історія економіки

Господарство Правобережної та Західної України

У другій половині XVII ст. в Україні спостерігалось різке загострення соціально-політичної боротьби та посилення втручання сусідніх держав, передусім Московії і Польщі, у внутрішні справи України, що призвело до її розчленування на Правобережжя та Лівобережжя. Фактичний поділ України між Московською державою і Польщею було закріплено Андрусівським перемир`ям (1667) та Вічним миром (1686). Внаслідок цього українські землі протягом майже трьох століть залишалися поділеними між сусідніми державами. А Західна Україна взагалі була поділена на окремі частини між Реччю Посполитою (Галичина), Молдавським князівством (Північна Буковина), Угорщиною (Закарпатська Україна).

Протягом другої половини ХVII–ХVIII ст. в земельних відносинах на Правобережжі та західноукраїнських землях відбулися істотні зміни. У Руському, Белзькому воєводствах збереглося феодальне землеволодіння. Однак значна частина земель була спустошена і не використовувалася. Землі Подніпров'я від Києва до Чигирина обезлюдніли. Подільські землі спустошувалися набігами татар. У Волинському воєводстві та північно-східній частині Київського воєводства феодальне землеволодіння значно зменшилося, зокрема у Київському чисельність шляхти з 1648р. по 1683 р. скоротилася із 380 до 260, а магнатів — до 15 родин. З відновленням козацтва на Правобережжі (рішення польського сейму 1685 р.) почалася народна колонізація земель на південь від р. Рось. Переселенці з Лівобережної України, Полісся, Волині, Галичини, Молдавії запису¬вались у козаки, займали та освоювали землі, хто скільки міг. Формувалося козацьке та селянське землеволодіння.

Після остаточного утвердження Речі Посполитої на Правобережжі (Прутський мир 1711р.) почалася магнатська колонізація земель. В перша половині XVIII ст. на Правобережній Україні повсюдно утвердилася феодальна земельна власність.

Продовжувала існувати королівська (державна), магнатська, шляхетська, церковно-монастирська власність на землю. Діяв принцип абсолютної неподільної спадкової шляхетської власності. Не шляхетська власність заборонялася. Власність на землю давала право влади над підданими. Цей порядок був затверджений Конституцією 1768 р. у «Правах кардинальних» (додаток до Конституції), де було записано про непорушність влади і власності шляхетського стану на спадкові землі та їхніх підданих. Згідно із статутними правами ці землі ніколи не могли бути відібрані чи зменшені. Під час продажу, оренди, застави феодальних маєтків предметом угоди була не земля, площа якої не зазначалась, а села з усіма належними їм правами, фільварками, будовами, промислами, підданими та їхніми повинностями.

Великим землевласником залишалася польська корона. В Київському воєводстві в 60-х роках XVIII ст. королівщина становила третину всіх дворів. Більшість представників шляхти отримували маєтки на умовах васальної залежності, оренди, служили управителями, економами, адміністраторами, у воєнних загонах магнатів.

Великими землевласниками були духовні феодали. У Київському воєводстві 8 монастирів володіли 74 селами. У Галичині монастирі, церкви мали великі земельні володіння, проте більша частина їх належала римсько-католицькому духовенству. Греко-католицькі священики за матеріальним становищем майже не відрізнялися від селян і виконували службові обов'язки як різновид панщини.

Селянське землеволодіння мало свої особливості. В Галичині, наприклад, земля доміній поділялася на двірську (фільваркові поля) і селянського користування. Залежні українські селяни не мали права спадкового володіння та розпорядження землею. Вони тільки «сиділи» на землі, маючи право осілості, й користувалися наділом доти, доки виконували примуси на користь двору. У спадок передавалися повинності, від виконання яких залежало користування землею. Селянські поселення входили до складу доміній як їх частина. Громади існували не як економічна спільність, а як двірська. У Придністровських районах зберігалося перемінне землекористування. Щороку селянським дворам надавалося стільки землі, скільки вони могли обробити, залежно від наявної робочої сили, худоби. У деяких районах Східної Галичини, зокрема в Косівській волості, існувало закупне землекористування. Закупний підданий мав право спадкового користування землею із твердо встановленими примусами. На Правобережній Україні козацьке землеволодіння було знищене наприкінці XVII–XVIІІ ст. До середини XVIII ст. селяни втратили право власності на землю. а майновим станом селянських господарств визначалися розміри феодальної ренти. В Галичині на кінець XVII ст. звичайна, дарова, шарваркова у королівщині панщина становила в середньому 78 днів на рік, у приватних маєтках — 133 дні. Одне селянське господарство обробляло 2 га двірської землі. До панщини належав гужовий примус (близько 14 днів, або 8 злотих). З усіх кріпосних примусів на відробіткову ренту припадало 68,2 %. Селяни сплачували грошовий чинш за користування пасовищами і лісами (26,6 %), данину зерном (осип) (1,7%), пряжею (2,2%), продуктами харчування (1,3 %), виконували роботу у дворі, відбували варту. Селяни королівщини постачали рекрутів і обробляли їх поля. Селяни церковних маєтків утриму¬вали військові частини. Всі селяни платили державні податки — подимне, церковну десятину.

У карпатських районах кріпосне право існувало на основі так званого волоського права. Селяни були власниками рухомого майна, їх залежність виявлялась у вигляді чиншу, праці на промислових підприємствах своїх власників. Орної землі у селян часто не було, основним багатством вважалася худоба. Сільське господарство продовжувало відігравати провідну роль в економічному житті України. На всій території України існувала дво- і трипільна системи рільництва з локально-територіальними варіантами. В районах Полісся, Волині, Ка¬рпат застосовувалася підсічна система. Наприкінці XVII — на початку XVIII ст. на обробіток однієї десятини землі за трипільною системою витрачалося 10, за підсічною — 70 днів.

Стало інтенсивнішим удобрення ґрунту. За Литовським статутом 1529 р., удобрені ґрунти коштували вдвічі дорожче за неудобрені. У Галичині в XVIII ст. було три види удобрення ґрунту: поправлення (внесення гіпсу, вапна), угноєння (внесення гною, приорювання зеленого добрива), обробіток ґрунту (підвищення його родючості за допомогою орних знарядь). Найпростішим способом підтримання родючості ґрунту було виділення орних площ під пасовища. На Бойківщині, Лемківщині, існувала практика, коли частину поля відводили під овес, а на другий рік на ній випасали худобу. В Прикарпатті землю під пасовищами використовували один-два роки. У Карпатах практикувалося кошарування худоби, особливо овець. За трипільною системою ґрунт підживлювали раз на три роки під озимі культури.

Для підвищення родючості ґрунту використовували різні форми сівозміни. На паровому полі висівали жито, яке замінювали ярими культурами, потім залишали для толокування. Після вівса земля виснажувалася і заростала травою. З появою картоплі трипілля змінилося чотирипіллям або нерегулярною паровою системою. У сівозміну вводили технічні культури. В маєтках великих землевласників почали запроваджувати багатопільну систему.

Головним знаряддям обробітку землі залишався традиційний український плуг, у який впрягали по три-чотири пари волів, а у легкий німецький — чотирьох коней. Поряд з плугом на південному Поліссі й у Лісостепу застосовували безполозові, одно- та багатозубі (грабле- і бороноподібні) рала. Ними орали м'який ґрунт або культивували його, впрягаючи одного-двох волів чи коней. Застосовували також двозубу соху. Вдосконалювались і мали регіональну специфіку ручні знаряддя: мотики, сапи, заступи. Сіяли і збирали врожай вручну за допомогою традиційних знарядь — серпа, коси, грабель, вил, ціпа. Поширилася молотьба на відкритому току в полі за допомогою худоби. Із XVII ст. для очищення зерна почали застосовувати дерев'яні млинки. Дотримувалися чотириетапної сезонної оранки: 1) весняна під парові культури; 2) оранка чорного пару; 3) літня оранка толоки і обробіток стерні під озимі культури; 4) зяблева оранка. Внаслідок слабкої забезпеченості тягловою силою більшість селян обробляла землю супрягою, об'єднуючи тягло кількох господарств.

Хліборобство в Україні було переважно зерновим. Як і раніше, культивували жито, пшеницю, ячмінь, овес, гречку, горох. Встановилася стійка структура посівів. У Галичині посіви вівса становили 34 % посівів зернових, жита — 24 %, ячменю — 16 %, гречки — 12 %, пшениці — 9 %. Озимина займали 1/3 площі. У фільварках Правобережжя площі посівів жита становили до 40 % посіяних зернових, вівса — 25-35, пшениці — 10-12, гречки — 12-13, ячменю — 9-12 %.

Збільшились посіви технічних культур: конопель, льону, тютюну.. У Східній Галичині тютюну виробляли понад 20 тис. ц за рік. З кінця XVIII ст. почали вирощувати картоплю й конюшину, розводити шовкопряд.

У Закарпатській Україні панівною залишалася двопільна система рільництва. У гірських селах вирощували овес, жито, просо, у низинах — пшеницю, озиме жито, ячмінь. З початку XVII ст. поширилася кукурудза, що стала основним харчовим продуктом, її культивували також у Покутті та на півдні Поділля.

Врожайність зернових і технічних культур навіть за сприятливих умов була невисокою. Оскільки частину врожаю селяни віддавали як чинш, а частину переробляли на горілку, зерна для споживання не вистачало, і це призводило до голодування селян, особливо в гірських районах. Крім зернових і технічних культур селяни вирощували різні городні культури: капусту, ріпу, гарбузи, часник, цибулю, баштанні, пастернак, хрін, петрушку. У фільварках магнатів з'явилися парники.

Сталися зрушення в садівництві. Збільшилися площі садів, з'явилися нові сорти плодових, почали застосовувати щеплення дерев. Сади були в кожному домі.

У Галичині овочів, фруктів вирощували мало. Однак зростало господарське значення тваринництва. Наявність худоби визначалася внутрішніми потребами господарств, площею орної землі, сіножатей. Чисельність худоби була значною. Це пояснювалося двома факторами: наявністю добрих пасовищ і великими запасами барди на ґуральнях. На заводах К. Розумовського у 1772 р. у чотирьох волостях налічувалося 5000 коней, 2300 волів, 3640 корів, близько 11,5 тис. овець.

У фільварках Правобережної України продукти тваринництва використовувалися здебільшого на потреби панського маєтку. В одному маєтку утримували 30-90 і більше голів великої рогатої худоби, 20-70 свиней, 1500 овець. У Східній Галичині на 100 га сільськогосподарських угідь припадало 8 волів, 7 коней, 13-15 корів, 9 свиней, 13 овець. У фільварках почало розвиватися молочарське господарство. Велику роль у господарському житті України відігравала промисловість, у тому числі хатня, якою селяни і козаки займалися у вільний від заняття землеробством час, виготовляючи насамперед вироби побутового призначення. Феодально залежне селянство сплачувало натуральну ренту пряжею, полотном, сукном та ін. Відбувався подальший розвиток міського і сільського ремесла, що в умовах товарно-грошових відносин з роботи на замовлення переросло у дрібне товарне виробництво. На його основі формувалось і утверджувалося мануфактурне виробництво. Найпоширенішими міськими ремеслами були кравецтво, шевство, ткацтво, сукноробство, ковальство, зброярство, ювелірна справа, бондарство, гончарство, кушнірство, цегельництво, теслярство, виробництво пороху, суднобудування. В окрему галузь виділилося виготовлення продуктів харчування і напоїв. Існували численні загони фірманів і сплавщиків, які перевозили товари гужовим і водним транспортом. Поглибилася спеціалізація ремесел. Початкові форми мануфактури — це переважно дрібні підприємства, в яких поділ праці у процесі виробництва відігравав уже значну роль, панувала ручна ремісницька техніка, а в деяких галузях почалася механізація виробничих процесів. Такі мануфактури були попередниками розвинених мануфактур, перехідною формою від дрібного товарного виробництва до мануфактурного. Поява їх у найважливіших галузях промисловості свідчила про початок мануфактурного періоду.

У Західній та Правобережній Україні мануфактури створювалися в 70-х роках XVIII ст.

Певне піднесення сільського господарства, ремесла і промисловості правобережних та західноукраїнських земель і України взагалі у другій половині ХXII–ХVIII ст. сприяло зміцненню економічних зв'язків та розвитку торгівлі, основними формами якої були торги, базари, ярмарки. Так, на кінець XVIII ст. на території Східної Галичини та Північ¬ної Буковини щороку відбувалося майже 5000 торгів. Понад 70 ярмарків щорічно збиралося на Закарпатті.

Мануфактурний період української промисловості

Економіка українських земель впродовж ХVІ - XVIII ст. залишалася аграрно-ремісничою. Промисловість, виражена в основному ремеслами та промислами, була слаборозвиненою. У XVI ст. з'являються складніші виробництва мануфактурного типу, яких, однак, було небагато. Їх виникнення та розвиток були пов'язані із становленням індустріальних суспільств у Західній Європі, формуванням національного ринку.

Міста. Важливу роль у господарському житті України XVI - XVIII ст. відігравали міста, які були центрами товарного виробництва й обміну. Міста були носіями суспільно-економічного прогресу. У даний період зростає значення старих міст України, відбудованих після монголо-татарської навали. Процеси прискореної урбанізації проявилися спочатку на Заході - в Червоній Русі, на Волині. Так, у Червоній Русі число міст за період з 1500 до 1648 рр. зросло в 2,5 рази. Всього міст тут у 1648 р. нараховувалось 253.

Значна частина міст України виникла у другій половині XVI ст., коли відбувалася колонізація та заселення Наддніпрянщини і з'явилася потреба у зміцненні кордону перед татарськими нападниками. Більшість міст та містечок виросли на південних окраїнах заселеної території, на краю "дикого поля" - на Брацлавщині, Уманьщині, Полтавщині.

Часто у створенні міст ініціатива належала польським магнатам, але будували і проживали у містах переважно українці. У 40-их роках XVII ст. в Україні було майже тисяча міст і містечок. Більшість з них були невеликими, число їх мешканців становило від 600 до 3 тис. чоловік.

Найбільшими були Львів (більше 20 тис. жителів), Кам'янець-Подільський, Умань, Біла Церква, Острог, Меджибіж (кожне з них налічувало майже 10 тис. мешканців), а також Луцьк, Кременець, Перемишль, Самбір, Житомир, Ярослав та ін. Важливішу роль починає відігравати Київ.

Прискореному розвитку міст України сприяло самоврядування, прийняте у відповідності з магдебурзьким правом і яке отримали чимало міст.

Специфічною рисою українських міст був їх багато в чому аграрний характер. У 1646 р. міста і містечка ділилися на 2 головні типи - міста із землеробським характером господарства і міста із розвинутим ремеслом і торгівлею. Але сільське господарство не було головним заняттям міського населення.

Ремесло. Виробничу основу більшості міст складало ремесло - дрібне ручне виробництво промислових товарів. Міський ремісник мав свої знаряддя праці, самостійно вів власне господарство, що базувалося на особистій праці з метою не одержання прибутків, а добуванням засобів для існування. Міське ремесло, на відміну від сільського, мало професійний характер. До провідних галузей ремісничого виробництва в Україні належали ковальське, шевське, кравецьке, а також деревообробні та харчові ремесла.

В середині цих галузей поглиблювалася спеціалізація ремісників за вужчими спеціальностями. Так, у харчовій галузі були: різники, м'ясники, сальники, ковбасники; мельники, мірошники, крупники, гречаники; олійники, маслянники; пекарі, перепічники; хлібники, калачники, пиріжники, сластьоники; пивовари, солодовники, винники, бражники, медівники та ін. На думку дослідників, у містах України першої половини XVI ст. існувало майже 120 ремісничих спеціальностей.

Цехи. Для міського ремесла України тривалий час була характерна цехова організація - об'єднання ремісників однієї чи ряду професій в межах міста у спілки - цехи. Поява цехів в Україні пов'язана із поширенням тут магдебурзького права. Певна річ, мало місце і запозичення елементів цехової організації в Західній Європі.

Наявність цехів в українських містах вперши документально засвідчено у кінці XIV ст. Саме у цей час було даровано цехові права ремісничим об'єднанням Львова та Перемишля. Перша половина XVI ст. ознаменувалася створенням цехових організацій в більшості великих міст України. У першій половині XVII ст. кількість цехів у Львові досягла вже ЗО, вони об'єднували більше 500 майстрів 133 спеціальностей.

У тих містах, де ремесло було менше розвинутим, існували цехи споріднених і навіть неспоріднених спеціальностей. Іноді, коли місто було невеликим, тут існував всього один цех, що об'єднував усіх ремісників. Крім цехового, в українських містах існувало й позацехове ремесло.

Мануфактури. Початок мануфактурного періоду промисловості в Україні датується по-різному. Початкові форми мануфактури, на думку більшості істориків, виникли ще в першій половині XVI ст. Основою появи мануфактур були селянські та міські промисли і ремесла. Саме сільські та міські промисли, де не було цехових обмежень, виявилися найпридатнішими для технічних нововведень, нових форм організації виробництва і праці.

Технічною передумовою для створення мануфактур було широке використання водяного колеса, що забезпечувало перехід від дрібного ручного виробництва до великого механізованого. Водяні млини механізували виробничі процеси не лише у борошномельній галузі промисловості, а й використовувались у текстильній, деревообробній, металообробній та інших галузях.

Найкраще розвивалися борошномельні мануфактури, яким служили не лише водяні, а й вітряні млини. У 1640 р., в маєтках Яреми Вишневецького було 476 млинів. У Гетьманській державі на будівництво та використання млинів видавалися спеціальні універсали, а їхніми власниками чи орендарями були шляхта. старшина, козаки та селяни.

Успішно розвивалося ґуральництво, броварництво та медоваріння, які мали добру сировинну базу в Україні і приносили великі прибутки своїм власникам. Ґуральні та пивоварні були в кожному фільварку, маєтку, в кожному селі України.

Розвивалося металургійне виробництво, найпоширенішою формою якого була рудня. Рудні складалися з млина, димарні, де з руди плавилося залізо, і кузні. В кінці XVIII ст. з'явилися перші доменні мануфактури, на яких спочатку виплавляли чавун, а потім сталь.

У першій половині XVI ст. в Україні почали виробляти папір. Найбільше папірень було у Східній Галичині, основним центром українського паперового виробництва вона залишалася впродовж XVII - XVIII ст. Папірні були в основному власністю поміщиків, монастирів і козацької старшини. У XVI ст. здобутки у паперовій промисловості України дозволили відкрити добу книгодрукування, яке також здійснювалося у друкарнях мануфактурного типу.

У Слобідській та Лівобережній Україні успішно розвивалося селітряне виробництво, зосереджене в басейнах рік Псла, Ворскли, Орелі, нижнього Дніпра та Бугу, в районі Чугуєва та Путивля. Ще до Хмельниччини в Україні існувало 20 селітроварень, які були монополією держави. Наприкінці XVIII ст. лише на Слобожанщині було 500 селітряних мануфактур.

В Україні у ХVІ - XVIII ст. існувало багато інших видів мануфактур. Серед них успішно розвивалися гути (виробництво скла), буди (виробництво поташу), солеварні, пороховні. До мануфактур належали підприємства з виробництва гармат і дзвонів, карбування монет, текстильні, суднобудівні та інші підприємства.

Мануфактури являли собою відносно великі підприємства, на яких частково застосовувалася механізована праця, хоча ручна праця все ж домінувала. На мануфактурах існував поділ праці, використовувалася наймана праця. Мануфактурне виробництво було в основному товарним і ринковим. З виникненням мануфактур укрупнювалося виробництво.

У другій половині XVIII ст. в Україні було майже 40 централізованих мануфактур, які виникли в текстильній галузі і які можна вважати зародками великого капіталістичного виробництва, їх виникнення було тісно пов'язане з військово-господарськими потребами держави. Подібні мануфактури з'явилися в інших галузях промисловості. В цілому, XVIII ст. - період розквіту мануфактурного виробництва в Україні.

Внутрішня і зовнішня торгівля. Формування українського національного ринку

Упродовж ХVІ - XVIII ст. в Україні відбувалося формування і становлення національного ринку. Незважаючи на те, що українські землі перебували у складі різних держав, торгівля, обмін між різними поселеннями і регіонами поступово зростали. Свідченням цього була поява базарів, торгів та ярмарок, а також постійної (стаціонарної) торгівлі.

Ріст обсягів виробництва, як сільськогосподарського, так і ремісничого, зумовив появу базарів і торгів. Вони проводилися раз або двічі на тиждень у визначені, як правило, святкові дні. Право на влаштування торгів і базарів надавалося містам і містечкам спеціальними привілеями. Торги відрізнялися від базарів тим, що на них продавались товари певного виду. Асортимент товарів свідчив про господарську спеціалізацію окремих регіонів. Міські власті здійснювали контроль за торгівлею і за якістю продукції, здавали в оренду міри і ваги, які були їхньою власністю.

Ярмарки (дослівно - щорічний ринок) - регулярний торг широкого значення; базар, регулярно, періодично організовуваний в традиційно визначеному місці; сезонне розпродування товару одного чи кількох видів. Ярмарки - це основні центри формування національного ринку, основна ознака складання внутрішнього ринку. Торги і базари з'єднували в основному виробників і споживачів міста і села. Ярмарки, на відміну від них, зв'язували між собою різні регіони України.

Павло Алепський, арабський мандрівник, який побував в Україні у 1654-1656 рр., писав: "У козацькій країні ярмарки відбуваються безперервно, від початку до кінця року, кожного свята, кожної пори року буває ярмарок в тому чи іншому місті". За його словами, найбільший ярмарок був у Печорському монастирі. Поступово склалася певна періодичність ярмарків, вони проходили у різних містах впродовж року. На ярмарках не тільки торгували, а й укладали угоди на виробництво окремих товарів.

Ярмарки спочатку були універсальними, згодом посилювалася їх спеціалізація. Так, відомо, що на ярмарках Тернополя і Бродів торгували кіньми, у Станіславі та Чернівцях - полотном і худобою.

Ярмаркова торгівля, часті переїзди купців з одного міста в інше, - пожвавлювали взаємообмін між різними регіонами України, торговельні шляхи з'єднували найвіддаленіші території. Внутрішній ринок України поступово набував загальнонаціонального характеру.

Економічний розвиток Запорізької Січі

Істотного розвитку на Запоріжжі набули ремесло і промисли. Французький інженер Г. Боплан, який мешкав в Україні протягом 1630–1642 pp., відзначав, що серед козаків «…взагалі трапляються знавці усіх ремесел, необхідних людині: теслі для будівництва жител і човнів, стельмахи, ковалі, зброярі, кожум'яки, римарі, шевці, бондарі, кравці та інші. Вони дуже добре виготовляють селітру, якої вельми багато на цих землях, і роблять з неї чудовий гарматний порох…» [6, с. 193].

Чимало різних майстрів працювали в самій Січі, зокрема, в середині 1670-х років там перебувало не менше 100 ковалів, котрі виробляли різні залізні речі. Жили вони в передмісті Січі, але були приписані до куренів, як і інші козаки. За козацьким звичаєм, ремісники виконували роботу для запорожців за певну платню.

Крім ремісників-одинаків, на Запоріжжі були майстерні, в яких працювало по 10 і більше осіб. Вони передусім виготовляли й ремонтували зброю. До підприємств ремісничого типу належали також водяні млини, кількість яких на запорізьких землях у 1774 р. становила понад чотири десятки.

Запоріжжя славилося своїми майстрами кораблебудування. На Дніпрі існували корабельні верфі, де запорожці будували річковий і морський флоти. Хоч за розмірами суден Чорноморський козацький флот поступався турецькому, але створював йому найсильнішу конкуренцію на Чорному морі.

Заняття промислами вважалося привілеєм козаків. Серед промислів важливу роль в економіці краю відігравали рибальство, добування солі, мисливство, бджільництво. Найрозвиненішим було рибальство, яке не тільки давало козакам необхідний і найуживаніший харчовий продукт – рибу, але й було джерелом багатства для всього війська: «з рибальства козаки й одягалися, і взувалися, і зброю здобували».

Важливу роль у господарському розвитку Запорізької Січі відігравало соледобування. Сіль, яку запорожці збирали біля лівого берега Дніпровського лиману з озер навколо Кінбурна, особливим способом переробляли й перевозили човнами з лівого берега на правий до Станіславівського мису й до балок Солонців і Широкої, а звідти возами доставляли в Січ. Козаки посідали також важливе місце в торгівлі південною сіллю. На річках Буг, Самара, Орель були спеціальні митниці для збирання соляного мита з кожного воза [1, с. 79].

На всьому просторі запорізьких степів водилася величезна кількість найрізноманітніших звірів і птахів. Багато було вовків, лисиць, зайців, оленів, ланей, диких кабанів, ведмедів, лосів, борсуків, горностаїв, річкових бобрів, куниць, видр, диких коней та інших тварин. Гніздилися тут гуси, качки, дрохви, стрепети, баклани, тетеруки, куріпки, кулики тощо. Більшість звірів і птахів були предметом полювання для запорожців і певним джерелом приватних та військових прибутків, хоч і не таким значним, як рибальство.

Надзвичайно важливе значення у житті Запорізької Січі мала торгівля. Її розвитку сприяли як особливості господарювання козаків, їхнього способу життя і суспільного ладу, так і вигідне розташування Вольностей Війська Запорізького та природні шляхи сполучення. Прилягаючи до Азовського й Чорного морів та розміщуючись на роздоріжжі між Україною, Литвою, Польщею і Московською державою, з одного боку, та Кримом і Туреччиною, з другого, Запоріжжя було краєм, через який проходили головні шляхи, що пов'язували ці країни між собою та відкривали деяким з них доступ до морів. Тому, за словами Д. Яворницького, «без перебільшення можна сказати, що вся торгівля Польщі, Литви, України й Південної Росії XVI–XVIII ст. була в руках запорізьких козаків і велася за їх посередництвом».

У межах Вольностей Війська Запорізького були водні й сухопутні шляхи сполучення. По воді пересувалися за допомогою човнів, чайок або галер, по шляхах – «мажів», або «паровиць», тобто великих чумацьких возів та «палубців» – таких самих возів, але зверху вкритих від негоди, запряжених волами, по парі на кожен віз [2, с. 318].

Торгівля водним шляхом зосереджувалася передусім на Дніпрі та його притоках і в лимані, а також на Чорному, Азовському та Мармуровому морях. Запорожці вели її переважно з турками, греками, татарами, вірменами, деякими іншими народами. Для сплаву Дніпром різних товарів на Запоріжжі, як свідчать дослідники, з 1656 р. існував особливий стан людей-лоцманів, якими ставали найхоробріші козаки Кодацької паланки, що жили вище дніпровських порогів. Вони були вільними від усіляких військових повинностей, але мусили проводити купецькі судна через страшні пороги. Головними центрами водної торгівлі були Січ, Очаків, Царгород.

Зокрема, в Січі для іноземних суден був обладнаний так званий «оступ» – глибока бухта, що врізалася в річку Підпільну, оточена з усіх боків густим частоколом для захисту від вітру. Він був доволі значним за розмірами, вміщав усю запорізьку флотилію і, як засвідчують документи, приймав одночасно щонайменше по 10 великих іноземних суден, які прибували переважно з Туреччини та Греції. Всі вони, зупиняючись за версту від Січі, повинні були проходити 20-денний карантин.