3. Поліконфесійність України

Повна ентузіазму схильність прямування виключно до світлого майбутнього не звертаючи уваги на минулий досвід та на реальність сьогоднішнього дня майже завжди провадила до катастрофи. Відноситься це до кожної ділянки життя. Відноситься також і до конфесійного життя українських Церков.

Споглядаючи на історію, зауважуємо, що неодноразово і на різні способи відбувались намагання злагодити напруження та вияснити непорозуміння, які виникали між Церквами. Немало зусиль докладалось по різні сторони, щоб вирішити все нові непорозуміння та схизми [1] .

Проблема ця стала особливо актуальною в останніх роках ХХ ст.. Це приготувало ґрунт до свого роду “революційних” змін в офіційному навчанні Церков. Минулі переконання римо-католицької Церкви ще до другої половини ХХ ст. неодноразово підкреслювали, що лише вона є єдиною правдивою Церквою Ісуса Христа у світі і що поза нею спасіння немає (extra Ecclesiam nulla salus) [2] . В такій перспективі обов’язком усіх не з’єднаних християн було повернення до єдності із Римською Столицею [3] . Тобто усі хто не належить до Римської Церкви не може спастися, бо не є членами Церкви Божої [4] . Подібні переконання існували і в православ’ї, вимагаючи від інших навернення від своєї конфесії з метою вічного спасіння, яке можна здобути лише у православ’ї.

Виявом розвитку добросердечних відносин між Церквами став початок двосторонніх діалогів. Зближення між Католицькою Церквою та Православними Церквами розпочалось з часу знесення двосторонніх екскомунік [5] з 1054 р. (7 XII 1965 р.) та з особистих зустрічей папи Павла VI з константинопольським патріархом Атенагором I (1964 r. i 1967 r.), що не могло не залишити свій слід в українському християнстві [6] . Трохи згодом була започаткована Змішана міжнародна комісія з міжцерковного діалогу, яка вже протягом 20 років працює над узгодженням та поєднанням Церков.

Для України дуже важливими були останні зустрічі (Фрейзінг – 1990 р.; Аріччія – 1991 р.; Баламанд – 1993 р.; Балтімор-2000 р.) змішаної комісії, де розглядали лише одне питання – так званий уніатизм [7] , що є однією з причин, яка ділить Церкви та безпосередньо відноситься до Української Греко-Католицької Церкви, яка на початку 90^х років, після розпаду Радянського Союзу відродилась з підпілля, що поглибило непорозуміння та конфлікт в екуменічному католицько-православному середовищі.

Крім вище згаданих православно-католицьких проблем на посткомуністичній території України, існує ще багато інших труднощів пов’язаних з релігійною свободою та віросповідуванням в Україні.

Немаловажним залишається питання ідентичності (тожсамості, тотожності), тобто символів пов’язаних з осередком влади, літургії, мови, мистецтва і культури. Чітке визначення цього питання для кожної релігійної громади створює міцний фундамент для подальших відносин з іншими християнськими спільнотами, чи то з православними чи католиками та дозволяє на “діалог”. З’являється той чинник, який зміцнює насамперед зв’язки суспільні та допроваджує до духовного голосу кожної спільноти – конфесійності. Тобто певне зрозуміння світу, людини, суспільства, етносу, мистецтва та світогляду іншої конфесії. Тут потрібно бути особливо обережним щоб від здорового поняття конфесійності не перейти у крайню форму конфесіоналізму, який проявляється у ворожому наставлянні до всього іншого.

Для багатьох українських християн важливою проблемою, що створює глибоку кризу в Церкві є і до сьогодні не вирішене питання примату та непомильності папи Римського. Без сумніву можна ствердити, що є воно основним питанням сьогоднішнього дня. Практично усі сучасні міжконфесійні зустрічі торкаються цієї теми. Для багатьох Церковних спільнот переконання Римо-Католицької, як також і Греко-Католицької Церкви є важливою догматичною помилкою. Хоч варто зауважити, що усі головні традиційні конфесії не заперечують першості Римського Архієрея, однак бачать її кожен по іншому, по своєму. Відома є постава Римо-Католицької Церкви, де папа Римський має необмежену владу та непомильність в справах віри, коли промовляє з катедри в справах віри і моралі, а за цим ідуть наслідки влади юридичної для цілої католицької Церкви [8] .

Варто зауважити, що сьогоднішня католицька Церква, це не лише Церква на території Риму, Італії, але і інших держав, які мають інше мислення, культуру, ментальність, що породжує певні теоретичні поділи на національні, народні Церкви. В свою чергу в самій католицькій Церкві це призводить до практичних поділів та певне незадоволення тим, що повна юридична влада над даною частиною католицької Церкви провадиться з Ватикану.

Українські Церкви мають власний погляд на цю проблему. В їхньому розумінні папа Римський ніколи не мав подібної влади над цілою Церквою на самих початках християнства. Вони погоджуються на примат, але в межах І тисячоліття, де папа мав лише почесну першість, був лише кінцевою арбітражною інстанцією, коли місцеві церковні органи вже не могли самі вирішити конфлікт [9] .

Приблизно 20 млн. людей з 50-мильйонного населення України відносяться до православ’я, яке починаючи від хрещення Київської Русі, залишається найважливішою складовою релігійного життя в Україні. На межі 1991-1992 років виникла головна суперечка у внутрішньо православному українському середовищі, для якого, після проголошення державної незалежності, було абсолютно неможливо зберігати існуючий status quo єдиної Російської православної Церкви Московського Патріархату. Реакцією на таку політику стало виникнення на території України кількох православних конфесій, які конкурують між собою: Українська Православна Церква Московського Патріархату (УПЦ-МП) – 9 тис. парафій; Українська Православна Церква-Київський Патріархат (УПЦ-КП) – 2 тис. парафій; та Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ) – 1200 парафій. З цих конфесій лише Українська Православна Церква, що перебуває під канонічною зверхністю Московського Патріархату (УПЦ МП) визнана всіма православними Церквами світу. Вона є незалежною в управлінні частиною Московського Патріархату і за статистичними показниками [10] залишається найчисельнішою православною організацією в Україні демонструючи протягом кількох останніх років непохитність своїх позицій: її питома частка у структурі православних організацій сучасної України залишається практично незмінною – на рівні 70-71% [11] .

Однією з головних проблем сучасного православ’я являється протистояння між Московським і Константинопольським Патріархатами. Більшість помісних Православних Церков, зберігаючи спадщину Візантійської імперії і східного християнства, поставлені перед вибором: до якої зі сторін приєднатися – грецької чи російської?

В другій половині ХХ століття такий поділ на два конфесійні (можна навіть сказати політичні) світи вповні сформувався і набрав стабільності, однак після розпаду Совітського Союзу баланс сил дещо змінився. Константинополь почав використовувати можливість підсилити свої впливи на пострадянському просторі. Особливо це видно на прикладі сучасного стану православ’я в двох країнах – Естонії і Україні.

В Естонії вже виникла ситуація двох "паралельних канонічних єпархій", коли в межах однієї держави існують парафії як Московської, так і Константинопольської Патріархії.

Росіяни побоюються, що такий же ж сценарій може повторитися і на Україні, лише в значно більших масштабах. Зацікавленість, виявлена Вселенським Патріархом до Києва, викликало велику хвилю критики зі сторони РПЦ і її голови Алєксія II. На відміну від Естонії, на Україні не 200 парафій, а біля десяти тисяч, 38 єпископів і чисельна паства.

Здається, що Константинополь сьогодні дуже незадоволений політикою Москви щодо Української Православної Церкви. Ще на початку 1991 року Вселенський Патріарх прислав Алєксію II свого листа, в якому підкреслив, що визнає канонічну територію Російської Православної Церкви (РПЦ) лише в границях 1593 року: тобто, українське духовенство не зобов’язане підчинятися Московському Патріарху. Більш того, Варфоломій I піддає критиці рішення, прийняте ще в 1686 році Патріархом Царгородським (Константинопольським) Діонісієм. В ті часи, знаходячись, з однієї сторони, під впливом Османської імперії, з другої, не встоявши перед спокусою (російські посли привезли в дар 120 соболів і 200 червонців), Його Святість передав Київську митрополію під юрисдикцію Московської Патріархії. Хоча з того часу пройшло більш ніж 400 років, Вселенська Патріархія продовжує вважати, що це питання було вирішено з порушенням канонічних правил. Таким чином, Варфоломій I сьогодні намагається ревізувати історію. В цьому випадку рішення Архієрейського собору РПЦ відносно патріарха Філарета (заборона священства і анафема) Константинополь може визнати недійсними.

На сьогодні стверджується, що більша частина вірних України і надалі має бажання бути вірними канонічно визнаної Церкви, однак не відомо хто зможе проводити ефективну політику співпраці з Росією? Реального духовного лідера на Україні немає. Українська Церква переживає глибоку кадрову кризу. Якщо греки знайдуть таку людину в багаточисельній українській діаспорі в США чи Канаді, геополітична орієнтація України зміниться вже в найближчі роки.

Останнім часом можна також зауважити швидкий розвиток католицизму на території колишнього посткомуністичного блоку. Все частіше висловлюється протест проти зростаючої експансії католицизму і втручання Папи Римського у внутрішні справи Російської Православної Церкви. Католицька церква збільшує число своїх єпископів також і на території України, причому, як зазначають російські священнослужителі, аж ніяк не в тих західних районах країни, де компактно мешкає римо-католицька меншість.

Беручи статистичні дані на Україні до католицьких громад відноситься приблизно 750 парафій Римо-Католицької Церкви, 33 монастирі та біля 400 священиків (що опікуються біля 1,5-2 млн. вірних), та біля 3200 парафій Греко-Католицької Церкви, 73 монастирі, 2200 священиків (біля 5 млн. вірних).

Також і Українська Греко-Католицька Церква не сприймається російським православ’ям, як окрема адміністративна автономна одиниця, тобто Церква sui iuris, а лише як певна частина Римо-Католицької Церкви. Тому провадячи діалог у справі Західної України, Російська Православна Церква розмовляє з представниками Апостольської Столиці оминаючи розмови із самими греко-католиками, вважаючи, що ситуація може змінитися лише за наказом з Риму [12] .

Стверджується, що Греко-католицька церква насильницьким шляхом фактично розгромила православні єпархії у Львівській, Тернопільській й Івано-Франківській областях прикриваючись намаганням “нечесно започаткувати діалог”, а потаємно провадячи експансією на суто православну територію, якою є Західна Україна. При цьому забувається про розгром УГКЦ у сталінські часи, зокрема так зв. псевдо собор 1946 р. та нібито “добровільне” об’єднання УГКЦ з Московською Патріархією.

Сьогодні Україна стоїть перед новим завданням, не менш відповідальним, ніж у минулі часи, – об’єднанням поділеного українського християнства в одну помісну Київську Церкву. Варто при цьому не забувати, що у християнському світі існують „дві форми великої традиції Церкви – західної і східної і дві форми культури, які взаємно доповнюють одна одну ніби двоє “легенів” в одному організмі”. Йдеться тут про Східну та Західну Церкви. Такий спосіб мислення підносить нас на вищий рівень і дає нову площину до роздумів. Це є важливий елемент для подальшого поступу і діалогу. Вимагає це трудної лекції зрозуміння – навчитися розуміти інших, сприймати їх проблеми і страхи. Без такого уміння емпатії [13] і надалі буде домінувати старий, негативний стиль конфесійної конкуренції, яка в релігійних справах не може бути „здоровою”. Завдяки діалогу католики і православні визнали свою приналежність доЦерков-Сестер. Здається, що є це імператив найбільш міжконфесійний в сьогоднішній ситуації. Різнорідність зовсім не стоїть на перешкоді єдності Церкви, але надає їй блиску і багато вносить для повноти її післанництва.

Релігійний пошук в умовах поліконфесійності України Адаптація релігії до соціальних змін в суспільстві, її активне входження у внутрішню та зовнішню політику є суттєвою ознакою сьогодення. В умовах глобалізаційних процесів сучасності, за яких стало можливим формування нового типу релігійності, відбуваються цікаві трансформації в творенні та сприйнятті надприродної реальності, тобто ідеї Бога. Враховуючи широке поліконфесійне поле України означені процеси знаходять тут своє безпосереднє втілення. Ці процеси мають вагомий вплив на духовну сферу українського суспільства. Адже віра в Бога, мораль, мова, були, є та будуть для українця не меншими цінностями, ніж добробут. В умовах дестабілізації сучасної духовної сфери України, яка народжена кризою ціннісно-нормативних систем як на макро-, так і мікросуспільному рівнях релігія виступає тим чинником, який намагається вирішити проблему “духовного вакууму” в суспільній свідомості. Як засвідчують результати соціологічних досліджень, релігія продовжує формувати певні уявлення про світ (63,9%), про Космос (40,6 %) і природно про Бога (69,9%) [1, с. 72]. Церква, значною частиною суспільства, визнається як сила, що здатна до його моральної стабілізації та оздоровлення. Досвід століть і, навіть, тисячоліть засвідчує, що Церква у суспільстві виконує не лише функцію віронавчання, але й значно ширші виховні функції, які нерідко досить тісно зливаються між собою. До того ж вона володіє чималим арсеналом організаційних можливостей для реального здійснення цієї своєї місії [2, с. 6 - 10]. Безумовно, мається на увазі вплив традиційних церков. Тому в українському суспільстві поширені християнські уявлення про Бога та церкву. Відповідно, значна частина населення переконана в тому, що християнство – єдиний шлях до подолання проблем дефіциту духовних цінностей, а віра в Ісуса Христа є виховною силою, бо вона дає людині орієнтацію в житті, не викликаючи при цьому, якщо вона є автентичною, жодних відчужуваних впливів [3, с. 171]. Однак, глобалізаційні процеси сучасності зробили світ “меншим”, значно інтенсифікували взаємопроникнення релігій на теренах різних країн світу, в т.ч. і в Україні. Це створило умови, за яких ортодоксальні положення тієї чи іншої релігії в свідомості чималого загалу людей переплітаються, узгоджуються й поєднуються з різними позадоктринальними, іноді деїстичними чи пантеїстичними, а також науковими, світоглядними та практичними уявленнями. Сучасна релігійна духовність характеризується досить високим рівнем синкретизму й універсальності. Це пов’язано з тим, що поряд з традиційно існуючими на Україні релігійними напрямками та орієнтаціями збільшують свою численність нові релігійні течії, які досить помітно впливають на духовне життя нашого суспільства. Неорелігії розмивають традиційну догматику історичних релігій, оскільки допускають новітні тлумачення загальновизнаних віросповідних істин, синтезують різні релігійні традиції, прагнучи зняти міжцивілізаційне протистояння в світі. Крім того, вони трансформують сучасну свідомість людини, в результаті чого її релігійність стає, з одного боку, плюралістичною, міжкультуральною, знауковненою, прагматичною, а з другого – містифікованою, вузькосектантською. Кількість зареєстрованих в Україні нових релігійних течій та напрямків наочно вказують на існуючу в суспільстві потребу в нетрадиційній відповіді на вічні питання сенсу людського буття. Так, офіційно зареєстровано 1750 організацій неорелігійного напрямку, серед яких неохристиянських 1520, неоорієнталістських (східних) – 122, неоязичницьких (рідновірських) – 108. Особливого успіху досягли харизмати, які мають 1245 громад. В результаті такого потужного пошуку духовних основ відбулося творення нового типу релігійності. Так, виникають своєрідні християнські варіанти, в яких здійснюється спроба “оновлення” християнської аксіоматики, приведення її у відповідність з нагальними світоглядними запитами. Для України новими християнами постали члени Церкви Ісуса Христа святих останніх днів (ЦІХСОД), Церкви Христа, Церкви “Слово життя”, “Нове покоління”, “Перемога”, “Боже слово”, “Жатва”, “Повного Євангелія”, “Армія спасіння”, “Нове життя”, Новоапостольської церкви, Церкви Нового Єрусалиму (сведенборгці) та інші євангелізаційні та харизматичні рухи, що виникали на початку 90-х років. Даним релігійним течіям загалом характерна критика ортодоксального християнства та окреслення власних світоглядних та догматичних позицій. При цьому харизмати не мають єдиного авторитету чи катехізису, в якому їх вчення було б викладено в чіткій логічній формі. Нерідко можна чути, що особливої доктрини у них бути не може, тому що все, у що вони вірять, опирається на текст Біблії. Натомість, у сучасних харизматичних церквах, які називаються ще домінаційними церквами, церквами Повного Євангелія, або незалежними церквами, особливо наголошується їхня благодатність з таким термінологічним визначенням: харизма – дари Духа Святого; харизматик – той, хто вірить в дари благодаті; харизматичний рух – це напрямок у християнстві, послідовники якого вірять в дари Духа Святого (дари благодаті), які проявляються після хрещення Ним. Наочним результатом глобалізації, безсумнівно, є поява синтетичних релігій, в яких відбувається поєднання елементів східних та західних традицій, давніх та сучасних культур, філософських, езотеричних і релігійних вчень. Прикладом тому є такі релігійні новоутворення, як Віра Бахаї, Товариство ведичної культури, Церква Уніфікації (Об’єднання) Муна, Велике Біле Братство, а також Духовна Валеологія. Отже, специфічною ознакою нашого часу є не лише можливість необмеженого вибору релігій, духовних традицій, але і вільне поводження з духовними вченнями - аж до поєднання їх елементів одного з одним. Накопичується колективний досвід релігійного життя, побудованого тільки на власному релігійному відчутті, і ні на чому іншому. Опитування студентів вузів щодо їхнього ставлення до релігії, виявило стійку тенденцію до внутрішньої позаконфесійної релігійності. 70 % опитуваних заявили про те, що вони вірять в Бога, хоча не належать до певної конфесії. Ця віра дає їм впевненість в значимості життя, підтримує в тяжкі хвилини. В релігії вони вбачають велику силу морального корелята суспільства, гаранта впорядкованості та справедливості. В умовах нашого часу, поруч із широким поліконфесійним полем у повсякденні міцно утвердилися явища котрі, як вважалося, давно зникли: окультизм, магія, чаклунство, спіритизм тощо, у масовій свідомості світ знову, як сотні й тисячі років тому, виявився наповненим надприродними істотами. Зросла кількість людей, які намагаються вирішувати свої життєві проблеми, звертаючись до ворожок і астрологів. На противагу прадавнім часам, сучасні посередники з надприродним світом широко запобігають до ідеї Бога, звертаючись до нього за благословенням, використовуючи християнські молитви та предмети культу – ікони, свічки тощо. Усе це вказує на те, що релігійна свідомість та психіка в умовах сучасної цивілізації, лишаються духовним знаряддям, за допомогою якого людина може як розвивати свою особистість, так і руйнувати її. Підсумовуючи сказане, можна зазначити, що в умовах духовної кризи українського суспільства спостерігаються елементи творення нової релігійності. Цей процес має широкий діапазон взаємодії релігії, політики, культури. Для сучасної людини важливим постає індивідуальне, наукове осмислення історії, моралі, структури всесвіту, людини, сенсу її буття. Для молодого покоління надзвичайно важливим постає обізнаність в сфері релігії як необхідний чинник свідомого вибору світоглядних позицій.

5. Після падіння "залізної завіси" на терени пострадянських країн полився каламутний потік різної інформації, що дотепер збиває багатьох людей з пантелику. Мода на все західне (мається на увазі, перш за все, американське) надзвичайно вплинула на "молодіжні субкультури" в Україні. Звичайно, і до розпаду СРСР в країні існували різні "течії" в молодіжній культурі, взяти хоча б рокерів, панків, реперів і т. ін. – адже деякі "віяння Заходу" все ж діставалися країн соцтабору.

Просто в період "перебудови" та особливо після розпаду радянської імперії ці "віяння" переросли в пропаганду, а молодіжні субкультури пережили значну еволюцію.

Зрозуміло, що багато нового було позитивним. Наприклад, такі явища, як "рускій рок", який представляли в основному неросіяни (Цой, Шевчук, Кінчев), український рок ("Брати Гадюкіни", ВВ тощо), підготовували свідомість совкового суспільства до радикальних змін. Рокери представляють специфічну й багатогранну субкультуру, до неї входять і ті, хто слухає "хеві метал", і ті, хто слухає "хардрок", "готику" тощо. Загалом ця музика прогресивно впливає на суспільство (втім, є і негативні приклади, наприклад, використання "біг біту" – ритму, що діє на підсвідомість – давало можливість "бомбувати" публіку).

Але, крім "креативних" субкультур, є і деструктивні. Наприклад субкультури "панків" та "реггі", які в цілому не є небезпечними для суспільства, але включають багато негативних елементів. Панки зазвичай вирізняються специфічним стилем одягу, зачісок, сленгу тощо. Вони завжди неохайні, їхні цінності – нонконформізм і "підходяща тусня", серед якої заведено вживати легкі наркотики. Панк-культура є за своїм змістом асоціальною – байдужою до суспільства, яке не вписується в "параметри" цієї субкультури.

Асоціальною є і культура "реггі", прихильники якої називають себе "растаманами". Батьківщина "реггі" – Ямайка, саме звідти ця культура перейшла у Європу. Невід'ємною частиною цієї культури є вживання маріхуани. В Нідерландах ця субкультура надзвичайно прижилася (згадайте квартал "Червоних ліхтарів"!), і це не дивно – адже саме в цій країні величезна кількість емігрантів з карибських країн, зокрема і з Ямайки. Культура емігрантів почала деморалізовувати корінне населення, а більш за все – молодь.

Реперська субкультура також до нас прийшла з-за океану. Її першооснову складає такий музичний напрямок, як реп – це достатньо примітивна музика, яка нагадує ритми барабанів африканських шаманів. Пісні під реп не відрізняються милозвучністю, адже в основу покладено набір слів і речень, який вимовляється – "читається" – в такт. Зазвичай ці пісні густо всіяні нецензурною лайкою. Зародився реп в негритянських кварталах Америки. В 90-і роки афроамериканцям вдалося просунути його на "музичний ринок", і зараз реп завойовує собі прихильників в усьому світі, зокрема і в Україні. Може, це і не так погано, але, крім своєї не надто високої мистецької цінності, крім добірних матюків і не найкращого впливу на психіку, реп впроваджує певну ідеологію, адже його пропагують афроамериканські расисти. Так, ідол реперів в усьому світі – Тупак Шакур – за свого життя був активістом негритянської расистської партії "Чорні пантери", яка відзначалася не менш жорстокими діями стосовно білого населення США, ніж "Ку-Клукс-Клан" – до темношкірого. Одяг пересічного афроамериканського репера – широкі штани, що спущені нижче пупа, спортивне взуття, простора футболка – нагадує одяг, в який зазвичай вбираються афроамериканські расисти, а їхня манера спілкування, жести, жаргон викликають огиду в будь-якої нормальної людини. Репери пропагують у своїх піснях такі ниці речі, як культ сексу, насильство, розбещеність. Хіба з "чорним" расизмом слід боротися не так само, як з білим? То чому ж на останній "шановні ліберали" не реагують? Чи не лякає їх, що музичну моду в багатьох країнах Заходу диктують всілякі "тупаки".

Тепер візьмемо антисоціальні (небезпечні для суспільства) субкультури, зокрема поговоримо про одну з найбільш деструктивних, кримінальних і надзвичайно небезпечних субкультур – про "так званих "гопників". "Гопники" або "пацани" походять з російської глибинки, а своєю самоназвою завдячують "Одєссє-мамє". У них є своя "мова" – так звана "фєня", і закони – "панятія". "Гопи" полюбляють слухати блатну музику, яку у нас на державному рівні нібито "заборонили" крутити в громадському транспорті. Для "гопів" людські закони – то "туфта", а чесні законослухняні громадяни – "лохи". "Гопівська" субкультура походить ще з XIX століття, а найбільшого поширення вона набула у промислових містах. Її в українське середовище принесли росіяни, які протягом двох століть переселялися в нашу країну. В Одесі ця субкультура втілилась у горезвісній "одеській мафії". За своєю суттю і попівським змістом вона стовідсотково азійська, дика і антисоціальна. Більше 70% жаргону "гопників" складають слова з мов фіно-угорських народів Росії та з ідиш. "Воровской" сленг – "фєня" – виник в Одесі, бо переважна більшість одеських злодіїв говорила на ламаній російській мові, вставляючи слова з рідного ідишу. "Пахан", "хаза", "шпана", "хавать", "пацан", "фраєр" – ось далеко не повний набір з мови одеських шахраїв та злодіїв (дивись Григорій Климов "Красная каббала"). Зокрема, "лох", "понти", "тусоваться", "лажа", "шаріть" – це слова з мов та діалектів угро-фінських народів північної частини Росії (там завжди вистачало тюрем, каторг, зон). Дикість і жорстокість бандитських "панятій" не можуть не наводити жах на просту людину. Зокрема, "по-панятіям" зеки вважають гомосексуалістом тільки того, кого зробили "пєтухом", хоч той, хто зробив зі свого однокамерника "пєтуха", такий самий гомосексуаліст, тільки активного типу. Завдяки поширенню цієї субкультури значна частина молоді з околиць міст вважає життя злочинців романтикою (!!!).

Люмпенізація населення має не стільки соціальні, скільки національні ознаки: бідність бідністю, але, за статистикою, в містах етнічних українців у 80-і роки проживало менше, ніж росіян. Крім того, в містах був значний відсоток інших азійських народів Росії, які в паспорті писали "рускій", також було чимало євреїв. Саме нащадки цих народностей в Україні чинять найбільше злочинів (серед злочинців відсоток етнічних українців менший, аніж росіян). На жаль, у нашій країні після 1920 року російська босота, що зайняла місце так званого "гегемону", максимально заповнила повсякденне життя криміналом. Тепер цей кримінал контролює великий бізнес, та ще й пропагує культ насильства через свої ЗМІ, зокрема через радіо "Шансон" (донедавна ним володів Віктор Медведчук, який ще у 70-і роки притягався до кримінальної відповідальності за побиття неповнолітнього), яке оспівує вчинки злодіїв, убивць, шахраїв, рекетирів – одне слово, бандитизм. Виховані в такому середовищі малолітні вже готові йти "на дєло".

Отже, нашому суспільству шкодять деструктивні субкультури, що абсолютно чужі нам, українцям. Досить чужинцям диктувати нам моду! Протидіяти чужинському впливу може тільки розвиток автентичної, не маргінальної української культури!

Сьогодні глобалізаційні процеси активно включаються в повсякденність суспільного життя. Сучасна молодь социалізується в рамках глобального знання, глобальних іміджів[1]. Цей процес породжує новий тип соціальної диференціації та суспільної культури.

Частиною загальної суспільної культури є молодіжна культура, яка формується з двох складових: власне створеної молоддю, що позиціонує своє бачення, очікування, наміри та культури, попереднього покоління з принципами та традиціями, які вже склалися. Молодь завжди знаходиться у пошуку своєрідної, нової ідентичності, створення нового стилю.

Сучасна молодь – це перше покоління, яке з самого початку пізнало культуру як культуру мас-медій.

„Перша кібергенерація,” – так назвав розвиток сучасних молодіжних рухів Дуглас Кельнер. Поняття “молодіжна культура” є багатозначним і неоднозначним. Так, залежно від ідеологічної спрямованості, говорять про “молодіжну культуру”, “молодіжну субкультуру” і навіть про “контркультуру”. Сьогодні молодіжна культура розвивається під впливом ЗМІ та комп’ютерних технологій.

Для молодіжних субкультур Заходу джерелами “нового стилю” стали культури Азії, Африки й американських індіанців. Джерелом конструювання “культурних мітів” вітчизняних молодіжних субкультур став насамперед Захід.

Як пише Олексій Козлов, «трагедія» розвитку молодіжної культури сталася, коли розпався Радянський Союз. Здавалося, мрії старих дисидентів, штатників і хіпарів збулися… Настала цілковита воля і безкарність, що переросла в безлад. Тому спілкування молодих людей перестала бути ритуалізованим, як раніше: участь в традиційних формах сумісного проведення часу (посиденьки, дискотеки, неформальні угруповання тощо). І головним посередником у спілкуванні стають засоби масової інформації.

Особлива роль у взаєминах сучасної молоді і мас-медіа належить MTV. Цей інтернаціональний телевізійний бренд перетворився за останніх 10 років в ідеального посередника. Мова MTV характеризується непостійністю і мінливістю, що відповідає самовідчуттю молоді з її невизначеною соціальною позицією. Здібність до швидкого, уривчастого і складного сприйняття робить молодь чутливішою до такого типу інформації, в цілому характерному для сучасних комунікацій. Особлива роль у цих процесах належить комп’ютерним технологіям і глобальній Мережі. Електронні мас-медіа виглядають новими колонізаторами молоді, паніку викликає небезпека розвитку «наркотичної» залежності від комп’ютерних ігор, які набувають всього більшого і більшого поширення [2].

Сьогодні, все те, що ми асоціюємо з реальністю – світом видимих речей та предметів, світом наявним та осяжним, втрачає колись чіткі межі, вступаючи у взаємодію з віртуальністю.

На перший погляд здається, що життя у віртуальному світі набагато простіше: без наслідків та відповідальності ти можеш мати віртуальних друзів, віртуальні гроші, час від часу відчувати себе в образі суперагента, національного героя, який користується зброєю, віртуальними грішми та несправжнім ім’ям.

А що ж ти сам являєш собою насправді? У реальному світі ти не маєш а ні друзів, а ні грошей, а ні престижної роботи, ти не суперагент, а енергетично виснажена людина, якій комп’ютерний світ компенсує справжнє життя. А ще, комусь більш ніж достатньо того, що ти лише потенційний клієнт комп’ютерного клубу, маленький гвинтик мережевого бізнесу.

Засилля в інформаційному просторі продукції порнографічного характеру, такої, що містить елементи насильства, жорстокості, «реаліті-шоу», які формують образи «народних героїв», має, насамперед, економічне підгрунтя, на цьому заробляються великі гроші виробниками.

І як наслідок впливу інформаційного простору, недосконалої системи освіти, коли знищені гуртки, спортивні секції, дитячі організації, а альтернативної заміни немає - СНІД, дитяча порнографія, підлітковий алкоголізм, дитяча проституція - список „досягнень” незалежної України, бо за цими показниками ми одні із перших у Європі. А нове молодіжне захоплення, коли підлітки знімають на відео та розміщують в мережі Інтернет знущання над людиною („хеппі – слепінг”), демонстрація дикої нелюдської поведінки „славнозвісних рівненських придурків”, викликають безмежне обурення та жах.

Якось зустріла в „Молодіжній правді” інтерв’ю із керівником однієї молодіжної громадської організації, який представив своє бачення молодіжного руху України: „По великому рахунку, від українського молодіжного руху лишилася тільки назва. Де цей рух? Покажіть мені його! Рух — це коли хтось кудись спільно рухається або, принаймні, коли хтось когось рухає і бентежить, наприклад, владу. Молодь кудись рухається? Так, рухається: передусім, до розваг і матеріального статку. Але це не рух, бо він не є спільним. Іще одна умова руху — коли ти усвідомлюєш себе частиною спільноти. Це коли про себе ти кажеш: «Я — молода людина. А тому — це, це й це…» Але більшість нашої молоді такого самоусвідомлення не має. Сьогодні існує організована діяльність молодіжних громадських організацій. Але це не рух. Це просто діяльність. Часом дуже корисна, але здебільшого невідома, а частенько й не цікава широкому молодіжному загалові. Молодь не є групою з виразною суспільною позицією. Суспільна позиція є в інших, дрібніших груп. Наприклад, у скінхедів, в анархістів, у ґеїв з лесбійками, у прибічників легалізації легких наркотиків тощо. Іноді щось виразне прослизає в студентства. Ось де є спільна суспільна позиція — там є і рух.”

Мене зацікавила ця позиція, і я пошукала сайт цієї організації. Знайшла, читаю:”Кредо організації: «Кожній людині — всю повноту честі, гідності, прав та свобод!»… Центр ставить за мету приведення національних стандартів України щодо забезпечення прав людини у відповідність до найвищих стандартів країн Західної Європи… Активісти Центру виступають за низку рішучих кроків на євроінтеграційному шляху України — легалізацію секс-бізнесу, запровадження інституту громадянського партнерства (в тому числі для одностатевих пар), узаконення обігу порнографії тощо.

Виявляється, шлях до євроінтеграції – це кроки до повної свободи падіння суспільних моральних принципів. Отже, крокуючи цим шляхом, має створитися справжній молодіжний рух України.

Дивує також позиція деяких журналістів щодо намірів введення регуляції та контролю над розповсюдженням в Інтернеті порнографії, невігластва. „Це прояв цензури... ,мов, а як же ж демократія?”. Ну і що, що на сайтах демонструється як батько ґвалтує доньку, що молодшій „секс – моделі” всього 2 місяці, що підліток жарить і їсть власні фекалії... Продовжувати? Порнографія, яка заборонена у нашій країні на законодавчому рівні абсолютно доступна у газетних кіосках, на ринках, торговельних розкладках.

Враховуючи ці негативні тенденції можна впевнено зазначити, що зовсім недаремно забили сполох державні органи, громадські організації, громадяни, закликаючи посилити контроль та нагляд за Інтернет мережею, за негативною продукцією мас-медіа.

Про це свідчить Указ Президента України від 23 квітня 2008 року про введення в дію рішення Ради національної безпеки і оборони України „Про невідкладні заходи щодо забезпечення інформаційної безпеки України”. В якому зазначено, що констатуючи наявність гострих проблем, явищ та чинників, що створюють небезпеку національним інтересам України в цій сфері та негативно впливають на суспільний розвиток держави та реалізацію її євроінтеграційних прагнень, Рада національної безпеки і оборони України доручила Кабінету Міністрів України здійснити заходи, щодо вдосконалення державного управління в інформаційній сфері, чіткого визначення повноважень та організації ефективної взаємодії органів державної влади із забезпечення національної безпеки в інформаційній сфері; реалізації державної політики у сфері друкованих засобів масової інформації тощо.

Також останнім часом дуже активно доводить свою позицію Національна експертна комісії України з питань захисту суспільної моралі, діяльність якої спрямована та закріплення позитивних зрушень в сфері захисту суспільної моралі, піднесення культури та духовності українського народу, утвердження здорового способу життя та належного стану моральності в суспільстві.

Нещодавно з нагоди Всесвітнього дня засобів масової інформації Папа Римський Бенедикт XVI у своєму посланні зазначив: „Вплив засобів інформації на життя сучасної людини ставить питання, яке не можна оминати, а рішення і відповіді на нього чекають всі, тому воно не може бути відкладене”.

Отже, як зазначив Ігор Козловський, менеджер програм Української Всесвітньої Координаційної Ради: „Одна з головних ідей полягає в тому, щоб шляхом спільної координації дій розпочати активний вплив на молодіжну свідомість, щоб розбудити національну свідомість, а відтак – започаткувати нову хвилю відродження національної культури”.

Отже, однією з головних ідей є активний вплив на молодіжну свідомість, щоб, шляхом спільної координації дій, започаткувати нову хвилю відродження національної культури України.

Сучасні вияви молодіжної субкультури. Реферат

Перехід до відкритості, скасування багатьох колишніх ідеологічних обмежень і заборон призвели до інтенсивної плюралізації духовного життя українського суспільства, зумовили розмаїття стилів життєвлаштування

Швидкі й неоднозначні зміни останнього часу зумовили проникнення і розвиток в Україні різних течій та субкультур із Заходу та Сходу, відродження багатоманітності духовних надбань різних епох та регіонів.

Українське суспільство, як і будь-яке інше, не існує ізольовано, у замкненому просторі, воно зазнає впливу та взаємопроникнення різних культурних традицій. Відбувається процес трансформації суспільних відносин під впливом інтеграційних процесів, взаємодії різних культур, змінюється система пріоритетів і цілей. Це, зокрема, проявляється у змінах мети, засобів її досягнення, ціннісних орієнтацій і поведінкової моралі особистості.

У цьому сенсі на особливу увагу заслуговують процеси, які відбуваються у молодіжному середовищі. Адже саме молоді люди є тим матеріалом, що найбільше піддається зовнішнім впливам. Вони, як правило, не обтяжені суперечливим досвідом минулого з притаманними йому ціннісними і поведінковими установками. Молодь, яка визначає майбутнє будь-якого суспільства, вже сьогодні істотно впливає на його змістовні характеристики.

На порозі соціальної зрілості молоді люди перебувають у стані особливо активного пошуку та відбору цілей, життєвих перспектив, а також шляхів і засобів їх досягнення. Період соціалізації молодої людини, що є процесом її включення у все різноманіття суспільного життя, супроводжується досягненням соціальної зрілості, початком самостійної виробничої діяльності, набуттям професії, одним із наслідків цього процесу є досягнення рівноправного становища в суспільстві. Ці та інші зміни в соціальному статусі молодої людини супроводжуються становленням характеру, світогляду, ідейних позицій, системи поглядів та переконань.

Під впливом таких змін уточнюється значення цілей у системі життєдіяльності особистості, відбувається корекція ціннісних орієнтацій.

За сучасних умов у здійсненні життєвого вибору зростає роль позасімейного спілкування, посилюється вплив засобів масової інформації на формування системи знань, ціннісних пріоритетів, моральних норм та умов їх дотримання. Інститут сім’ї сьогодні вже не може забезпечувати зростаючі потреби сучасної людини в розширенні кола інформаційних контактів. Зростання рівня освіти, розширення кола безпосереднього спілкування, доступ до ширшого спектру соціокультурних цінностей зумовлюють появу якісно нових потреб, ціннісних орієнтацій і цілей, які тісно пов’язані з загальними соціальними умовами.

Аспекти і межі конкретного бачення проблем молоді розширюються, якщо сприймати її не просто як вікову групу, а як специфічне соціально-демографічне утворення, що характеризується, з одного боку, властивими їй психолого-фізіологічними особливостями, підготовкою і включенням у громадське життя, у соціальні механізми, а з іншого боку – особливою субкультурою, внутрішньою диференціацією, що співвідноситься із соціальною ситуацією, в якій живе і працює молода людина.

На думку О. М. Балакірєвої та О. О. Яременка, специфіка об’єкта соціології молоді полягає в тому, що вікові процеси в молодіжному середовищі мають значно більшу соціальну вагу, ніж в інших вікових групах.

Невідповідність між біологічним віком, віком соціальним та психічним – широко відома проблема. Вона розглядається педагогікою, віковою психологією, соціальною психологією, частково – демографією. Соціологічний підхід до молоді як специфічної групи суспільства передбачає врахування цілого комплексу обставин і особливостей способу життя молодої людини.

Відповідність фізіологічного і соціального віку завжди була значимою для соціології, а сьогодні, внаслідок особливостей сучасного етапу розвитку українського суспільства, актуальність цієї проблеми значно зростає:

• По-перше, в умовах нестабільності та кризових явищ у житті суспільства, радикальних перетворень і потрясінь соціальний вік починає випереджати фізіологічний вік молодих людей – відбувається більш раннє "подорослішання", тобто інтеграція молодого покоління в структури суспільства та виконання ним соціальних ролей, які донедавна покладалися на старші вікові групи.

• З іншого боку, світові тенденції соціального розвитку свідчать, що кожне нове молоде покоління повинно оволодіти все більшим обсягом інформації та знань. Це, у свою чергу, подовжує освітній період та процес соціального становлення, що відсуває можливість виконання соціальних ролей у повному обсязі для окремих груп молоді в часі.

• По-третє, про актуальність цієї проблеми в сучасних умовах свідчить ще й те, що вікова самосвідомість залежить від напруги в суспільстві, наповнення життя подіями та суб’єктивно усвідомленим ступенем самореалізації особистості.

Особливо гостро проблеми молоді та її ролі в суспільному житті постали в період бурхливих і суперечливих змін та перетворень, котрі відбуваються сьогодні в українському суспільстві.

Система норм і цінностей, які відрізняють певну соціальну групу від інших спільнот, називається субкультурою. Вона формується під впливом таких факторів, як вік, етнічне походження, релігія, місце проживання тощо. Прийнято вважати, що цінності субкультури не зумовлюють заперечення національної культури, яка прийнята більшістю, вони лише унаочнюють деякі відхилення від неї. Виступаючи частиною цілісної культури, субкультура містить яскраво виражені відмінні риси, які відіграють особливу роль в об’єднанні конкретної категорії людей.

Субкультура – результат постійної взаємодії людей, яка відбувається в особливих умовах. При цьому цілісна культура, як правило, не зводиться до простої суми субкультур. Свій внесок у культуру роблять різні спільноти та окремі особистості, які не є носіями субкультури. Водночас більшість, як правило, ставиться до феномена субкультури несхвально або з недовірою.

Терміном "субкультура" зазвичай позначають особливу форму організації життя людей (соціальних груп), які прагнуть облаштувати в межах пануючої культури особисте, відносно автономне культурне існування зі своїм стилем (одягом, манерами, мовою), звичаями, нормами, цінностями та ідеалами.

На думку Л. Г. Іоніна, в цьому "уявному безумстві" простежується певна логіка, яку він розуміє як рух від моностилістичної культури до полістилістичної. Перехід від моностилістичної до полістилістичної культури створює умови для поступової зміни соціокультурних орієнтацій та формування цілої системи субкультур, тобто своєрідну "культуру в культурі", яка має чітко виражені кордони знань, норм, цінностей, зразків, уявлень, смаків, ідеалів та традицій.

Формування субкультур пов’язане не лише з кризою традиційної культури, але і з посиленням національних почуттів, і з прагненням народів відродити свою національну субкультуру.

Сучасні форми молодіжної субкультури можна дослідити через призму запитів та потреб, ціннісних орієнтацій та, нарешті, жаргону молодіжної тусовки.

Існування молодіжної субкультури, специфічного молодіжного сленгу – мови "тусовки" – є свого роду природно зумовленим бунтом проти понять та ідеалів "батьків". Подібні явища можна спостерігати в усі часи, але сьогодні, в епоху ідейного хаосу, відсутності усталених загальноприйнятих цінностей і норм, вони виявляються значно помітніше та виразніше.

Система цінностей молодої людини розвивається і функціонує у певному соціальному середовищі, на певній матеріальній основі, яка, з одного боку, формує потреби молоді, а з іншого – являє собою умови, механізми і фактори їх задоволення. Вплив соціальних умов на суспільні процеси відбувається на макро- і мікро- рівнях, але останній, як правило, є багатоваріантною конкретизацією першого, його емпіричним проявом через такі механізми, як формальне (заклади культури) і неформальне (квартира, вулиця) мікросередовища, різні форми міжособистісного спілкування, соціально-культурна символіка і, звичайно, технічні засоби ретрансляції творів мистецтва.

Автором була розроблена пілотажна анкета з питань вивчення молодіжного середовища, сучасних форм молодіжної субкультури. Опитування було проведено за підтримки Українського інституту соціальних досліджень постійною мережею інтерв’юерів УІСД*.

За даними пілотажного дослідження в сучасної молоді перші місця в ієрархії найважливіших життєвих цінностей посіли такі: "бути здоровим", "отримати пристойну освіту та професію" та "гарні стосунки з сім’єю". Ставлення молодого покоління до традиційної системи цінностей істотно залежить від стосунків із носіями цих цінностей – представниками старшого покоління, у тому числі – з найближчими з них – батьками.

Горезвісний конфлікт "батьків і дітей" доволі часто визначає відносини між поколіннями: "буває, я їх не розумію, а буває, вони мене". На запитання "Чи існують непорозуміння між Вами і Вашими батьками?" більше половини респондентів відповіло ствердно. Однакові частини опитаних (чверть) вважають, що батьки їх не розуміють, а вони, у свою чергу, не розуміють батьків. Серед найважливіших причин подібних конфліктів опитані зазначали "непорозуміння через дрібниці, які накопичуються і породжують проблему: вони не розуміють мене, а я теж не хочу їх розуміти", "суперечності в характері батька – занадто вимогливий до когось і зовсім не вимогливий до себе", "батько погано мене знає, тому не завжди може об’єктивно оцінити мої вчинки", "у нас із батьками різні погляди на життя та різні ціннісні орієнтири".

Показовою є думка респондента, котрий вважає, що "у цьому світі найголовніше, щоб людину сприймали такою, як вона є, і щоб її любили та поважали не тільки через гроші, а й за її вчинки, її характер та ставлення до людей".

Лише невелика частка молодих людей зазначила, що в них немає непорозумінь з батьками. Головне – знайти спільну мову: "на перший погляд здається, що батьки не розуміють тебе, а, зваживши всі "за" і "проти", приходимо до компромісу". Дехто взагалі не замислюється над цим питанням.

Життєві плани та орієнтири молоді виявляються реалізованими лише тоді, коли вони визначаються в ході конструктивного діалогу між поколіннями та сприймаються молодими людьми як вираження їхніх інтересів.

Говорячи про сучасну молодь, про її нетрадиційні зразки поведінки, ми найчастіше звертаємо увагу на сферу дозвіллєвої діяльності, де відбувається процес реалізації форм нестандартної поведінки. У заведених у молодіжному середовищі способах проведення вільного часу своєрідним чином фокусуються й відображаються актуальні проблеми сучасного суспільного розвитку.

Змістовні характеристики молодіжної культури істотно залежать від стилю життя молодих людей, усталених у їхньому середовищі навичок проведення дозвілля. Відповідні показники помітно відрізняютьcя залежно від освіти, місця проживання та сімейного стану молодих людей. Але для всіх соціально-демографічних груп молоді дозвілля в цілому має більшу значимість, ніж для дорослих. Дозвілля для молодої люди – сфера, де відбуваються події першорядної важливості. Стосунки з друзями, з коханою людиною, нові знайомства та прочитані книжки становлять "тканину життя" молодої людини, визначають сенс та емоційну забарвленість дня або тижня.

Ціннісні орієнтації молодої особистості, що включають у себе когнітивний компонент (уявлення про цінності), підкріплені емоційним компонентом (емоційним переживанням), трансформуються у потреби, цілі та інтереси, спонукають людину до активної діяльності, яка спрямована на досягнення визначених цілей і задоволення потреб, що й обумовлює поведінковий компонент ціннісної орієнтації.

Однією з найважливіших цінностей у молодіжному середовищі є мода. Мода – це не тільки однакові джинси та кросівки, куртки та зачіски. Це ще й однакові смаки, запити, жарти і дотепи, спрямованість, напрямок думок, вчинки. Між тим, мода не є чимось даним назавжди. Вона виникає, вмирає, змінюється. Масова мода і в одязі, і у вчинках, і в думках здатна деформувати особистість і зовнішньо і внутрішньо, підкорити її собі.

Показово, що на запитання "Як Ви вважаєте, на що сьогодні існує мода?" молоді люди поставили на перші місця вживання алкоголю, паління цигарок, досвід вживання наркотиків. Серед модних явищ респондентами було відзначено також татуювання. Частина подібних до татуювання знаків, які застосовуються в молодіжному середовищі, має прямий зв’язок з субкультурою "зони", інші відображають зразки татуювань військовослужбовців спецпідрозділів США або орієнтацію на кіногероїв певного ґатунку, ще частина – сягає корінням у містику (містичні культи).

Більше половини опитаних відзначило існування моди на читання художньої літератури. Вочевидь, це можна пояснити великою кількістю детективних та розважальних романів відомих та досить популярних серед молоді письменників таких, як О. Мариніна, А. Константинов та ін. Мода на "сексуальний досвід" також є популярною серед більшості опитаних. Половина респондентів визнала існування моди на заняття спортом. Можливо, це є результатом трансляцій по ТБ великої кількості передач про змагання з популярних видів спорту та життя видатних спортсменів, які користуються авторитетом у молодіжному середовищі.

Для чверті молодих людей існує мода на "крутий" одяг та відвідування дискотек і нічних клубів. Зауважимо, що відповіді на запитання не виявили суттєвих розбіжностей за статтю.

Модним молоді люди вважають також спілкування з іноземцями, матеріальну забезпеченість та вміння бути неординарним.

На запитання "Останнім часом стало модним належати до певної компанії. Чи Ви є членом такої компанії?" дещо менше половини опитаних підтвердили, що мають відношення до певної компанії. Свою належність до неї молодь пояснює тим, що у членів їхніх компаній збігаються інтереси та погляди на життя, вони мають однакове хобі та захоплення. Взаємовідносини між молодими людьми, їх ділові та особисті контакти створюють своєрідний психологічний мікроклімат, той настрій, який А. С. Макаренко свого часу називав "гуртовим тоном" колективу. Там, де переважає добропорядність у взаєминах, симпатії та взаємодопомога, легше побудувати й ділові контакти. У свою чергу, чітка система ділових взаємозв’язків, хороша організація спільної справи створюють підґрунтя для розвитку особистих стосунків, мажорного настрою в групі.

Члени молодіжної компанії – люди різного віку, різних професій, які сходяться між собою у своїх поглядах та смаках – "збираємося увечері, граємося в різні розважальні ігри, ходимо на дискотеки, ділимося своїми враженнями, розповідаємо цікаві історії та анекдоти. А якщо є можливість, то відвідуємо друзів з інших міст. Разом живемо, разом навчаємось, маємо спільні інтереси – просто друзі".

Також не менш важливою рисою компанії є порядність, дружність, розуміння один одного, відповідальність та повага один до одного – "це компанія, де з повагою ставляться до кожного, хто входить до її складу, особливо до дівчат. Кожна людина – це особистість зі своїми, не залежними ні від кого з членів компанії інтересами, поглядами на життя, але ці уподобання майже збігаються (бо це ж компанія); не має тиску на слабших (за характером і т. д.)".

Більше половини респондентів не належить до тієї чи іншої компанії тому, що вважає це непотрібним і нецікавим: серед їхніх друзів та знайомих немає спільних тем для розмов та не збігаються інтереси. Один юнак зазначив, що йому взагалі краще "бути самому, ніж з купою народу". Інший відзначив, що "компанія це одне, а друзі – це зовсім інше, краще мати одного друга, ніж галасливу компанію". "Бути членом однієї компанії взагалі-то добре, але люди цієї компанії мають бути схожі між собою у своїх поглядах та смаках, а зараз взагалі важко підібрати таку компанію, тому респондент не належить ні до якої компанії, але має багато друзів і знайомих".

Велика кількість респондентів вважає компанію неможливим явищем: "важко знайти людей, які б розуміли тебе в усьому. Я маю друга, на якого можу покластися в усьому, але багато таких людей не знайдеш".

Кілька опитаних відзначили, що компанія може існувати тільки серед людей, які разом або навчаються, або працюють. Коли навчаються – кожен день разом, а коли йдуть працювати в різні місця – відвикають одне від одного, не мають спільних тем, немає чого розказати один одному, чимось поділитися.

Серед причин, чому респонденти не належать до певної компанії, найчастіше називалися:

• "робота, яка займає більшу частину мого часу";

• "на мій погляд, люди належать до певної компанії до певного віку, хоча бувають і винятки";

• "в компанії повинен бути лідер, який би згуртовував усіх, а серед моїх друзів – кожен трохи лідер, тому виникають певні проблеми".

Кілька респондентів не переймаються відсутністю компанії, тому що мають кохану людину, якій присвячують увесь свій вільний час.

В умовах, коли професійні та життєві навички старших поколінь виявляються не повною мірою адекватними новим соціально-економічним умовам, молодь, не обтяжена старими стереотипами, активно займається бізнесом, підприємницькою діяльністю, самозабезпеченням. Молодіжна субкультура виявляється більш адекватною новим умовам за рахунок притаманних їй прагнень проявляти та демонструвати свою індивідуальність, а також завдяки тенденції до групових форм активності.

За даними проведеного автором дослідження можна дійти висновку, що молоді люди найбільше переймаються питаннями дозвілля, вільного часу та модних тенденцій сучасності. Не менш важливим явищем у молодіжному середовищі є наявність компанії, де підлітки та молодь перенесли питання організації свого дозвілля з макрорівня на рівень своєї компанії, а саме тут вирішується проблема – чим заповнити вільний час?

Отже, сучасна молодіжна культура – є субкультурою з виразно окресленими межами. Її характеризують такі особливості, як досить помітна відчуженість від старшого покоління, від його цінностей і норм, переважна орієнтація на сферу дозвілля, в якій головними є спілкування і розваги, пов’язані з комунікативною діяльністю. У ставленні до культури надають перевагу творчості, що в цілому відображає життєві орієнтації і пріоритети сучасної молоді.