История укр культуры / Доба культурного національного відродження

Модерністський  період національно-культурного відродження  в Україні охоплює 1890—1914 pp. Цей 25-річний період в історії духовної культури України ознаменувався вагомими досягненнями на шляху формування нової української людини та її самостійницьких прагнень, започаткував нову добу у становленні модерного українства — добу національно-визвольних змагань за незалежну Українську державу.

На  думку Івана Лисяка-Рудницького, згаданий період є “найщасливішим у новітній історії України”, це доба безперервного і всебічного українського піднесення напередодні національно-демократичної революції 1917—1918 pp.

Характерними  рисами модерністського періоду  національно-культурного відродження  були:

1. Виникнення  політичних партій на Заході  та Сході України, які стали  провідниками національного відродження.  У програмах вони проголошували політичні гасла — аж до створення незалежної Української держави.

2. Проникнення ідей відродження у широкі народні маси і формування на цій основі нового типу українського інтеліґента — патріота України.

3. На суспільно-політичній  арені України у цей період  з’являється плеяда видатних політичних і культурних діячів України, провідне місце серед яких посідають Іван Франко, Михайло Грушевський, Юліан Бачинський, Микола Міхновський та інші, творчість і суспільно-політичну діяльність яких було пронизано українською національною ідеєю.

4. Модерністський  період національно-культурного  відродження характерний плідним  розвитком науки, літератури, драматургії,  преси і публіцистики на землях  Західної України, а на Сході  України — копіткою і наполегливою  виховною працею українського театру, який став виразником національних настроїв і почуттів народу України.

Наприкінці 80-х років XIX ст. під впливом Михайла Драгоманова закладалися організаційні основи Українсько-руської радикальної партії, яку у 1890 р. очолили І. Франко та М. Павлик. Українсько-руська радикальна партія розгорнула боротьбу за права і привілеї українців у галузі шкільництва. Вона вимагала відкриття в Галичині українських шкіл та гімназій. Однак ці вимоги не дали бажаних наслідків. Єдиним вагомим досягненням цього періоду був дозвіл на відкриття 1894 р. у Львівському університеті кафедри історії народів Східної Європи, яку очолив М. Грушевський, започаткувавши викладання історії України.

У 1890-х роках на ниві національно-культурного відродження з’явилися нові інтелектуальні та наукові сили. В Україні виникло нове політичне об’єднання — “Національно-демократична партія”. Вона стала провідником політичного життя народу, висунувши програмове завдання, “щоб увесь український народ з’єднався в одноцілий національний організм”.

У 1895 р. Ю. Бачинський — один із активних діячів Українсько-руської радикальної партії — у праці “Україна irredenta” обґрунтовує потребу створення Української незалежної держави. Він доходить такого висновку: “Україна для себе! — От єї клич. Вільна, велика, незалежна, політично самостійна Україна — одна, нероздільна від Сяну по Кавказ! — От єї стяг”. “Україна irredenta” привернула увагу широкої громадськості України, зокрема Галичини. Саме в ній чи не вперше чітко та виразно прозвучала українська національна ідея.

У 90-х роках XIX ст. спостерігається  активізація політичного життя  і на Сході України, де виникають  перші політичні організації, що висувають вимогу боротися за незалежну  Українську державу. Харківський адвокат Микола Міхновський 1900 р. опублікував брошуру “Самостійна Україна”, де було чітко сформульовано державницьку ідею незалежності України від Росії. Будучи студентом юридичного факультету Київського університету, М. Міхновський виявляє ініціативу: в Каневі на могилі Т.Шевченка заснувати таємну організацію “Братство тарасівців”, до якої увійшли б його однодумці. Товариство очолив один із найстарших студентів І. Липа. Політичну програму “Братства тарасівців” було окреслено М. Міхновським у 1893 р. на сторінках львівської газети “Правда”. В ній поставало питання про відновлення національно-державної самостійності України. Цій меті, на думку М. Міхновського, має бути підпорядковано діяльність кожного українського патріота.

В 1897 р. на основі “Братства тарасівців” у Харкові виникла “Українська студентська громада”. М. Міхновський мав на неї великий вплив. Програма й ідеологія нової організації були близькими до “Братства тарасівців”. Пізніше ця студентська організація, яку очолював Д. Антонович, переросла в Революційну українську партію — РУП (1900 р.). Саме для неї М. Міхновський написав програмну брошуру “Самостійна Україна”, вперше опубліковану 1900-го року у Львові. Він закликав усіх патріотів України до боротьби за національне визволення і проголошення незалежної Української держави з такими гаслами: “Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпат аж по Кавказ”. Одночасно М. Міхновський сформулював завдання розбудови незалежної національної держави, використовуючи аргументи міжнародного права, а також політичні та культурні докази. Його виклад вражає силою аргументації, послідовністю і логічністю думок. Він доходить висновку, що державна самостійність — головна умова існування нації, а “державна незалежність є національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин”.

Ідеї  М. Міхновського знайшли підтримку в середовищі української інтелігенції. Кількість його прихильників поступово зростала. Однак у тогочасному українському суспільстві дедалі більше входили в моду соціалістичні ідеї, і вимоги незалежності України видавалися багатьом діячам культури неприйнятними.

Під впливом соціалістів, драгоманівців-федералістів та українофілів-культурників у РУП відбулися розшарування, внаслідок чого більшість 1905 р. зорганізувалася в Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). Водночас відбувався процес консолідації українських ліберальних партій — демократичної (УДП) і радикальної (УРП), які об’єднуються в єдину Українську радикально-демократичну партію (УРДП), що згодом стала основою непартійного Товариства українських поступовців (ТУП). Вона проіснувала до початку революційних подій в Україні 1917 р. Обидві названі партії відхилили гасло М. Міхновського про самостійність України.

Принагідно  слід зазначити, що невелика група прихильників М. Міхновського — Олександр Макаренко і брати Шемети — відколовшись від РУП у 1902 p., організовують Українську народну партію (УНП) суто націоналістичного спрямування. Головною аксіоматичною ідеєю УНП було створення самостійної і соборної Української держави, де б українська нація посіла належне їй панівне місце. Українські націоналісти на чолі з Міхновським вирізнялися тим, що говорили всю правду без жодних компромісів і жодним чином не намагалися виглядати «респектабельно» в очах тодішньої космополітичної та захопленої «прогресивними ідеями» інтеліґенції.

Головні ідеї партії було викладено у своєрідному «символі віри», який був написаний Міхновським і називався «10 заповідей УНП». Перший пункт, котрий відображав головну мету партії, звучить так: «Одна, єдина, неподільна від Карпатів аж до Кавказу самостійна, вільна, демократична Україна — республіка робочих людей». Як бачимо, Міхновський уже тоді боровся не просто за абстрактну «незалежність», але й вкладав у неї цілком конкретний соціальний і політичний зміст. І досі вереск українофобів усіх мастей викликають геть «неполіткоректні» (але цілком зрозумілі з погляду тогочасних реалій) 2-й і 3-й пункти «10 заповідей УНП»: «Усі люди – твої браття, але москалі, ляхи, угри, румуни та жиди – вороги нашого народу, поки вони панують над нами і визискують нас»; «Україна для українців! Отже вигонь відусіль з України чужинців-гнобителів». Звичайно, якщо навіть сьогодні такі позиції викликають у декого істерику, то можна собі тільки уявити, як на це реагував тодішній політичний «бомонд», не кажучи вже про царську охранку.

В 1905 р. М. Міхновський опублікував у Львові проект опрацьованої ним української конституції, вихідним принципом якої є задекларована самостійність України як Соборної держави і державна суверенність українського народу. М. Міхновський залишив глибокий слід у духовній культурі та національно-визвольній боротьбі українського народу за державність і незалежність України. УНП Міхновського — це перша політична партія, яка стояла на чітких засадах українського націоналізму. Партія, яка значно випередила політичну думку свого часу, вказавши українцям єдино можливий шлях їхнього розвитку та уникнення катастрофи, яку їм готувала сліпа віра «демократичних» вождів у пацифізм, вищість соціальних інтересів над національними, можливість автономії України у складі «демократичної» Росії та інші ілюзії. УНП Міхновсього — це яскрава сходинка історії українського націоналізму, яка демонструє високий розвиток націоналістичної ідеї в Україні на той час, розвінчує чимало шкідливих міфів про націоналізм.

У статті, присвяченій пам’яті М. Міхновського, його соратник С. Шемет писав: “Це було велике серце. У нього палав такий вогонь любові до України, що в другій країні він запалив би мільйони сердець бажанням патріотичного подвигу… Найбільшою його заслугою було надання великого творчого розмаху українським національним почуванням… Оце захоплення національних почувань великим, достойним великої нації, ідеалом — забезпечило Миколі Міхновському почесне місце в історії України навіки”.

Ідеї національного відродження та їх втілення

Ідеї  національного відродження у  модерністський період його розвитку проникали в усі сфери духовної культури. Плідно розвивалися наукові  знання. Серед відомих вчених —  професор О. Ляпунов, який впродовж 17 років  очолював кафедру механіки Харківського університету. Він сформулював (створив) загальну теорію сталості руху, написав низку праць із теорії імовірності. Засновником сучасної фізичної хімії став завідувач кафедри хімії Харківського університету професор М. Бекетов. Його праці стали основою нової наукової галузі — металометрії. Видатним західноукраїнським вченим був фізик-експериментатор І. Пулюй. Він зробив низку винаходів, серед яких найвизначнішим для світової цивілізації стало відкриття випромінення, згодом назване рентгенівським. Феноменальним явищем у розвитку точних наук стала наукова творчість однієї з перших жінок-математиків Софії Ковалевської — авторки відомих праць у галузі математичного аналізу (диференціальні рівняння й аналітичні функції), механіки (обертання твердого тіла навколо нерухомої точки) та астрономії (форма кілець планети Сатурн).

Суттєвий  внесок у розвиток біологічної науки  мали наукові праці І. Мечнікова (1845—1916 pp.). Обіймаючи посаду професора  Одеського університету, він створив  першу в Україні й другу в світі бактеріологічну станцію, став одним із основоположників мікробіології і вчення про імунітет. Засновником вітчизняної фізіологічної школи був професор Одеського університету І. Сеченов (1829—1905 pp.).

У галузі гуманітарних наук помітна роль належала працям з історії української мови, літератури та фольклору Павла Житецького (1837—1911 pp.). Це, зокрема, “Очерк звуковой истории малорусского наречия”, “Очерк литературной истории малорусского наречия в XVII веке”. Видатним мовознавцем світу і справжнім патріотом України був професор Харківського університету О. Потебня (1835—1891 pp.).

Чільне  місце в Україні у другій половині XIX ст. посідала художня література, яка визначила розвиток усіх інших  видів духовності українського народу. В цей період відбулося зростання видатних письменницьких індивідуальностей, збагачувалася тематика літературних творів, розширювалося жанрове коло, зростав зв’язок зі світовим досвідом через переклад і художній синтез.

Романтизм як художній стиль у літературі поступово  занепадав. Під впливом філософських ідей гегельянства і позитивізму, а також внаслідок посилення соціальної проблематики в житті тогочасного суспільства письменники звернулися до нового літературного напряму — реалізму.

Одним із перших українських письменників-реалістів був Іван Нечуй-Левицький (1838—1918 pp.), який створив новаторські форми прози, змалював широку панораму соціального буття, подав розгорнуті характеристики персонажів, багатобарвні пейзажі української землі. Увагу митця привертала волелюбна вдача народу, його непримиренність до неправди і зла, здатність постояти за себе. Ці ідеї виразно прозвучали у таких творах письменника, як «Микола Джеря», «Бурлачка», «Кайдашева сім’я». У романі “Хмари”, повісті “Над Чорним морем” письменник звертався до розкриття проблем тогочасної української інтелігенції, порушуючи проблему формування “нової людини”. Ідеї реалізму органічно поєднувалися з тонкою поетичністю і ліризмом, публіцистичністю і філософським узагальненням.

На  відміну від Нечуя-Левицького, талановитий український письменник Панас Мирний не обмежився аналізом соціальної нерівності, а глибоко досліджував психологічний вплив на людину соціальної несправедливості. Тонкий і вдумливий аналіз психології героїв — Чіпки (“Хіба ревуть воли, як ясла повні?”, Івана Ливадного (“П’яниця”), Телепня (“Лихі люди”), Христі (“Повія”) надає літературним творам Панаса Мирного великої художньої вартості.

На  ниві національно-культурного відродження  плідно працював професійний український  театр, основоположником якого вважають Марка Кропивницького — талановитого драматурга, режисера й актора. Він дотримувався переважно традицій “етнографічної драми” (“Дай серцю волю, заведе в неволю”, “Доки сонце зійде, роса очі виїсть”, “Дві сім’ї”, “Олеся”, “Титарівна”). Поряд з Марком Кропивницьким працював Михайло Старицький, автор драматичних творів, пройнятих національним колоритом (“Циганка Аза”, “Ой не ходи, Грицю”, “Не судилося”, “За двома зайцями”).

На новий  шлях вивів українську драматургію  Іван Карпенко-Карий (Тобілевич) — автор драматичних творів, присвячених аналізу соціальної, історичної та інтелектуально-філософської проблематики (“Безталанна”, “Суєта”, “Мартин Боруля”, “Сто тисяч”, “Сава Чалий”). У драматичному мистецтві працювали й інші письменники: Панас Мирний, Борис Грінченко, Іван Франко, Леся Українка. До самобутнього національного українського театру належала ціла плеяда талановитих акторів: Г. Затиркевич, М. Садовський, К. Саксаганський, М. Кропивницький, І. Тобілевич, М. Заньковецька, Л. Ліницька, Г. Борисоглібська та ін.

Формувати національну самосвідомость українців  допомагало образотворче мистецтво, провідне місце в якому належить українській  національній школі пейзажного живопису. Творці пейзажного жанру представляли всі райони України, змальовуючи  у тісному єднанні з природою людину та її трудові будні (“Сінокіс” В. Орловського, “Село взимку” П. Левченка, “Козача левада” С. Васильківського).

На  межі XIX—XX ст. відбувалося творення нових духовних цінностей у літературі, мистецтві, архітектурі, науці. В цей період зростав престиж України у світі. Культура почала функціонувати як цілісна система, де в єдності діяли всі компоненти.

Поруч із реалізмом у літературі утверджувався новий художній метод — модернізм. Його прихильники виступали проти звернення до реалістичних побутових описів, проти захоплення деталізацією робітничої тематики і проголосили аполітичне гасло “чисте” мистецтво. Культура модернізму спиралася на психологізм, зосереджувалась на внутрішньому світі людини та суб’єктивних враженнях героя. Найяскравіше цей підхід простежується у творчості неоромантиків Михайла Коцюбинського та Лесі Українки. Ці митці створили особливий художній світ, що поєднує реальне і міфічне, свідоме і підсвідоме, високий ідеал і похмуру дійсність. Творча еволюція М. Коцюбинського зробила його найкращим представником українського імпресіонізму. Письменник прагнув до створення ефекту єдності словесних, музичних і кольорових асоціацій (новели “Лялечка”, “Цвіт яблуні”, “Intermezzo” тощо.). До найкращих зразків світової літератури належать його новели “Сон”, “На острові”, повість-балада “Тіні забутих предків”.

Захоплення  модернізмом у поезії позначилося  на творчості Миколи Вороного, Григорія Чупринки, Олександра Олеся, групи західноукраїнських поетів “молодомузівців” (П. Карманський, Б. Лепкий, В. Пачовський, С. Твердохліб, М. Яцків та ін.).

Новаторською  формою зображення життя українського селянства характеризуються твори письменників Архипа Тесленка (1882—1911) та імпресіоніста Степана Васильченка (1878—1932). У Західній Україні на цю тему писали модерністи Василь Стефаник (1871—1936 pp.), Лесь Мартович (1871—1916), Марко Черемшина (1874—1927). На Буковині найвидатнішою письменницею цього напряму була Ольга Кобилянська (1863—1942) — соціально-психологічна повість “Земля”. Дуже популярним українським письменником початку XX ст. був Володимир Винниченко (1880—1951). Щоправда, сам він вважав себе комуністом, дотримувався соціалістичних ідеалів, а в українському питанні залишався прихильником федеративного договору з імперським центром.

У модерністський період національно-культурного  відродження продовжувало розвиватися  театральне мистецтво. Плідно і творчо працювала українська трупа Марка  Кропивницького. В 1907 р. Микола Садовський у Троїцькому народному будинку  заснував перший український стаціонарний театр. Тут виступала видатна українська актриса Марія Заньковецька. На західноукраїнських землях продовжував творчу діяльність єдиний український професіональний театр “Руська бесіда” у Львові. Розширився репертуар українських театрів, які були виразниками національних почуттів народу України. У репертуарі українських театрів переважали п’єси І. Франка, Лесі Українки, Г. Ібсена та інших письменників.

У річищі реалістичного напряму розвивалося на початку XX ст. музичне мистецтво. Для активізації музичного життя в Україні важливе значення мало відкриття у Києві 1904 р. музично-драматичної школи, яку очолив М. Лисенко. У 1913 р. її було реорганізовано в консерваторію. У Львові 1903 р. було відкрито перший музичний інститут, якому в 1907 р. присвоєно ім’я М. Лисенка. У цей час плідно працювали українські композитори К. Стеценко (1882—1922), М. Леонтович (1877—1921), С. Людкевич (1879—1979). Світову славу здобула видатна українська співачка С. Крушельницька (1873—1952). Міжнародне визнання отримав київський хор О. Кошиця, у виконанні якого вперше пролунали композиції А. Веделя.

В архітектурі ж стиль модерн (із фран. moderne — новітній, сучасний) поширився вже на початку XX ст. Характерні риси цього стилю — асиметричність планування, використання залізних конструкцій і оздоблювальних матеріалів (наприклад, прикрас із литого заліза), ламаних ліній. Одна з кращих споруд, збудованих у цьому стилі, — Бесарабський критий ринок у Києві (1910, архітектор Г. Гай).

У цей же період робилися спроби поєднати принципи модерну з прийомами народної дерев’яної архітектури і народного ужиткового мистецтва. Такий стиль з’явився у формі дерев’яних хат, національного орнаменту, барвистої кераміки. У стилі українського модерну споруджено будинок Полтавського земства (архітектор В. Кричевський, сучасний краєзнавчий музей). Помітний слід в українській архітектурі початку XX ст. залишив В. Городецький (знаменитий “Будинок з химерами”).

Виразних  національних рис набуло образотворче мистецтво. Продовжував плідно працювати  С. Васильківський, який разом із іншими художниками написав для будинку Полтавського земства три монументальні композиції: “Чумацький Ромоданівський шлях”, “Вибори полковника Мартина Пушкаря”, “Козак Голота”. Над розробкою художніх творів історичної та побутової тематики активно працював І. Їжакевич. Низку високохудожніх творів створив О. Мурашко (1875—1919). Він надавав перевагу неоромантичній історичній тематиці (“Похорон Кошового”) та захопленню тогочасної публіки імпресіонізмом (“Портрет Н. А. Некрасової”, “Дівчина в червоному капелюшку” та ін.). Видатними майстрами на ниві пейзажного, жанрового та портретного живопису стали Іван Труш, Олекса Новаківський, брати Федір і Василь Кричевські. У 1905 р. було організовано Всеукраїнську мистецьку виставку, що продемонструвала духовну єдність західноукраїнських і наддніпрянських митців.

Початок XX ст. представлений видатними художниками, які плідно працювали в галузі модерністського живопису та скульптури — Казимир Малевич, футуристи  брати Бурлюки. Експресіоністичний напрям у галузі живопису розвивали талановиті українські художники світового рівня Олександр Богомазов (малюнок “Львівська вулиця у Києві”, 1914), Георгій Нарбут (“Алегорія на зруйнування Рейнського собору”, 1914).

Найславетнішим  українським скульптором світового  рівня став Олександр Архипенко. Його творчість — одна з найяскравіших сторінок в історії світового модернізму (станкова робота “Людська постать”, 1914). На еміграції Архипенко не поривав зв’язків із українською діаспорою та брав участь у громадському житті. Він майстерно увічнив у камені й металі образи Т. Шевченка, І. Франка й інших видатних діячів України.

Творчість діячів культури України модерністського  періоду національно-культурного  відродження доходила до української громадськості зі значним запізненням або не доходила зовсім унаслідок несприятливих суспільних умов. ХХ століття почалося надзвичайно бурхливо. На противагу грандіозним соціально-історичним потрясінням, які принесло XX ст., подальший культурний поступ було гідно продовжено.

Модерністичні спроби, як і взаємопов’язані з ними процеси, що розвивалися у русі українського реалізму та неоромантизму, було спрямовано на поглиблене розкриття внутрішнього світу людини. У плані посилення суб’єктивного начала модернізм близький до неоромантизму, однак загалом ігнорує притаманну останньому шкалу життєвих цінностей, йому чужа романтична піднесеність. У творчості модерністичного характеру основним стає дослідження внутрішньої індивідуальної свободи суб’єкта на поглибленому ступені його внутрішньої ізоляції, що могло здійснюватися переважно через нову поетику, інколи прокреслювалось самим фактом формального новаторства (М . Семенко).

Філософсько-світоглядні  теорії епохи модернізму

На  формування модерного типу мислення та виникнення модернізму як філософсько-художньої системи безпосередньо вплинули нові інтелектуальні відкриття межі століть: ніцшеанська «філософія життя», теорії еволюції А. Шопенгавера, А. Бергсона, вчення про підсвідоме З. Фройда. Розвиток європейського інтелектуалізму нового рівня поступово спонукав модерну людину до втрати впевненості у цінностях попередньої епохи. Песимістичні настрої стали виразниками духу часу, пізнання бачилось як процес суб’єктивний, а його результати — як надто відносні. На зміну реалістичній та натуралістичній об’єктивності прийшла модерністська художня суб’єктивність. Нові європейські течії та поетичні школи об’єднувала ідея мистецької самодостатності, ідея «мистецтва для мистецтва». Модерністів не цікавив предметний світ, він завжди ними абсурдизувався.

Предтечею нового світогляду був німецький філософ А. Шопенгавер, який заперечував об’єктивне пізнання, піддавав сумнівові можливості людського розуму та позбавляв буття людини логіки та цілеспрямованості. Він стверджував, що людина — це лише носій світу, а світ є нашим уявленням про нього. Він (світ) позбавлений будь-якого змісту, є творінням абсурдної ірраціональної егоїстичної світової волі, залежною від якої споконвічно є людина.

Шопенгавер негативно оцінював можливості індивідуального пізнання, називаючи інтелект другорядним феноменом у порівнянні з волею, яка цілковито незалежна. Проте в інтерпретації волі він робив виняток щодо геніальних осіб, вважаючи їх ясним дзеркалом світобудови.

Шопенгаверівська оцінка геніїв довільно трактувалася в естетиці модернізму, і митці доби «fin de siècle» сповна декларували свою геніальність. Сам німецький вчений вважав, що генії самореалізуються у здійсненні особливих і надзвичайних цілей, які вищі за особистісні, чим і відрізняються від загальної маси.

Другим  важливим чинником переорієнтації світоглядних засад людини кінця ХІХ століття стали твори німецького мислителя  Ф. Ніцше, який визнавав носієм вищих ідеалів надлюдину — сильну особистість, здатну утверджувати себе всупереч обставинам свого буття. Уявлення філософа про життя як вічний рух, постійну плинність визначило його оцінки всіх життєвих процесів як виявів волі до влади. За його визначенням, світом керує воля до влади, яку сильній особистості необхідно використовувати для підкорення життєвого середовища. В ідеалі абстрактну ідею надлюдини спрямовано на подолання порочності людської природи, що викликає зло, біди, заздрість. Саме така особистість відкриє в собі необмежені можливості застосування своєї волі, подолає перешкоди, зумовлені її родовою сутністю, а щоб позбутися родової природи, необхідно відмовитися від норм суспільної моралі, однак не остаточно, а лише замінивши її більш високими цінностями. Надлюдина повинна мати власні цінності, сформовані у великому стражданні, що дарували б їй глибину, тайну, умисел, розум, хитрість, величність.

Ф. Ніцше заперечував співчуття, милосердя, тобто основи християнської моралі. Філософ вважав, що християнський  культ смирення, пасивності засвідчує  порочну схильність людини до залежності і рабства. Він неодмінно ставить людину у центр Всесвіту. Таким чином і з’являється образ людини-Бога, надлюдини. Його теорія викликала різку реакцію, разом з тим ідеї творця «філософії життя» стали надзвичайно актуальними у мистецтві і літературі періоду «fin de siècle». Так С. Павличко переконана, що «масштаби постаті Ніцше — філософа, музиканта, поета й філолога, який справив вплив на ціле ХХ століття, передбачив усі головні течії його інтелектуальної думки, були значно ширші за образ надлюдини чи ідею волі до влади… Його ідеї стали підґрунтям філософського дискурсу модерності».

Визначним теоретиком модернізму був А. Бергсон, наукова доктрина історичної еволюції людства якого мала великий вплив на формування теорії особистості XX ст. В основі його вчення лежить визнання життєвого пориву як особистісного самовияву та основної рушійної сили в історичній еволюції. Вчений стверджував, що допомогти людині зрозуміти ірраціональне життя може тільки інтуїція як імпульс, що виникає у глибині свідомості і призводить до раптового осяяння — моменту пізнання істини. Розмірковуючи над проблемами художньої творчості, філософ доходить висновку, що мистецький світ, створений уявою письменника, хоча і є глибоко суб’єктивним, лише тоді стане зрозумілим іншим людям, коли матиме певні зв’язки з їхніми уявленнями про життя.

Велике  значення для розвитку модерністської прози мала психоаналітична теорія Зигмунда Фройда. Його концепція людини була споріднена з іншими філософськими доктринами ХХ ст. тим, що метод психоаналізу пропонував пізнання внутрішнього єства особистості, пошук таємниць буття у площині її підсвідомого життя. Особливого значення Фройд надавав категорії мистецтва. Мистецтво трактувалося ним як продукт уяви, тому мислителя цікавили проблеми, пов’язані з трансформацією індивідуальної уяви творця у творчість. Він справедливо називав особливим талантом художників їхнє вміння передавати іншим людям картини і враження своєї уяви.