История укр культуры / Середньовічний характер культури Київськ Русі

3

1. Середньовічний характер культури Київської Русі.

Культура Київської Русі – яскраве явище європейської середньовічної культури. Київська Русь залишила помітний слід у світовій історії. Вона проіснувала з IX до середини XIIІ ст. То була одна з найбільших монархій раннього Середньовіччя, яку можна порівняти хіба що з імперією Карла Великого. В часи свого найвищого розквіту вона простягалася від Чорного до Балтійського моря і Льодовитого океану, від Закарпаття до Північного Передуралля та Волго-Окського межиріччя.

Київська Русь підтримувала політичні, економічні й культурні відносини з ближніми і далекими сусідами. Київська Русь була могутньою державою середньовічної Європи, яка відігравала велику роль як в історії східнослов’янських народів так і в світовій історії. Утворення великої і сильної Давньоруської держави сприяло суспільно-економічному, політичному і культурному розвитку східних слов’ян, значно посилювало їх у боротьбі з зовнішніми ворогами.

Традиції Київської Русі виявилися настільки живучими й міцними, що дійшли до наших днів, здобувши нове життя в матеріальній і духовній культурі українців, росіян і білорусів.

Київська Русь була була ранньофеодальною державою, виробничу основу якої становило землеробство. Древньоруська держава не була однорідною у розумінні соціально-економічного ладу і культури. В одних районах — у Подніпров'ї, Новгородській землі процес феодалізації йшов інтенсивніше, в інших — пережитки патріархально-родових відносин зберігалися довше. Це накладало певний відбиток на розвиток культури Древньої Русі. Однак були загальні тенденції в розвитку самобутньої культури Древньоруської держави. Вони полягали в тісному зв'язку з культурними традиціями землеробських скіфських, а потім ранньослов'янських племен, у взаємодії древньоруської культури з культурою сусідніх народів, у становленні в межах Древньоруської держави єдиної древньоруської народності. Високий рівень культури, досягнутий в Древньоруській державі, спирався на тривалий попередній процес розвитку культури східних слов'ян. Піднесення древньоруської культури заклало міцні підвалини для розвитку в подальшому культури російського, українського і білоруського народів

Сплав досягнень тодішньої світової культури (від творів Арістотеля до засобів кладки кам'яної арки) та успіхів язичницької культури породив самобутній характер руської культури.

Самобутність виявляється в приматі естетичного чинника над філософським. Згадаємо, що Русь до XVII ст. не знала шкільної філософії, а тому не дала таких творів, як "Джерело знання" Іоанна Дамаскіна (близько 650—749) у Візантії або "Сума богослов'я" Фоми Аквінського (1225—1274) на серед; Середньовічному Заході, що підбивали б підсумки смислового змісту цілої епохи.

Друга риса древньоруської культури і в Київській Русі, і в Московській Русі — це релігійність, тобто можна говорити про те, що древньоруська культура — це культура релігійна. В той час, коли в Західній Європі відбувалася криза Реформації, сфери буття українця і росіянина були пронизані православним релігійним впливом і багато в чому визначалися ним. На Русі виникають цілі міста — пам'ятки православного мистецтва, про які сучасна людина може говорити як про міста-заповідники: Київ, Вишгород, Переяслав-Хмельницький (Україна) Суздаль, Ростов Великий, Переяслав-Залеський, (Росія) та ін. Наші храми монументальні й веселі, прикрашені. У них навіть є якийсь елемент Сходу, або, точніше, елемент веселої краси: православне християнство — найвеселіше християнство. Католицькі храми суворі в своїй грандіозності. Руські храми завдяки світлому, яскравому, сяючому іконостасу, завдяки людяному устрою простору, його космізму і золоту вогню просто красиві і світлі.

І, нарешті, характерною рисою древньоруської культури є двовір'я — поєднання християнської віри і попередніх язичницьких звичаїв. Справді, тому що язичництво було роздробленим, Володимиром знищив його напрочуд мирним шляхом. Всі древні боги і відійшли, а от язичництво в землеробських і побутових моральних формах живе й до цього часу.

Древньоруська культура, головний осередок якої — Київ, за своїм походженням і характером була європейською культурою, також зазнала значних впливів культур Сходу. Древня Русь у X — XII ст. підтримувала різнобічні зв'язки з багатьма європейськими і східними народами та країнами, і цим пояснюється стрімкий злет її культури. Безперечно, найбільш важливими і плідними були зв'язки Київської Русі з Візантією, яка в той час виступала світовим культурним центром і спільним джерелом культурних впливів. Засвоюючи більш розвинену візантійську культуру і через неї—досвід і надбання європейської і частково східної культур, культура Київської Русі виявила і яскраву самобутність. Про це свідчить оригінальна література Київської Русі, наприклад "Слово о полку Ігоревім"— твір, що не має прецедентів у візантійській літературі і відрізняється від західних епічних творів.

Своєрідністю відзначені також архітектура й інші мистецтва Київської Русі. Безперечно, Софія Київська немислима без Софії Константинопольської, разом з тим вказує і на відмінності двох культур. Константинопольська Софія май: форму базиліки з одним величезним куполом, Київська —щ форму хрестово-купольного храму з малими куполами навколо центрального купола і багатокуполове завершеннями характерне для древньоруського стилю. До оригінальних рис Київської Софії слід віднести також відкриті аркади-галереї широке використання поряд, із мозаїкою, фрески, розпису храму, наявність світської тематики у фресковому живопису. В XI—XII ст. стольний град Русі підтримував доволі широкі відносини і зі східними сусідами, і з країнами Центральної та Західної Європи.

Древньоруська держава посідала важливе місце в політичному житті всього континенту, про що, зокрема, свідчать розгалужені династичні шлюби великих київських князів. Досить згадати, що Ганна, дочка Ярослава Мудрого, стала королевою Франції і брала участь у правлінні країною. Зберігся лист папи Миколи II, написаний ним до Ганни в 1059 р., в якому він хвалить її доброчесність, розум і радить виховувати синів у чистих правах, підтримувати короля в його турботах про державу.

Значний авторитет Древньоруської держави в європейських справах зумовлено і тим, що західні посли, купці, воїни були в той час частими гостями Києва, їх вражали розміри столиці Русі, пишність її палаців та храмів. Відомості, які вони подавали про Київ, узагальнено відображалися в західних хроніках і космографіях. Монголо-татарська навала перервала зв'язки Древньоруської держави із західними країнами, їх було поновлено вже Московською Руссю, хоча і не переривались у Новгорода.

Культура Русі, особливо до її роздробленості, це досить складна картина боротьби старого й зародження нових елементів. У кожній галузі культури спостерігаємо більш-менш усталені залишки минулого, які часто протидіють натиску нового. Особливо яскраво це видно у господарській діяльності русичів. Так, у сільському господарстві старе колективне підсічне землеробство змінюється рільництвом, але мисливство й рибальство зберігають велике значення. Відбувається швидке зростання міст, поселень, проте данина, як початкова форма феодальної ренти, залишається провідною формою надходження прибутків. Розвиваються ремесла, широкого розвитку набуває торгівля, особливо зовнішня. Проте всередині країни господарство ще довго було натуральним.

Культурний розвиток Русі піднявся на новий щабель після прийняття християнства. Разом з ним відбулися якісні зміни в світогляді і побуті русичів; нова релігія широко відкрила двері культурним впливам Візантії в усіх галузях життя; з'явились численні церковні книги тодішньою болгарською мовою, яку добре розуміли на Русі, і цим було покладено початок роздвоєнню між мовою народною, про яку майже нічого не відомо, і мовою книжною. Християнство стало ідеологічним підґрунтям для феодальних відносин, сприяло входженню України-Русі в європейський культурний світ. Однак навіть і після цього Україна-Русь не втратила самобутності, своєрідності в усіх галузях культури.

Церква вперто боролась з віковою традицією української культури. Згодом вона була вимушена пристосуватися, асимілювати язичницькі культи, обряди, побутову культуру, вбираючи в себе їх кращі елементи. У такому вигляді до наших днів дійшли давні звичаї і традиції праукраїнців, пов'язані з християнськими нормами: Різдво всесвіту святкується як Різдво Христове, при цьому готують кутю і дванадцять страв, співають колядки і щедрівки; з церковними святами пов'язані й інші календарні свята українців — Масляна, гаївки на Великдень, свято Купала на Іванів день тощо.