20 Філософія середньовіччя. Патристика й схоластика

Середньовіччя - це панування релігійного світогляду, вираженого в богослов'ї. Філософія стає служницею теології. Її основна функція - тлумачення Священного Писання, формулювання догматів Церкви і доказбуттяБога. Попутно розвиток отримала логіка, здійснювалася розробка поняття особи (суперечка про відмінність іпостасі і суті) і суперечок про пріоритет одиничного або загального (реалісти і номіналісти).

Патристика(від греч. - батько) - філософія і теологія батьків церкви, тобто духовно-релігійних вождів християнства до VII століття. Навчання, вироблені батьками церкви, стали засадничими для християнського релігійного світогляду. Патристика внесла величезний вклад у формування етики і естетики пізньоантичного і середньовічного суспільства. Високо цінувалися упродовж усього російського середньовіччя писатели-гомилеты (автори повчань і проповідей). Найбільший авторитет мав Іоанн Златоуст (розум. у 407 р.).

Схоластика(лат. - вчена бесіда, школа), тип релігійної філософії, що характеризується принциповим підпорядкуванням предмету теології, з'єднанням догматичних передумов з раціоналістичною методикою і особливим інтересом до формально-логічної проблематики; отримав якнайповніший розвиток і панування в Західній Європі в середні віки. 1. Середньовічна філософія, що створила систему искусственных, чисто формальних логічних аргументів для теоретичного обгрунтування догматів церкви. 2. Знання, відірвані від життя, грунтуються на абстрактних міркуваннях, що не перевіряються досвідом.

21. Головні ідеї філософії та культури епохи Відродження

Починаючи з ХУ ст. в соціально-економічному і духовному житті Західної Європи відбувається ряд змін, які ознаменували початок нової епохи, котра увійшла в історію під назвою епохи Відродження. Ці зміни були пов'язані насамперед з процесом секуляризації /звільнення світського життя від релігії та церковних інститутів/ і відбувалися спочатку досить повільно і по-різному протікали у різних країнах Європи. Нова епоха утверджує відродження античної культури, античного способу життя, античного мислення, звідси і нова назва "Ренесанс", тобто "Відродження". В дійсності ренесансна людина і ренесансна культура та філософія суттєво відрізняються від античної. Хоч Відродження протиставляє себе середньовічному християнству, але воно виникає як інтеграція розвитку середньовічної культури, а тому несе в собі ще й такі риси, котрі не були притаманними античності. Найважливішою характерною рисою світогляду епохи Відродження була орієнтація його на мистецтво, на свободу індивідуальних здібностей. Якщо середньовіччя було зорієнтоване на релігію тобто Відродження - це епоха художньо-естетична. Коли у центрі уваги античності було природно-космічне життя, а в середні віки - бог і священна ідея спасіння то в епоху Відродження в центрі уваги - людина. Тому філософське мислення цього періоду називають антропоцентрістським.

.Світоглядна установка Відродження складалася у відкритті самоцінності людської особи, у гуманістичній спрямованості пізнання. Ця епоха створила тип культурного індивідуалізму, що має загальнолюдське призначення. Пізніший буржуазний індивідуалізм, хоча Й одержав первісний поштовх від гуманістичного індивідуалізму Відродження, формується вже в інших соціально-економічних умовах і має інше світоглядне забарвлення. Гуманістичний індивідуалізм епохи Відродження орієнтований не на практичну економічну діяльність, а на духовну культуру.

В часи Відродження в Італії склалася соціальна група людей, що називалися гуманістами. Основним устремлінням свого життя вони зробили заняття філософією, літературою, древніми мовами, відшуканням і вивченням здобутків античних авторів, філологічними дослідженнями. Гуманістів не можна вважати інтелігентами в сучасному розумінні слова; вони представляли езотеричну елітарну групу, що своїми заняттями і способом життя стверджувала нову систему духовних цінностей. Головним у цій новій системі ціннісних координат було утвердження примата особистих достоїнств і особистої шляхетності над походженням, тобто родовою шляхетністю по крові. Ученість піднімає людину більше, ніж походження, багатство чи влада. Критерієм особистої шляхетності і достоїнства виступає в гуманістів духовна культура. Сутність гуманізму Відродження і полягала в концепції індивідуального удосконалювання шляхом залучення до культури. Змінюються світоглядні орієнтири: ціль людського життя вбачається тепер у творчості, пізнанні, служінні людям, суспільству. У такий спосіб гуманісти підходять до ідеї культурно-історичного безсмертя людини — особистість творця продовжує посмертне життя в продуктах духовної творчості, у загальнолюдській культурі. Світовідчування Відродження прагне, таким чином, перенести абсолют на природну площину й одночасно до космічного возвеличення людського єства, земного життя.

Культурноцентричний гуманістичний індивідуалізм Відродження знаходить своєрідне доповнення й обґрунтування у фундаментальному світоглядному перевороті в поглядах на світобудову, здійснений Миколою Коперником (1473-1543 р.). Його праця "Про обертання небесних сфер" (1543 р.) відродила і обґрунтувала як наукову істину древню ідею геліоцентризму. "Зрушивши" Землю з центра світобудови, Коперник завдав нищівного удару теологічним уявленням про Всесвіт і місце людини в ньому, відкрив нові шляхи для розвитку фізики й астрономії, усього природознавства. Геліоцентрична теорія перевернула не тільки уявлення про Всесвіт, але і панівну точку зору на пізнання світу, що полягала в ототожненні видимого і дійсного. Відтепер затверджується протилежна установка — видиме ще не є достовірним, воно лише "перевернене" відображення прихованої за явищем дійсності. Розбіжність сутності і явища, так переконливо продемонстрована геліоцентричною системою, зробила основним завданням філософії Нового часу, що зароджувалася, пошуки й обґрунтування адекватного методу пізнання дійсності.

На рівень філософського узагальнення коперниканську теорію підняв Джордано Бруно (1548-1600 р.), що висловив ідею нескінченності Всесвіту і множинності населених у ньому світів. Джордано Бруно стояв на позиціях пантеїзму, він "розосередив" Бога у всій природі: природа і є Бог у речах, а тому метою пізнання повинна виступати тілесна, матеріальна природа, а не понадприродний Бог. Принцип індивідуалізму епохи Відродження Дж. Бруно узагальнив філософським поняттям "монад" (індивідуальна сутність, що сполучає у собі духовне і тілесне начала і виступає основною одиницею буття).

Дж. Бруно сформулював "символ" віри природознавства Нового часу, що зароджується: Всесвіт єдиний, нескінченний, нерухомий (у просторі рухаються лише тіла — його складові частини), не породжується і не знищується, не може зменшуватися чи збільшуватися. Особливе натхнення черпав філософ в ідеї нескінченності Всесвіту і, виходить, безмежності пізнання. Пізнання нескінченності вимагає героїчного ентузіазму, що піднімає людину над буденністю і повсякденністю, уподібнює мислителя Богу. Свята інквізиція не могла простити філософу настільки єретичних поглядів і засудила зухвалого мислителя на спалення. І Дж. Бруно, як колись в античності Сократ, не тільки своїм вченням, але усім своїм життям і смертю стверджував героїчний ентузіазм пізнавальних дерзань людського розуму.