Херсонес – визначна грецька пам’ятка Північного Причорномор’я.

Херсонес був заснований в V столітті до нашої ери малоазіатськими греками, але територія його була заселена задовго до цього. Археологічні розкопки останніх років з великою переконливістю доводять, що найбільш древніми жителями на місці Херсонеса були таври, які населяли Гераклейский півострів з бронзового століття і початку заліза. Про це свідчать кам’яні знаряддя і кераміка, які знайдені в глибоких шарах розкопок. Ці знаряддя відносяться до початку першого тисячоліття до нашої ери. Сліди поселень таврів відкриті і в околицях Херсонеса.

У перший період свого існування Херсонес був рабовласницькою державою. Він займав площу в 44 гектари і був обнесений потужної оборонною стіною. Численні матеріали розкопок на кладовищі Херсонеса і знайденв в розкопках міських кварталів велика кількість ліпного таврського , скіфського та сарматського посуду І- IV століть нашої ери показують, що таври і скіфи, а потім сармати і алани становили значний відсоток населення міста.

З I століття до нашої ери Херсонес неодноразово втрачає свою політичну самостійність. Він потрапляє а залежність то від Понтійського царства, то від Боспорокого царства, то від Римської імперії, а після її падіння – від Візантії. У місті поступово складаються феодальні відносини, експлуатація рабів змінюється експлуатацією закріпачених селян, рибалок , робітників соляних промислів.

Місто мало велике економічне значення для всього Причорномор’я. З ним пов’язаний великий шлях «з варяг у греки». У складі населення все більше місце займали слов’яни, про що свідчать численні знахідки новгородських гривень , київських бронзових хрестів , посуду та інших предметів слов’янського походження.

У IX -XI століттях Чорне море називають Руським морем. Російські мореплавці панують на чорноморських берегах і диктують свої умови Херсонесу. У першій половині IX століття Херсонес, який іменується в російських літописах Корсунем, займається військами новгородського князя Бравліна. У X столітті дружини Київської Русі неодноразово з’являються під стінами Корсуня: спочатку з князем Святославом, а потім у 988-989 році – з князем Володимиром.

Князь Володимир після довгої облоги оволодів містом. Допомогла йому в цьому слов’янська частина населення Корсуня – Херсонеса.

У XIII столітті, у зв’язку із завоюванням Константинополя хрестоносцями, центр торгівлі переноситься в Сурож (Судак). Херсонес починає занепадати. В кінці XIII століття Херсонес руйнують татари, а наприкінці XV століття він був остаточно спалений турками.

Розкопки Херсонеса тривають 125 років. Особливо активно вони ведуться в радянський час. Матеріалів розкопок Херсонеса принесли додаткові дані про те, що землі Криму здавна належали предкам російського народу.

Багато найцінніші предмети, знайдені під час розкопок у Херсонесі, зберігаються в державному Ермітажі. Велика частина знахідок зберігається в самому Херсонесі, де створено музей.

Церковна та культурно-просвітницька діяльність п.Могили. Києво-Могилянська колегія – духовно-культурний центр православного світу

Петро́ Моги́ла 31 грудня 1596 (10 січня 1597), Сучава — 1 (11) січня 1647, Київ) — молдавський боярин, український політичний, церковний і освітній діяч Речі Посполитої, архімандрит Києво-Печерського монастиря з 1627 року, Митрополит Київський, Галицький і всієї Русі з 1633 року, екзарх Константинопольського патріарха. Канонізований Церквою 1996 року.

Мало відомо про період життя Петра Могили, починаючи від його участі в Хотинській битві та до посвяти у сан києво-печерського архимандрита. Петро Могила почав часто відвідувати Київ, брав активну участь у справах православної віри. Київський історик С. Голубєв вважає, що, окрім православного виховання, цьому посприяли часті зустрічі Петра Могили з митрополитом Іовом Борецьким — наставником ще за часів навчання в Львівській братській школі. Спілкування з Іовом остаточно завершило формування поглядів Петра Могили, визначило напрям його подальшої життєвої діяльности.

Протягом 1622-27 Петро Могила перебував на послуху в одному із скитів Києво-Печерської Лаври, розташованого на території сучасного села Михайлівка-Рубежівка під Києвом^[2]. У 1625 році він прийняв чернечий постриг у Києво-Печерському монастирі.

Після смерті 21 березня 1627 року архімандрита Печерської лаври Захарія Копистенського у грудні 1627 року на цю посаду було посвячено Петра Могилу^[3]. У цей час йому виповнилося тридцять років. В такому віці обрання на таку високу церковну посаду здійснювалося чи не вперше. Очевидно, цьому посприяла підтримка Борецького та інших впливових шляхетських сімей, які сповідували православну віру, попереднє іноцтво Петра Могили, особисте багатство. 1628 року польський король Сиґізмунд III Ваза затвердив Петра Могилу на посаді. Життя і церковна служба Петра Могили припали на складний час в історії православної церкви в Україні. 1596 року була підписана Берестейська унія, в результаті якої більшість православних єпископів визнала верховенство Папи Римського, Київська православна митрополія відновила свою єдність з Римо-Католицькою Церквою. Ті православні ієрархи та священники, які не визнали унії, фактично опинилися поза законом. Вірні і більшість монастирів також виступили проти унії. Проте у здійсненні її положень була зацікавлення світська влада, тому утиски православних, які не хотіли визнавати зверхність Риму, стали звичним явищем. Петро Могила вважав надзвичайно важливою справою примирення усіх православних — тих, які визнали унію, і тих, які виступали проти неї. Однак його дії, спрямовані на примирення, викликали неоднозначні оцінки сучасників. Одні вважали Петра Могилу щирим поборником єдності православ'я, інші — рукою королівської влади, що силується обернути православних в уніатів, розірвати зв'язки зі східними патріархами та Москвою^[4].