Празька школа

Празька школа

"Празька школа" - умовна назва (належить літературознавцеві В.Державину) українських поетів і письменників міжвоєнного двадцятиліття в еміграції, переважно у Подєбрадах та Празі. 

До "Празької школи" відносять творчість Євгена Маланюка, Юрія Липи, Юрія Клена, Оксани Лятуринської, Галини Мазуренко, Олега Ольжича,Олени Теліги, Леоніда Мосендза, Юрія Дарагана, Олекси Стефановича, Наталі Лівицької-Холодної, Олеся Бабія, Андрія Гарасевича, Максима Гриви, Івана Ірлявського, Ірини Наріжної, Максима Чирського та інших. Деякі з них жили у Варшаві до кінця Другої світової війни (Ю.Липа, Н.Лівицька-Холодна), у Мюнстері (Ю.Клен). О.Ольжич та О.Теліга загинули від рук фашистів, Ю.Липа - енкаведистів. 

Представники "Празької школи" - це передусім поети, покликані у літературу бажанням оповісти про себе і свій час. Лірика була для них формою самовираження, швидкого реагування, а проза - глибшого осмислення, багатогранного відтворення життя. Тому й намічався у письменників перехід до прози, у чомусь схожий і відмінний водночас: для одних - це віднайдення свого "Я", для інших - пошуки нових амплуа, ще для інших - наслідок розчарування у можливостях самовираження. Л.Мосендз, скажімо, спочатку визначився як прозаїк, лише потім як поет; Ю.Липа, навпаки, розчарувавшись у ліриці та у можливостях самовираження, став прозаїком. Ю.Клен залишив "сліди" саморуху: зразки прозопоезії, а Н.Лівицька-Холодна знайшла себе у ліриці і не зрадила Ерато до кінця життя. 

Основу "Празької школи" складали вчорашні учасники визвольних змагань 1917–1921 pоків, інтерновані в табори, зокрема на землях Польщі. Тут, поблизу міста Каліш, було зроблено спробу об'єднати творчу енергію погромленого українства на основі художньої літератури. У травні 1922 року гурток таборових письменників (Ю.Дараган, М.Селегій та ін.) провів організаційні збори і разом із літературно-мистецьким товариством "Вінок" прийняв програму журналу "Веселка" (1922-1923). На цій базі виникло й однойменне літературне угруповання, де виразно окреслювалися постаті Ю.Дарагана та Є.Маланюка.

Після того як Польща почала надто неприязно ставитися до українців, більша їх частина подалася до Чехословаччини. Адже тут, у Празі, діяли Український вільний університет при Карловім університеті, Український педагогічний інститут ім.М.Драгоманова, у Подєбрадах - Українська господарська академія та ін. У цих закладах навчалися Є.Маланюк, Н.Лівицька-Холодна, Ю.Дараган, О.Теліга, О.Ольжич, О.Лятуринська та ін. Це були українські письменники-емігранти або діти колишніх емігрантів, які сприйняли поразку національної революції 1917 року як національну ганьбу, але не впали в розпач на противагу старшому поколінню (О.Олесь, М.Вороний, В.Самійленко та ін.). Микола Ільницький недарма назвав їх поетами "трагічного оптимізму". Вони формувалися на межі українського та європейського світів, тобто під впливом західної культури та стимульованої ними історичної пам'яті рідного народу. На підставі цього й виникла їхня історіософічна (тобто, позначена мудрістю історії) лірика. 

"Празька школа" не мала ні статуту, ні програми. Тому ставлення до цієї назви - неоднозначне. Є.Маланюк, Н.Лівицька-Холодна заперечували існування даної групи. Однак, попри їхні суб'єктивні твердження, вона все-таки була, проявлялася у творчих рисах, спільних для її представників: яскравий неповторний історіософізм, вольові імперативи, націотворчий пафос, переважно стильовий синтез їхньої лірики.

Деякі "пражани" друкувалися на сторінках часопису "Вісник", редагованого Д.Донцовим, тому їх називали ще "вісниківською квадригою" (лат. quadriga - четвірка коней, запряжена водноряд): Є.Маланюк, О.Ольжич, О.Теліга, Л. Мосендз. Пізніше до них приєднався Ю.Клен. Вони, поділяючи націоналістичні погляди Д.Донцова, полемізували з ним, зокрема щодо вивільнення мистецтва з-під ідеологічної заангажованості (Є.Маланюк, Н.Лівицька-Холодна та ін.), щодо національної традиції (Ю.Липа). 

Література української діаспори або еміграційна література — література написана українськими письменниками в еміграції, які з політичних, економічних, релігійних причин виїхали з Укра­їни на постійне або тривале проживання за кордоном. Діаспорна література — результат переселення літераторів насамперед через численні політичні репресії на території України у XX ст. Коли в СРСР єдиним офіційним стилем мистецтва було проголошено соціалістичний реалізм, письменники-емігранти мали більшу свободу художнього вираження, а також можливість критично осмислювати події в Україні. Таким чином українська діаспорна література XX ст. розвивалася паралельно з іншими європей­ськими літературами в той час, коли в Україні ці процеси були зупинені і замінені в значній мірі суто пропагандистською та про- радянською літературною продукцією.

Перша хвиля української еміграції на межі ХІХ-ХХ ст. уважа- ється трудовою, тож вона представлена скромними літературними набутками, що з’явилися переважно в США й Канаді. Зокрема, це жанр заробітчанських та емігрантських народних пісень, які дійшли до нас у збірниках Володимира Гнатюка, Філарета Колесси та інших фольклористів.

Друга хвиля еміграції була пов’язана з поразкою національно- визвольних змагань. Саме ця хвиля принесла значні літературні твори та саму атмосферу живого літературного процесу. Тож перші значні українські літературні угрупування з’явилися в 1920-х рр. До них належали передовсім Празька школа (Юрій Липа, Юрій Клен, Олег Ольжич, Олена Теліга, Євген Маланюк, Наталя Лі- вицька-Холодна та ін.) в Чехословаччині та групи «Танк» та «Ми» в Польщі.

Наступна хвиля українських письменників-емігрантів була спричинена Другою світовою війною. Завдяки свободі самови­раження в еміграції з’явилося багато оригінальних літератур­них творів, які продовжували модерністську традицію обірванув УРСР політичними репресіями. Так, у післявоєнній Німеччині від 1945 до 1948 р. активно діяла організація українських пись­менників «Мистецький український рух» (Іван Багряний, Віктор Петров, Юрій Косач, Ігор Костецький та ін.), очолювана Уласом Самчуком. У МУРІ були й літературні критики, серед яких Юрій Шевельов, Володимир Державин та Віктор Петров. Важливим зав­данням для себе письменники діаспори бачили також переклади сучасних їм літературних творів. Активними перекладачами були Ігор Костецький, Олег Зуєвський та Михайло Орест.

Після переселення значної частини українських емігрантів за межі Німеччини літературні об’єднання виникали в англомов­них країнах. Так, у 1954 р. аналогом МУРу постало об’єднання письменників «Слово», у якому згуртувалися прозаїки, поети, драматурги, літературознавці (Григорій Костюк, Юрій Шерех, Василь Барка, Тодось Осьмачка, Улас Самчук, Докія Гуменна, Ольга Мак та ін.).

Особливо яскравою була творчість неформального об’єднання поетів під назвою Нью-Йоркська група (Юрій Тарнавський, Емма Андієвська, Богдан Рубчак, Богдан Бойчук, Марія Ревакович, Роман Бабовал та ін.). їхні твори відзначаються модерністською елітарною естетикою і віддалені від політики.

Зі здобуттям Україною незалежності значно почастішали кон­такти «материкових» і діаспорних письменників. Загалом літера­тура діаспори дедалі більше інтегрується в загальноукраїнський літературний процес.

Психологія поетпа-емігранта

• Україна стає для поета-емігранта раною, болем, святістю, про­кляттям. Шукаючи «свою» Україну чи то в стилізації фоль­клору (О. Лятуринська, О. Стефанович), чи то в історіософ­ських розмислах про неї (Ю. Клен, Є. Маланюк), поети-еміг- ранти творили ідеалізований образ Вітчизни.

• «Світогляд поетів-емігрантів,— говорить у передмові до анто­логії «Координати» І. Фізер,— був перевантажений неймовір­ною трагедією їхнього народу… Втрачена батьківщина і майже травматична туга за нею в творчості цих поетів-емігрантів є фактором великого значення. Вона часто-густо мобілізує їхню увагу, вона викликає надмірну ідеалізацію історичної минувшини… Україна для цих поетів була реальнішою дійс­ністю, ніж дійсність, у якій вони жили на еміграції».

• Творчість багатьох поетів-емігрантів, особливо представни­ків «празької школи», «тематично… спрямована найчастіше

в минуле» (М. Неврлий). Для часово-просторової характерис­тики таких творів притаманним є виростання майбутнього саме з минулого, а не з сучасного (Н. Колесниченко-Братунь).

• Почуття поета-емігранта часів Другої світової війни Г. Грабович називає «комплексом уцілілого»: «Страхіття й травми недав­нього минулого, неминуче почуття вини за те, що тобі вдалося вижити й утекти на свободу, коли так багато люду згинуло або залишилося позаду, й у висліді глибинна, не інтелектуальна чи моральна, але попросту органічна потреба бути свідком, сказати світові, що сталося,— все це панівний, безупинний рефрен».

• «З погляду цього стресу,— зауважує С. Павличко,— всі члени МУРу, хто більше, хто менше, намагалися збагнути як своє особисте, так і ціле історичне минуле, а також відповісти на запитання: що буде далі? Зі мною? З Україною? З літера­турою? І ще: для кого і як писати?»

• 3 переїздом за океан починається новий етап у розвитку укра­їнської еміграційної літератури. І однією з основних його ознак став «вихід на сцену» нового покоління митців, які згрупу­валися навколо Нью-Йоркської групи. Члени НЙГ були вже не поети-емігранти, а радше українські поети, які живуть поза межами України. Зі своїм баченням світу й свого місця в ньому. З одного боку маємо яскраві свідчення нерозривної єдності

особистості з Україною: «…я свою Україну ношу, як слимак свою хатку, я в ній живу» (Е. Андієвська), «…я повсякчас жив, дихав, обідав і вечеряв Україною» (Б. Рубчак), але з іншого — той же Б. Рубчак: «Українську культуру я вивчив уже в Америці (навіть, до речі, літературну мову)… Я приїхав сюди в чотирнадцять років і негайно вріс в американське суспільство. Я почав жити повно­кровним життям… Треба просто зрозуміти, що більшість діяспор- ників мого покоління — Януси з двома обличчями. А це значить, що ми цілком інакші, коли ми серед американців неукраїнського походження, ніж коли ми в середовищі українців. І навіть при­ймаємо різні шкали вартостей, зокрема в питаннях культури, мис­тецтва… «Ой не ходи, Грицю» існує для нас у зовсім іншому все­світі, ніж Юджін О’Ніл. І трудно сказати, що нам рідніше…». «Празька поетична школа»

Назва «Празька школа», яка об’єднала самобутніх і близьких за світоглядом поетів, а саме — Юрія Дарагана, Євгена Мала- нюка, Леоніда Мосендза, Юрія Клена, Олега Ольжича, Наталю Лівицьку-Холодну, Юрія Липу, Олексу Стефановича, Оксану Лятуринську, Галю Мазуренко, Олену Телігу, Андрія Гарасевичата інших, уперше була вжита професором Володимиром Дер- жавиним у роботі «Три роки літературного життя на еміграції (1945-1947)».

«Пражани» були своєрідним «творчим клубом», у якому цир- кулювалася низка художніх, філософських, політичних, ідео­логічних тощо ідей, котрі поділялися співрозмовниками. Тому маємо справу з «нестандартним» колективним явищем в історії української літератури, яке, попри окресленість однією назвою та певною співзвучністю тих чи інших ідей, образів, мотивів у творчості поетів, передбачає розмову про доволі насичені, різ­нобарвні, глибоко самобутні і самостійні художні практики «пра­жан», об’єднані лише певними загальними рисами.

Суттєвим аргументом на користь назви «Празька школа» є географічний чинник. Не слід забувати, що становлення поетів як індивідуальних творчих особистостей відбулося в Празі 20-х рр. XX ст., де більшість із них навчалися, відвідували лекції чи викладали в місцевих закладах та інших навчальних установах: Карловий університет (О. Стефанович, О. Лятуринська, О. Оль- жич, Н. Лівицька-Холодна, А. Гарасевич), Український Вільний Університет (О. Стефанович, О. Ольжич, А. Гарасевич), Україн­ська господарська академія (Є. Маланюк, Л. Мосендз), Україн­ський високий педагогічний інститут ім. Михайла Драгоманова (Ю. Дараган, О. Теліга, Г. Мазуренко), Українські студії практич­ного мистецтва (О. Лятуринська, Г. Мазуренко). Міжвоєнна Прага, по суті, перетворилася на один із найбільших мегаполісів україн­ського наукового, літературного та політичного життя на еміграції.

За своїм стилем «пражани» були неоромантиками, але філо­софською заглибленістю й любов’ю до класичних форм спорід­нювались з київськими неокласиками.

їхні твори відбили болісні роздуми над причинами поразки у визвольній війні. Вони сформулювали свою концепцію людини. Це — духовно сильна й вольова особистість, національно свідомий українець, який з ідейних переконань віддасть життя за незалеж­ність України. Волелюбність, мужність, почуття відповідальності перед поневоленою батьківщиною, щирий патріотизм — основний пафос їхньої творчості.

1. Огляд творчості поетів «празької школи»

Повідомлення учнів (випереджальне завдання для груп).

Юрій Дараган

Родоначальник школи, мав великий вплив на творчість пое­тів саме історіософськими мотивами (яскравий історизм, варяги, дикий степ, сонячний Дажбог, настрої вигнанця). Увійшов у літе­ратуру збіркою «Сагайдак» (1925). Тема України є центральною в ліриці Дарагана. У циклах віршів «Луна минувшини», «Дике поле», «Срібні сурми», «Запоріжжя» Дараган творить поетичний і натхненний образ Вітчизни. Вона приходить до нього в снах і наяву, у спогадах і скупих звістках. За нею він тужить, її образ плекає в серці як найдорожчий і поки що не досягнений ідеал. Митець прагнув поетичним словом витворити ідеал українця — мужнього й загартованого в боях, який пишається славним мину­лим народу і наслідує героїчні подвиги своїх предків.

Леонід Мосендз

Поет, прозаїк, критик, перекладач. Під час громадянської війни воював у лавах війська Петлюри. 1920 року разом з армією УНР відступив до Польщі. Навчався в Українській господар­ській академії на хіміко-технологічному факультеті. Учений- хімік, визнаний у Європі винахідник. Лейтмотив поезій Мосен- дза — відродження України, визвольної боротьби її народу після Першої світової війни. Одним з перших відчув космічність свого народу й нації. Це було модерне світовідчуття людини XX ст. (вінок сонетів «Юнацька весна»). Мосендз творив «наукову» пое­зію, сміливо в її образну тканину включав філософські мотиви, поняття й лексику з точних наук, розширюючи естетичне поле лірики. Цим шляхом у 60-х рр. ітимуть І. Драч, М. Вінгранов- ський та їхні послідовники.

Олег Ольжич

Талановитий поет, публіцист, політичний діяч, археолог, людина-легенда. Син видатного українського поета Олександра Олеся. Під час Другої світової війни організатор підпільного руху опору фашистам. Жорстоко закатований німцями на смерть

1944 р. Збірками «Рінь», «Вежі», «Подзамчя» він увійшов в укра­їнську літературу як поет раціональної, предметної лірики, яка заперечувала сентиментальне оспівування життя та образ пасив­ної, безвольної людини. Олег гартував свою волю і вважав, що саме сильна духом, цілеспрямована особистість потрібна май­бутній відродженій Україні. По-новому трактує митець поняття героїчного, що поєднує в собі й хоробрість, і відвагу серця, а го­ловне — сильний заряд духовності, яка веде борців до оновлення світу, розбиває кайдани рабства.

Олена Теліга

Поетеса, революціонерка, яскрава особистість, вольова, енер­гійна й вродлива жінка, яка своє життя присвятила боротьбіа незалежну Україну. Під час Другої світової війни на окупова­ній Україні організувала літературно-мистецьке життя, очолила Спілку письменників України. Як українську патріотку геста­півці 1942 р. розстріляли в Бабиному Яру.

Посмертно вийшли збірки «Душа на сторожі», «Прапори духа», «Полум’яні межі». У поезіях та публіцистичних висту­пах поетеса проголошує героїзм як найвищу чесноту, сформувала принципи героїчної етики, наповненої героїчним діянням, відва­гою, безкомпромісністю. У художньому світі поетеси панує бунт, змагання за оновлений світ, протест проти безбарвної «нудоти життя». На переконання О. Теліги, рідний край від неволі може врятувати новий тип українця, який уміє жити й творити для своєї нації.

1. Читання віршів поетів «празької школи» (за вибором учнів)

2. V.  Закріплення набутих знань, умінь, навичок

1. На основі опрацьованих відомостей про еміграційну літера­туру, прослуханих поетичних творів побудуйте узагальнений портрет-асоціацію українського поета-еміграта.

ВІН — українець, вигнанець…

1. VI.   Висновок

Поезія пражан напрочуд наснажена рисами неокласицизму, тим невід’ємним артистизмом, постійним закоханим подивом перед красою, історією, міфологією, літературою, що притаманні великим творінням світової літератури.

 ЄВГЕН МАЛАНЮК (1897 — 1968)                                       «НА ХРЕСТІ СЛОВА РОЗІП'ЯТИЙ…» Євген Маланюк, на жаль, так мало знаний в Україні, - одна з небагатьох найяскравіших постатей вітчизняної літератури ХХ століття, її безумовний класик. Парадоксальність цього твердження тимчасова, вона зумовлена довготривалим зависанням "залізного заслону", крізь який ледь проникала спотворена політичним протистоянням духовна енергія української еміграції. Знаний у її колах як поет і есеїст, Є.Маланюк усією своєю творчістю був спрямований на батьківщину, і повернення розпочалося лише через два десятиліття по його фізичній смерті, яка сталася 16 лютого 1968 року в Нью-Йорку. Хоча духовно поет ніколи не полишав рідної землі, він не зраджував їй під тиском соціальних чинників, уник фізичного чи морального знищення, яке не обминуло більшості українських митців.

В Маланюкові маємо рідкісну в нашій культурі цілісну концептуальну творчу особистість, для якої література - продовження біографії, а власна біографія - чинник національної історії. Щоправда, сам поет розглядав цей ряд у зворотному порядку, вважаючи прихід у літературу представників політичної еміграції наслідком трагічної поразки боротьби за українську державність 1917-1920 років: "Ані Юрій Липа, ані Максим Грива, ані Оксана Лятуринська (пластик, емальєр!), ані з молодих - Олег Ольжич чи Микола Чирський - "уродженими" не були, як і Мосендз. Всі вони пішли в літературу тільки тому, що серед безвихідності - то був, може, єдиний вихід для ведення перерваної війни вже не військовою зброєю, лише зброєю мистецтва й культури, а зброєю поезії - в першу чергу". І далі: "…брами полоненої Батьківщини були замкнені. Поля для життьової діяльності - бракувало. А надмір енергії владно кликав до національної творчости в сфері хоч би лише духової, нематеріяльної чи майбутньої, України".

Отже, цей біографічний злам для творчості Є.Маланюка, безумовно, був визначальним, тобто та біографія, до якої поет постійно повертатиметься у власній творчості як до комплексу (неспростовних) фатальних питань, біографія, з якої у великій мірі виросла його поезія, закінчується там, де починається поезія - в таборі для інтернованих у Каліші (1921). Тому варто уважніше придивитися до її перебігу й до її витоків.

Є.Маланюк народився 20 січня 1897 року в с.Ново-Архангельську на Херсонщині, що за доби Запорозької Січі було знане як місто Архангела Михаїла і мало понад 10 тисяч мешканців. "В лінії батька були чумаки, осілі запорожці, хоч засновники роду, найбільш правдоподібно, прийшли з Покуття. Дід, замолоду ще чумак, мав виразну поставу гуцула. Покійний В.Сімович казав мені, що моє прізвище фігурує в реєстрах старшини доби Хмельниччини, - не перевіряв, але думаю, що й це могло бути. мати була донькою чорногорця - Якова Стоянова, військовика із сербських осадчих, що їх спроваджувала Катерина ІІ для колонізації земель…

Так у нашому старому, мурованому із степового каменя, домі й жилося "на дві хати" - дідову й батькову.

У першій хаті панував дух віків, старовинного побуту, тисячолітніх звичаїв і обрядів та свідомого, що так скажу, "україноцентризму" (у свідомості діда не-українці були безсумнівними "унтерменшами"). У другій хаті панувала атмосфера, приблизно кажучи, "українського інтелігента", теж "свідомого", тобто не спокушеного ані далеким Петербургом, ані навіть близькою Одесою. Але за дружиною того "інтелігента" тягнулася зовсім інша традиція: якихось степових, досить колоніального типу "дворянських гнізд" із клявесинами й дагеротипами, сентиментальними романами й романсами, балями й гостинами, демонічними гусарами, слідами спогадів про "южних" декабристів і байронічних лермонтівських поручників, засиланих на "погибельний Кавказ". Серед маминих посмертних (померла 1913 року) паперів, між листів, перев’язаних рожевими стрічками, знайшов був я "список" лермонтівського "Демона"… ("Уривок із життєпису")".

Так, починалася поетова Еллада-Україна з його дитинства, з маленького провінційного містечка Новоархангельська, загубленого в степу, якому Богом і людьми судилося протягом віків бути покордонням княжої Русі і половецького степу, Гетьманщини і Дикого поля, Запорожжя і Речі Посполитої. Містечко виникло як форпост у боротьбі проти панської Польщі. Споруджували його посланці козацьких полків і заселяли переважно козаки-зимівчани. Одним із них був предок письменника, що започаткував на берегах повноводної Синюхи нову павідь Маланюківського роду, витоки котрого, як згадував сам поет, велися десь із Покуття.

Степовий край диктував поселенцям свій уклад життя. Дід Євгена Маланюка замолоду водив до Криму чумацькі валки, прожив без двох років століття і залишився у пам'яті Євгена «останнім чумаком архангородським», чудовим оповідачем козацьких легенд, чумацьких бувальщин. За свідченням самого письменника, дід був справжнім уособленням національно свідомого українця, котрому

                                                          ...боліла в серці цілість                                                          Свого народу і отчизна —                                                          За всі ці чини і часи.                                                          Скребли покора і ледарство,                                                          Пекли каліцтво й рабство мертве,                                                          І раєм страченим минуле                                                          Вставало в присмерку століть.                                                          (Голоси землі, 1929)

І коли вже дошукуватися першовитоків національно-патріотичних почуттів Євгена Маланюка, то в особі діда Василя маємо першого навчителя. Наприкінці 50-х років в одній із автобіографій поет писав, що в їхній хаті — на дві половини — у першій, дідовій, панував дух віків, а в другій, батьковій, — дух нової української інтелігенції, пробудженої 70 — 80-ми роками XIX століття, інтелігенції, що лише спиналася на ноги.

Батько поета, Филимон Васильович, був досить колоритною постаттю в містечку. Не маючи за плечима ані університету, ані навіть гімназії, він, дякуючи природному розумові та самоосвіті, вибився у перший шерег архангородської інтелігенції. Був ініціатором фундації театру в місті, дбав про відкриття прогімназії, а згодом гімназії, активно дописував до повітових газет, кохався в історії. А ще старожили пам'ятають його повіреним містечкового суду, вчителем і... незмінним хористом церковної капели. Зусиллями батька в сім'ї була зібрана непогана бібліотека. Ця книгозбірня теж прислужилася майбутньому письменникові.

Дружину Филимон Васильович узяв із збіднілої дворянської родини колишніх сербських осадчих. 2 лютого 1897 року молоде подружжя святкувало народження сина Євгена. Гликерія Яківна принесла в сім'ю (в оту другу, батькову, половину хати) традиції вмираючих «дворянських гнізд» — музику, поезію, замилування романтичною і класичною літературою. Можливо, саме через це в місцевій початковій школі Євген вигідно вирізнявся серед однокласників. Незважаючи на матеріальну скруту, батьки віддають свого первістка (Євген мав ще молодших братів: Сергія — 1898 року та Онисима — 1900 року народження) до повітового Єлисаветградського земського реального училища.

Місто Єлисаветград у пору учнівства Євгена Маланюка було помітним культурним центром півдня Російської імперії. «Жодна зі столиць світу — ні Париж, ні Нью-Йорк не справили на мене опісля такого враження, як Єлисаветград», — писав у своїй автобіографії інший відомий краянин Л. Троцький. І хоч як парадоксально це звучить, але частка істини в тій емоційній оцінці, навіяній дитячими спогадами, все ж була. Єлисаветград мав могутні театральні традиції, і його не обминала жодна знаменита театральна трупа. Місто прийняло майже половину із 47 виставок художників-передвижників. Тут функціонувало з десяток гімназійних закладів. А земське реальне та громадське комерційне училища були відомі в усій імперії.

Як свідчить сам Є. Маланюк, віршувати він почав ще гімназистом у 13 років. Безперечним стимулом до того стали серйозні гуманітарні традиції реальної школи: позакласне читання, живопис і театр були предметом особливої уваги педагогів. Саме на час учнівства припадає знайомство Євгена Маланюка з творчістю Шпільгагена, Амічіса, Рільке, Д'Орвільї, Уайльда, Гамсуна, По, Гюго, Верлена, Рембо, Ередіа, Метерлінка, Блока, Бєлого, Сологуба та інших позапрограмових письменників. У юнака сформувався справжній культ читання. Згодом, уже в Чехії, у листі до поетеси Наталі Лівицької-Холодної Євген Маланюк писав: «Преса — привичний наркоз, без якого я впадаю в апатію» (1928). А в 60-х роках поет говорив колезі Леоніду Полтаві: «Громадянство все менше читає, так знову просплять Україну... Нечитання вижене українців зі світу».

14 червня 1914 року серед вісімнадцяти випускників сьомого класу Єлисаветградського реального училища знаходимо й ім'я Євгена Маланюка. Мріючи про інженерну професію, він їде до столичного Петербурзького політехнічного інституту. Абітурієнт з провінції не поганьбив своєї школи. Його було зараховано на перший курс, але на перешкоді навчанню стала перша світова війна.

Доля приводить хлопця до Київської військової школи, котру він закінчує 1 січня 1916 року. Далі запасний піхотний полк, а затим прапорщик Маланюк служить молодшим офіцером у кулеметній роті фронтової частини. Послужний список його по-військовому скупий і лаконічний: бої, відзнаки, підвищення у званні. За тими назвами і датами — криваві бої, поразки і перемоги, втрати бойових побратимів.

Світова війна закінчилася для Євгена Маланюка в лютому 1918 року. Проте склалося так, що після короткої відпустки йому знову довелося воювати: він став на захист Української держави. На нього чекали ще три роки війни. Війни, у якій тричі доводилося здавати ворогові Київ, у якій був «кривавий листопад» 1919 року, коли внаслідок жорстоких боїв та тифу в сотнях залишалося 5 — 10 бійців, а полки нараховували 50 — 60 багнетів. А ще був 1920 рік, коли тридцятип'ятитисячне українське військо після десятиденних запеклих боїв було змушене 21 листопада о 17 годині віддати останній салют рідній землі і перейти польський кордон.

«...пригадується найстрашніше. Безнадійно імлистий листопадовий день над Збручем. День, коли армія — згідно з якимсь там параграфом «міжнародного» права — віддавала зброю, — згадував пізніше Євген Маланюк. — ...Було щось несамовито страшне в тім добровільнім роззброєнні, щось значно гірше від звичайного обеззброєння покопаних і щось дуже близьке до страшної процедури деградації вояка. Це був символ як би прилюдного позбавлення народу його мужескості. І — що найстрашніше — вояки у більшості були свідомі справжнього сенсу події: якийсь юнак плакав вголос, не стидаючись, як жінка; хтось, гарячий і лихий на все, — дзвінко ламав гнучку крицю і з прокльонами кидав уламки в Збруч; хтось побожно цілував святе залізо, прощаючись з ним, як з нареченою».