История укр культуры / Еліта

полковника Я. Лизогуба. У цьому універсалі Лизогуб, відкидаючи претенсії решток шляхетських фамілій на відновлення шляхетського права власности на всі земельні володіння, які належали шляхті перед Хмельниччиною, встановлює рівність прав на земельні володіння як для шляхти, так і для козацької старшини. Лизогуб наказував, «жебы ровне и спокойне з шляхтою і всякіе люде, яких хто може, кождіе... в своем ограниченію лежачіе пустуючіе кгрунта посЂдали, розробляли и ку пожитко†своєму, без жодних заводов и турбаціи, приводили, нынЂшним... в ласти войсковой служачим правом». Логічним висновком з цього було зрівняння в правах шляхетського й старшинського землеволодіння, які відтоді зливаються в одну групу нового старшинського володіння на старому шляхетському праві. Джерела нагромадження старшинського землеволодіння в кінці XVII — на початку XVIII ст. були різні. Спадщина, надання гетьманської (або полковницької) влади, нерідко стверджене царською владою, «займанщина» (хутори й «слободи»), «скупля», сплати за борги або за провини, леґації (особливо характерні для монастирського землеволодіння) — ось основні джерела земельного володіння старшини й монастирів. Ці джерела відомі ще з попередньої епохи, але за часів гетьмана Мазепи кількісне зростання кожного з них створює яскраву картину мобілізації землеволодіння. Насамперед надзвичайно збільшується надання маєтків старшині й духовенству (здебільшого монастирям) гетьманською владою або полковниками. На жаль, неможливо дати повну статистичну картину, оскільки багато земельних універсалів не збереглося. Однак уже величезна кількість відомих нам земельних універсалів Мазепи (за приблизними обчисленнями, близько 1000) безперечно свідчить про зростання старшинського землеволодіння. Цікаві дані маємо щодо цього по окремих полках. За матеріялами «Генерального слідства про маєтності» 1729 р., у Чернігівському полку було роздано за Мазепи 48 маєтків, тоді як Самойлович роздав їх там лише 27 (підрахунки М. Петровського). Подібне явище бачимо і в інших полках. Вже в перші дні й місяці свого гетьманування Мазепа видав низку універсалів, які або стверджували старі володіння (це була звичайна форма при обранні нового гетьмана), або створювали нові з фонду так званих «вільних військових» маєтностей, як тих, що були й раніше в безпосередньому розпорядженні гетьманського уряду, так і допіру конфіскованих у родичів та прибічників Самойловича. Щедре роздавання земельних універсалів за перші роки гетьманування Мазепи (1687— 1689) пояснюється головне тим, що новому гетьманові треба було віддячитися своїм посібникам або взагалі забезпечити собі якнайширше коло прихильників серед старшини. Друга хвиля надання земель Мазепою припадає на період 1699—1701 рр. Вона пов’язана була, очевидно, з дальшим зростанням старшинської верстви, яка мала тепер змогу наполегливіше висувати перед гетьманським урядом свої соціяльно-економічні й політичні вимоги, особливо в умовах ліквідації турецької війни і підготови до нової війни — зі Швецією. Нарешті, в третій раз надавання маєтків гетьманською владою посилюється в останні роки гетьманування Мазепи (1706-1708), мабуть, у зв’язку з тим складним політичним та економічним станом, в якому перебувала тоді Гетьманщина, і з зовнішньою політикою Мазепи. Загалом за час гетьманування Мазепи було надано старшині, монастирям і частково великому купецтву сотні сіл з кількома десятками тисяч дворів посполитих. Лише в Лубенському полку Мазепа надав 79 сіл, де в 1729 р. було 4 252 селянських двори (крім того, стверджено було володіння 14 селами, де в 1729 р. лічилося 830 дворів). Особливо щедро надавав Мазепа земельні володіння своїм найближчим прибічникам із вищої старшини. Характерне, з цього погляду, надання Мазепою маєтків полковникові прилуцькому Дмитрові Горленку. Горленко майже щороку діставав від Мазепи нові маєтки: в 1694 р. він одержав села Сергіївку, Ковтунівку і Яблунівку, в 1699 р. — с. Білошапки, в 1701 р. — с. Ярошівку, в 1703 р. — с. Мамаївку, в 1705 р. — села Калюжниці й Попори, в 1706 році — с. Вечорки і, крім того, різночасно ще декілька сіл. Але Горленко не був вийнятком — за ним ішли інші представники старшинської верхівки. Дуже поширюється за часів гетьманування Мазепи «скупля» земель старшиною (і монастирями). В руках старшини були, з одного боку, засоби для цієї скунлі, а з другого боку — та політична й адміністративна влада, яка давала старшині змогу, часто-густо під виглядом купівлі, всякими правдами і неправдами привласнювати собі землі посполитих і козаків. Звичайна формула купчих актів — продаж «вольне, а не примушене» — яскраво свідчить про справжній характер цієї «скуплі». Дійсно, полковник, сотник або «знатний військовий товариш», користуючися своїм багатством і владою, мав повну можливість захоплювати володіння дрібних власників, прикриваючи це нібито «скуплею». Зростання старшинської скуплі мало значення ще й тому, що внаслідок її в руках старшини зосереджувалися великі земельні володіння, які належали їй на праві повної власности, отже, були незалежні від гетьманської або полковницької «ласки військової». Подібне значення мали так звані «слободи» (і взагалі старшинська «займанщина»). Селянство, уникаючи «підданства», змушене було йти на слободи, де воно протягом кількох (звичайно 3—5) років користувалося значними пільгами у відбуванні «підданських» повинностей. У цих слободах осідали також вихідці з Правобережної України, з Білоруси, навіть з Московщини. Коли минали пільгові роки, населення «слобід» потрапляло в повну юридичну залежність від власника слободи. Однак утворення слобід відбувалося в умовах боротьби серед самої старшини за підданські робочі руки. Середня старшина не тільки заздрила старшинській верхівці, що, власне, й мала можливість заводити слободи. Вона добре розуміла, що утворення нових слобід відбувається коштом чималого зменшення її власних «підданих». Отже, політика українського уряду щодо слобід була подвійна. З одного боку, влада не могла заважати дальшому поширенню старшинського землеволодіння та зміцненню економічних позицій старшини. Але, даючи дозвіл на осадження слобід (такий дозвіл був обов’язковий, хоч на практиці це правило часто порушувалося старшиною), гетьманський уряд добре розумів, що утворення нових слобід нерідко шкодило старим старшинським володінням. У зв’язку з цим, в гетьманських універсалах на осадження слобід маємо звичайне застереження, що слобода може бути заселена лише зайшлими людьми, нетяглими, «льозними», «людми заграничнимы, а не тутешнимы малороссійскимы, осЂдлости свои мЂючимы» (універсал 26 квітня 1705 р. городницькому сотникові А. Стаховичу). Але землеволодіння й сільське господарство були не єдиним джерелом фінансового нагромадження козацької старшини. Велику увагу приділяє старшина різним торговельно-промисловим операціям. Торговельна діяльність була добре відома козацькій старшині і раніше, становлячи для неї одне з основних джерел як грошового, так і маєткового нагромадження. Але в кінці XVII ст. створюються більш сприятливі умови для української торгівлі — і зовнішньої, і особливо внутрішньої. Зокрема старшина бере активну участь у зовнішній торгівлі, головне — експортній. Недарма В. Кочубей, спростовуючи чутки про своє багатство, казав: «А що многіе особы розумЂют быти у мене великіе скарби, то тое кладут речь мнЂ тЂсную, не розсуждаючи, же мнЂ не Дали того способу, абы умЂл з скарбу богатитися — волов гона до Ґданска не отправлялем и горЂлок так достатно не робилем, абы разом тридцять або пятдесят куф продати». Величезні прибутки давали старшині різні фінансові операції, зокрема відкуп індукти, а головне «оренди» — горілчана, тютюнова й дьогтьова. У цих операціях брала участь і генеральна, і рядова старшина, і чоловіки, і навіть жінки. Генеральний обозний І. Ломиковський і стародубівський полковий обозний Прокіп Силенко 40 тримали стародубівську (полкову) оренду. Дружина генерального писаря Ганна Орлик 41 мала оренду в Гадячі і зібрала лише з одної ґуральні понад 2 тисячі дукатів. Року 1704 Гетьман надав конотопському сотникові Андрієві Кандибі 42 і знатним військовим товаришам Юрієві Харевичу і Григорію Костенецькому 43 «в арендовое завЂдываніе» горілчані, тютюнові і дьогтьові шийки в м. Конотопі за 4000 золотих. Займалися орендами й багатіли з них і представники дрібної старшини. Кролевецькі козаки, брати Стожки (один з них пізніше був кролевецьким і батуринським сотником) 44 «еще до шведчины» тримали на оренді «городок Остер» (два роки), а далі були орендарями в м. Красному Колядині (один рік) і «нажилисмо на тЂх арендах тисяч вусЂм» (золотих), як писав згодом один з братів. Нарешті, як ми вже бачили, в ці часи старшина, особливо її верхівка, широко розгортає промислове підприємництво як на півдні, так, головне, на півночі Гетьманщини. На ґрунті цих економічних досягнень старшини в кінці XVII — на початку XVIII ст. відбувається процес концентрації великого землеволодіння в руках старшинської верстви. Чимало представників вищої (а почасти і середньої) старшини зосередили в своїх руках великі земельні володіння. Досить згадати імена М. Миклашевського, миргородського полковника Д. Апостола, В. Кочубея, Д. Горленка, чернігівського полковника П. Полуботка, стародубівського полковника І. Скоропадського та багатьох інших. Деякі з них, наприклад лубенський полковник Л. Свічка, почали з незначних чинів і невеликого маєтку, а скінчили величезними володіннями. Від них не відставали і деякі представники середньої, а іноді навіть дрібної старшини. Наприклад, Семен Вакулович 45 почав свою кар’єру мірошником на одному з пирятинських млинів, а закінчив її значним землевласником і довголітнім сотником пирятинським. Такі приклади були не рідкі. Справді, в кінці XVII ст. на Гетьманщині з’являється чимало нових великих землевласників, людей здебільшого без військових заслуг. Саме їх мав на увазі запорозький кошовий отаман Іван Гусак, який писав Мазепі: «Чуємо про таких, в яких і батьки підданих не держали, а вони держать і не знають, що з бідними підданими своїми чинити». Вивчаючи історію великого землеволодіння на Лівобережній Україні в кінці XVII — на початку XVIII ст., помічаємо ще одне й дуже цікаве явище — пересування центрів землеволодіння і торговельно-промислового підприємництва старшинської верхівки з південних полків Гетьманщини на північ. Починаючи з 80-х років XVII ст., великі землевласники південного Лівобережжя або цілком переносять свою господарську діяльність на північ, або, залишаючи за собою південні володіння, набувають маєтки й на півночі Гетьманщини, головне в Стародубівському полку. З давніх-давен маєтки шляхетсько-старшинської родини Сулим були в Переяславському і Київському полках. Однак Федір Сулима і син його Іван за гетьманування Самойловича і Мазепи здобули собі значні володіння ще й у Стародубівському полку 46. Василь Кочубей, володіючи маєтками в Полтавському полку, набуває маєтків у Ніженському й Стародубівському полках. Так само робили Гамалії та інші представники вищої старшини. Що ж приваблювало старшину на північ Гетьманщини? Насамперед те, що північне Лівобережжя мало особливо сприятливі умови для торговельно-промислової діяльности. Сулими, Кочубеї, Гамалії, Ломиковські, Орлики та ін. будували там млини, буди, гути, рудні, широко провадили торговельні й фінансові операції. Була ще й інша причина цього тяжіння старшини на північ Лівобережжя. У південних полках було ще надто неспокійно: часті татарські напади, воєнні тягарі кінця XVII ст., нарешті, часті розрухи й повстання — все це примушувало старшину звертати особливу увагу на північні — «смирнйшіе» полки. Правний характер старшинського землеволодіння яскраво визначається, наприклад, в «універсалі» генерального осаула Андрія Гамалії 47 1689 р. У цьому універсалі (характерно, що форму державноправного акта вжито в приватноправному, суттю своєю, документі) Гамалія дозволяє «нашому (себто своєму) подданому Івану Стеблювскому в нашем же селЂ Серединой БудЂ пофундовать греблю его власним коштом», застерігаючи, «абы в обираню мЂрки (з млина) ни жадного не чинил ущербку». Тимчасом право заведення млина належало державній (до того ще центральній — гетьманській) владі. Процес концентрації старшинських маєтків («добр») йшов у супроводі концентрації урядів, отже, концентрації політичної влади в руках вищої старшини. Маєткове нагромадження, торговельно-промислове та фінансове підприємництво створювали економічну базу для тої політичної ролі, яку грала в цей період старшинська верхівка. Дальший розвиток старшинського землеволодіння неодмінно визначав зосередження в руках старшини політичної влади на Гетьманщині, зокрема урядів — генеральних, полкових, сотенних, що, в свою чергу, поширювало й зміцнювало її економічні позиції. Саме в цей період створюється старшинська аристократія на Лівобережній Україні. Характерно, що на головних урядах, зокрема полковницьких, в цей час довго сидять ті самі особи: Данило Апостол був миргородським полковником з 1682 до 1727 р., Михайло Миклашевський — стародубівським з 1689 до 1706 р., Іван Мирович — переяславським полковником з 1692 до 1706 р., Дмитро Горленко — прилуцьким полковником з 1692 до 1708 р. Це було явищем новим, незвичайним для попередніх часів. Іноді полковницькі уряди фактично передавалися як спадщина від батька до сина. Так було з тим же прилуцьким полковництвом, коли, після смерти Лазаря Горленка (1687) і короткочасного полковництва І. Стороженка 48, цей уряд дістав син Л. Горленка Дмитро; так було і з чернігівським полковництвом (Яків Лизогуб в 1687-1698 рр. і син його Юхим в 1698-1704 рр.). У зв’язку з тим зростає обсяг полковницької влади. Колишній обраний представник полку, полковник стає тепер нібито спадковим господарем свого полку. В універсалі гадяцькому полковникові М. Бороховичу 21 січня 1688 р. Гетьман наказував, «абы кождый ему, пану Мих. Бороховичу, чинил всегда, яко старшому своєму, пристойную учтивость и пошанованье и, подлуг давной войсковой обиклости, належитое отдавал послушенство, знаючи тое, же он, пан Мих. Борохович, мЂет от нас цЂлое и зуполное змицене доброго шановати, а преступного без фолкги карать». Миргородський полковник Данило Апостол писав у 1705 р.: «Яко теды пустовскіе, а иле лежачій добра нЂкому инному в полку нашом належит вЂдати и диспоновати, тылко нам, яко господареви, по милости Божой и рейментарской». Не випадково, що в цей період утворюються і зміцнюються цілі «династії» — полковницькі і особливо сотницькі. Так утворилися полковницькі «династії»: Апостолів — у Миргородському полку (1659-1736), Горленок — у Прилуцькому (1661-1708), Лизогубів у Чернігівському (1687-1704), Жураковських — у Ніженському (1678-1782) та ін. Ще характерніше утворення сотницьких «династій». До них належали: Забіли — в Борзенській сотні (1654-1773), Рославці (1654-1709) і Губчиці (1710-1763) — у Поченівській, Єсимонтовські — у Мглинській (1669-1732), Рубці — в Топальській (1669-1782), Мандрики — у Кобижчанській (1672-1781), Гамалії — в Лохвицькій (1679-1727), Шрамченки — в Олишівській (1680-1773), Петровські — в Городиській (1687-1766), Сторожений — в Ічанській (1687-1752), Троцини — у Срібнянській (1688-1755), Тарновські — у Варвинській (1689-1763), Манківські — у Шептаківській (1692-1777), Селецькі — у Дівицькій (1694-1767), Родзянки — в Хорольській (1701-1760), Костенецькі — в Конотопській (1707-1750), Петроградські в Голтвянській сотні Миргородського полку (1691-1783) та ін. Особливо характерним у процесі консолідації української старшини в кінці XVII — на початку XVIII ст. було юридичне оформлення «знатного військового товариства» 49. Знатне військове товариство існувало на Україні і до Мазепи, але тоді воно ще не набуло юридичного оформлення, було, власне, явищем звичаєвим. Окремі представники старшини, заслужені у Війську Запорозькому, або визначні своїм віком чи майновим станом, чи просто впливом в урядових колах, набували звання (спочатку побутового) знатного (значного) військового товариша. У кінці XVII — на початку XVIII ст. знатне військове товариство стає вже юридично оформленим станом, в руках якого зосереджувалася головна частина старшинського багатства, вся економічна міць старшинської верстви, вся політична сила її. До кола знатного військового товариства входили і старшинські уряди — генеральні, полкові й сотенні. Персонально той чи інший «знатний військовий товариш» міг і не займати в даний момент якогось уряду («знатные особы, которые урядов не имЂют» — 1687 р.). Проте він, і тільки він, завжди був або колишнім вищим урядником Гетьманщини, або ж безперечним кандидатом на вищі старшинські уряди, які здебільшого й не виходять з цього, досить вже замкненого, кола. В кінці XVII ст. зустрічається вже поділ знатного військового товариства на дві групи: знатні військові товариші старші й молодші. Так було під час подорожі Мазепи до Москви в 1689 р. «Старші» знатні військові товариші — це здебільшого колишні полковники або генеральні старшини, «молодші» знатні — здебільшого діти старших знатних військових товаришів або молодші члени тих же старшинських родин, які не встигли ще здобути тих урядів, що їх вже мала група старших знатних військових товаришів. Однак це аж ніяк не зменшувало соціяльного значення і політичного впливу «молодших товаришів». Про це свідчать, між іншим, «Коломацькі статті» 1687 р., де поруч з генеральною старшиною і полковниками підписуються також деякі особи, які не займали на той час жадного уряду (наприклад, Семен та Іван Савичі, сини генерального судді Сави Прокоповича) 50. Саме в ці часи з’являється нова назва, яка визначає цю категорію старшини — «бунчукове товариство». Це й було «знатне військове товариство», звільнене від усяких місцевих (полкових чи сотенних) обов’язків і юрисдикції, яке безпосередньо підлягало гетьманській владі, перебувало «під гетьманським бунчуком» і «обороною», судилося тільки Генеральним судом. Прийняття «під бунчук» бувало і раніше (за Самойловича), але лише за часів Мазепи «бунчукове товариство» оформилося як вищий шар козацької старшини. Крім представників «знатного військового товариства», «під бунчук» приймалися іноді й чужоземні шляхтичі. Так, заможний литовсько-білоруський шляхтич Одорський, який переселився на Гетьманщину під час гетьманування Мазепи (близько 1686-1692 рр.), служив «при бунчюку гетманском» 31. Поруч з тим в полках з’являється «значкове товариство» («под значком полковим»), незалежне від сотенної влади і безпосередньо підлегле владі полковій; воно судиться полковим судом, отже, являє в межах полку упривілейовану старшинську групу. Знатне військове товариство і особливо його верхівка — бунчукове товариство — це була старшинська аристократія Гетьманщини в кінці XVII — на початку XVIII ст., яка концентрує в своїх руках «добра» й «уряди», а разом з тим — всю повноту економічної моці й політичної влади на Лівобережній Україні. У цих колах поступово зростає невдоволення самовладством гетьманів і прагнення обмежити гетьманську владу (Самойловича, а згодом Мазепи), виникають пляни перевороту 1687 р. і змовницькі пляни старшинської опозиції в 90-х роках XVII і на початку XVIII ст.