    Піднесення (зростання) — це така фаза циклу, коли обсяг виробництва перевищує обсяг попереднього циклу і зростає високими темпами. Будуються нові підприємства, підвищується зайнятість, збільшується попит на капітальні й споживчі блага, доходи та прибутки, стрімко зростають ціни й процентні ставки, курси акцій та інших цінних паперів, активізується комерційна діяльність, прискорюється обіг капіталу. Таким чином, розпочинається справжній економічний бум, швидке економічне зростання, яке, проте, уже закладає основу для наступної нової кризи.    Першопричиною (поштовхом) нової періодичної кризи є скорочення сукупного попиту, і знову все повертається на “круги своя”: починається спад виробництва, зниження зайнятості, зменшення доходів, скорочення витрат тощо.

38. Сутність, види й показники зайнятості та безробіття.

Зайнятість — це сукупність соціально-економічних відносин між людьми з метою забезпечення працездатного населення робочими місцями, пов'язана з формуванням, розподілом і перерозподілом трудових ресурсів для участі в суспільно корисній праці та забезпечення розширеного відтворення робочої сили. Відповідно до Закону України "Про зайнятість населення", прийнятого Верховною Радою України у 1991 р., зайнятими вважаються особи, які працюють за наймом; самостійно; обрані; призначені або затверджені на платну посаду в органах державного управління; проходять строкову службу в Збройних силах України; отримують професійну підготовку чи перепідготовку з відривом від виробництва; учні та студенти денних форм навчання; направлені на виконання громадських платних робіт; зайняті вихованням дітей, доглядом за хворими й людьми похилого віку; громадяни інших країн, які задіяні в економіці України.

Розрізняють такі основні види зайнятості, повну, раціональну та ефективну. Виділяють також повну, неповну, часткову, первинну зайнятість та інші.

Повна зайнятість — це надання суспільством усьому працездатному населенню можливості займатися суспільне корисною працею, на основі якої відбувається індивідуальне (у межах сім''ї) і колективне (за участю підприємств, фірм, компаній, держави) перетворення робочої сили й задоволення всієї сукупності потреб.

Раціональна зайнятість ураховує доцільність перерозподілу та використання трудових ресурсів. Вона не завжди буває ефективною, тому що здійснюється з метою поліпшення статево-вікової зайнятості, залучення до трудової діяльності працездатного населення окремих регіонів.

Ефективна зайнятість здійснюється відповідно до вимог інтенсивного типу перетворення та критеріїв економічної доцільності й соціальної результативності. Вона зорієнтована на скорочення обсягів ручної, непрестижної та важкої праці.

Безробіття – це категорія, яка відбиває економічні відносини щодо вимушеної незайнятості працездатного населення.

1. Плинне безробіття.

В кожний момент часу деякі працівники добровільно змінюють місце роботи, інші шукають нову роботу через звільнення, або тимчасово втрачають сезонну роботу, є молоді люди, які вперше шукають роботу. Коли всі ці люди знайдуть роботу, інші працівники замінять їх у "загальному фонді безробітних". Тому, хоча конкретні люди, які не мають роботи, заміняють один одного, але даний тип безробіття залишається, не зникає, постійно існує. Закордонні економісти використовують ще термін "фрікційне безробіття". Цей термін відображає суть явища: ринок праці функціонує уповільнено і потрібен час на  пошуки та влаштування на роботу, навіть якщо є  вільні робочі місця.

2. Інституціональне безробіття породжується правовими нормами, що впливають на попит і пропозицію праці. Причинами виникнення інституціонального безробіття можуть бути:

а)  надмірні соціальні виплати з бюджету, які знижують пропозицію праці. Таким чином, збільшення допомоги по безробіттю сприяє збільшенню рівня безробіття. Крім того, чим більше допомога, тим більш тривалим є час пошуку нового робочого місця.

б) введення гарантованого мінімуму заробітної плати. Може виникнути ситуація, коли людина згідна працювати за порівняно низьку заробітну плату, роботодавець не може платити більше, а домовитися вони не можуть, тому що законом заборонено встановлювати заробітну плату,  нижчу за мінімальну.

в) недосконалість податкової системи. Дійсно, занадто високі ставки податків скорочують обсяг доходів, які залишаються у розпорядженні працівників, і тому працювати стає невигідним, вигідніше отримувати допомогу.

г) до інституціонального також відносять безробіття, що виникає через недосконалість системи інформації про вільні робочі місця.

3. Структурне безробіття пов’язане зі структурними зрушеннями в економіці, закриттям застарілих підприємств та виробництв, скороченням випуску продукції окремих галузей у разі перепрофілювання виробництва. Ці перетворення змінюють структуру попиту на працю. Попит на деякі види професій зменшується або зовсім зникає. Попит на інші професії збільшується, виникає попит на нові професії. В результаті у деяких робітників навички стають застарілими та непотрібними. Наприклад, робітник, який виготовляв взуття та лишився без роботи із-за конкуренції з боку імпортної продукції, не може стати, наприклад, програмістом, якщо він не пройде тривалої підготовки; після падіння світових цін на нафту багато нафтовиків  лишилося без роботи.

4. Технологічне безробіття пов’язане з переходом до нової техніки та технології, механізацією та автоматизацією виробництва, що супроводжується вивільненням робочої сили і найманням працівників нових спеціальностей та кваліфікації. В результаті для даного виробничого процесу частина працівників певної кваліфікації стає непотрібною - машини витісняють людей. Технологічне безробіття має місце у будь-який економіці. Особливо помітним воно стає у країнах, де прискорення НТП поєднується з високим рівнем заробітної плати. Тоді для підприємців стає вигідним скорочення кількості робочої сили. Наприклад, роботизація автомобільної промисловості США спричинила реальну загрозу масового технологічного безробіття, тому що на деяких операціях заробітна плата середнього робітника становила 25 дол. за годину, тоді як робот здатний робити теж саме за 6 дол. за годину, включаючи витрати на придбання та обслуговування. Або, застосування комп’ютерних принтерів  та комп’ютерний набір призводить до 20-разового збільшення технологічного безробіття за фахом складальник. Стають ненадійними навіть і робочі місця у новітніх галузях: замість перфорувальників та операторів великих ЕОМ на персональних комп’ютерах працюють користувачі з іншою кваліфікацією. Для економіки України не є характерним технологічне безробіття через слабкий вплив НТП та низьку заробітну плату. В Україні низька заробітна плата є гальмом автоматизації та механізації виробництва, тому що вигідніше застосовувати дешеву ручну працю аніж коштовне устаткування.

5. Приховане безробіття обумовлено такими чинниками :

а) наявність формально зайнятого населення. Така ситуація спостерігається на підприємствах, де працівників більш, аніж потрібно для випуску продукції. Внаслідок цього працівників переводять на неповний робочий тиждень, робочий день, відправляють у вимушені відпуски за свій рахунок. За офіційною статистикою ці люди не вважаються безробітними і не мають права на допомогу;

б) до прихованих безробітних відносять тих людей, які не вірять у допомогу служб зайнятості та відмовилися  від реєстрування. За даними опитування до служби зайнятості в Україні зверталися  лише 45% безробітних, незважаючи на теча вони втратили право на допомогу та субсидії.

6. Застійне (добровільне) безробіття – це безробіття здатних до праці людей, які не хочуть, а з часом і не можуть працювати.

В Україні воно має тенденцію до зростання: збільшується кількість осіб без певних занять, "бомжів", жебраків, бродяг, молоді, яка не бажає працювати. Точної кількісної оцінки цього безробіття немає. У застійне може переходити приховане безробіття.

7. Молодіжне безробіття  може виникати на двох етапах у житті людини:

1) після закінчення середньої школи (якщо не вдалося одразу поступити до вищого навчального закладу, технікуму, коледжу, ПТУ, або влаштуватись працювати на підприємство);

2) після отримання професійної освіти (якщо немає гарантованого направлення на роботу, або воно не влаштовує людину).

В Україні в 2002 р. серед працевлаштованих службою зайнятості осіб 34,5% становили особи у віці до 28 років. За результатами опитування, тільки 25% молодих спеціалістів впевнені, що добре підготовлений фахівець може знайти роботу. Третя частина школярів має намір протягом року після закінчення школи відпочивати.

8. Регіональне безробіття спостерігається в окремих регіонах країни. Наприклад, в західних регіонах Україні  рівень безробіття більший ніж у східних по демографічних, історичних, географічних причинах. Регіональні перекоси на ринках праці викликають міграцію населення.

9. Циклічне безробіття пов’язано з циклами ділової кон’юнктури, воно з’являється на фазі спаду економічного циклу.

10. Жіноче безробіття. В 2002 р. серед працевлаштованих службою зайнятості осіб 48,1% становили жінки.

11. Сезонне безробіття виникає на виробництвах з сезонним характером (сільске господарство, будівництво, цукрова промисловість).

12. Професійне безробіття:

- по категоріях: службовці, робітники, без професії;

- по професіях: економісти, менеджери, конструктори, механіки, бухгалтери, юристи, продавці та ін.

Відповідно до видів безробіття розрізняють такі види зайнятості:

- повна зайнятість або неповна зайнятість, яка може бути явною або прихованою;

- первинна (за основним місцем роботи) або вторинна зайнятість (додаткова робота);

- тимчасова зайнятість;

- сезонна зайнятість.

39. Проблеми відтворення робочої сили.

Сформована в Україні модель суспільства не є соціально-ринковим господарством у загальноєвропейському розумінні, оскільки соціальна орієнтація економіки здебільшого трактується застаріло як прискорене зростання сфери обслуговування або як створення певної системи соціального захисту, окремі заходи якої мають переважно епізодичний, кон'юнктурний характер і функціонують автономно, не створюючи цілісної системи. З огляду на це в Україні необхідні зміни в соціально орієнтованій моделі українського суспільства загалом і регулюванні ринку праці та зайнятості населення зокрема. Соціальна орієнтація при переході до ринку означає не так функціонування системи соціального захисту, спрямованої на утриманство, як створення розвиненого ринкового середовища. Тому регулювання зайнятості потребує взаємопов'язаного вирішення проблем у сфері макроекономічної стабілізації, структурної перебудови фінансово-кредитної, бюджетної, податкової політики та політики соціального захисту. Перевага має надаватись економічному регулюванню — фіскальній і грошово-кредитній політиці, створенню таких умов, які б спрямовували дії всіх суб'єктів ринкових відносин на забезпечення оптимальної зайнятості.

Для подолання негативних тенденцій у сфері зайнятості населення важливо постійно вдосконалювати соціально-економічні механізми регулювання зайнятості в практичній діяльності адміністративних і господарських органів з реалізації стратегічних і поточних завдань щодо ефективного відтворення та використання трудового потенціалу. Такий механізм схематично можна представити у вигляді трьох взаємопов'язаних агрегованих соціально-економічних блоків: прогнозування, стимулювання та управління процесами зайнятості (рис. 34).

Насамперед функціонування зазначеного механізму потребує науково обґрунтованого прогнозування: створення сучасної інформаційної бази, що враховуватиме значний досвід використання балансових методів та інформаційно-статистичних джерел в Україні, а також апробований у багатьох країнах досвід функціонування систем територіального соціально-економічного моніторингу. Отже, інформаційна база оцінки дасть змогу виявити тенденції у відтворенні робочої сили, визначити рівень зайнятості населення, кількість незайнятого населення і допоможе виявити реальний попит на робочі місця.

40. Державне регулювання ринку праці.

Ринок праці — сукупність соціально-економічних відносин щодо зайнятості та використання працівників у суспільному виробництві. Значення ринку праці: використання потенційних можливостей для підвищення ефективності економіки; забезпечення працюючих доходами, що дає можливість задовольняти їх соціально-економічні потреби та посилює соціальну захищеність; зменшення розшарування та соціальної напруги у суспільстві, забезпечення соціально-економічної стабільності. Державне регулювання ринку праці — система правових та організаційно-економічних заходів держави щодо забезпечення ефективної зайнятості, нормальних умов праці та раціонального використання робочої сили. Об'єкти державного регулювання ринку праці: зайнятість (регулювання пропозиції робочої сили та робочих місць); соціальні відносини між роботодавцями і працюючими; трудові відносини (оплата праці, охорона праці, умови найму, звільнення); підготовка, перепідготовка, підвищення кваліфікації працівників; розподіл та перерозподіл робочої сили. Суб'єкти державного регулювання ринку праці в Україні: Міністерство праці та соціальної політики; служби зайнятості (обласні, міські, районні); відділи та управління з праці та соціальних питань при державних адміністраціях. Основні функції щодо регулювання ринку праці виконує Міністерство праці та соціальної політики, а також служби зайнятості. Функції державної служби зайнятості: аналіз та прогноз попиту і пропозиції на робочу силу (інформація про стан ринку праці); надання консультацій з приводу працевлаштування, професійної підготовки; облік громадян, що звернулись у службу зайнятості, реєстрація безробітних; сприяння пошуку робочого місця; організація професійної підготовки, перепідготовки;надання грошової допомоги;участь у реалізації державних та регіональних програм зайнятості.Особливості державного регулювання ринку праці в перехідній економіціЗахисні заходи державиЗабезпечення гарантій зайнятості за умов:зміни власника; приватизації; банкрутства (квотуванням робочих місць). Організація і проведення громадських робіт. Договірне регулювання трудової діяльності (внутрішньої і зовнішньої). Вдосконалення системи виплат і допомоги з безробіття та створення страхових систем. Методи стимулювання попиту на робочу силу: прямі інвестиції у створення і реконструкцію робочих місць; пільгове оподаткування та кредитування галузей і регіонів, де бажано збільшити попит на робочу силу; відшкодування підприємству витрат на пошук, навчання, найм на роботу працівників; сприяння щодо забезпечення підприємств матеріальними ресурсами, гарантування збуту продукції за умови розширення робочих місць; прямі виплати підприємствам за кожного найнятого працівника; стимулювання підприємств у забезпеченні зайнятості інвалідів, молоді, інших неконкурентоздатних груп населення. Методи скорочення попиту на робочу силу: встановлення додаткових податків за залучення робочої сили; жорстка кредитна політика; встановлення підприємству одноразових виплат в бюджет за найм працівників певної категорії; зниження інвестицій; скорочення або відміна гнучких форм зайнятості. Види державних програм, спрямованих на зниження рівня безробіття: стимулювання зростання зайнятості та збільшення кількості робочих місць; підготовка та перепідготовка робочої сили; сприяння найму робочої сили; соціальне страхування безробіття (допомога з безробіття).

№41. Господарський механізм— це система основних форм, методів і важелів використання законів, розв’язання суперечностей суспільного способу виробництва, реалізації власності, а також всебічного розвитку людини, формування її потреб, створення системи стимулів і узгодження економічних інтересів основних класів, соціальних груп.

Структура господарського механізму. Механізм господарювання як система організаційно-економічних форм включає такі структурно-функціональні підсистеми: планування, стимулювання, організація, регулювання. Кожна з цих форм, у свою чергу, виступає у безлічі інших форм, що виконують свої функції і в своїх взаємозв’язках створюють відповідні підсистеми механізму господарювання. Підсистема планування включає прогнозування, довгострокове, середньострокове і поточне планування, директивне й індикативне планування тощо; підсистема стимулювання — економічні важелі і стимули економічної діяльності, прискорення науково-технічного прогресу, кредитно-фінансову систему; підсистема організації — форми організації й управління виробництвом з відповідною регламентацією прав і обов’язків економічних суб’єктів.

Сутність господарського механізму проявляється через його функції. До основних з них у політико-економічній системі належать такі: реалізація відносин пануючого типу власності; сполучення і взаємодії продуктивних сил і виробничих відносин в економічній структурі суспільства; узгодження й забезпечення руху економічних інтересів; розв’язання суперечностей; формування “поля” взаємодії між механізмом дії і механізмом використання економічних законів.

Реалізація цих функцій в економічній практиці відбувається на основі таких основних принципів формування і функціонування господарського механізму, як: ефективність, збалансованість, системність, соціальна спрямованість.

Діалектика механізму господарювання полягає в тому, щоб розкрити його суттєвий зміст і відповідно до цього вдосконалювати форми його прояву.

Отже, структура механізму господарювання зумовлена його об’єктивною природою і виробничими відносинами з їх глибинною сутністю — пануючим типом власності й адекватними економічними законами. Домінантою виведення структури механізму господарювання є економічні закони, форми прояву яких і утворюють його елементи з їх взаємозв’язками і взаємообумовленістю.

Організаційно-економічні форми об’єктивно визначені як можливості. Визначаючись своєю об’єктивною природою, вони в той самий час є результатом суб’єктивної діяльності. З цієї точки зору організаційно-економічні форми виступають і як форми використання економічних законів.

№42. Державне регулювання економіки — це система заходів держави у вигляді, яких вона може впливати на соціально-економічному розвитку суспільства. Основні методи державного врегулювання поділяються на : непрямі( економічні) та прямі адміністративні. Непрямі: Сучасна ринкової економіки регулюється з допомогою економічних (непрямих) і адміністративних методів. При мінливому їх конкретному співвідношенні завжди переважають економічні методи, оскільки де вони сковують свободу підприємництва, носять руйнівного характеру надають що регулює вплив на економіку через стимулювання чи гальмування діяльності суб'єктів ринку. Змінюючи ставку кредиту, відсоток за депозитними вкладами, норму обов'язкових резервів банків, проводячи операції у ринку, держава впливає на величину інвестицій, виробництво і і зайнятість населення, динаміку цін. У разі спаду виробництва держава застосовує методи, стимулюючі економічну активність. І, навпаки, при «перегрів» економіки вводить економічні заходи, які знижуватимуть цю активність.

До економічним методам, передусім, ставляться: грошово-кредитна і фінансова політика.

Прямі:До адміністративним методам регулювання економіки відносять такі заходи, як заборона, дозвіл, примус.

Заборона — це заборона будь-якої діяльності, визнання суспільно шкідливим саме виробництво будь-яких товарів та послуг або його технологій. Наприклад, з метою забезпечення безпеки чи з інших причин держава має заборонити проходження через її територію персони нон-грата й переробку інших держав.

Дозвіл — це добровільну згоду, видане в письмовій чи усній формі суб'єктом управління. Держава дає дозволу ведення багатьох видів економічної діяльності, експорт нафти й імпорт низки товарів.

Примус грунтується на застосування заходів покарань порушення встановлених доз. Наприклад, при невчасної сплаті податків стягуються штрафи.

Адміністративні методи регулювання використовуються часто під час вирішення питань охорони навколишнього середовища, забезпечення безпеки країни й т. буд. Їх використовують розробки стандартів, нормативів, і навіть під час здійснення контролю над дотриманням.

№43. Капіталістичний спосіб виробництва почав зароджуватись у надрах феодалізму.Капіталізм виник і розвинувся на базі простого товарного виробництва, насамперед на базі міського ремісництва.Важливу роль у виникненні капіталізму виконав купецький капітал. Купці в ряді випадків безпосередньо підкоряли собі працю багатьох ремісників, які з часом перетворювались у найманих працівників.

Виділяють три основні етапи розвитку капіталістичної економічної системи:

капіталізм вільної конкуренції ;

монополістичний капіталізм;

фінансово-монополістичний капіталізм.

Суть: Нагромадження капіталу і розширене відтворення капіталістичних відносин зробили буржуазну епоху періодом небувалого розвитку й зростання матеріальних і людських продуктивних сил, постійних переворотів у техніці та організації виробництва, які супроводжувалися неухильним зростанням капіталістичного усуспільнення, а також поглибленням спеціалізації і кооперації праці. Разом з розвитком матеріальної бази виробництва відбуваються якісні зміни і в головній продуктивній силі суспільства— людині. Замість закріпачених, нездатних до свідомих політичних дій на захист своїх інтересів селян капіталізм створив високоорганізовану нову соціальну силу — найманих працівників.

№44. У світі налічується понад 130 країн, що розвиваються. Найбільша їх кількість розташована в Африці — понад 50; в Азії та Латинській Америці більше ніж по 30 таких країн.

Сучасне трактування поняття “країна, що розвивається” ґрунтується на інших критеріях. Одним з головних є рівень розвитку товарно-грошових відносин. А тому до країн, що розвиваються, сучасне їх трактування відносить також ряд східноєвропейських та азіатських країн.

Необхідно чітко зрозуміти, що в економіці зазначених країн функціонують дві підсистеми виробничих відносин: неринкова (традиційна) і ринкова. Історичний вектор їх співіснування визначає ринкова підсистема, яка поступово витісняє неринкову.

Особливістю ринкової трансформації економіки країн, що розвиваються, є те, що ринкові перетворення здійснюються за умов співіснування таких укладів та їх перехідних форм, які не були відомі в минулому всім сучасним промислово розвинутим країнам (наприклад, общинний, патріархальний уклади). З іншого боку, формування ринкових відносин відбувається в цих країнах за специфічних умов: загальна техніко-економічна відсталість; специфічне місце в міжнародному поділі праці та ін..

№45. Перехідна економіка постсоціалістичних країн належить до її реформаторсько-еволюційного типу. Це передбачає необхідність свідомого регулювання перехідних процесів з боку суспільства. Суспільство вибирає насамперед кінцеву мету трансформації економіки, що здійснюється протягом перехідного періоду. Такою метою є перехід до соціально орієнтованої змішаної економіки.

Термін “змішана економіка” не дістав поки що однозначного трактування. Існує декілька підходів до його визначення, але жоден з них не є вичерпним. Кожен з підходів дає уявлення про певний “зріз” зазначеної категорії, а тому повне визначення поняття “змішана економіка” можна дати лише у вигляді відповідної сукупності “зрізів” сторін, які і становлять змішану економіку.

Одна зі сторін змішаної економіки характеризує її з позицій поєднання різних форм власності. Погляд на змішану економіку з цього боку є найбільш поширеним. З іншого боку, змішану економіку часто визначають і як таку, що поєднує в собі ринковий і державний механізми її регулювання. Змішану економіку розглядають також крізь призму співвідношення економічних і позаекономічних основ у структурі сучасного суспільства. Нарешті, існує погляд на змішану економіку як на поєднання, співіснування капіталу приватного підприємництва і соціальності (наявності соціальних гарантій).

Змішаність економіки характеризує не лише наявність різноманітних структурних елементів, але й утворення конкретних форм їх поєднання та існування.

№46. Світове господарство являє собою сукупність взаємопов'язаних національних економік, які взаємодіють на основі міжнародного поділу праці. У межах світового господарства діють і розвиваються міжнародні економічні відносини.

Світове господарство формувалось протягом багатьох століть. Спочатку воно виникає у формі торгівлі між країнами-сусідами. Потім вона значно поширюється, а після зроблених людством великих географічних відкриттів XV - XVI ст. міжнародна торгівля відіграє надзвичайно важливу роль у розвитку багатьох країн світу. Світове господарство має певну структуру. Вона формувалась протягом багатьох століть. У сучасних умовах ця структура достатньо складна й характеризується наявністю цілої низки суперечностей, що притаманні міжнародним економічним відносинам. Як найважливіші структурні елементи світового господарства слід виділити національні економіки країн світової співдружності. Вони відрізняються одна від одної цілою низкою особливостей, але визначальною ознакою їх групування є рівень економічного розвитку. За цією ознакою виділяють три великі групи країн: високорозвинені країни; країни, що розвиваються, і, нарешті, країни з перехідною економікою.

№47. Основними формами міжнародних економічних відносин, через які здійснюється функціонування системи світового господарства, є:

• міжнародна торгівля товарами,

• міжнародна торгівля послугами,

• міжнародна міграція робочої сили,

• міжнародна міграція капіталу,

• міжнародні валютно-фінансові відносини,

• міжнародні кредитні відносини,

• міжнародні науково-технічні відносини,

• міжнародні інтеграційні процеси та інші.

Однак, чіткого, єдиного та точного розмежування форм міжнародних економічних відносин не існує, адже існує безліч змішаних форм (так званих «субформ»), які включають елементи двох і більше форм. Тому відношення такої «субформи» до якоїсь із «чистих» (основних) форм є дуже умовним, і відбувається за домінуванням ознак певної однієї з цих основних форми.

№48. Охоплюють не якусь одну країну або групу країн, а планету в цілому. Виникла навіть самостійна галузь знань - глобалістика, яка вивчає найзагальніші планетарні проблеми сучасного й майбутнього розвитку людської цивілізації.

До глобальних проблем відносяться такі, що відповідають кри­теріям, перерахованим у схемі

За переліченими ознаками глобальні проблеми поділяють на три сфери дії.

Сфера 1. Взаємодія природи й суспільс­тва. До проблем цієї сфери відносяться: а)надійне забезпечення людства сировиною, енергією, продовольством; б)збереження навколишнього середовища; освоєння ресурсів світового океану; г)оволодіння космічним простором тощо.

Сфера 2. суспільні взаємовідносини. Найважливіші проблеми цієї групи: а)відносини між , державами різних соціально-економічних устроїв; б)подолання економічної відсталості багатьох країн світу; в)локальні, регіональні та міжнародні військові, національні та релігійні конфлікти; г)відвернення загрози ядерної війни.

Сфера 3. Розвиток людини. Тут справу маємо насамперед: а)з демографічною проблемою; б)з проблемою сучасної урбанізації1; в)з проблемою пристосування до умов природного й соціального середовища, яке постійно змінюється під впливом НТП; г)з проблемою боротьби з епідеміями й тяжкими захворюваннями тощо.

Класифікація глобальних проблем за сферами дії не означає, що вони відокремлені одна від одної. Кордони між сферами часто мають умовний характер. Усі глобальні проблеми тісно між собою пов'язані, більш того, зумовлюють одна одну, тому що, як правило, мають одні витоки, тобто причини виникнення.

• №49. Екологія: деградація земель — екологічні проблеми сучасності — озонові діри — парниковий ефект — проблема регулювання промислових викидів — проблеми руйнування екосистем — екологічні лиха — проблеми геоактивності — проблеми геліоактивності — проблеми світового господарства

• Економіка: Вичерпання факторів виробництва — глобальна конкурентноспроможність — економічна парадигма — Інтеграція та дезінтеграція господарських ринків (інтеграційні утворення в Європі, Азії, Америці) — затратні виробництва — нові моделі економічного розвитку — перерозподіл блага між традиційними та новими економіками — Ресурсний потенціал сучасної цивілізації — Сталий розвиток

• Енергетика: Енергетична криза — проблема безпеки АЕС, нових енергоблоків та наслідки виведення АЕС з експлуатації — Аварії на атомних електростанціях (Японія, 1997, 2011)

• Здоров'я: контроль народжуваності та демографічні програми у країнах, що розвиваються — СНІД — старіння людини — санітарно-ветиринарний контроль проти пандемій та їх загроз (грип пташиний, грип свинячий)

• Космос та космічні технології: космічне сміття та забруднення космосу — Ноосферно-космічна цивілізація

• Озброєння: контроль озброєнь — контроль атомних технологій («Атомний клуб»)

• Природа: межі розуміння природи — самозародження речовини

• Політика: взаємопристосування господарських механізмів та інституціональних структур на міждержавному і міжнародному рівнях — гармонізація національної й міжнародної економічної політики — уніфікація господарського законодавства

• Промисловість: Постіндустріальна модель розвитку — Третя промислова революція

• Суспільство: гіпотеза другого демографічного переходу — експорт демократії — зближення націй (асиміляційний характер глобалізації) — перенаселення — продовольча проблема — соціально-економічний розвиток — цивілізаційний розвиток — технологічна революція

• Технології: інформатизація (у глобальному вимірі) — машинна ера — обмеженість сучасних технологій — технологізація.

№50. Конкуренція (від лат. "concurentia", що означає змагання, суперництво) є боротьбою між відособленими суб'єктами ринку за найповнішу реалізацію своїх інтересів, насамперед економічних. Це співвідношення взаємозалежності та економічного суперництва між суб'єктами ринку. Його найхарактернішими рисами є повна господарська відособленість кожного власника товарів, залежність становища як покупців, так і продавців від рівня ринкової ціни, неможливість кожного окремого суб'єкта ринку вплинути самостійно, без взаємозв'язку з іншими, на рівень ціни. Тому об'єктивним наслідком такого співвідношення суб'єктів ринку є лише опора кожного з них на власні сили, прагнення якнайповніше реалізувати свої інтереси, досягти максимальної вигоди. В цьому і проявляється економічна суть конкуренції.Для здійснення конкуренції потрібні певні умови. По-перше, наявність на ринку певної кількості економічно незалежних виробників товарів або ресурсів та їх споживачів. По-друге, свободи вибору господарської діяльності виробників і покупців при встановленні господарських зв'язків. По-третє, можливість доступу до ринку будь-якого суб'єкта ринкових відносин. По-четверте, наявність достатньої кількості вільних економічних ресурсів, які можна використати для збільшення виробництва тих чи інших товарів. По-п'яте, наявність у кожного учасника конкуренції повної інформації про кон'юнктуру ринку.

Види конкуренції:

• цінова — конкуренція, що здійснюється через зниження цін;

• нецінова — конкуренція, здійснювана через підвищення якості товарів, їх надійності, збільшення термінів служби, підвищення продуктивності, поліпшення умов реалізації за незмінних цін;

• чиста (ідеальна, досконала) — конкуренція, на ринку з багатьма продавцями та покупцями тотожного, взаємозамінного товару, коли жоден із продавців чи покупців не здатний відчутно вплинути на ціну чи обсяги продажу;

• недосконала — конкуренція, коли ринок не здатний виконувати свої функції, внаслідок чого, наприклад, окремі виробники мають змогу контролювати ціни й обсяги продажу продукції, яку вони виробляють;

• монополістична — конкуренція, яка має місце на ринку з багатьма продавцями і покупцями та значною кількістю товарів, що реалізуються за різними цінами;

• олігополістична (грец. oligos — мало) — конкуренція, на ринку з небагатьма великими продавцями товарів, здатними суттєво впливати на ціни реалізації цих товарів; модель ринкової структури, за якої небагато великих фірм монополізують виробництво і реалізацію основної маси товарів.