бакалаврська / 2

Аграрна реформа та її основна складова — земельна реформа — розпочалися в нашій країні у 1991 р. Їх головна мета — створити необхідні економічні та політичні умови для формування в аграрному секторі ринкового середовища і появи на землі реального власника — господаря, спроможного по-новому, раціонально організувати ведення сільськогосподарського виробництва, забезпечити його високу ефективність та нести повну відповідальність за результати господарювання.

Виділяють три основних етапи аграрної реформи в Україні. На першому з них, найбільш складному і довготривалому, ставилося завдання створення агроформувань нового типу, заснованих на приватній власності на землю і майно. Є підстави вважати, що розпочався цей етап з перетворення колишніх колгоспів*2 у колективні сільськогосподарські підприємства (КСП) шляхом паювання їх майна, а згодом — і землі.

*2: {Колгоспи виникли внаслідок насильницької колективізації як колективні господарства, але, по суті, вони такими ніколи не були. 3 перших днів свого існування колгоспи були «одержавлені», не маючи господарської самостійності ні в організації виробництва, ні в розподілі продукції і одержаних доходів.}

При трансформації колгоспів у КСП ставилося завдання відродити почуття господаря у сільськогосподарських працівників шляхом реформування відносин власності. В результаті такого реформування працівники ставали власниками певної частки майна підприємства, розмір якої залежав від величини трудового внеску кожного з них — працюючого і непрацюючого (пенсіонера). Власник майнового паю при виході зі складу КСП мав право отримати свій майновий пай натурою чи грошима, передати його у спадок або ж продати. Саме за цією фундаментальною ознакою — персоніфікацією (хоч і формальною) власності — і відрізнялися КСП від колишніх колгоспів. Із прийняттям Указу Президента України від 8 серпня 1995 р. «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарських підприємств і організацій» кожний член КСП був наділений і земельною часткою (паєм). Таким чином, і в земельних відносинах був здійснений важливий крок до відродження справжнього господаря на землі.

Проте КСП хоч істотно і відрізнялися від колишніх колгоспів за майновими і земельними відносинами, все ж вони, як з’ясувалося, об’єктивно були неспроможними адаптуватися до народжуваного в державі ринкового середовища. Члени КСП, будучи наділеними майновими і земельними паями, так і не відчули себе справжніми власниками. Колективна, формально персоніфікована власність породжувала і колективну безвідповідальність. У КСП не були змінені внутрішня організаційна структура та економічний механізм господарювання. Зміни торкнулися лише частково перерозподілу кінцевих результатів. Паювання майна і землі стало формою існування колективної власності, яка нічого немає спільного із справжньою кооперативною власністю. Тому КСП через колективне управління із запізненням реагували на зміни в зовнішньому середовищі, а відмова держави втручатися у їх господарську діяльність породжувала свавілля керівників КСП у прийнятті рішень, які нерідко тому і приймалися, щоб задовольнити їх особистий інтерес. Все це призвело до зниження трудової і технологічної дисципліни, крадіжок, а в поєднанні з іншими факторами, що спричинили економічну кризу, зумовило істотний спад виробництва та його збитковість. Тому об’єктивно назріла необхідність у реструктуризації КСП у нові організаційні формування ринкового типу.

Все ж слід зазначити, що КСП відіграли свою позитивну роль. Вони стали значним прогресивним кроком в еволюції колективної власності до такої стадії її розвитку, яка дала змогу безболісно перейти від колективної до приватної форми власності і до створення нових організаційних форм господарювання на селі. Досить сказати, що паювання майна і землі уже з самого початку прискорило створення і становлення селянських (фермерських) господарств. Адже член КСП, який забажав створити фермерське господарство, виходив з КСП і забирав свій майновий і земельний пай, що створювало кращі стартові умови для ведення власного виробництва.

Слід зазначити, що реструктуризація КСП у формі реорганізації почалася в середині 90-х років спонтанно, як реакція селян на низьку ефективність виробництва в межах цієї організаційної форми господарювання. На їх базі стали виникати різні типи господарських товариств і фермерські господарства. Проте масштаби таких перетворень були незначні і не відповідали потребам виробництва. Тому 3 грудня 1999 р. був прийнятий Указ Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки», яким передбачалося реформувати протягом грудня 1999 — квітня 2000 р. колективні сільськогосподарські підприємства в нові організаційні форми господарювання ринкового типу, які функціонують на засадах приватної власності на землю та майно. Всім членам КСП забезпечувалося право вільного виходу з цих підприємств із земельними частками (паями) і майновими паями та створення на їх основі приватних (приватно-орендних) підприємств, селянських (фермерських) господарств, господарських товариств, сільськогосподарських кооперативів, інших суб’єктів господарювання, заснованих на приватній власності.

Приватні підприємства, що виникли на базі реформованих КСП, зобов’язувалися укладати договори оренди земельної частки і майнового паю з власниками цих паїв з виплатою орендної плати у натуральній або грошовій формі. Важливо, що Указом встановлена мінімальна орендна плата за земельну частку (паю) в розмірі не менше одного відсотка вартості орендованої землі. При реструктуризації КСП передбачалося збереження, по можливості, цілісності господарського використання приватними формуваннями землі та майна колишніх КСП через механізм оренди. Громадянам, які мають земельний пай, надано право приєднувати виділену їм у натурі земельну ділянку до власного особистого підсобного господарства без створення юридичної особи. Не менш важливим є й те, що селянським (фермерським) господарствам, громадянам надана можливість вільного викупу земельних ділянок, наданих їм у користування (понад норму, яка приватизується безкоштовно) за ціною, не нижче визначеної в установленому порядку грошової оцінки землі.

В результаті практичної реалізації згаданого Указу було реформовано і змінили свій юридичний статус 10 833 КСП. На їх базі у 2000 р. було створено 14 241 нове приватне агроформування (коефіцієнт поділу становить 14 241 : 10 833 = 1,3), в тому числі фермерських господарств — 1254 (8,8 %), приватних підприємств (приватно-орендних) — 2901 (20,4 %), господарських товариств (переважно товариств з обмеженою відповідальністю) — 6761 (47,5 %), сільськогосподарських виробничих кооперативів — 3325 (23,3 %). Важливо також і те, що 7434 новостворених підприємства зберегли земельні масиви колишніх КСП, а отже, матимуть змогу скористатися позитивною дією фактора масштабів виробництва. В наступні 2001—2002 роки процес реформування аграрних підприємств продовжувався, насамперед через перетворення одних типів приватних підприємств в інші, подальшого зростання кількості селянських (фермерських) господарств.

Вказані підприємства, по суті, є підприємствами ринкового типу. З їх створенням завершився перший етап аграрної реформи, відбулися кардинальні зміни у земельних, майнових та соціальних відносинах, причому без будь-яких гострих конфліктів на селі. Очевидна соціальна спрямованість такого реформування. Адже 6,4 млн селян стали власниками земельних паїв, середній розмір яких становить по Україні 4,2 га, що навіть перевищує середній розмір фермерських господарств у деяких країнах (наприклад, у Греції). Розроблені також механізми реального закріплення власності на землю за окремими селянами через заміну сертифікатів на земельну частку (пай) на Державні акти на право приватної власності на землю, а також через створення механізму орендних земельних відносин, однією з ключових ланок яких є обов’язковість виплати орендарями мінімальної орендної плати власникам земельних паїв. Уже в 2000 р. більше 90 % земельних паїв були здані в оренду і майже 200 тис. їх приєднані до підсобного особистого господарства селян.

Все ж слід зазначити, що основним підсумком першого етапу аграрної реформи є становлення (хоч і не до кінця завершене) реального власника. Це в свою чергу породжує новий тип відповідальності суб’єктів господарювання за кінцеві результати господарської діяльності — відповідальності власністю, яка спонукає їх до ведення виробництва виключно на прибутковій основі.

Важливо також звернути увагу і на наступне. Світовий досвід переконує в доцільності розвитку різноманітних форм господарювання на селі. Тому створення в Україні різних типів приватних підприємств є стимулюючим фактором для піднесення сільськогосподарського виробництва. Водночас практика діяльності аграрних формувань країн з розвинутою ринковою економікою також засвідчує, що динамічний розвиток сільськогосподарського виробництва можливий за умови забезпечення реальної економічної рівноправності всіх форм власності і форм господарювання. Це — дуже принциповий момент, оскільки така рівноправність передбачає економічне змагання (конкурентність) між підприємствами, отже, зумовлює прискорений розвиток тих форм господарювання, які виявилися життєздатними. Аграрна реформа, що здійснюється в Україні, спрямована саме на забезпечення однакових прав і можливостей для всіх сільськогосподарських товаровиробників. Водночас сільським трудівникам держава й надалі гарантує свободу вибору форм господарювання на селі, що стимулюватиме подальший розвиток конкуренції, більшу адаптивність аграрних підприємств до зміни ринкового середовища.

Основним завданням другого етапу аграрної реформи є формування аграрного ринку. Паростки цього етапу зароджувалися під час здійснення першого етапу аграрної реформи, коли почали створюватися аграрні біржі, а аграрні підприємства одержали економічну свободу щодо каналів збуту виробленої продукції і встановлення цін на неї. Проте інфраструктура аграрного ринку (як сукупність агросервісної інфраструктури та інфраструктури продовольчого ринку) залишалася в зародковому стані. Керівники КСП не були заінтересовані в прозорості ринку. Це стало однією з причин процвітання бартеру, який поглиблював диспаритет цін. Отже, потрібні були кардинальні заходи щодо прискорення формування інфраструктури аграрного ринку. Адже новостворені приватні підприємства заінтересовані в добре організованому прозорому ринку, бо це дає їм можливість реалізувати свою продукцію і закупити необхідні ресурси за найбільш вигідними цінами, відчувати їх динаміку, стежити за рухом обсягу продажу і відшуковувати найбільш прийнятні з позиції економічної вигоди канали збуту і придбання товарів.

З метою створення сучасного аграрного ринку, який відповідав би найвищим критеріям ринкової економіки, і був прийнятий Указ Президента України від 6 червня 2000 р. «Про заходи щодо забезпечення формування та функціонування аграрного ринку». Саме з його прийняттям другий етап аграрної реформи набув реальних обрисів. Зокрема, в Указі передбачені заходи щодо створення або вдосконалення діяльності низки інститутів аграрного ринку: в кожному населеному пункті — мережі пунктів заготівлі сільськогосподарської продукції, кредитних спілок, сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів, торговельних точок з реалізації селянам добрив, отрутохімікатів, запасних частин та інших ресурсів; у кожному районі — торгових домів, оптово-роздрібних магазинів фірмової торгівлі підприємств — виробників ресурсів на селі. Саме система торгових домів у поєднанні з товарними аграрними біржами мають об’єктивно визначати ціну на сільськогосподарську продукцію. В обласних центрах і містах з населенням понад 100 тис. чоловік передбачено створення мережі підприємств, що здійснюють оптову торгівлю сільськогосподарською продукцією (оптово-продовольчі ринки, постійно діючі ярмарки-виставки, аукціони живої худоби тощо).

Важливо, щоб товарні потоки направлялися саме через інституції аграрного ринку. Для цього необхідна система економічних важелів для спрямування сільськогосподарської продукції і промислових ресурсів на біржі, у торгові дома, створену оптово-роздрібну сітку та інші інституції. Такі важелі повинні стимулювати аграрних товаровиробників реалізувати свою продукцію через прозорий аграрний ринок.

Основним завданням третього етапу є фінансове оздоровлення аграрних підприємств і забезпечення економічної підтримки їх доходів. Паростки цього етапу також беруть свій початок у 90-х роках. Так, держава неодноразово списувала борги сільськогосподарських товаровиробників, були прийняті нормативні акти щодо дотування виробництва м’яса і молока, а також щодо звільнення аграрних підприємств від сплати ПДВ по інших видах товарної продукції; введено фіксований сільськогосподарський податок, завдяки чому істотно зменшився податковий тиск на аграрних товаровиробників. Проте в умовах відсутності справжнього власника на селі і прозорості аграрного ринку досягти фінансової стабілізації аграрних підприємств було неможливо. Тепер для розв’язання цієї архіважливої проблеми виникли завдяки реалізації перших двох етапів аграрної реформи реальні умови. Важливе значення для фінансової стабілізації має прийняття нового Земельного кодексу, введення пільгового кредитування аграрних підприємств та інші заходи.

Аграрний сектор України з його базовою складовою, сільським господарством, є системоутворюючим в національній економіці, формує засади збереження суверенності держави – продовольчу та у визначених межах економічну, екологічну та енергетичну безпеку, забезпечує розвиток технологічно пов’язаних галузей національної економіки та формує соціально-економічні основи розвитку сільських територій.

Окрім стабільного забезпечення населення країни якісним, безпечним, доступним продовольством, аграрний сектор України безперечно спроможний на вагомий внесок у вирішення світової проблеми голоду.

Подальше входження до світового економічного простору, посилення процесів глобалізації, лібералізації торгівлі вимагають адаптації до нових та постійно змінних умов, а відповідно – подальшого удосконалення аграрної політики.

Український аграрний сектор з потенціалом виробництва, що значно перевищує потреби внутрішнього ринку, є ланкою, що з одного боку може стати локомотивом розвитку національної економіки та її ефективної інтеграції в світовий економічний простір, а з іншого – зростання доходів, задіяного в аграрній економіці сільського населення, що складає понад третину всього населення країни, дати мультиплікативний ефект у розвитку інших галузей національної економіки.

Стратегія розвитку аграрного сектору економіки України (далі – Стратегія) спрямована на формування ефективного соціально спрямованого сектору економіки держави, здатного задовольнити потреби внутрішнього ринку та забезпечити провідні позиції на світовому ринку сільськогосподарської продукції та продовольства на основі закріплення його багатоукладності, що на даному етапі розвитку вимагає пріоритету формування різних категорій  господарств (селоутворюючих господарств), власники яких проживають у сільській місцевості, поєднують право на землю із працею на ній, а також – власні економічні інтереси із соціальною відповідальністю перед громадою.

Стратегія визначає мету, стратегічні цілі, принципи розвитку аграрного сектору, орієнтири й пріоритетні напрями та розроблена у відповідності з Конституцією України та з урахуванням положеньзаконів України «Про державну підтримку сільського господарства України», «Про основні засади державної аграрної політики України на період до 2015 року» та інших законодавчих та нормативно-правових актів, відповідно до яких здійснюється діяльність в аграрному секторі.  

Ключові проблеми розвитку аграрного сектору економіки України:

нерівномірність розвитку різних форм господарювання (укладів) при послабленні позицій середньорозмірного виробника внаслідок створення для різних за розмірами та соціальним навантаженням економічних суб’єктів формально однакових, але не рівних умов господарювання;

недостатність нормативно-правових засад та відсутність мотивації до кооперації та укрупнення дрібних сільськогосподарських виробників в рамках сільських громад, низька товарність виробництва продукції, ослаблення економічного підґрунтя розвитку сільських громад;

нестабільні конкурентні позиції вітчизняної сільськогосподарської продукції та продовольства на зовнішньому ринках через не завершення процесів адаптації до європейських вимог щодо якості та безпечності сільськогосподарської сировини та харчових продуктів;

низькі темпи техніко-технологічного оновлення  виробництва;

ризики збільшення виробничих витрат через зростання зношеності техніки, переважання використання застарілих технологій, при зростання вартості невідновлювальних природних ресурсів в структурі собівартості;

значні втрати продукції через недосконалість інфраструктури аграрного ринку, логістики зберігання;

відсутність мотивації виробників до дотримання агроекологічних вимог виробництва;

обмежена ємність внутрішнього ринку сільськогосподарської продукції та продовольства, обумовлена низькою платоспроможністю населення;

недостатня ефективність самоорганізації та саморегулювання ринку сільськогосподарської продукції та продовольства, складність у виробленні консолідованої позиції сільськогосподарських товаровиробників у захисті своїх інтересів;

непоінформованість значної частини сільськогосподарських виробників про кон’юнктуру ринків та умови ведення бізнесу в галузі;

незавершеність земельної реформи. 

Мета та стратегічні цілі

Мета Стратегії – створення організаційно-економічних умов для ефективного розвитку аграрного сектору на основі єдності економічних, соціальних та екологічних інтересів суспільства для стабільного забезпечення населення країни якісним, безпечним, доступним продовольством та промисловостісільськогосподарською сировиною. 

Стратегічні цілі розвитку аграрного сектору:

гарантування продовольчої безпеки держави;

забезпечення прогнозованості розвитку та довгострокової стійкості аграрного сектору на основі його багатоукладності;

сприяння розвитку сільських поселень та формування середнього класу на селі через забезпечення зайнятості сільського населення та підвищення їх доходів;

підвищення інвестиційної привабливості галузей аграрного сектору та фінансової безпеки сільськогосподарських підприємств;

підвищення конкурентоспроможності продукції, ефективності галузей, стабільність ринків;

розширення участі України у забезпеченні світового ринку продукцією сільського господарства та продовольства;

раціональне використання сільськогосподарських земель та зменшення техногенного навантаження аграрного сектору на довкілля. 

Принципи розвитку аграрного сектору

1.  У сфері  організації аграрного виробництва:

1.1. Багатоукладність при пріоритетності формування селоутворюючих господарств;

До селоутворюючих відносяться наступні форми господарювання:

-            сімейні господарства, які базуються переважно на власній праці, ведуть товарне виробництво, орієновані на збільшення загального доходу господарства (сім’ї), а тому більше мотивовані до виробництва працемісткої сільськогосподарської продукції;

-            сільськогосподарські підприємства різних організаційно-правових форм, включаючи фермерські господарства, які зареєстровані за місцем здійснення господарської діяльності, їх власники проживають в громаді, базуються на переважно найманій праці односельчан;

1.2. Збалансованість розвитку за економічними, соціальними та екологічними критеріями;

1.3. Формування зацікавленого в довгостроковому ефективному господарюванні відповідального виробника/користувача (власника) землі.

2. У сфері формування та здійснення державної аграрної політики:

пріоритетність аграрного сектору у загальнодержавній економічній політиці;

упередження загроз продовольчій безпеці та забезпечення її в умовах глобалізації;

застосування інструментівстратегічного управління розвитком аграрного сектору та оперативного впливу на кон’юнктуру ринку;

диференційованість підходів до формування умов державної підтримки сільськогосподарських виробників залежно від встановлених критеріїв їх діяльності;

орієнтація на підтримку розвитку кооперації та кластерної організації виробництва;

розвиток саморегулювання в аграрному секторі, делегування частини повноважень держави щодо регулювання аграрного ринку, в тому числі контролю якості та безпечності продукції;

формування позитивних довгострокових очікувань сільськогосподарських виробників;

створення умов для запровадження найкращих за продуктивністю, ресурсомісткістю та енергоефективністю засобів виробництва та технологій;

стимулювання раціонального аграрного природокористування;

урахування регіональних умов у розвитку сільського господарства. 

Цільові орієнтири реалізації Стратегії

(до 2020 року порівняно з 2012 роком)

1. Макроекономічні показники розвитку галузі

Збільшення обсягів валової продукції сільського господарства                   (у порівняних цінах) – у 1,3рази.

Збільшення обсягів експорту сільськогосподарської продукції та продовольства на 3-4% щорічно.

Зростання середньомісячної заробітної плати працівників сільського господарства до середньої по галузях економіки.

2. Продовольча безпека

Забезпечення пропозиції основних видів сільськогосподарської продукції, та продовольства (зерно молоко, м'ясо, цукор, яйця, олія соняшникова, овочі) вітчизняного виробництва на внутрішньому ринку на рівні не менше                      80 відсотків від внутрішнього попиту.

3. Конкурентоздатність

Зменшення витрат енергетичних ресурсів на 1 тонну виробленої продукції в середньому на 1-2 % щорічно.

Створення та функціонування саморегулівних організацій у всіх агропродуктових ланцюгах.

Збільшення питомої ваги сільськогосподарської продукції, що реалізується за довгостроковими контрактами, у загальному обсязі реалізації на 1% щорічно. 

Пріоритетні напрями досягнення стратегічних цілей

Забезпечення продовольчої безпеки держави:

1) формування стратегічних продовольчих запасів держави;

2) забезпечення обсягів виробництва сільськогосподарської продукції та продовольства відповідно до вимог продовольчої безпеки та можливості реалізації експортного потенціалу;

3) забезпечення якості та безпечності сільськогосподарської сировини та харчових продуктів, дотримання вимог до їх виробництва:

- удосконалення системи сертифікації виробництв та стандартизації продукції сільського господарства, максимальне охоплення системами управління якістю та безпечністю підприємств переробної та харчової промисловості;

- формування мережі лабораторій для визначення якості сільськогосподарської продукції та продовольства;

- делегування частини повноважень із контролю відповідності стандартам сільськогосподарської продукції та продовольства саморегулівним об’єднанням на основі взаємовідповідальності.

4) створення системи логістики і забійних пунктів живої худоби та птиці, інших елементів ринкової інфраструктури для дрібних господарств;

5) моніторинг та прогнозування ринку сільськогосподарської продукції та продовольства, реагування на ринкові ризики. 

Земельні відносини:

1) гарантування захисту прав власності та законних інтересів власників земельних ділянок;

2) створення сприятливих умов для набуття пріоритетного права власності/користування сільськогосподарськими землями особами, які проживають в сільській місцевості та господарюють виключно та переважно власною працею;

3) включення земель сільськогосподарського призначення до ринкового обігу та державне регулювання обігу сільськогосподарських земель, зокрема шляхом:

- поетапне запровадження обігу земель сільськогосподарського призначення:

- на першому етапі –  вихід на ринок Державного Земельного Банку з метою формування передумов для запровадження вільного обігу земель сільськогосподарського призначення, зокрема шляхом їх консолідації (до зняття мораторію на продаж земель сільськогосподарського призначення);

- на другому етапі – запровадження обігу земель сільськогосподарського призначення на всій території країни.

- поліпшення системи державного контролю в сфері земельних відносин, зокрема шляхом недопущення неконтрольованої зміни цільового призначення;

- запобігання спекулятивним операціям в сфері обігу земель сільсько -господарського призначення через заборону перепродажу земельних ділянок протягом певного строку та встановлення диференційного підходу до оподаткування таких операцій;

- недопущення монополізації обігу земель сільськогосподарського призначення, зокрема через обмеження площі земель сільськогосподарського призначення, що може знаходитись у власності або оренді однієї особи;

4) удосконалення орендних відносин, зокрема шляхом стимулювання довгострокової оренди земель сільськогосподарського призначення, встановлення мінімального терміну укладання угоди оренди земель сільськогосподарського призначення та визначенні умов дострокового їх розірвання, запровадження консолідованої відповідальності колективу орендарів при наданні в оренду консолідованих масивів земель сільськогосподарського призначення;

         5) стимулювання  раціонального і ефективного використання земель та підвищення рівня екологізації сільськогосподарського землекористування. 

 Фінансова політика:

1) Фіскальна політика - створення прозорих інструментів системи оподаткування аграрного сектору залежно від його економічних особливостей та соціальної ролі:

- встановлення режиму оподаткування операцій зі зміни власника земельних ділянок залежно від періоду володіння;

- поетапна трансформація системи оподаткування в аграрному секторі: