* * *

Тема 6: Суб’єкти міжнародного економічного права. Держава як суб’єкт міжнародного економічного права

Методичні рекомендації до вивчення теми:

Міжнародне економічне право покликане регулювати суспільні відносини між різними суб’єктами. Під суб’єктом права взагалі розуміють осіб (фізичних і юридичних), які відповідно до закону наділені здатністю мати суб’єктивні права та юридичні обов’язки, що дає їм можливість брати участь у відповідних правовідносинах.

Що стосується складу суб’єктів міжнародного економічного права, то слід зазначити: єдиного підходу до цього питання немає. Так, згідно з концепцією, яка домінує у вітчизняній юридичній літературі, до суб’єктів міжнародного економічного права належать держави та міжнародні економічні організації. Дещо інший підхід до даної проблеми передбачає зарубіжна доктрина. Так, В. Фікентшер (ФРН) вважає, що було б правильним відносити до суб’єктів міжнародного економічного права не лише юридичних, а й фізичних осіб, а на думку французького вченого М. Беланже, такими суб’єктами є держави, міжнародні економічні організації і транснаціональні корпорації.

Враховуючи предмет міжнародного економічного права (економічні міждержавні відносини), більш правильною вважаємо концепцію вітчизняних учених, відповідно до якої суб’єктами МЕП можуть бути держави та міжнародні організації.

Головним суб’єктом міжнародного економічного права є держава.

До ознак будь-якої держави слід віднести наявність: 1) публічної влади; 2) державного суверенітету; 3) територіального поділу населення; 4) державного апарату; 5) податкової системи; 6) права.

Держави можуть бути різними за своїми соціально-економічними системами, політичним режимом, формою правління та формою державного устрою. Але незалежно від цього кожна з них на основі свого суверенітету має право бути суб’єктом міжнародно-правових відносин і, зокрема, міжнародних економічних відносин.

Розглядаючи правовий статус держави як суб’єкта міжнародного права, зокрема економічного, важливо звернути увагу на таку категорію, як правосуб’єктність держави, що має два прояви: міжнародну правоздатність і міжнародну дієздатність. Міжнародна правоздатність держави – це її здатність мати права і обов’язки з міжнародного права, тобто здатність бути суб’єктом міжнародних правовідносин. Міжнародна дієздатність держави – це її здатність незалежно здійснювати свої суверенні права і нести обов’язки з міжнародного права. Як правило, ці прояви правосуб’єктності держави збігаються, але інколи виникають ситуації, за яких держави як суб’єкти міжнародного права є правоздатними, проте внаслідок певних причин можуть бути повністю або частково недієздатними.

Незалежно від того, хто є конкретним учасником міжнародних економічних відносин, які межі їх компетенції, які виникають при цьому права або зобов’язання, – в усіх випадках єдиним суб’єктом цих відносин виступає держава. Саме вона, як суб’єкт міжнародних відносин і, відповідно, міжнародного економічного права, наділена всім обсягом правоздатності.

Держава може вступати у міжнародні відносини економічного змісту і не з суб’єктами міжнародного права чи міжнародного економічного права. В цьому разі відносини регулюватимуться не нормами міжнародного права або міжнародного економічного права, а нормами відповідних національних правових систем, а також нормами міжнародного приватного права. Такого роду відносини не слід розглядати як відносини міжнародно-правові, міждержавні.

Практика міжнародного співробітництва за участю держав виробила ряд організаційних форм, а саме: міжнародне економічне співробітництво держави з державою; співробітництво держави з міжнародними організаціями, зокрема економічними, на правах повноправного членства; співробітництво держави з міжнародними економічними організаціями на правах асоційованого членства; співробітництво держави з відповідною групою держав; співробітництво держави в рамках міжнародної організації з іншими державами, які є її членами; співробітництво держави через певну міжнародну організацію з іншими державами, які не є її членами.

У міжнародному праві імунітет держави розглядається як принцип, відповідно до якого державі або її органам не може бути пред’явлений позов у суді іноземної держави.

Судовий імунітет полягає в непідсудності держави без її згоди судам іншої держави - над рівним не має юрисдикції. Причини притягнення до відповідальності значення не мають. До держав, як правило, не можуть бути пред’явлені позови у іноземних судах, якщо тільки ці держави з власної волі не підпорядкували себе юрисдикції іноземних судів. У широкому розумінні цей вид імунітету містить:

а) Імунітет від пред’явлення позову в іноземному суді прийнято іменувати судовим імунітетом у вузькому розумінні слова.

Цей вид імунітету означає, насамперед, непідсудність держави Іноземному суду. Кожна держава має право висунути вимогу в суді іноземної держави до фізичної або до юридичної особи, але і пред’явлення позову до держави в іноземному суді, як правило, неможливе, якщо тільки сама держава не погодилася на підпорядкування юрисдикції відповідної держави. Така згода може бути виражена індивідуальним актом, тобто має бути видано спеціальний акт стосовно даного випадку.

б) Імунітет від попередніх дій передбачає, що суд, який розглядає приватноправовий спір за участю іноземної держави, не в праві застосовувати будь-які заходи для попереднього забезпечення позову, тому що такі міри носять примусовий характер. Часто заходи для забезпечення позову розглядаються і приймаються судом ще до порушення і слухання справи за участю держави. У будь-якому випадку, якщо такі міри стосуються держави та її власності (арешт державних рахунків в іноземних банках, опис майна, обмеження права держави користуватися своїм майном і т. ін.), то з огляду імунітету вони недопустимі.

а) Імунітет від попереднього виконання рішення передбачає, що відносно держави та її власності не можуть бути застосовані будь-які примусові заходи для виконання іноземного (арбітражного) рішення органами цієї або будь-якої іншої іноземної держави.

Майновий імунітет означає правовий режим недоторканності власності, що знаходиться на території іноземної держави. Юридичним змістом даного виду імунітету є заборона звернення стягнення і примусового вилучення майна, що належить державі. Власність користується імунітетом незалежно від наявності судового розгляду, навіть якщо знаходиться у володінні особи, що не мас імунітету.

Наявність імунітету в держави означає, що ним наділені зовнішньоторговельні об’єднання, морські пароплавства, в оперативному управлінні яких перебувають державні торговельні судна. Існування принципу роздільної майнової відповідальності між державою і її юридичними особами означає, що за Невиконання зобов’язань перед іноземними контрагентами (фірмами) майнову відповідальність несуть юридичні особи самостійно.

Відповідно до ст. 32 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність», Україна як держава не несе відповідальності за дії суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності, як і вони не несуть такої відповідальності за дії України як держави.

Принцип імунітету держави відображений у внутрішньому законодавстві абсолютної більшості країн світу.    Застосування принципу імунітету держави вважається загальновизнаним у сучасній міжнародно-правовій практиці. Проте, образно кажучи, з тим, щоб будувати міст через річку, згодні всі. А от як його будувати – уздовж річки чи впоперек – думки розділяються. Так і з імунітетом держави – немає єдності поглядів на розуміння обсягу та сфери застосування цього принципу. У доктрині та практиці різних правових систем є дві основні концепції імунітету держави – абсолютного та функціонального (обмеженого).    Згідно з теорією абсолютного імунітету, державний імунітет базується на імперативному принципі сучасного міжнародного публічного права – суверенній рівності держав. Прихильники цієї концепції стверджують, що держава завжди є єдиним суб’єктом, хоч вияв її правосуб’єктності може бути різний. Тому, наприклад, як суб’єкт міжнародного приватного права держава не втрачає властивості суверена (владної особи). Інакше кажучи, з цього погляду держава одночасно може бути у двох іпостасях – носія влади і торгівця.    З огляду на теорію абсолютного імунітету наявні широке тлумачення та застосування імунітету держави. Подання позову до іноземної держави, забезпечення позову і звернення стягнення на майно держави можуть бути вчинені лише тоді, коли є згода на те з боку відповідної держави.

Принцип імунітету держави виник у середньовіччі. Держава, згідно з цим принципом, є «священною коровою». Зазначений принцип тривалий час був панівним у міжнародно-правовій теорії та практиці. Нині коло держав, що визнають домінування цього принципу, звузилося.

Радянський правничий менталітет, який, зрозуміло, не трансформувався з розпадом Союзу, визнає принцип абсолютного імунітету. Правосвідомість продукує постулати – держава не перестає бути сувереном в економічному обороті, вона не відмовляється від нього і не позбавляється його.

Першою спробою міжнародно-правового визначення обсягу державного імунітету була «Брюссельська конвенція для уніфікації деяких правил щодо імунітету державних суден» від 10 квітня 1926 р. (доповнена Протоколом від 24 травня 1934 р.).    У світі досить поширена теорія функціонального (обмеженого) імунітету. Її основний зміст полягає в тому, що держава, діючи як суверен, завжди має імунітет. Якщо держава діє як приватна особа (наприклад, здійснює зовнішньоторговельні операції) та (або) займається іншою комерційною діяльністю, то імунітету вона не має.    Спираючись на зазначену теорію, було прийнято закони про імунітет держави у США (1976 р.), Великій Британії (1978 р.), Австрії (1974 р.), Канаді (1981 р.), Пакистані (1981 р.), Сінгапурі (1979 р.). Відомо, що закони про імунітет на таких самих засадах були прийняті також у Південно-Африканській Республіці (1981 р.) та Австралії (1981 р.). Як бачимо з наведених у дужках років прийняття законів, цю проблему країни світу розпочали врегульовувати не так давно.    Теорія обмеженого імунітету застосовується у судовій практиці Греції, Данії, Італії, Норвегії, Фінляндії, Франції, Швейцарії. На її засадах базується і Європейська (Базельська) конвенція про державний імунітет (European Convention on State Immunity), прийнята 16 травня 1972 р. (набула чинності з 1976 р.). Глава I цієї Конвенції має назву «Імунітет від юрисдикції» і складається з 15 статей.    У Базельській конвенції йдеться про дії не лише комерційного характеру. Конвенція стосується всіх дій приватно-правового характеру. У питанні про невизнання імунітету важлива наявність територіального зв’язку, необхідного для встановлення юрисдикції певної держави.

Конвенція розмежовує публічно-правові та приватно-правові дії. У ній зазначаються випадки, за яких держава не має імунітету, зафіксовано правовідносини, коли імунітет держави зберігається.

Сьогодні в доктрині та практиці різних правових систем відомі дві теорії розуміння імунітету держави: імунітету абсолютного та функціонального (обмеженого). Відповідно до теорії абсолютного імунітету держави імунітет заснований на імперативному принципі сучасного міжнародного публічного права – суверенній рівності держав. Держава завжди є єдиним суб’єктом, хоча вияв її правосуб’єктності може бути різним.

 Тому, як суб’єкт міжнародного приватного права, держава не втрачає властивості суверена (владної особи), а продовжує діяти у цій сфері як суверен, користуючись абсолютним імунітетом.

Згідно з цією теорією має місце достатньо широке тлумачення та застосування імунітету, яке полягає в тому, що заявления позову до іноземної держави, забезпечення позову і звернення стягнення на майно іноземної держави може бути допущено тільки зі згоди компетентної держави. Виникнувши в середні віки, вказаний принцип тривалий час домінував у міжнародно-правовій практиці й теорії. Тепер коло держав, які застосовують його, значно звузилось. Зазначена теорія поширена в Болгарії, КНР, Польщі. Свого часу радянська доктрина, теорія і практика визнавала принцип абсолютного імунітету. Тобто вона виходила із того, що держава не перестає бути сувереном в економічному обігу, не відмовляється від суверенітету і не позбавляється його.

У більшості держав набула поширення теорія функціонального (обмеженого) імунітету. Відповідно до неї держава, діючи як суверен, завжди користується імунітетом. Якщо ж держава діє як приватна особа, скажімо, в зовнішньоторговельних операціях, то в цих випадках вона імунітетом не володіє. На вказаній концепції базується і Європейська (Ба-зельська) конвенція про імунітет держав 1972 р. Конвенція розмежовує публічно-правові та приватно-правові дії держави. Вона містить перелік випадків, у яких держава не користується імунітетом (спори з трудових контрактів, охорони патентів на товарні знаки, щодо нерухомості, відшкодування шкоди та ін.). Не застосовується імунітет щодо контрактів, які повинні бути виконані в країні суду, що розглядає справу; щодо виконання угод комерційного, фінансового, професійного характеру. Імунітет не визнається, якщо держава має комерційну установу в державі суду, який розглядає справу.

Проте імунітет зберігатиметься, якщо правовідносинам з участю держави буде притаманна хоча б одна з умов: 1) другою стороною у спорі є також держава; 2) сторони у письмовій формі спеціально домовилися про визнання імунітету; 3) не-комерційний договір було укладено на території іноземної держави, і він підпорядковується нормам її адміністративного права.

Держава завжди є єдиним суб’єктом, хоча вияв її правосуб’єктності може бути різним.

  Тому, як суб’єкт міжнародного приватного права, держава не втрачає властивості суверена (владної особи), а продовжує діяти у цій сфері як суверен, користуючись абсолютним імунітетом.

Згідно з цією теорією має місце достатньо широке тлумачення та застосування імунітету, яке полягає в тому, що заявления позову до іноземної держави, забезпечення позову і звернення стягнення на майно іноземної держави може бути допущено тільки зі згоди компетентної держави. Виникнувши в середні віки, вказаний принцип тривалий час домінував у міжнародно-правовій практиці й теорії. Тепер коло держав, які застосовують його, значно звузилось. Зазначена теорія поширена в Болгарії, КНР, Польщі. Свого часу радянська доктрина, теорія і практика визнавала принцип абсолютного імунітету. Тобто вона виходила із того, що держава не перестає бути сувереном в економічному обігу, не відмовляється від суверенітету і не позбавляється його.

У більшості держав набула поширення теорія функціонального (обмеженого) імунітету. Відповідно до неї держава, діючи як суверен, завжди користується імунітетом. Якщо ж держава діє як приватна особа, скажімо, в зовнішньоторговельних операціях, то в цих випадках вона імунітетом не володіє. На вказаній концепції базується і Європейська (Ба-зельська) конвенція про імунітет держав 1972 р. Конвенція розмежовує публічно-правові та приватно-правові дії держави. Вона містить перелік випадків, у яких держава не користується імунітетом (спори з трудових контрактів, охорони патентів на товарні знаки, щодо нерухомості, відшкодування шкоди та ін.). Не застосовується імунітет щодо контрактів, які повинні бути виконані в країні суду, що розглядає справу; щодо виконання угод комерційного, фінансового, професійного характеру. Імунітет не визнається, якщо держава має комерційну установу в державі суду, який розглядає справу.

Проте імунітет зберігатиметься, якщо правовідносинам з участю держави буде притаманна хоча б одна з умов: 1) другою стороною у спорі є також держава; 2) сторони у письмовій формі спеціально домовилися про визнання імунітету; 3) не-комерційний договір було укладено на території іноземної держави, і він підпорядковується нормам її адміністративного права.

Як уже зазначалося, коли держава виступає суб’єктом міжнародних економічних відносин з іншими державами або з міжнародними організаціями, то такі відносини регулюються нормами міжнародного економічного права. Водночас вона може вступати у відносини міжнародно-правового характеру з різними іноземними юридичними особами, окремими громадянами інших держав. Відносини, які при цьому виникають, регулюються нормами міжнародного приватного права.

Міжнародне приватне право – це система правових норм, яка покликана регулювати цивільно-правові, сімейні та трудові відносини міжнародного характеру, в яких суб’єктами переважно виступають іноземні юридичні особи, іноземні громадяни та особи без громадянства. Але незалежно від того, які це відносини, якими нормами (чи міжнародного економічного права, чи міжнародного приватного права) вони регулюються, в обох випадках діє принцип імунітету держави. В даному випадку під ним розуміють непідлеглість однієї суверенної держави дії законодавства іншої держави і непоширення на одну державу, її органи юрисдикції (судочинства) іншої держави.

Однак слід підкреслити, що не виключається підлеглість однієї держави юрисдикції суду іншої. Але це можливо лише за умови попередньої згоди відповідної держави. Така згода може бути виражена і шляхом укладення міжнародного договору.

Розглядаючи питання про імунітет держави, не слід робити висновок, що всілякого роду спірні питання, що виникають, не можуть взагалі розглядатися. Відповідні позови до держави, яка неналежним чином виконує свої зобов’язання, можуть бути предметом розгляду у судах цієї ж країни або, за її згодою, у судах іншої країни. Так, при укладенні угод у межах міжнародної торгівлі, як правило, передбачається внесення до їх змісту питання про те, хто може бути арбітром у випадках, коли виникнуть які-небудь спори.

Наявність імунітету в держави не означає, що ним наділені і відповідні господарські організації, наприклад державні, які виступають як юридичні особи. У даному випадку йдеться про зовнішньоторговельні об’єднання, морські пароплавства, в оперативному управлінні яких знаходяться державні торговельні судна. Існування принципу роздільної майнової відповідальності між державою і її юридичними особами означає, що за невиконання зобов’язань перед іноземними контрагентами (фірмами) майнову відповідальність несуть юридичні особи самостійно.

Міжнародна дієздатність держави – це її здатність незалежно здійснювати свої суверенні права і нести обов’язки з міжнародного права. Як правило, ці прояви правосуб’єктності держави збігаються, але інколи виникають ситуації, коли держави як суб’єкти міжнародного права є правоздат­ними, проте внаслідок певних причин можуть бути повністю або частково недієздатними. Так, у роки Другої світової війни в умовах окупації окремих держав гітлерівською Німеччиною останні були правоздатними, а свою дієздатність реалізували обмежено – за допомогою урядів, які перебували в еміграції.

Держава, а не хто інший, несе відповідальність за виконання зобов’язань, які випливають з міжнародних договорів і угод. Винятком із цього правила є відносини, в яких юридичною особою є не держава, а якийсь інший орган, що виступає від свого імені. У таких випадках він і несе самостійну відповідальність за своїми зобов’язаннями.

Характер і зміст міжнародних економічних відносин, в яких бере участь держава, можуть бути найрізноманітнішими. Це можуть бути відносини суто організаційного характеру, коли, приміром, укладаються угоди про організацію міжнародного економічного співробітництва, або відносини майнового характеру, коли, наприклад, укладаються конкретні зовнішньоекономічні договори (угоди) між державою (її органом) про передання майна, виконання робіт, надання послуг тощо.

Держава може вступати у міжнародні відносини економічного змісту і не з суб’єктами міжнародного права чи міжнародного економічного права. У цьому разі відносини регулюватимуться не нормами міжнародного права чи міжнародного економічного права, а нормами відповідних національних правових систем, а також нормами міжнародного приватного права. Такого роду відносини не можна розглядати як відносини міжнародно-право­ві, міждержавні.

Взагалі слід ще раз наголосити на тому, що головним суб’єк­том міжнародних відносин, зокрема економічних, є держава. Це випливає з того, що будь-яка держава може самостійно мати міжнародні відносини з іншими державами. Крім того, на основі багатосторонніх угод саме держава створює міжнародні організації, які теж є самостійними суб’єктами міжнародно-правових відносин, але їх складовою знову-таки виступає держава.

Практика міжнародного співробітництва за участі держав виробила ряд організаційних форм, а саме:

– міжнародне економічне співробітництво держави з державою;

– співробітництво держави з міжнародними організаціями, зокрема економічними, на правах повноправного членства;

– співробітництво держави з міжнародними економічними організаціями на правах асоційованого членства;

– співробітництво держави з відповідною групою держав;

– співробітництво держави в рамках міжнародної організації з іншими державами, які є її членами;

– співробітництво держави через певну міжнародну організацію з іншими державами, які не є її членами.

Отже, суб’єкт міжнародного права (держава або хтось інший) добровільно визнає юридичну чинність міжнародного права і підкоряється йому.

Беручи це до уваги, варто відзначити, що суб’єкти міжнародного права за своєю юридичною природою розрізняються як первинні і похідні (або суверенні і несуверенні). До первинних, а отже, до основних, суб’єктів належать держави, а також нації і народи, що борються за своє визволення і самовизначення (наприклад, курди, косовські албанці та ін.).

Держави як первинні суб’єкти міжнародного права мають загальну міжнародну правосуб’єктність, і вона носить об’єктивний характер, оскільки в міжнародному праві немає спеціальних норм, що визначають обсяг міжнародної правосуб’єктності, але є норма, яка це підтверджує. До похідних, а отже, до вторинних суб’єктів належать міжнародні організації, міжурядові утворення, спеціальні державо-подібні утворення, наділені їхніми творцями статусом суб’єктів міжнародного права. Похідні суб’єкти міжнародного права звичайно володіють галузевою правосуб’єктністю. Розрізняється ще спеціальна правосуб’єктність - фізичні особи.

Лекційне заняття

План

1. Поняття та ознаки суб’єкта міжнародного економічного права.

2. Класифікація суб’єктів міжнародного економічного права.

3. Правовий статус держави як суб’єкта міжнародного економічного права.

4. Імунітет держави. Види імунітетів держав.

5. Дієздатність держав у міжнародному економічному праві.

Семінарське заняття

Питання для обговорення

1. Загальна характеристика суб’єктів міжнародного економічного права.

2. Держава як головний суб’єкт міжнародних економічних відносин.

3. Організаційні форми міжнародного співробітництва за участю держав.

4. Україна як суб’єкт міжнародного економічного співробітництва.

5. Участь України у міжнародних організаціях як суверенного суб’єкта міжнародних відносин.

Глосарій: правовий статус, суб’єкт, держава, імунітет держави, види імунітетів держав, доктрини імунітету держави, обмежений імунітет, функціональний імунітет, судовий імунітет, майновий імунітет, податковий імунітет.

Питання та завдання для самоперевірки і контролю засвоєння знань:

1. Дати відповідь на контрольні питання.

1.1. Що розуміється під поняттям суб’єкта міжнародного економічного права?

1.2. Які ознаки суб’єкта міжнародного економічного права Вам відомі?

1.3. Які існують види суб’єктів міжнародного економічного права?

1.4. Чи закономірний поділ суб’єктів міжнародного економічного права на первинних та вторинних?

1.5. Чи є протодержавні утворення суб’єктами міжнародного економічного права?

1.6. У чому полягає принцип імунітету держави у міжнародному економічному праві?

1.7. Які існують види імунітетів держав?

1.8. У чому полягає особливість дієздатності держав у практиці міжнародних економічних вівдносин?

1.9. У чому полягає майновий імунітет держави?

1.10. Які існують організаційні форми міжнародного співробітництва за участю держав?

2. Скласти термінологічний словник до теми.

3. Скласти опорний конспект питань для обговорення на семінарському занятті.

4. Виконати завдання:

4.1. На основі матеріалів ЗМІ та Інтернет-джерел прокоментувати п’ять прикладів діяльності суб’єктів міжнародного економічного права, пов’язаних з конкретною практикою.

4.2. Складіть перелік основних міжнародних нормативно-правових актів, якими затверджуються обсяг та зміст міжнародної правосуб’єктності держав у практиці міжнародного економічного співробітництва.

4.3. Використовуючи дані сучасної правової науки та матеріали Панамериканської конвенції про права та обов’язки держав від 17 вересня 1933 р., заповніть порівняльну таблицю «Ознаки, права та обов’язки держави».