ОЛЕГ СОЛОВЕЙ

Туга за життєносною сексуальністю і спалах життєвого інстинкту повязує сон і реальність в “Богемній рапсодії”. Роман розпочинає живописне сновидіння, що багатократно повторюватиметься у візіях героя: гарна жінка беззвучно пливе у широчезній річці, за її спокусливим, біло-мармуровим тілом невідривно стежить чоловік, потім так само беззвучно входить у ріку і пливе вслід, спонуканий спокусливим бажанням (“тіло жінки до нестерпного бажане, що пекло аж у паху”). Сновидіння тугим вузлом повязує ерос і смерть: жінка постає страхітливою спокусницею, яка під оманливою красивою плоттю приховує свій смертельний лик, вона втягає його у страшну безодню беззвучної ріки смерті. Теплою літньою порою, на романтичному острові, де багато моря, птахів і спокою, до смертельно хворого Кості Клюнова знову приходить жінка, вона нагадує те спокусливе сниво. Однак жінка має символічне ім´я — Надія. Присутність її на тлі сонячного дня переживатиметься радістю спізнаної цілісності як надійного , солодко щемливого прихистку у світі (“Цей короткочасний дощ, жінка на животі, — лежить, зігнувши в колінах ноги, а палець бігає шовковистою шкірою, а миром іде сонце, день шелестить мякою парусиною; це так пекло його, що гіркий ком підступив до горла, і він пригорнув дівчину до себе, задрімав, заколисаний, немов прийшло те, чого він шукав.”). Однак роман “Богемна рапсодія” завершується зимовим, смертельним часом . Смерть наближається довгим сліпим снивом (“Тільки тоді, коли прийде час, то ти подивишся на це згори, наче крізь сон і підеш спати. Буде світ, світ поміняється, зявиться все, але ти тоді будеш втомлений. Наче сліпий.”) .

Роман, дійсно, відповідає своїй назві, нагадуючи епічну пісню про богемне життя художника. Пастельні, живописні картини, містичні видіння разом із реаліями злочинного середовища сплітаються в химерну візію вигнаного буття. “Свобода, — це великий шматок нудьги”, — говорить Костя Клюнов. Таке нудьгуюче буття зявляється йому і в потойбічному видінні : “ він побачив велетенський простір, тонко встелений снігом, там гуляла осінь, повії, поети і вигнані королі”. Наскрізна нудьга , пануюче чоловіче безсилля веде в небуття, в непробудний сон…

P.S: ПІСЛЯ ПРОЧИТАННЯ “ВОГНЕННОГО ОКА”

Якщо взяти до уваги тезис К.Юнга про відмінність у походженні художніх творів, а саме, що одні з них є свідомим продуктом, сформованим і розробленим для досягнення певного ефекту, а інші — представляють собою подію, що має витоки в несвідомій природі, є чимось надособистісним, з незвичайною формою і змістом, думками і символами, котрі звернені до інтуїтивної природи читача, то Олесь Ульяненко претендує саме на другий тип творчого світотворення, розгортаючи закодований текст як символічне пророцтво. У його творах не йдеться про ясність вітального процесу, нам пропонуються темні закапелки людського буття, з його непросвітними нечистотами та розкладом, світ, від котрого «несе помиями». Тому такий твір постає як жахливе сновидіння, пронизане наскрізь «нічними» страхами. Складається враження, що самого автора несе текст нестримним потоком, керованим різними негативними емоціями і станами: ненавистю, страхом, відчаєм, злобою, сексуальною невдоволеністю… Такі твори, очевидно, симптоматично зявляються на рубежі епох, тисячоліть, вони несуть в собі дуже багато цінного «інформативного» матеріалу про так звану «перехідну» людину. Спробуємо поглянути на фантасмагоричну тьму, явлену творчістю Олеся Ульяненка, через аналіз ніґілістичних тенденцій, оскільки духовний ніґілізм складає основу художнього змісту всіх його творів.

Навідміну від романтично настроєних українських письменників,

що створили радісно-світлий міф дитинства, О.Ульяненко розвінчує подібну міфологію, позбавляючи в такий спосіб свій світ романтичного ґрунту: його герой «походить» з дикого, нелюдського світу дитинства. Рід Піскурів у романі «Сталінка» (1994) представлений у трьох поколіннях. Розклад їх людської сутності, вихолощення материнського та батьківського смислу, духовного авторитету сімї складає сімейну передісторію скотоподібного Горіка. У цьому ж дусі осквернення світу дитинства написаний роман «Вогненне око»(1997).Тут батьківщина постає в образі «шолудивого містечка, розплюснутого затхлою водозбірнею ставу», зі школою, в якій процвітає педерастія та солодійство, із правом сили та жорстокості, явлених в образах хижого «гайдамацтва» (братів Роздайбідів), а також скотським зляганням, канібалізмом, самогубствами… Закономірно, що далі постане в таких негативних елементах і столичне місто Батьківщини, а за ним передбачається — «рахітичне існування усієї земної кулі». Негативну енергію творів, можливо, спричиняє прихований архетипічний національний комплекс — успадкованої походженням «марґінальності», що в українській літературі має свої високі і низькі варіації (селянина у дворянстві Мартина Борулі у Карпенка-Карого, малороса Мини Мазайла у Миколи Куліша, переживання «хлопського» походження І.Франком тощо). Ульяненко користується яскравою літературною аналогією: роман «Місто» В.Підмогильного з його наскрізним мотивом завоювання, а також апокаліптичною візією значною мірою впливає на творче мислення автора як пророка безнадійного майбутнього. Завойовницька мета «марґінала» як власне чоловіча ідея по-різному постає в романі «Вогненне око». Наприклад, в історії Родика, який проніс у своїй памяті зневагу від жінки як привід до зла, або в історії завойовника міста Віталія («місто розчепіреною пятірнею, мов під зором князя владики, лежало під його ногами»). У майбутньому завоюванні столичної шльондри («Це місто. І він його любить; він завоює його і ту пещену дерихвістку, стерво з пляшечкою пива…») Родик відчуватиме свій тріумф — приналежності до столичного центру, власне як тріумф влади , що проявляється, з одного боку, в наскрізному образі диктатора, з іншого — в образі ґвалтівника і рабовласника жінок (« Й та, яка мене образила там, біля фронтону головпошти, зараз миє підлогу. Іноді я віддаю її за пляшку пива якомусь бомжеві. А якщо вона піднімає голос, то саджаю на ланцюг, і наступного дня вона ходить на тому золоченому ланцюгу бенкетною залою між моїми гостями…»).

Оскільки світ дитинства — гидкий, жорстокий, то він неодмінно явлений насамперед через патологію материнських образів. Втрачання святості матері (коли материнство ототожнюється із розпустою, гріхом, спрагою тілесного насильства) породжує красномовний мотив страху перед ніжністю, котра тотожна жорстокості (очевидно через дитячий спогад про втрачену ніжність). А тому сон, в якому зявляється мати, не віщує добра. І всі інші жінки прозового дискурсу О.Ульяненка (зоофілки, лесбіянки, клімактерички, фриґідні феміністки, одним словом, «стерво»)— це породження материнського «збочення».На тлі жорстокого, агресивного, ґвалтуючого чоловічого світу жінка постає як абсолютна відсутність духу, як причина нещасного світу («І лишень жінка, тільки вона перетворює жах на жовту гнійну бовтанку; тільки жінці до снаги, до смаку лигнутися з самим чортом, породивши на світ, на муку — людину»). Можливо за подібною логікою причину нещасного світу автора варто шукати в його провінційному походженні, пережитому як — недолуга батьківщина.

Патологічна жіночість —це також закономірний продукт релігійного фанатизму О.Ульяненка , автора, що світоглядно може бути сприйнятий своєрідною жертвою християнського авторитаризму. Його Україна як світ зла і насильства — це дика і темна язичницька країна, (тут, очевидно, що Ульяненко протиставляє свою позицію письменникам-карнавалістам з їх язичницьким світлом ). А тому язичницька темрява однаковою мірою визначається чоловічим і жіночим скотством. Осквернення батьківщини обумовлене могутньою авторською ціленаправленістю: зруйнувати віру у духовність своєї Батьківщини. І саме ця деструкція керує твором. Антихристиянськість України, як і нездатність на свого Бога, визначає тотальну регігійну негацію Ульяненка. Безвихідь, яка формує ніґілістичний пафос письменника, це власне безвихідь, що виникає між сучасним і майбутнім. Сучасність символізується диким демонічним язичництвом, яке у скотському вимірі («люди бовтаються як купа лайнопереробних автоматів») бреде до своєї погибелі («Рух смерти в натовпі — ось що він бачив. Не більше. Він бачив учорашніх людей…»). Власне майбутнього в Ульяненка немає. Майбутнє — це диктатура , тотальне насильство, Велика Війна, це — кінець. Пророцтво війни як закономірної погибелі складає головний стержень художньої символізації .Таким чином, своїм творам Ульяненко настирливо намагається дати вигляд страшного сновидіння з пророкуванням смерті . «Завдяки колективному несвідомому, — писав К.Юнг, — поети і ясновидці дають вираження невимовленим сподіванням свого часу і словом або ділом вказують дорогу для їх виконання — незалежно від того приведе ця сліпа колективна тенденція до зла чи до добра, до спасіння епохи чи до її загибелі»⁵. Взявши на себе роль ніґілістичного пророка, котрий однозначно вловив у колективному несвідомому майбутню загибель, вказавши безнадійну дорогу своїй країні, автор привязався до зла світу, закономірно що сам став вязнем цого злого світу, його співцем-невільником, його рабом. Один з його героїв, пророк Йона з роману «Сталінка» ( правда, зі своєю прихованою міфологічною розвязкою) — може бути прочитаний як alter ego автора. Як відомо, пророк Йона отримав від Бога наказ іти в Ніневію і проповідувати нечестивому місту загибель. Його проповіді вражали людей своїми страхіттями, і грішники розкаялися і були прощені Богом. Але сам пророк залишився незадоволений тим, що божественний суд не відбувся. Він вийшов із міста, зробив собі курінь і засів в ньому, дожидаючись виконання своїх пророцтв. Отаким очікуванням підтвердження своїх страшних пророцтв натхненна проза О.Ульяненка. Тому останній роман “Вогненне око” (після “Зимової повісті”, “Богемної рапсодії”, “Сталінки”) є не що інше як таке нудьгуюче очікування. Нудьга —недаремно наскрізний настрій творчості Ульяненка.

У своїй прозі письменник послідовно прагне виразити психологічне поняття людської цілісності як дволикої істоти, як єдності протилежностей: світла і темряви (“Два янголи в мені борються… чорний і білий… Хто

переможе… Знаю — Великий Руйнач і Будівничий…). Ілюзія рівноваги,

настрій втоми і нудьги є не що інше як паралізована воля, що йде від презирства до життя, до людської природи, до жінки ( у світі письменника зневажена вщент любов, її заступила тваринно-тупа порожнеча статевого задоволення, скотоподібне злягання і ґвалт).

«Я не співець смерти; вона навіть не посестра мені…», — намагається переконати нас О.Ульяненко перед читанням «Вогненного Ока». Однак у його чорному світі високе сонце вихлюпує палючою пекучістю богодиявольського Вогненного Ока, грізного і караючого, бездоганного мисливця людських душ ( « Але радість моя уривається…Вогненні спалахи… Язики холодного вогню над дахами… Це він… Вогненний, могутній, скрипучий, величний. Його око налапує мене над чорними жерлами димарів крематорію, гонить цвинтарем, над слизькими, засипаними снігом могильними плитами…») О.Ульяненко так само — не співець життя, оскільки життя в нього — нікчемність, гріх, блуд, те, за що переслідуватиме Вогненне Око. Духовний і вітальний ніґілізм, явлений в творчості О.Ульяненка, — це також продукт успадкованого тоталітаризмом безсилля, а тому тут власна свобода, як і незалежність Батьківщини, переживається лише — як «великий шматок нудьги».

1 Антологія сучасної прози.Десять українських прозаїків. К., 1995.С.5-6.

2 Див. Плерома, Мала українська енциклопедія актуальної літератури., 1998, №3.С.111.

3 Цит. за: Антологія сучасної прози. Десять українських прозаїків. К., 1995.С.150.

4 Див. Гайдеґґер М. Вечірня розмова в таборі для військовополонених. Пер. з нім. Н.Зборовської /Українські проблеми, 1998, №1.С.114.

5 Цит. за: Юнг К. Психология и литература. /Психоанализ и искусство.К., 1998.С.46.