2.2 Фактор нато в українсько-російських відносинах на момент підписання «Великого договору»

Проблема розширення НАТО на схід, особливо активно обговорювалась у 1996 році, що викликало велику стурбованість у Москві. Ця стурбованість посилювалася бажанням України вступити в більш тісні відносини з Північноатлантичним альянсом. Навесні 1997 року ряд політиків на Заході заявляли про те, що НАТО необхідно розширити до східних кордонів України. На відомі рішення Ради Федерації Росії Держдепартамент США відгукнувся спеціальним документом, в якому висловив «співчуття» у зв'язку з рішенням по Севастополю. У Києві подібні заяви сприймалися з великим інтересом, причому президент України Леонід Кучма і голова Ради національної безпеки Володимир Горбулін не раз говорили про те, що крен української політики в бік Заходу обумовлений «агресивною політикою Росії».[149] Весною 1997 року Горбулін заявив також про можливість перегляду позаблокового статусу України і вступу її в НАТО. Тоді ж у Брюсселі розпочалися переговори з підготовки документа про особливе партнерство України і НАТО. Ще раніше була досягнута домовленість про проведення в серпні 1997 року в Криму спеціальних навчань ВМС України та країн членів НАТО (Сі-Бриз-97). Сценарій цих навчань став ще одним джерелом тертя Росії та України. Як зазначалося в пресі, спочатку повинні були відпрацьовуватися військові дії проти «сепаратистів», яким надає допомогу сусідня держава, в чому російські політики і військові угледіли натяк на кримський республіканський рух і російський Чорноморський флот. Незважаючи на те, що надалі сценарій був змінений (у регіоні відбувається землетрус, після якого починаються «виступи повстанців»), Росія навідріз відмовилася брати участь у навчаннях.

Можливий альянс України і НАТО викликав велику стурбованість зовнішньополітичного відомства Росії і змусив активізувати процес пошуку рішення по Севастополю. Це проявилося вже в зміні позиції по відношенню до України. Як зазначав «Комерсант-Daily»: «якщо на початку року говорили все більше про Китай, Індію, Іраку, то вчора ... Євген Примаков недвозначно заявив: «Відносини з Україною, мабуть, найголовніший наш пріоритет».

Спочатку позиція Росії полягала в тому, що спершу дві країни повинні врегулювати всі спірні питання і лише потім підписувати широкомасштабний договір, однак, в кінці березня 1997 року Борис Єльцин заявив про можливість вирішити всі питання безпосередньо в ході обговорення основоположного документа на вищому рівні. [150] Мабуть, тема України активно обговорювалася в період підписання документа, що визначає принципи взаємин Росії і НАТО, де Росії вдалося домогтися істотних поступок з боку альянсу щодо можливості включення в НАТО країн колишнього СРСР. Компроміс з НАТО робив можливим і досягнення домовленостей з Україною. Велику роль грав також економічний чинник. Як зазначає один із українських аналітиків, затягування з вирішенням проблеми флоту суперечило інтересам російського капіталу: «... у відповідь на ... подвійне оподаткування Росією українських товарів Україна підвищила тарифи на транспортування російських нафтопродуктів через свою територію, що дуже боляче вдарило по інтересах найбільш могутніх кланів російського нафтового бізнесу, які, зокрема, представляє Борис Березовський. Треба думати, що саме Березовський запропонував схему вирішення проблеми ЧФ, яка згодом стала прийнятною і для Москви, і для Києва ». [151] У березні 1997 року Заступник секретаря Ради Безпеки Росії Б. Березовський дійсно провів переговори з Л. Кучмою і В. Горбуліним, продовженням яких стали консультації українського президента з прем'єр-міністром Росії В. Черномирдіним у Москві в ході засідання глав держав СНД.