Тема 12. Тактика допиту

План лекції

1. Поняття, види, завдання допиту, значення показань для розкриття і розслідування злочину.

2. Загальні тактичні прийоми допиту на різних його етапах (стадіях).

3. Особливості тактики допиту свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого, неповнолітньої особи.

4. Поняття, завдання очної ставки, її тактика.

1. Поняття, види, завдання допиту, значення показань для розкриття і розслідування злочину

Допит — це процесуальна дія, яка являє собою регламентований кримінально-процесуальними нормами інформаційно-психологічний процес спілкування осіб, котрі беруть в ньому участь, спрямований на отримання інформації про відомі допитуваному факти, що мають значення для встановлення істини по справі.

Допит класифікується за різними підставами на види:

1) за процесуальним становищем допитуваної особи і регламентацією порядку допиту в КПК України: допит свідка (ст.ст. 68-71, 167-170), потерпілого (ст.ст. 49, 72, 171), підозрюваного (ст.ст. 43¹, 73, 107), обвинуваченого (ст.ст. 43, 74, 143-146), експерта (ст.ст.  75, 201), підсудного (ст. 300);

2) за віком допитуваної особи: допит дорослої, неповнолітньої (малолітньої, ст.ст. 168, 438 КПК України) особи;

3) за обсягом отримуваних відомостей: основний і додатковий (метою додаткового допиту є з’ясування й уточнення обставин справи, які були упущені під час первинного допиту або висвітлені недостатньо повно й конкретно);

4) за послідовністю проведення: первинний і повторний (повторний допит проводиться, коли після первинного допиту в результаті перевірки отриманої інформації виникають сумніви в правильності показань допи таного);

5) за характером слідчої ситуації: а) допит у безконфліктної ситуації, що характеризується прагненням того, хто допитує, і допитуваної особи встановити істину, їх взаємодією, співробітництвом, відсутністю супротиву (допит особи, яка дає правдиві показання чи добросовісно помиляється); б) допит у конфліктній ситуації з несуворим чи суворим суперництвом, що характеризується розбіжністю інтересів того, хто допитує, і допитуваної особи. Це виявляється в першому випадку у свідомому викривленні реальних подій шляхом давання неповних, неточних показань (наприклад, у разі часткового визнання обвинуваченим своєї вини); в другому різновиді ситуації – у відмові давати показання, запереченні достовірних фактів, небажанні співробітничати зі слідчим, активній протидії встановленню істини (допит особи, яка відмовляється від давання, або дає свідомо суперечливі чи повністю неправдиві показання). (Фактично наведеними ситуаціями охоплені п’ять видів типових ситуацій допиту, що названі В.Ю. Шепітьком);

6) за складом учасників – допит без участі (присутності) й за участю інших осіб, які за КПК України мають бути присутні під час допиту обов’язково чи на розсуд слідчого.

За іншими критеріями: залежно від судимості – допит раніше судимої та раніше не судимої особи; за місцем проведення – в кабінеті слідчого, іншому місці.

Метою (завданням) допиту є отримання повних і достовірних (таких, що відповідають дійсності) відомостей про розслідувану подію та її окремі обставини. Все, що з’ясовується під час допиту, становить його предмет.

Фактичні дані, які повідомляє допитувана особа, є доказами, показання і протоколи допиту, носії інформації щодо цієї слідчої дії, на яких з допомогою технічних засобів зафіксований допит, – джерелами доказів (ст.ст. 65, 82 КПК України). Як такі вони є важливими засобами встановлення обставин, що підлягають доказуванню у справі (ст.ст. 23, 64 КПК України). У цьому полягає процесуальне (доказове) значення допиту і показань.

Формування показань складається зі сприйняття, запам’ятовування й відтворення фактів. На формування показань у стадії відтворення впливають численні суб’єктивні й об’єктивні чинники. А саме:

• психоемоційний стан особи, що допитується, в момент відтворення (схвильована вона чи спокійна, переживає почуття радості, страху, горя тощо;

• дія так званої захисної домінанти, яка найбільш часто проявляється в обвинуваченого чи підозрюваного, хоча буває і у свідків та потерпілих;

• темперамент і характер особи, що допитується.

2. Загальні тактичні прийоми допиту на різних його етапах (стадіях).

Уся діяльність з організації та провадження допиту поділяється на декілька етапів (стадій), стосовно до яких розроблені тактичні прийоми, що застосовуються практично під час будь-якого допиту з урахуванням його виду.

Перший етап – підготовчий (багато авторів розглядають підготовку окремо, а виділяють етапи чи стадії власне допиту). Його завданням є організаційно-технічне забезпечення допиту та визначення тактики наступних етапів допиту, для чого здійснюється:

1) визначення шляхом вивчення матеріалів справи кола питань, які необхідно з’ясувати, тобто предмета допиту;

2) вивчення особистості допитуваної особи (шляхом вивчення наявних матеріалів справи, непроцесуальної інформації, а також шляхом проведення спеціально з цією метою слідчих дій, оперативно-розшукових та інших заходів, в тому числі встановлення особливостей, що позначаються на процесі формування показань: сприйнятті, запам’ятовуванні, відтворенні (вивчення особи продовжується і під час допиту);

3) визначення часу, черговості, місця допиту, способу виклику на допит;

4) вивчення спеціальних питань, які будуть обговорюватися під час допиту, самостійно чи з допомогою консультації фахівця, наприклад, під час розслідування злочинів проти безпеки виробництва, злочинів у сфері господарської діяльності;

5) визначення і забезпечення явки осіб, які відповідно до вимог КПК України мають бути присутніми під час допиту обов’язково чи на розсуд слідчого (ст. 48 – захисник; ст.ст. 168, 438 – педагог, лікар, батьки, законні представники – на допиті неповнолітнього свідка, обвинуваченого), або якщо така потреба випливає із матеріалів справи (спеціаліст);

6) визначення, виходячи із тактичних міркувань, необхідності застосування для фіксації перебігу і результатів допиту засобів звукозапису чи відеозапису, яких саме, підготовка цих засобів;

7) підготовка необхідних матеріалів справи: доказів та їх джерел, що визначається планом допиту;

8) планування допиту, яке розпочинається з моменту прийняття рішення про його проведення і охоплює як підготовчий, так і наступні етапи, а відтак, визначає всю діяльність з організації, провадження і тактику допиту, тобто можливі конкретні тактичні прийоми, тактичні комбінації.

Другий етап – формування психологічного контакту. Саме з нього розпочинається власне допит, тому нерідко його вважають першим етапом допиту (дехто взагалі не виділяє такий етап). Психологічний контакт – це найбільш сприятлива психологічна «атмосфера» допиту, яка допомагає взаємодії та взаємовідносинам між його учасниками, це певний «настрій» на спілкування.

Нерідко формування психологічного контакту розпочинається усуненням напруженості за допомогою бесіди на сторонню тему, що становить інтерес для допитуваного (це визначається завдяки даним про його особу). Доцільно роз’яснити значення показань для правильного вирішення справи, надання допомоги органам досудового розслідування. Формування психологічного контакту супроводжується з’ясуванням біографічних даних допитуваної особи, заповненням вступної частини протоколу допиту. На цьому етапі вже вимальовується позиція допитуваної особи, досить чітко визначаються її особисті якості, що може вплинути на тактику і план допиту.

Третій етап – вільна розповідь, тобто виклад допитуваною особою всього того, що їй відомо у справі чи з окремих обставин. Під час вільної розповіді особа, яка провадить допит, має уважно вислухати показання, без великої потреби не перебивати допитуваного.

Четвертим є етап запитань та відповідей, оскільки як правило вільна розповідь не вирішує всіх завдань допиту. Виникає необхідність задати уточнюючі запитання щоб усунути суперечності в показаннях, а іноді, викрити допитувану особу в нещирості. Основні запитання зазвичай охоплюють предмет допиту в цілому або його значну частину. Додаткові задаються для з’ясування обставин, упущених у вільній розповіді. Уточнюючі – щодо фактів, про які були дані нечіткі, такі, що потребують уточнення, показання. Запитання, що нагадують, ставляться для того, щоб допомогти згадати забуте (стосуються подій, які передували злочинній події, під час або після неї). Контрольними запитаннями перевіряють отриману при допиті інформацію: з’ясовують умови сприйняття події, хто ще бачив подію та інше. Під час допиту слідчий може запропонувати потерпілому, свідку, підозрюваному чи обвинуваченому уточнити свої показання за допомогою наявних у справі креслень, схем, макетів тощо.

Характер запитань, які зазвичай поєднуються з тактичними прийомами, залежить від ситуації допиту. У безконфліктній ситуації слід намагатися якомога повніше з’ясувати всі обставини, конкретизувати повідомлену інформацію. Рекомендується використовувати додаткові, уточнюючі, контрольні запитання.

Якщо допитуваний забув певні обставини, висвітлює їх неповно чи неправильно інтерпретує, то використовуються тактичні прийоми, що допомагають актуалізувати (відновити) забуте в пам’яті, й відповідно запитання, які нагадують. Серед цих прийомів: 1) використання асоціацій; 2) упізнавання шляхом пред’явлення об’єктів, фотознімків, проведення допиту на місці події; 3) повторний допит з обмеженого кола обставин.

У конфліктній ситуації з несуворим і суворим суперництвом тактичні прийоми, тактичні комбінації спрямовані на переконування допитуваного в необхідності змінити свою позицію, дати правдиві показання, спонукання до цього, викриття свідомої неправди. У криміналістичній літературі наводиться безліч рекомендацій з цього приводу. Для названої ситуації характерні наступні тактичні прийоми допиту (частково врахована позиція Р.С. Бєлкіна):

3. Особливості тактики допиту свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого, неповнолітньої особи.

Особливості тактики допиту свідка і потерпілого регламентуються відповідно ст.ст. 68-71, 167-170 та 49, 72, 171 КПК України. Як процесуальний порядок, так і тактика їх допиту мають багато спільних рис, хоча є й певні відмінності.

На підготовчому етапі слід обов’язково встановити: взаємостосунки свідка з потерпілим та цих осіб з підозрюваним чи обвинуваченим, якщо вони відомі; чи не вчинили допитувані якихось дій, що певним чином їх дискредитують, а це спричинить неточні, неповні або неправдиві показання, насамперед стосується потерпілого (мова про так звану віктимну поведінку) тощо.

На початку допиту свідкові і потерпілому мають бути роз’яснені положення ст. 63 Конституції України. Під час установлення психологічного контакту слід уміло використовувати попередження потерпілого і свідка про відповідальність за ст. 384 КК України за завідомо неправдиві показання, свідка – ще й за ст. 385 КК України за відмову від давання показань (це не стосується випадків, коли потерпілий і свідок на законних підставах відмовляються від давання показань). Якщо слідчий вважає, що допитувана особа має намір безпідставно ухилитися від давання показань, неправдиво освітити розслідувану подію та окремі обставини, в неї відсутній настрій на ділове спілкування, то слушно зробити наголос на реальності перспективи настання кримінальної відповідальності.

Допит свідка і потерпілого, як правило, проходить у безконфліктній ситуації (добросовісні допитувані). Вільна розповідь свідка і потерпілого – відповідь на пропозицію розповісти про все, що їм відомо в справі. Свідкові може бути поставлене більш конкретне запитання, залежно від його інформованості (наприклад, тільки про взаємовідносини обвинуваченого і потерпілого тощо).

На етапі запитань та відповідей нерідко доводиться використовувати додаткові, уточнюючі, контрольні запитання та застосовувати тактичні прийоми, що допомагають актуалізувати (відновити) забуте в пам’яті.

Особливості тактики допиту підозрюваного, обвинуваченого регламентуються відповідно ст. 43¹, 73, 107 та ст.ст.  43, 74, 143-146 КПК України. Тактика їх допиту багато в чому збігається, проте існують певні відмінності.

Важливо ґрунтовно підготуватися до допиту, особливо в можливій конфліктній ситуації; встановити особисті якості допитуваної особи, що впливають на обрання тактичних прийомів. Підготовка, хоча б у мінімальному обсязі, має здійснюватися і до допиту підозрюваного, що є, як правило, невідкладною початковою слідчою дією.

Під час установлення психологічного контакту, зважаючи на право підозрюваного і обвинуваченого давати або не давати показання, все ж доцільно і корисно акцентувати увагу на їх значенні для правильного вирішення справи, встановлення невинуватості особи чи обставин, що пом’якшують відповідальність, надання допомоги органам досудового розслідування.

Найбільш поширені тактичні прийоми емоційного, логічного впливу, тактичні комбінації, застосування яких спрямоване як на переконання допитуваної особи змінити позицію, дати правдиві показання, так і на викриття неправди. Адже показання підозрюваного, обвинуваченого, не маючи за КПК України переваг перед іншими доказами, важливі для обрання криміналістичних засобів, прийомів і методів з метою повного розкриття, якісного розслідування злочину, оцінки та перевірки інших доказів, отримання необхідної й достатньої сукупності доказів, щоб правильно вирішити справу. Як відзначалося вище, під час визначення тактичних прийомів ураховуються факт побачення підозрюваного, обвинуваченого із захисником до першого допиту (ст. 43, 43¹ КПК), участь у ньому захисника, можливе оскарження правомірності застосованих тактичних прийомів.

Особливості тактики допиту неповнолітнього свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого (ст.ст. 168, 437, 438 КПК України).

Основним фактором, який впливає на тактику допиту є рівень психологічного розвитку неповнолітньої особи, що визначається зазвичай її віком. У психологічній літературі запропоновано шість вікових груп неповнолітніх, кожна з яких характеризується психологічними особливостями: 1) дитячий вік – до 1 року; 2) раннє дитинство – від 1 до 3 років; 3) дошкільний вік – від 3 до 7 років; 4) молодший шкільний вік – від 7 до 11-12 років; 5) підлітковий вік – від 11 до 14-15 років; 6) старший шкільний вік – від 14 до 18 років. Згідно з тлумаченням норм КК України малолітніми вважаються особи до 14 років. Нижньої межі віку для допиту КПК України не встановлює, але допитувати осіб дошкільного і молодшого дошкільного віку рекомендується лише в разі крайньої необхідності. Крім того, в п. 3 ч. 1 ст. 69 КПК України вказано, що особи, які згідно з висновком судово-психіатричної чи судово-медичної експертизи через свої фізичні або психічні вади не можуть правильно сприймати факти, що мають доказове значення, та давати пояснення про них, не підлягають допиту як свідки. У КПК України передбачені особливості допиту неповнолітньої особи до 14 та 16 років.

Варто продумати, в присутності якого саме педагога (із навчального закладу, де навчається неповнолітня особа, чи іншого; якого фаху) має проводитися допит неповнолітнього свідка віком до 14 років обов’язково, а віком до 16 років за розсудом слідчого. За необхідності присутності лікаря, батьків чи інших законних представників неповнолітнього слідчий визначає, яка особа сприятиме встановленню психологічного контакту, отриманню правдивих показань. Це також поширюється на неповнолітнього потерпілого.

Важливо, оскільки неповнолітній швидше за дорослого втомлюється, визначити тривалість допиту, можливість перерви та момент, коли її зробити.

У плані допиту слід сформулювати основні запитання, що підлягають з’ясуванню. Вони мають бути чіткими, стислими, зрозумілими для допитуваної особи. Цим необхідно керуватися в разі формулювання нових запитань.

Показання в протоколі допиту рекомендується фіксувати переважно після закінчення попередніх етапів для того, щоб не відволікати неповнолітнього. Слід використовувати зрозумілі для неповнолітньої особи слова, спеціальні терміни. Має бути відображеним факт і час перерви в допиті, якщо вони мали місто.

4. Поняття, завдання очної ставки, її тактика.

Очна ставка – це одночасний допит двох раніше допитаних осіб, у показаннях яких є суперечності.

Порядок провадження та фіксації результатів очної ставки регламентується ст.ст. 172, 173, 304 КПК України. Відповідно до ст. 172 КПК України слідчий вправі провести цю дію, хоча практично право перетворилося в обов’язок, особливо за наявності справді істотних суперечностей у показаннях допитаних осіб. Очна ставка може бути проведена між будь-якими учасниками процесу (за винятком експерта) в будь-якому поєднанні (між свідком і підозрюваним, між двома свідками тощо).

Мета очної ставки – усунення суперечностей у показаннях, отримання об’єктивно істинних, достовірних свідчень про певні обставини. Також слідчий упевнюється в правдивості показань однієї з допитуваних осіб (зазвичай, тієї, якій він довіряє, виходячи із матеріалів справи).

Виділяють певні умови проведення очної ставки: очній ставці завжди передує допит, на якому виявляється суть протиріч; суперечності в показаннях допитаних осіб повинні носити істотний характер, тобто принциповий, який змінює оцінку ситуації; слідчий повинен обмежити обсяг «витоку» інформації; слідчий не повинен демонструвати, що він віддає перевагу показанням одного допитуваного перед іншим; психологічний контакт доречно формувати з кожним з учасників очної ставки, але попередньо, під час допиту, що передує очній ставці; до очної ставки доцільно провести додатковий допит.

Уся діяльність з організації та проведення очної ставки поділяється на три етапи. Робочий етап – власне очна ставка складається з наступних заходів: попередження про кримінальну відповідальність – ст. ст. 384, 385 КК України; ставиться запитання: «Чи знайомі учасники один з одним?»; ставиться запитання стосовно предмета очної ставки спочатку тій особі, якій слідчий довіряє; потім – ставиться запитання про те, чи підтверджує інша особа ці показання, що з цього приводу вона може пояснити; можуть бути пред’явлені докази; слід також використовувати суперечності, але в межах розбіжностей показань; надається можливість особам задавати питання одна одній – в межах очної ставки.