4. Політична система України

Політична система України почала формуватися після того, як Верховна Рада України в 1990 році прийняла Декларацію про державний суверенітет. Проголошення незалежності України в 1991 р. відкрило можливості для формування політичної системи на нових засадах.

Політична система країни є посткомуністичною. У ній поєднуються елементи старої командно-адміністративної і сучасної демократичної систем. Назвемо її характерні ознаки:

1) збереження структури й функцій старого адміністративного апарату;

2) поступова реалізація конституційних принципів з метою створення правових умов для розвитку сучасної правової демократії.

Політична система України сягає корінням у східноправославну цивілізацію, історичні наслідки якої подолати у сучасному модернізаційному процесі значно важче, ніж у тих політичних системах, що виросли на грунті західної культури.

Конституція визначає Україну як державу з унітарною формою державного устрою.

Державна влада в Україні поділяється на три гілки: законодавчу, виконавчу та судову.

Верховна Рада України є єдиним законодавчим органом держави.

Президент країни є гарантом державного суверенітету, дотримання прав людини, виступає від імені держави в країні та за її межами.

Виконавча влада належить уряду, Кабінету Міністрів.

Структурно Кабінет Міністрів складається з: Прем’єр-міністра, віце-прем’єр міністрів та міністрів.

Вищим судовим органом в державі є Верховний суд України.

Тема 8. Групи інтересів і політичні партії

1. Групи тиску і громадсько-політичні рухи

Невід’ємним учасником соціально-політичного процесу, що забезпечує громадянське представництво й демократичний розвиток є громадсько-політичні об’єднання, політичні організації, політичні партії тощо. На відміну від інших учасників соціально-політичного життя (уряд, парламент, суд, офіційні органи державної влади тощо) саме політичні партії й громадсько-політичні організації відіграють істотну роль в інтеграції суспільства до світу політики. Найчастіше громадсько-політичним об’єднанням відходить роль реалізації спільних інтересів громадян. Але, разом з цим саме вони забезпечують формування й оформлення соціально-політичної позиції громадян і встановлюють комунікативний зв’язок між всіма членами суспільства з метою впровадження спільних інтересів.

Провідною рисою таких інтересів є те, що інтереси діляться на загальнонаціональні, загальнолюдські, вузькі та кулуарні.

У своєму розвитку громадсько-політичні рухи проходять шість стадій розвитку:

1. Поява умов для артикуляції суспільно-політичного інтересу в межах існуючого політичного процесу;

2. Артикуляція певного інтересу у вигляді нормативного оформлення (програний документ);

3. Вираження інтересу у вигляді вимог чи пропозицій як до інститутів влади й так до інших рухів;

4. Інтеграція суспільно-політичного руху в існуюче політичне середовище, у якому воно до існуючих норм, правил й традицій додає власну позицію;

5. Розвиток суспільно-політичного руху шляхом залучення нових прихильників й переорієнтація на політичну діяльність (перетворення у політичну партію з метою здійснення влади);

6. Згасання або занепад суспільно-політичного руху.

Вперше увагу в політичній науці на розвиток суспільно-політичних рухів звернув американській політолог А. Бентлі у своїй концепції «групової парадигми політики». На його думку громадсько-політичні групи являють собою групами інтересів або групи тиску з метою лоббіювання (продавлення в уряді) певних кулуарних рішень, що приносять замовнику певні економічні переваги. Батьківщиною груп інтересів є США, але їх діяльність має власну специфіку у вигляді непублічного впливу на уряд з метою юридичного оформлення певних кулуарних домовленостей. Але, разом з тим, їх діяльність обмежена законом й вплив зацікавлених груп стосується чітко регламентованих питань. Класик політичної науки Е. Гідденс пропонує дещо інше уявлення про громадсько-політичні рухи. На його думку, реалізуючи різні мотиви політичної участі, громадсько-політичні рухи змінюють своє функціональне навантаження й роль. З цього приводу виділяється чотири ознаки:

• Радикальні рухи – виступають за радикальні, революційні зміни у суспільстві;

• Реформістські рухи – їх діяльність пов’язана зі впровадженням у суспільстві еволюційних, не революційних змін та реформ;

• Месіанські рухи – акцентують свою увагу на порятунку суспільства від внутрішніх та зовнішніх загроз;

• Альтернативні рухи – формулюють нетиповий соціально-політичний шлях розвитку держави.

Специфічними рисами громадсько-політичних груп виступають наступні: діяльність з метою захисту певного групового інтересу; наявність певної організованості; постійний контакт із структурами влади та її представниками.

Для визначення політичних явищ, що не входять безпосередньо до складу державних і партійних структур, але впливають на політичне життя, можна використати інше, більш прийняте поняття – суспільно-політичний рух. Їх особливістю є: конкретно виявлена подвійна соціальна й політична природа відповідних об’єднань людей; зроблено акцент на динамічному, діяльному аспекті їх існування.

Суспільно-політичний рух охоплює: організації безпосереднього, прямого впливу на політичні рішення (лобістські рухи); масові рухи.

Практично всі існуючі суспільно-політичні групи являють собою форми соціального протесту ї з цього погляду зачіпають політичні інтереси, надають порушеним питанням політичної форми. Звичайно, існують певні рухи, що лежать за межами політики, це переважно рухи за інтересами й релігійно-духовного спрямування. Але в структурі цих рухів є організації, замкнуті на політику, які досить легко політизуються, висунувши політичні вимоги.

Складний соціально-політичний характер цих, часто непомітних, сил підкреслюється терміном – «латентні (приховані) політичні сили», які можуть трансформуватися в активні політичні сили. Серед сучасних рухів є і досить політизовані – економічні, антивоєнні тощо.

Вплив здійснюється через:

• проведення кампаній у ЗМІ;

• підготовку і супровід проектів бажаних законів та рішень;

• хабарі, шантаж.

Значний політичний вплив у розвинутих країнах мають такі рухи як: союзи підприємців; рух споживчів; професійні спілки.

Для марксизму соціальна, точніше, класова характеристика рухів завжди була визначальною. Звідси й підхід до їх типології. Традиційно виділялись робітничі, селянські, дрібнобуржуазні рухи. Однак для більшості існуючих у світі рухів притаманний міжкласовий характер.

Найголовнішим елементом теорії громадсько-політичних рухів є критерії відмінності від політичних партій:

1. Ідеологічний – на відміну від політичних партій, рухи не завжди висловлюють певні ідеологічні орієнтири;

2. Спрямованість діяльності – на відміну від політичних партій громадсько-політичні рухи чітко окреслюють поставлену мету, яка у свою чергу не має доктримально-програмного оформлення;

3. Ставлення до влади – на відмінну від політичних партій, рухи не мають за мету захоплення та здійснення влади, а навпаки – їх провідна мета це вплив на процеси впровадження політичних рішень;

4. Організація та тривалість діяльності – рухи на відміну від політичних партій не мають довгострокової організаційної діяльності.

В залежності від направлення громадсько-політичні рухи виконують у суспільстві три провідні функції:

• Стабілізації – сприяють гармонійному поєднанню більшості суспільних інтересів у соціальне порозуміння чи консенсус;

• Структуракції – формують нову політичну платформу розвитку життя суспільства;

• Комунікативна – діагностують соціально-політичні потреби й виступають засобом інституціонального залучення людей до політки.

В новітній історії України величезну роль в досягненні незалежності і державного суверенітету зіграв Народний Рух України, який в 1989-1991 роках об’єднав широкі маси людей і сприяв пробудженню державницької самосвідомості нашого народу. Після 1998 року більшість політичних рухів оформилися у політичні партії, які здебільшого стали засобом легітимізації інтересів фінансово-промислових груп.