Архив2 / курсовая docx525 / kursova_324
.docxПЛАН
Вступ
1. Виникнення Кирило-Мефодіївського товариства, його засновники і учасники
2. Основні ідейні напрямки Кирило-Мефодіївського товариства
в його Статуті та інших документах
3. Микола Костомаров – піонер української політології
4. Політичні ідеї М. Драгоманова
5. Революційно-демократичні, політичні погляди Т. Шевченка й І. Франка.
Висновки
Список використаної літератури
Виникнення Кирило-Мефодіївського товариства,
його засновники і учасники
Товариство виникло в кінці 1845 — на початку 1846 року і проіснувало, за оцінками істориків, не більше п’ятнадцяти місяців.
Його засновниками були, як прийнято вважати, чиновник канцелярії генерал-губернатора М. Гулак, ад’юнкт Київського університету М. Костомаров та студент цього ж університету М. Білозерський. До товариства також приєдналися поет Т. Шевченко, вчителі П. Куліш і Д. Пильчиков, студенти університету О. Навроцький, О. Маркович, І. Посяда, Г. Андрузький і О. Тулуб, поміщик М. Савич.
Кирило-мефодіївці були спадкоємцями ідей декабристів і, у першу чергу, Товариства об’єднаних слов’ян. Це яскраво підтверджує програмний документ Кирило-мефодіївців "Книги буття українського народу, де прямо вказується на Товариство об’єднаних слов’ян як на свого ідейного попередника, бо воно теж мало на меті повалення самодержавства, ліквідувати кріпосництво й об’єднати всі слов’янські народи в одну федерацію.
Кирило-Мефодіївське товариство, фактично, не встигло розпочати активної роботи, підготувавши лише ряд програмних документів і визначити основні цілі і завдання своєї діяльності, оскільки було викрите внаслідок доносу студента Київського університету Петрова.
Його учасники були заарештовані і після слідства, що велось в Києві та Санкт-Петербурзі, засуджено на різні терміни ув’язнення і заслано до різних міст Росії. Найважчий вирок отримав Т. Шевченко — його було віддано в солдати і відправлено в оренбурзькі степи із суворою забороною писати і малювати.
Основні ідейні напрямки Кирило-Мефодіївського товариства
в його Статуті та інших документах
Основні політичні ідеї Кирило-Мефодіївського товариства було викладено в його програмних документах, до яких належать "Статут Слов’янського товариства св. Кирила та Мефодія", відозви "Брати українці" та "Братья великороссияне и поляки", "Книги буття українського народу", а також у ряді робіт, що мали своєрідний підготовчий щодо програмних документів характер, у наукових розвідках та літературних творах учасників організації-
Статут Слов’янського товариства св. Кирила та Мефодія (саме таку назву носило товариство) складається з двох частин. Перша — "Головні ідеї" — містить у концентрованому вигляді вихідні положення ідеології та основні цілі діяльності, а друга — "Головні правила товариства" — присвячена визначенню способів та засобів реалізації програмних засад товариства.
Слов’янофільство було досить популярним напрямком політичної думки у слов’янських народі ..
ниження нижчих класів, рівним чином і про повсюдне розповсюдження грамотності".
Просвітництво широких народних мас визнавалось головним засобом досягнення мети, яке ставили перед собою члени Кирило-Мефодіївського товариства. Ця, здавалось би далека від політики, культурно-просвітницька діяльність викликала значні підозри у царських слідчих. Вони ретельно підшивали до справ заарештованих братчиків проекти облаштування народних шкіл, нарівні з революційними прокламаціями та патріотичними художніми творами.
Відозва "Брати українці", відображаючи в цілому ідеї відбиті в Статуті Кирило-Мефодіївського товариства, дає більш уточнене трактування основоположних ідей діяльності братства
У цілому програмні документи Кирило-Мефодіївського товариства носили революційний і визвольний, як в національному, так і в соціальному відношенні, характер з наголосом на використанні просвітницьких, ненасильницьких методів реалізації: "Політична програма Кирило-Мефодіївського товариства, висловлена в ряді документів і творів, була прогресивною і в основному революційною. Найголовніші вимоги її зводилися до ліквідації кріпосництва і самодержавства, визволення і об’єднання слов’янських народів у республіканську демократію, запровадження загальної народної освіти. Однак здійснення програми ліберальна більшість кирило-мефодіївців намічала мирним шляхом. Лише найрадикальніша частина членів товариства (Шевченко, Гулак та ін.) дотримувалась революційних методів боротьби".
Києвоцентричні погляди учасників Кирило-Мефодіївського товариства можна розглянути як своєрідне продовження у XIX сторіччі ідеї Києва "Другого Єрусалиму", що лягла в основу державницьких прагнень гетьманської доби і, навіть, більш давньої — "Андріївської легенди" софійських книжників Києворуської держави.
Микола Костомаров – піонер української політології
Палким патріотом України був також автор центрального програмного документа Кирило-Мефодіївського товариства Микола Костомаров. Він народився 16 травня 1817 року на Воронежчині. Його батько був доволі багатим поміщиком, а мати — кріпачкою. Батько багато уваги приділяв освіті сина. Початкову він отримав у Воронезькій гімназії, 1833-1837 року навчався в Харківському університеті, що був на той час одним з головних духовних центрів України. Тут він знайомиться з українськими письменниками-романтиками, сам активно починає вивчати українську мову і, навіть, писати нею художні твори. Однак головною його пристрастю є історія. Отримавши 1844 року ступінь магістра М. Костомаров на запрошення М. Максимовича переїжджає до Києва на викладацьку роботу в київському університеті. За участь в Кирило-Мефодіївському товаристві він був засуджений на один рік ув’язнення в Петропавлівський фортеці та заслання до Саратова. 1859 він повертається з заслання до Санкт-Петербурга відомим вченим і обирається професором тамтешнього університету. З 1862 року М. Костомаров залишає викладання і повністю присвячує себе науковій та організаційно-просвітницькій діяльності. Помер М. Костомаров 19 квітня 1885 року.
Микола Костомаров увійшов в українську історію як талановитий вчений та як один з ідейних натхненників Кирило-Мефодіївського товариства. Наукова традиція схильна вважати його автором основних програмних документів Кирило-Мефодіївського товариства, у першу чергу, "Книг буття українського народу".
Цей документ написаний у наближеній до релігійних трактатів формі з метою, як пояснював пізніше сам М. Костомаров, зробити його більш зрозумілим для простого народу. Визначаючи головні ідеї на яких базувалась концепція "Книг буття .", Д. Дорошенко зазначав, що "Цей твір перейнятий глибоким євангельським демократизмом, панславістичною тенденцією і підкресленням ідеї національности, овіяної українським месіянізмом".
Євангельський демократизм, звернення до глибинних теоретичних основ ранньохристиянської соціально-політичної доктрини є вихідним пунктом теоретичної побудови М. Костомарова. Він підкреслює, що Бог є один і він один є цар неба і землі. Всі соціально-політичні негаразди, які виявляються в суспільному розвитку є, на думку автора "Книг буття ." наслідком того, що люди відступають від істинної віри та істинного Бога і піддаються впливові лукавого: "Бо єдин єсть Бог істинний і єдин він цар над родом чоловічим, а люде як поробили собі багато богів, тo з тим укупі поробили багато царів, бо як у кожному кутку був свій бог, так у кожному кутку став свій цар, і стали люде биться за своїх царів, і пуще стала земля поливатися кровію і усіватися попелом і костями, і умножилось на всім світі горе, біднота і хвороба, і нещастя, і незгода". Крім Бога ж ніхто не може повелівати іншими людьми — ні царі, ні пани, бо зробив Бог всіх людей рівними.
Будуючи власну історіософську концепцію світової історії автор "Книг буття ." розглядає її як процес усвідомлення народами Божої благодаті, квінте ..... ого життя. Поняття "право" і "закон" він розглядав як генетично пов"язані, але не тотожні інститути; до законів відносив укази уряду Австрії, а також нормативно-правові акти парламенту і Галицького сейму.
Чинну Конституцію Австрії та її правову систему І. Франко влучно характеризував у своїх "Тюремних сонетах", у нарисах тюремного життя ("На дні", "До світла"), а також у сатиричних творах "Дві конституції", "Історія однієї конфіскації" та ін.
Проте І. Франко вважав за можливе використати чинне на той час право для підвищення політико-правової свідомості людей, що сприяло б розумінню необхідності демократичних змін у суспільстві. Він пропонував домагатися від законодавчих органів впровадження прямого й рівного виробничого права, що дало б змогу на першому етапі розширити коло виборців, а на другому — заволодіти політичною владою в країні. Вважав за необхідне утворення соціалістичної партії та завоювання нею більшості місць у парламенті, планував за допомогою парламентської діяльності домогтися радикальних змін у соціальному та економічному житті.
I. Франко погоджувався з тим, що кожна нація має природне право на політичну самостійність, яка можлива також через утворення автономій країв і народностей. Можна припустити, що він схвалив би федеративну республіку, де наявна політична і юридична рівність народів. У реформованому суспільстві, на його думку, держава змінить свою форму, на перший план вийде громадська думка, а інститути держави буде наділено здебільшого виконавчими функціями. Це дало б змогу гарантувати особисті права і свободи громадян.
Список використаної літератури
1. Грушевський М. Історія України Руси: У 10 т. – К., 1998.
2. Гуржій І. Україна в системі всеросійського ринку 60—90-х років XIX ст. К., 1968.
3. Ісасвич Я. Братства та їхня роль в розвитку української культури XVI—XVIII ст. К., 1966.
4. Круглашов А.М. Драма інтелектуала: політичні ідеї Михайла Драгоманова. - Видання друге. - Чернівці: Прут, 2001. - 488 с.; Круглашов А.М. Драма інтелектуала: політичні ідеї Михайла Драгоманова. - Чернівці: Прут, 2000. - 488 с.
07.04.02008 Тимченко Н.В. .....
Політичну мету Кирило-Мефодіївського товариства зрозуміли царські
чиновники, ознайомившись з документами організації. Начальник III
відділу імператорської канцелярії граф Орлов в одній із доповідних
Миколі І писав: "Гулак і особи, які з ним переписуються, за способом
мислення є вороже настроєними до нашого уряду, Малоросію І всі
слов'янські племена вони хибно уявляють собі в пригнобленому і вкрай
бідуючому становищі, виражають найпалкіше бажання спасти особливо
Малоросію від такого становища".
Дуже занепокоїв царських сатрапів рукопис програмного документа
товариства "Закон Божий", або "Книга буття українського народу". Рукопис
був вилучений при обшуку в Миколи Гулака. У доповіді вже згаданого графа
цареві зазначалося: "Цей рукопис під назвою "Закон Божий" написаний
рукою Гулака і містить в собі 109 параграфів найзлочиннішого змісту: в
ньому текстами священного письма, перекручено пояснюваними, і прикладами
з Історії, так само хибно зрозумілими, доводиться, що царська влада
суперечлива законам божеським і людській природі, що люди всі рівні І
повинні управлятись лише старійшинами, що від монархічного правління
походять одні бідування і страждання І що слов'янські племена зможуть
бути у благополуччі тільки тоді, коли над ними не буде жодної
встановленої людьми влади".
Граф Орлов майже точно передав зміст "Закону Божого" у питанні
федеративного устрою Слов'янщини. "Товариство, — писав він у доповідній
цареві, — повинне старатися з'єднати всі слов'янські племена, як то:
південнорусів, північнорусів з білорусами, поляків, чехів із словенцями,
лужичан, шліро-сербів з хорутанами і болгарами... Кожне плем'я повинне
зберігати свою самостійність, мати народне правління, закони і освіту,
засновані на християнській вірі, додержуватись повної рівності між
громадя-' нами. Всі слов'янські племена мають управлятись спільним
слов'янським Собором, що складатиметься з представників всіх
слов'янських племец. Товариство буде прагнути викорінити рабство і всяке
приниження нижчих класів, поширювати свої ідеї через літературу і
виховання юнацтва".
Слідчі органи встановили склад Кирило-Мефодіївського товариства. Воно не
було численним. До нього входили Микола Гулак, колезький секретар;
Микола Савич, поміщик Полтавської губернії, Пантелеймон Куліш,
службовець освіти; Василь Білозерський, учитель; Микола Костомаров,
ад'юнкт Київського університету; Тарас Шевченко, художник; студенти
Олександр Навроцький, Панас Маркович, Іван Посяда, Юрій Андрузький,
колишній професор Чижов.
Підтримували зв'язки з членами Товариства вчитель Чуйкевич з
Кам'янця-Подільського, Боровиковський і Пильчиков з Полтави, київський
чиновник Рігельман; студенти Судовщиков і Загурський та студент Петров,
який став донощиком і продав товариство.
Вважають, що автором "Закону Божого" був Микола Костомаров. На допиті
він говорив, що цей твір польською мовою дістав під час перебування на
Волині; польська мова мака мова мала малоросійські домішки, коли твір переклав, то
помітив, що він перегукувався з поемою Адама Міцкевича "Pielgrzymek"
(Пілігрим); зізнався також, що під час заколоту 1831 р. його
розповсюджували поляки серед українців з метою підбурювання проти влади.
Далі М.Костомаров говорив: "Тримаючи його для себе, я мав необережність
давати його Гулаку, в чому вважаю себе винним".
Микола Гулак на допиті про знайдений у нього примірник "Закону Божого"
відповідав: "Зошит з ліберальними думками, знайдений серед моїх паперів,
написаний моєю рукою, але не мій твір".
Гадаємо, однак, що відмова Миколи Гулака від авторства "Книги буття..."
не що Інше, як прагнення зменшити свою вину перед судом, відвести від
себе головне звинувачення. На це наштовхують також відповіді
М.Костомарова на наступних допитах. В одному із зізнань він переконував
слідчих, що завжди "думав про з'єднання слов'ян, та ніколи не відділяв
цієї думки від другої святої, задушевної — бажання слави і первенства
законному отцю-государю І любимій вітчизні моїй руській. Монархічного
правління я ніколи не заперечував в моєму житті". Чи були ці слова лише
вивертанням від судового звинувачення, чи в цьому є доля правди?
Напевне, і те, й інше мало місце. М.Костомарову 1847 р. виповнилося 30
років. Його погляди, можливо, з деяких питань ще характеризувалися
невизначеністю.
В додатковому показанні 17 квітня 1847 р. М.Костомаров взагалі заявив,
що рукопис "Закону Божого" йому не відомий, він не пам'ятав, звідки його
одержав, "і навіть пригадується, що від самого Гулака, тільки не ясно,
бо потім він захопив список переписаний мною", а раніше, мовляв, "я
сказал нелепость".
Ці зізнання можуть схиляти до думки, що головним автором твору насправді
був Микола Іванович Гулак. На користь такої версії свідчить факт дуже
суворого покарання М.Гулака — ув'язнення в Шліссельбурзьку фортецю, де
просидів понад три роки, а потім під наглядом поліції відбував близько
десяти років заслання в Пермській губернії.
Однак не можна категорично відкидати й авторства М.Костомарова. Такі
ознаки "Закону Божого", як містично-релігійний погляд на історію у
поєднанні з професіональним баченням історичного процесу, є
співвідносними з костомаровськими авторськими рисами. Дуже підкреслений
український патріотизм твору виключає можливість його появи в польському
таборі.
Сто дев'ять параграфів "Книги..." — це розповідь про історію України,
про те, як вона попала в московську неволю, за яке майбутнє слід
боротися. Особливо ідеалізується козацтво. "І день со дня більше росло і
умножалось козачество, І незабаром були б усі на Вкраїні козаками, себто
вільні і рівні, не мали над собою царя І пана, тільки Бога єдиного". Так
само ідеалізовано народний побут України: "І всякий чужестранець,
заїхавши туда, дивувався, що ні в одній стороні на світі не було такого
братства, такої віри, нігде муж не любив так щиро своєї жони, а діти
родителей". Високо оцінені братства при церквах в Києві, Луцьку, Львові.
Зроблено оцінку війни 1648-1657 pp. та рішення Переяславської Ради.ла малоросійські домішки, коли твір переклав, токого національно-визвольного руху на всі наступні 150 років.
"Книга буття..." тезисно започаткувала в українській історіографії низку
концепцій, які більшою чи меншою мірою обґрунтовували в наступні часи:
— концепцію безкласовості українського народу (царі не наші, пани не
наші!), що критикувалися радянською історіографією як концепція
безбуржуазності;
— Ідею слов'янської єдності, якою спекулювали І досі спекулюють
російські "об'єдинителі";
— оцінку вини російського царя, котрий зламав переяславські угоди і
відступив від них;
— пояснення причини занепаду Польської Речі Посполитої тим, що остання
не розуміла потреб України і дбала тільки про своїх панів.
Зазначимо, що в середовищі кирило-мефодіївців було створено чимало Інших
політичних документів. Так, концептуальне значення мала відозва "Брати
українці!", нібито написана М.Костомаровим і вилучена у М.Гулака.
За програмними цілями відозва повторювала "Книгу буття..." Вона так само
висувала Ідею створення слов'янського союзу, в якому би кожен народ
створив свою Річ Посполиту. Такими народами відозва називала москалів,
українців, поляків, чехів, словаків, хурутанш, ілліро-ссрбів І болгарів.
У союзі мав би функціонувати крім власних ще й спільний сейм "для
порішення діл всього союза слов'янського", крім своїх правителів,
"вибраних на года", також правитель над цілим союзом, "вибраний на
года", щоб в усіх річпосполитих були посполита рівність і свобода, а
станів "не було овсі"; щоб приймали депутатами І урядниками "не по роду,
не по достатку, а по розуму І по просвіщеності народним вибором; щоб
віра Христова стала основою закону".
Велике значення мав той факт, що своїми документами кирило-ме-фодіївці
рішуче утверджували нову національну народоназву "українці". В період,
коли царизм почав викидати з політичного вжитку самі слова "Україна",
"український" (наприклад, 1835 р. СлобІдсько-Українську губернію було
перейменовано на Харківську), задекларування етноніма українцї мало
важливе значення для утвердження самобутності народу Цим етнонімом
кирило-мсфодіївці наголошували на самобутності, окремішності українців
як нації. До речі, з цим І досі не можуть змиритися шпсрсько-шовішстичні
сили Росії. І далі на Манежній і Красній площах Москви піднімають
лозунги. "Белая, Малая, Великая Русь єдиная'", безсумнівно, при
зверхності великоросів, з державною мовою великоруською, з культурою
Державіна-Бєлінського-Солженіцина тощо. Кири-ло-мефодіївці кинули цьому
виклик, і кинули його з позицій демократизму, свободи, рівності І
братерства народів.
Публіцистичним пафосом, вболіванням за справи нації пронизане листування
кирило-мсфодіївців. Лист П.Куліша до М.Костомарова 27 червня 1846 p.,
наприклад, пройнятий переживанням за долю української мови: "Ви
говорите, що можна писати на цій мові лише мужицькі повісті. Але ж у Вас
перед очима Шевченко, який виражає на цій мові і псалм Давида, І
почуття, гідні вуст найвищого суспільства... Чому Ви говорите, що в нас,
україноманів, ідеали в голові — мужики, свинари, чумаки і т.п. раби? Я вне мало певної організації. Правда, революціонер Шевченко тут був певною противагою "гуртку вчених мрійників" [15, с. 362 - 363; 29, с. 71-93]. Не зважаючи на те, що книга А. Річицького здобула прихильність радянського парткерівництва, а сам він був більшовиком, пізніше і С. Єфремов, і А. Річицький, і багато-багато інших науковців були знищені в горнилі сталінських репресій.
Відзначимо, що коли українські емігранти часів М. Драгоманова писали українські твори лише для громадян двох імперій, під владою яких перебувала Україна, то емігранти перших десятиліть XX ст. працювали не лише на мешканців етнічної України, але вже й на велику українську діаспору в країнах Америки та Європи.
У міжвоєнний період в зарубіжній українській історіографії Кирило-Мефодіївського товариства особливо треба відзначати праці Дмитра Дорошенка. Д. І. Дорошенко видатний український науковий і політичний діяч. Він входив до Центральної ради, за часів гетьмана Скоропадського очолював МЗС, з 1919 р. на еміграції. Хоча в науковій спадщині Д. Дорошенка ми не знайдемо жодного дослідження власне Кирило-Мефодіївського товариства, але історик завжди цікавився цією проблемою й звертався до неї неодноразово в багатьох працях. Так, історія товариства розглядається в книжках "П. О. Куліш. Його життя й літературно-громадська діяльність" (1918) і "М. І. Костомаров. Його громадська й літературно-наукова діяльність" (1920). Обидві книжки вийшли в Києві, причому остання, коли Д. Дорошенко вже залишив межі України. У цих творах (особливо в книзі про Костомарова) історик дуже докладно подає розгляд діяльності Кирило-Мефодіївського братства, виникнення його ідеології. Він виділяє три основних джерела походження: ідей кирило-мефодіївців: 1) декабризм; 2) польський національний рух; 3) панславізм. Для Дорошенка, як і для багатьох інших українських істориків, Кирило-Мефодіївське братство – це "гурт молодих народолюбців українських", до якого Куліш і Шевченко формально не належали, хоча й були близькими до нього.
У 1920-30-х рр. Д. Дорошенко працював на історичних кафедрах українських вищих навчальних закладів у Відні, Празі, Мюнхені, Берліні, Варшаві. З 1945 і до своєї смерті в 1951 р. Д. Дорошенко очолював Українську вільну академію наук (УВАН). Д. Дорошенко дуже багато зробив для розвитку української зарубіжної історичної науки. Його перу належить одна з кращих "Історій України" – "Нарис історії України", виданий у Варшаві в 1932 - 1933рр. Цікаво, що, подаючи тут історію Кирило-Мефодіївського братства, Д. Дорошенко вже включає до нього Куліша й Шевченка. Саме воно "не встигло вийти з підготовчої стадії, не встигло ще розвинути якоїсь практичної роботи", як було ліквідоване. Але його ідеї "зазначили головні напрямні лінії українського національного відродження" [8]. Наукова спадщина Д. Дорошенка дуже велика. Його твори були популярні серед українців усього світу. Кирило-Мефодіївське товариство розглядається крізь призму біографії Великого Кобзаря в роботі видатного українського історика-шевченкознавця П. І. Зайцева. Як і Д. І. Дорошенко, Павло Зайцев у добу визвольних змагань українського народу сполучав наукову діяльність з політичною, що не завадило йому активно видавати свої історичні праці, переважно присвячені Шевченку та його сучасникам. У 1918 р. в журналі "Наше минуле" № 1 у Києві була надрукована стаття П. І. Зайцева "Книги битія". як документ і твір". Автор уважно досліджує одне з найважливіших джерел з історії Кирило-Мефодіївського товариства "Книгу буття українського народу". Зайцев зауважує, що довгий час історики дивилися на товариство, "яко зтоваришення якихсь "борців за мрії", наївних юнаків - ідеалістів, в роботі яких не було нічого революційного" [17]. Затвердженню таких поглядів сприяли і брак джерел, і перекручування фактів самими братчиками, які не тільки звужували програму діяльності товариства, а інколи навіть заперечували його існування (наприклад, Костомаров, Куліш). Видобуття секретних матеріалів з архівів III відділення дозволило побачити в членах Кирило-Мефодіївського товариства "наших перших революціонерів-демократів", які протиставили самодержавній російській тирани "свободу віри, вільну конфедерацію народних республік і право кожної нації на незалежне порядкування своєю долею і культурою" [17]. Таким чином, згідно із Зайцевим, Кирило-Мефодіївське товариство постає як організація українських революціонерів-демократів, які прагнуть політичної незалежності України. Такий погляд цілком відповідав умовам часу; коли діячі Центральної ради, обґрунтовуючи право української нації на власну державність історичними прикладами, вважали себе продовжувачами святої справи кирило-мефодіївдів щодо визволення України.
Досліджуючи "Книгу буття українського народу". Зайцев зазначає, що її автором слід визнати М. І. Костомарова. Зайцев погоджується зі львівським професором В. Г. Щуратом про великий вплив на автора "Книги буття" польської революційної літератури (зокрема, творів А. Міцкевича), але твір Костомарова є цілковито оригінальний і містить першу програму політичної самостійності України.