34. Екзистенційна філософія

Екзистенціалізм виник на початку 20 ст. в Німеччині, Франції, Італії, набувши великого впливу в усьому світі, особливо серед інтелігенції. Біля джерел цієї ф-фії був С.К”єркегор (1813-1855рр.), а серед російських філософів – М.О.Бердяєв (1884-1948 рр.) Основною категорією екзист. є категорія, або екзистенція, що ототожнюється з суб”єктивними переживаннями людини, оголошується первинною щодо буття, а буття суспільства вторинним. Дійсність – це внутрішній світ. Екзистенція не може бути пізнана, зрозуміла, пояснена. Вона ірраціональна в людському Я, людина є конкретною і неповторною особистістю. Екзистенціалізм протиставляє людині суспільство як щось чуже, вороже, абсурдне, що руйнує внутрішній світ індивіда, його свободу.

Жити як усі – значить втравчати свою індивідуаль-ність, свободу. Звідси пафос нонконформізму, заклик до бунту у деяких екзистенціалістів (Сартр, Камю). Крайній індивідуалізм неминуче призводить до розчарування, до асоціальності. Екзистенціалісти не визнають ніяких загальних принципів моралі, вони вважають, що кожна людина сама вирішує, що слід вважати моральним чи аморальним.

35.

Хоч історичні корені екзистенціалізму сягають Давньої Греції, як філософське вчення він був уголос артикульований починаючи з епохи Просвітництва. Викінчена філософія залежала від морального ставлення до певного методу.

Уперше моральне ставлення було розглянуто в працях Серена К’єркегора (1813–1855). Цей данський філософ, певною мірою відповідаючи і Гегелю, рішуче відкинув універсальні й об’єктивні закони – і наукові, і моральні, обґрунтовуючи це тим, що вони перешкоджають індивідууму визнавати набагато глибшу реальність – реальність своїх суб’єктивних почуттів. Відмову приділяти увагу якимось почуттям К’єркегор затаврував як «неуважність». Він написав приголомшливі трактати про страх, вину й занепокоєння, намагаючись пояснити, чому і як це може відчуватися. К’єркегор стимулював розвиток індивідуальної суб’єктивності, турбуючись більше з приводу того, яким чином проявляється віра індивідуумів, аніж з приводу того, у що вони вірять. Як усім відомо, він розглядав християнство як віру, що залежить радше від «стрибка у віру», а не від раціональних уявлень чи формальних доказів.

36. Філософія прагматизму: представники та ідеї

Прагматизм виник у США наприкiнцi ХIХ ст. і набув найбiльшого впливу в першiй чвертi ХХ ст. Прагматизм (грец. — справа, дiя) — фiлософська течiя, яка зводить суть понять, iдей, теорiй до практичних опера цiй пiд кореи- ня навколишнього середовища 1 роэглядас практичну ефекгивнiсть iдей як критерiй їх iстинностi. Прагматизм е емпiристською течiею. Вiн апелюс до досвiду, iнтерпретуючи його значно ширше, нiж класичний емпiризм. Досвiд вiн тлумачить не як певну пiзнавальну процедуру, а як будь-якi переживання людини. На основi цього засновники прагматизму ведуть мову про релiгiйний, мiстичний та iн. досвiд. Засновник прагматизму Ч. Пiрс порвав з класичною традицiею в гносеологiї, згiдно з якою пiзнання — це вiдтворення, вiдображення свiту, а iстина полягае у вiдповiдностi (збiгу) знания i дiйсностi. Мислення (пiзнання) розглядаеться як дiяльнiсть, спрямована не на понятiйне вiдображення свiту, а виключно на регулювання стосункiв мiж органiзмом i середовищем, на витворення оптимальних реакцiй на задоволення його здатностей пристосування. Перехiд вiд сумнiву до вiри досягаеться завдяки таким методам: методу слiпої впертостi; методу авторитету; апрiорному методу; науковому методу. Суть методу слiпої впертостi полягае в iгноруваннi того, що вiрування не спрацьовують, у впертому нав’язуваннi їх обставинам, що зрештою призводить до краху. Справжнiм методом Пiрс вважае лише науковий. Тiльки вiн придатний для формування спiльних вiрувань. Складовими наукового методу е дедукцiя, iндукцiя та абдукцiя — метод гiпотез, завдяки якому пояснюються факти. В. Джемс надае прагматизму соцiально-утилiтарного забарвлення. для нього iстина — не просто практичнiсть, а насамперед кориснiсть iдеХ. Будь-яка теоретична проблема (релiгiйна, фiлософська, наукова) набувае значения лише через вiдношення до потреб чи iнтересiв людини. Так, на його думку, важлива не iдея Бога сама по собi, а наслiдки для людини залежно вiд прийняття чи заперечення цiеї iдеї. Останнiм мислителем з плеяди творцiв прагматизму е Джон Дьюі. Як i його попередники, вiн розглядав пiзнання як пристосування людини до мiнливого середовища. Пiзнання, дослiдження тлумачив як засiб трансформації неконтрольованоi ситуацi в контрольоваяу. Мислення вносить чiткiсть i гармонiю в ситуацiю, в якiй панували нечiткiсть i сумнiви.