История укр культуры / Доба культурного національного відродження

Отже, індивідуалістичний, персоналістичний дух літератури межі століть виявив спорідненість із філософсько-світоглядними теоріями цієї доби. Філософські ідеї Заходу, проникаючи в українську національну культуру, асимілювалися у вітчизняному контексті.

Естетика  українського модернізму

Дискурс культури в кінці ХІХ століття був дискурсом народництва. Водночас, назрівали симптоми кризи цього могутнього напряму української культури. Криза народництва й народницької традиції — перша характерна риса українського відродження кінця століття. Друга риса цього часу загалом і передумова модернізму зокрема — проникнення в українську культуру західних ідей. Народництво — центральний термін української інтелектуальної історії, політики й культури. Народництво є політичною ідеологією, бо, як правило, літературне народництво було генетично пов’язане з політичним і у свій спосіб його продовжувало. Також воно є способом художнього існування літератури, стилем або системою стилів; є способом теоретичного осмислення культури, формою її критики, культурним дискурсом. Саме на запереченні цих визначень будувався весь український літературний модернізм. В осерді політичного народництва, як відомо, лежала концепція народу як селянства, її підтримувало багато ідеологів, зокрема Іван Франко, найавторитетніший теоретик політичного, економічного народництва свого часу, а також активний учасник дискусій щодо народництва і модернізму.

Антинародницька реакція в літературі зажевріла ще з пізнього романтизму 60-х років ХІХ століття. Там, де хоч у зародку з’являється гасло «штуки для штуки», там, де в ролі головного читача й адресата висувається інтеліґенція, там, де починаються переспіви й переклади з західних літератур, відкривається естетичний простір для формування художніх принципів та систем іншого, неонародницького спрямування й, відповідно, ненародницького дискурсу. Однак і перекладацтво, й орієнтація на інтелігенцію по-справжньому голосно зазвучали на рубежі століть, коли зміцніла сама інтеліґенція. Саме тоді з’явилися орієнтовані на неї публікації: «Перший вінок» з «Товаришками» Олени Пчілки, оповідання про попівських дочок, сповнених бажання жити по-іншому, Наталі Кобринської, перші повісті та оповідання Ольги Кобилянської, перші вірші Миколи Вороного, драми Лесі Українки. Михайло Драгоманов усією своєю діяльністю так само закладав інтелектуальні підвалини модерного й свідомого антинародництва.

Отже, утвердження народництва майже  точно збіглося з його кризою, як художньою, так і теоретичною. Кобилянська, Стефаник, Хоткевич, Яцків, Грицько  Григоренко у своїх творах виходили за межі традиційної народницької естетики. З’явилася також обережна критика. Так, статті В. Щурата були непрямою критикою народницького ізоляціонізму, яка означила визрівання конфлікту.

Імпресіонізм  не дав забути про себе у новітніх слов’янських літературах. Навпаки, в декотрих із них уже від середини 80-х років XIX ст. на його основі починає розвиватися “модерний” напрям, який у різних народів отримував і різні найменування. Поляки в себе називали нове явище “Молодою Польщею”, росіяни — “символізмом”, а “декадансом” — усі ті, хто йому перечив. “Декадентами” під час сварок між собою часто прозивали один одного навіть самі апологети “модернізму”.

Російський  термін “символізм” скоро прищепився і в решти слов’янських народів, оскільки російська література була в них надзвичайно впливовою. Між тим, слово “неоромантизм”, яке дедалі активніше експлуатується істориками літератури, є не зовсім вдалим визначенням. Слов’янський модернізм на своєму старті містив у собі значно менше світоглядних елементів, ніж добре опоряджений класичною філософією романтизм, і незрівнянно більше, ніж романтики, дбав про естетичну вартість художньої творчості. Тим-то ця виразна акцентуація естетичного аспекту спричиняла в модерністів шанобливе ставлення до різних літературних течій передреалістичної доби.

Український модернізм типологічно споріднений із західноєвропейським, проте має свою художню специфіку. Річ у тім, що в Україні не було такого потужного натуралістичного напрямку, як у Західній Європі. Коли там з 30-х років XIX століття переважав реалізм, в українській, як і в американській, літературі впродовж усього XIX століття домінував самобутній, або народно-фольклорний романтизм. Модернізм у нас органічно виріс із магістральної духовної традиції — «філософії серця». М. Вороний від імені своїх ровесників зважився досить несміливо заявити свої права на мистецтво, на творчість: «хоч трошки філософії, хоч клаптик неба яснів би, того далекого недосяжного неба, що від віків манить нас своєю недосяжною красою». На підставі звернення поета до тогочасної літературної громадськості з’явився альманах “3-над хмар і долин” (1905), котрий був спробою наближення «до новітніх течій і напрямів у сучасних літературах європейських».

Цікаво  відзначити, що традиція народної духовної культури настільки сильна, що вплив народної словесності постійно присутній у літературі, і то однаковою мірою у старій, що й у середній чи новій добі. Попри локальні відмінності українського модернізму від решти європейських течій, спостерігаються також і спільні риси і взаємовпливи один на одного. Таким одним з найбільших синтезів є “Молода муза”. На Західній Україні в перші десятиріччя XX ст. прихильники бельгійської школи символізму організувалися в літературне угруповання під назвою «Молода Муза», мету своєї групи «молодомузівці» визначили в першому номері журналу «Світ»: «Від злиднів і турботних дисонансів най веде нас на сонячні левади, запашні ниви, в світ ясних злотих зір». Повністю розкрити свій творчий потенціал «Молода Муза» не змогла. Через фінансові, матеріально-організаційні труднощі, за умов байдужості значної частини громадянства до національної культури вона проіснувала недовго. Власне, видавництво припинило своє існування вже 1909 року.

Кожен письменник «Молодої музи» репрезентував власну лінію розвитку, пошуки власної концепції, що охоплює сферу ідей і форм. Єдиним, що об’єднувало письменників, було неприйняття старої форми письма.

«Молодомузівці» шукали ці традиції не у стилі побутописання, а спиралися, за словами одного з персонажів повісті М. ЯцкІва «Танець тіней», на символіку козацьких наспівів, містику Сковороди, демонологічний світогляд народу, «п’ятий елемент підсоння і четвертий вимір людської душі». На початку Першої світової війни «Молода Муза» припинила своє існування.

Прикметним  для українського модернізму є його власний погляд на історію. Засадничим тут є положення про те, що людське пізнання повинно спиратися не на раціональну модель, не на логіку думки, як класичний реалізм XIX століття, а насамперед на емоцію й інтуїцію, які респектувалися філософією та естетикою модерну. Звідси походить спокуса ревізувати історію, відкривши у ній новий евристичний потенціал, новий простір пізнання та переоцінки вартостей, запропонувати замість загальновідомої історії факту іншу парадигму – історію душі, більш правосильну у своїй претензії на істинність.

Головним  завданням усіх модерністських течій, під якими назвами і з якими програмами вони б не виступали, була “актуалізація” поетичного слова, відродження його позакомунікативних функцій, насамперед багатогранної функції символу. Цим самим література мала поновно набути свого онтологічного значення. Оцінка естетичної дієвості художнього слова модерністами явно завищувалась, і, як це часто трапляється в історії літератури, спершу думалося, що нове художнє прямування взагалі оновить життя усього людства; та навіть коли великі надії модерністів згодом не справдилися, ніхто не стане сумніватися, що їхня нова діяльність після себе залишила в тій чи тій національній культурі глибокий непроминальний слід.

Явище раннього модернізму, що обіймає останні  роки минулого та перші десятиліття нинішнього сторіччя, є не лише своєрідним, але й у багатьох відношеннях унікальним предметом наукового аналізу. По-перше, український модернізм народжувався непросто, надто суперечливо, важко торуючи собі шлях до утвердження нових естетичних цінностей, і в цьому не можна винуватити лише творців модернізму. По-друге, він, на жаль, так і залишився незавершеним, незреалізованим проектом. Справді визначну роль перших поколінь українських модерністів сьогодні можна було б оцінити в тому разі, якщо б на їх досягнення була оперта творчість наступних літературних поколінь. Але так не сталося. У 1920-х роках в умовах підрадянської України модернізм став фактично забороненим явищем, що підлягало ідеологічно-цензуровому переслідуванню. Попри все, у сучасних дослідженнях, очевидно, годилося б орієнтуватися не на певний ідеальний еталон, як, скажімо, еталон французького символізму, що виріс у зовсім відмінних від українських суспільно-культурних умовах.

Модернізм вніс кардинальні зміни у світовідчування та естетичні орієнтації нового часу. І хоч як би скромно ми не оцінювали значення його українського інваріанту, вказуючи на його “недокрівність” (М. Неврлий) чи риторичність (С. Павличко), слід визнати за ним ту величезну заслугу, що її можна було б кваліфікувати як естетичну революцію. Це утвердження нового естетичного мислення, символічної образності, індивідуально-неповторної візії світу як надзавдання мистецтва. Ішлося про радикальне оновлення моделі національної культури загалом, починаючи від її підвалин, про інтеґрацію в європейський та світовий культурний процес, пошук “культурного самоозначення” (М. Сріблянський).

Таким чином, у ширшому розумінні терміном «модернізм» можна схарактеризувати той значний естетичний, художній перелом, що відбувся в українській літературі на рубежі століть. І тут важать не лише декларації окремих літературних груп, а незворотні зміни в усій естетичній свідомості, у творчості провідних митців доби, всі ті новаторські художні здобутки, що й визначили характер нової літературної епохи. Модернізм, зрозуміло, не можна розглядати поза певною сумою програмових його ідей. Але водночас не можна й обмежитися суто ідеологічними параметрами.

Естетика  модернізму протягом кількох історичних періодів прищеплювалася на українському ґрунті. Проте чи не найбільш яскраво й послідовно її було зреалізовано наприкінці ХІХ та на початку ХХ століття. Модернізм позначив собою зміну естетичних та світоглядних поглядів. Це був етап переходу від старого до нового, етап переосмислення і навіть заперечення минулих змісту і форми та пошуку нових.

Історичними передумовами виникнення модернізму були посилення інформаційного обміну, урбанізація  міст, збільшення міського населення, що призводить до виникнення соціально-політичних рухів, кризові явища в тогочасних імперіях. Виникнення нових політичних течій, філософсько-світоглядних теорій — все це відбувалося на фоні загальноєвропейської кризи духовності. Індивідуалістичний, персоналістичний дух межі століть виявив спорідненість із філософсько-світоглядними теоріями цієї доби. Зокрема, такими, як «філософія життя» Ф. Ніцше і його концепція надлюдини, наукова доктрина історичної еволюції людства А. Бергсона і психоаналітична теорія З. Фройда. Філософські ідеї Заходу, проникаючи в національну культуру асимілювалися у контексті вітчизняних.

Так, унаслідок творчого дискурсу традиціоналістів та новаторів розпочалася епоха українського модернізму — нового художнього принципу XX століття.

Література  та примітки:

1. Бойко О. Д. Історія України. – К.: Академвидав, 2006. – 688 с.

2. Войтюк А. Франкова концепція модернізму // Франкознавчі студії / Ред. кол. – Є. Пшеничний. – Дрогобич, 2001. – В. 1. – С. 69-73.

3. Галич О., Назарець В., Васильєв Є. Теорія літератури: Підручник / За наук. ред. О. Галича. – К.: Либідь, 2001. – 488 с.

4. Голод Р. Іван Франко та новітні напрями літератури // Українська мова і література в школі. – 2006. – № 2. – С. 58–62.

5. Градовський А. Вплив бельгійської школи символізму на становлення українського модернізму // Українська література в ЗОШ. – 2003. -№ 9. – С. 34–38.

6. Грицак Я. Й. Нарис історії України: формування модерної української нації XIX – XX ст. – К.: Генеза, 2000. – 360 с.

7. Єфремов С. Історія українського письменства. – Т. 2. – Мюнхен, 1989. – С. 175–180.

8. Ільницький М. Ранній український модернізм: Польська рецепція // Слово і час. – 2008. – №3. – С. 55–65.

9. Легкий М. Іван Франко і канон українського модернізму // Франкознавчі студії / Ред. кол. – Є. Пшеничний. – Дрогобич, 2001. – В. 1. – С. 83–93.

10. Наєнко М. Модернізм: декларації, маніфести і реальність // Слово і час. – 2003. – №11. – С.3–7.

11. Ортега-и-Гассет, Х. Дегуманизация искусства. Безхребетная Испания. – М.: АСТ Москва, 2008. – 189 с.

12. Павличко, Соломія. Теорія літератури. – К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2002. – 679 с.

13. Пахаренко В. Поетика модернізму, авангардизму, постмодернізму // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2006. – № 2. – С. 50-55.

14. Сарбей В. Г. Національне відродження України. – К.: Видавничий дім «Альтернативи», 1999. – 336 с.

15. Снегірьова В. В. Західноєвропейський і український модернізм: грані зіткнення // Зарубіжна література в навчальних закладах. – 2001. – №11. – С. 14–16.

16. Чижевський Д. Слов’янський модернізм // Слово і час. – 2004. – №6. – С. 53–65.

17. Янів В. Нариси до історії української етнопсихології / Упоряд. М. Шафовал. – К.: Знання, 2006. – 341 с.

18. Яструбецька Г. Модернізм. Авангардизм. Експресіонізм. Кореляційний аспект // Український модернізм зі столітньої відстані: Актуальні проблеми сучасної філології / Збірник наукових праць. – Рівне, 2001. – С. 9–18.

19. Яценко Т. Філософсько-світоглядні теорії епохи модернізму // Українська мова і література в школі. – 2004. – № 6. – С. 57–60.

20. Денисюк І. О. Розвиток української малої прози XIX – початку