7.2.Філософський гуманізм Івана Вишенського

Вишенський Іван (між 1550 — після 1620) — український письменник, теолог, політичний діяч, філософ.

Народився в с.Судова Вишня на Галиччині. Біографічні дані про Вишенського маловідомі. Молодим він деякий час проживав у Луцьку, в кінці 1580-х — на початку 90-х років переселився на Афон, прийняв чернецтво. Вишенський підтримував зв'язки з Львівським братством. Свою літературну діяльність почав одночасно з острозькою групою полемістів. У 1590 роках були написані найвизначніші з них, скеровані проти Берестейської унії.

В 1600 році на Афоні Вишенський склав збірку — "Книжку", куди ввійшли "Извещеніе краткое", "Порада", "Загадка философомь латинскимь" та ін. Ця збірка не була надрукована і твори поширювалися в рукописах.

Твори Вишенського вирізняються в українській полемічній літературі XXVI-XVII ст. не лише винятковим літературним талантом автора, а й його своєрідною світоглядною позицією. Вишенський не обмежувався полемікою з католицтвом та унією. Виходячи з засад візантійського аскетизму, він гостро критикував увесь тодішній православний церковний і світський лад і вимагав простоти старохристиянського братства як здійснення царства Божого на землі. Вишенський відкидав, зокрема, світську освіту і народні старовинні звичаї як поганські. В своїх творах Вишенський малював барвисті, часто гіперболічні, образи морального занепаду вищих верств, зокрема духівництва, протиставляючи їм "бідних підданих" і простих ченців; зворушення, емоційне піднесення чергуються тут з гострою сатирою, сарказмом.

Накопичення епітетів, порівнянь, запитань і закликів, іронічне представлення побутових деталей, багатство словника, використання живої народної мови надало творам Вишенського яскравості та ефектності.

Стиль Вишенського, що походить від візантійської проповіді, але споріднений і з літературною манерою сучасних йому полемістів, українських і польських, "наближається до кращих взірців барокового стилю". Опубліковані в 60 - 80-х роках XIX ст. твори Вишенського вивчали І.Франко, А.Кримський, М.Грушевський, Д.Чижевський.

Дотримуючись уявлення про особу як творця власного мікрокосму, обґрунтовує гуманістичну ідею визнання суспільства однією з умов реалізації природних властивостей людини.

Lll.Висновки

Епоха Відродження відрізняється, в першу чергу, пробудженням допитливості розуму, що звертається до вивчення явищ природи, по-друге — знайомством зі справжніми творами грецьких мислителів, по-третє — реакцією проти церковного гніту. Думка, методично не підготовлена до розв'язання питань, що вимагають точності експериментального дослідження, втрачається у фантастичних образах і створює низку псевдонаук —алхімія, магія, хіромантія, які тільки наприкінці ΧVII століття втрачають ґрунт, коли в кінці XVI століття починають торжествувати істинні принципизнання. Філософське мислення цього періоду є антропоцентричним, в центрі його уваги була людина, тоді як античність зосереджувала увагу на природно - космічному житті, а в середні віки на ідеї спасіння. Саме людина в епоху Відродження усвідомлюється не носієм гріховності, а як вища цінність і онтологічна реальність.