Добавил:
Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:

История укр культуры / СОЦРЕАЛІЗМ

.doc
Скачиваний:
39
Добавлен:
02.08.2013
Размер:
48.64 Кб
Скачать

СОЦРЕАЛІЗМ (20-80-ті роки ХХ ст.)

Маємо підстави твердити, що соцреалізм - також течія модернізму, щоправда вельми специфічна, як, утім, і характерна.

Соцреалізм є частиною ширшого феномену - тоталітарної культури (так само, як, скажімо, і фашистська "залізна романтика" чи офіційне мистецтво сучасних країн ісламського фундаменталізму). У чому ж генеза й механізм функціонування цього феномену? Передовсім треба наголосити, що соцреалізм має дві грані: 1) це мова влади; 2) це масова культура (кіч).

Соцреалістичний (тоталітарний) текст не має автора - у ньому не виявляється структура авторської свідомости. Не має значення, хто написав виробничий роман чи вірш про черговий з'їзд КПСС, автор цього тексту - влада. Це вона засобами мистецтва (зведеними до мінімуму) реалізує свої ідеологеми.

У такий спосіб влада намагається "загнуздати", мітизувати дійсність: підмінити справжню реальність бажаною ,- спочатку в людських душах, а потім і в зовнішньому бутті. Отже, соцреалізм - це культура відчуження особи від реальности та мобілізації емоційної енерґії мас для перетворення світу за рецептами влади. Але для того, щоб тоталітарна культура виконувала покладені на неї функції, влада робить її масовою - зрозумілою і близькою масі. З іншого боку, маса (охлос) з готовністю сприймає тоталітарний міт про наближення світлого комуністичного майбутнього, вбачає у цьому міті обґрунтування слушности своїх сподівань, бажань, своєї ненависти тощо. Тому тоталітарна культура є обов'язково масовою.

Треба визнати, що для утвердження соцреалізму був уже підготовлений сприятливий ґрунт - державною деспотією в Російській імперії та раціоналістично-просвітницькою ідеологією інтеліґенції.

Окремої уваги заслуговує проблема, чому і як, у який спосіб народ перетворюється на натовп, демос на охлос. Під впливом комплексу страху перед особистою цілістю та свободою ( Е. Фром назвав цей комплекс "втечею від свободи"). Людина боїться самостійности та нею спричиненої відповідальности, відчуває духовну неміч шукати істину, самоусвідомлюватися, щоб ставати вільною. Корінь усіх цих бід - духовний інфантилізм суспільства. Інфантильна людина, поставлена перед необхідністю самостійного життєвлаштування, впадає у стан соціяльної тривоги, а відтак часто прагне віддати свою свободу, цілісність, права тоталітарному режимові, розчинитися в соціумі.

Можна виділити такі основні прикмети тоталітарної культури:

1. На противагу індивідуалістичній традиційній культурі вона соціоцентрична - виходить з примату соціуму над особою. Ось промовисті міркування трьох послідовних прихильників такого типу життєвлаштування : "Бути соціялістом - означає підпорядкувати своє "Я" спільному "Ти"; соціялізм - це принесення особистого в жертву загальному" (Геббельс); "Наріжним каменем анархізму виступає особистість, звільнення якої є головною умовою звільнення мас, у марксизмі ж - навпаки" (Сталін); "Единица - вздор, единица - ноль!" (В. Маяковський).

2.Тоталітарна культура - це культура втечі від страху. В інфантильному чи тоталітарному суспільстві людина позбавлена повноти життя (свободи, індивідуальности), тому її мучить неусвідомлена тривога, непевність, безсилля (духовна надщербленість). Діти долають страх через прилучення до страшного і його подолання( приміром, страшилки), у масовій культурі аґресивність знімається через фільми жахів, сексуальна аґресія - через еротику тощо. У тоталітарній же культурі відбувається не подолання неґативних потенцій людини, а їх заборона. У висліді аґресивність і страх раціоналізуються та виливаються в деструктивну соціяльну активність (боротьба з "класовими ворогами", "буржуазним Заходом", природою тощо).

3. Тоталітарна культура є культурою соціяльного титанізму. Це виявляється і в архітектурному монументалізмі, і в гігантизмі у промисовості, у потугах докоріно перетворити людину, природу, село , у культі абсолютних величин (над-вожді, над-герої, над-вороги, над-держава тощо). Корені цієї настанови треба шукати , сказати б, у самоідентифікації соціял-тоталітаризму: і сталінська, і гітлерівська політичні моделі вбачали в собі завершення, мету, підсумок історичного розвитку людства на тій підставі, мовляв, що вони зреалізували соціялістичну ідею. Масова свідомість при цьому трансформується так, що сприймає соціялізм як наступний за капіталізмом етап людської історії. Тоді як насправді соціялізм є реакцією патріярхальних (первіснообщинних та феодальних) форм свідомости на капіталізацію, індивідуалізацію. Тобто "найпередовіша" суспільна модель у суті своїй реґресивна.

4. Тоталітарна культура є перетворена (чи то пак спотворена) рання релігійність з цілком закономірними для неї вождизмом та патріялізмом. Річ у тому, що соціялістична доктрина відкидає людину назад, аж до первіснообщинного світовідчуття, котре наскрізь проймала релігійність. Віра первісної людини зумовлювалася насамперед прагненням притлумити страх виходу з колективістських, патріярхально-родових, общинних відносин до вільного самовизначення особистости у світі відповідальности. Така настанова не дозволяє людині збагнути, що сенсом її життя є насамперед вона сама. А відтак вмонтовує її в систему, де вона (людина) стає засобом для зовнішніх цілей. Цю протиприродню ситуацію вичерпно розкрив, скажімо, М. Хвильовий у новелах "Я(Романтика)" та "Кіт у чоботях". Зрозуміло, що в основі первісної релігійности лежало батьківство, а її основною чеснотою вважалася слухняність. У тоталітарній культурі ці вартості виродилися у культ вождя. Щонайтиповіший приклад:

5. Тоталітарна (соцреалістична) свідомість утопійна. І то вона не будує утопію, а живе у ній: для неї вже стався обіцяний Марксом стрибок із царсва необхідности у царство свободи, закінчилася передісторія і почалася історія. Утопіст не бачить гірших і кращих сторін будь-якого явища, півтонів, для нього існує лише чорне й біле, добро і зло. Він думає не про вдосконалення суспільних відносин, а про одноразову заміну поганих відносин ідеальними. По суті саме тоталітаризм є механізмом мислення утопіста, що передбачає замкнуту світову всеєдність, де немає місця для самовизначення й свободи. Отже, саме утопійне світосприймання породжує тоталітарну свідомість.

Коли утопійні проєти оголошуються реальністю (переходять у доконаний вид), настає постутопія (це і є доба соцреалізму). При цьому окремі шари реальности щоразу зсовуються у майбутнє. Маси повинні уявляти, як буде добре колись: після перемоги революції, після колективізації, індустріялізації, після війни, після побудови комунізму тощо.

Як соцреалізм прийшов у нашу культуру? Збройно придушивши демократичну українську революцію, російські більшовики насадили свою ідеологічну модель і в Україні. Зокрема, вже з початку 20-х років вони сконструювали і почали нав'язувати творчій інтеліґенції свою мистецьку доктрину, що пізніше одержала назву "соціалістичний реалізм". За цією доктриною, нове мистецтво повинне:

1) бути тільки пролетарським, тобто сповідувати урбаністично-індустріальний ідеал і віддзеркалювати погляди, виконувати волю лише "авангарду пролетаріату" - компартії;

2) насамперед зосереджуватися на зображенні процесу механізованої праці;

3) бути масовим - тобто простим, загальнодоступним за формою, повчально-моралізаторським;

4) бути інтернаціональним, тобто проросійсько-антиукраїнським.

Соцреалізм, як і марксизм у цілому, мав дві сторони. З одного боку - сповідував економічний детермінізм і таким чином успадкував риси світосприймання, поетику народницького реалізму з усіма його вадами (схематизм, поверховість відтворення дійсності, нарочита тенденційність з виховною метою, примітивізація та надтипізування характерів тощо). Але то лише оболонка соцреалізму, за змістом, сутністю, - найрадикальніший вид романтизму, що виростає з волюнтаристичного світорозуміння, тобто це вже течія модернізму.

Отож, якщо класичний реаліст свого часу свято вірив, що віддзеркалює об'єктивну дійсність і таки насправді в міру свого таланту та світобачення правдиво відображав бодай оболонкову (суспільно-побутову) реальність, то соцреаліст свідомо творив неправду і підносив її як чистісіньку істину. Його мотивація, напевно, була такою: класики марксизму-ленінізму сконструювали ідеально-досконалий світ - "царство свободи". Але люди детерміновані попереднім примітивним, потворним (у його термінології - "буржуазним") світом чи пережитками того світу. Тому не хочуть зматеріялізувати ідеальний комуністичний світ. Отже, її треба примусити це зробити. Література - один з найефективніших засобів примусу. Чим правдоподібніше письменник це зробить, тим щиріше повірить читач у справжнє існування цього ідеального світу-раю і здійснить чудо - зматеріялізує його (до речі, оте "чудо" "комунізації" людини лежить в основі дослівно кожного соцреалістичного твору).Отже, в системі соціреалізму реалістична манера - лише засіб матеріялізування не справжньої, а тільки бажаної автором (чи владоможними замовниками), ілюзорної реальности (яскравий приклад - п'єса "В степах України" О. Корнійчука ).

Окремо треба наголосити: подібна мотивація була хоч і визначальною, проте не характерною, - так міг мислити лише фанатик, а совєтська дійсність породжувала насамперед праґматичних кон'юнктурників (Іванів Івановичів з однойменної повісти Миколи Хвильового). Вони писали строго за нав'язаною схемою, роздмухуючи навіть інколи у собі квазінадхнення, аби вижити, аби доскочити успіху (пільг, слави, влади). Зрозуміло, фанатична і праґматична настанови химерно перепліталися, спричиняючи моральну, а то й психічну патологію (приміром, психічні зриви Володимира Сосюри та Андрія Головка).

До початку 1930-х років компартія шляхом духовного поневолення та фізичного терору витіснила решту мистецьких течій і на довгі 50 літ нав'язала українським митцям соцреалізм як єдино можливий стиль. Закономірно, кожна чергова політична відлига в СССР супроводжувалася послабленням соцреалізму (початок 1940-х, початок 1960-х), натомість кожний новий наступ комуністичної реакції - його посиленням (1930-ті, 1950-ті, 1970-ті роки).

Серед найпослідовніших соцреалістів у нашомуписьменстві можна назвати Івана Микитенка, Олександра Корнійчука, Петра Панча, Івана Ле, Миколу Шамоту, Юрія Збанацького, Василя Козаченка, Любомира Дмитерка, Якова Баша та ін.

Панування соцреалізму в літературі, мистецтві, загалом духовному житті України призвело до таких наслідків:

1. Цілком відкинуто або докорінно спотворено найвизначальніші традиції української літератури.

2. Знищено найталановитіші мистецькі постаті. Шляхом дегуманізації та деестетизації мистецтво перетворене на антимистецтво. У перебігу майже трьох десятиріч (від поч. 30-х до кінця 50-х) лише такі письменники, як Тичина, Рильський, Сосюра, Яновський, Остап Вишня, Довженко, Бажан, віддаючи сповна кесарю кесареве, долаючи неймовірні труднощі, підтримували власне мистецьку традицію.

3. "Муміїзовано", "заморожено" творчість, силоміць зупинено природний процес руху світоглядово-мистецьких стилів.

4. За найактивнішого залучення літератури здійснено спробу синтезувати новий психологічний тип людини зі спотвореною шкалою морально-етичних та естетичних цінностей ("гомо совєтікус").

5. Насадження антимистецтва спричиняло в масовій свідомості байдужість, а то й відразу до художньої літератури, - української ж особливо, позаяк цілеспрямовано профануючи національні культури, імперія сприяла духовній експансії навмисне менш спрофанованої культури панівної нації.

6. Соцреалістичний стереотип мистецької свідомости став таким стійким, що навіть після офіційного повалення стилю-монстра значною мірою досі продовжує впливати на неї. Ця тенденція виявляється у т.зв. "нацреалізмі", чи "блакитно-жовтому соцреалізмі", коли замість комуністичних ідеалів оспівуються національні, але так само поверхово, схематично, позірно патетично, художньо примітивно.