8. Вчинення нотаріусом виконавчого напису за договором про сплату аліментів

Нотаріус здійснює захист сімейних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, встановлених законом. СК України передбачає наступні випадки захисту сімейних прав нотаріусом: 1) у разі невиконання одним із подружжя свого обов’язку за договором про надання утримання аліменти можуть стягуватися на підставі виконавчого напису нотаріуса (ч. 2 ст. 78 СК України); 2) якщо у шлюбному договорі визначені умови, розмір та строки виплати аліментів, то в разі невиконання одним із подружжя свого обов’язку за договором аліменти можуть стягуватися на підставі виконавчого напису нотаріуса (ч. 2 ст. 99 СК України); 3) у разі невиконання договору між подружжям про розмір аліментів на дитину аліменти можуть стягуватися на підставі виконавчого напису нотаріуса (ч. 2 ст. 109 СК України); 4) у разі невиконання одним із батьків свого обов’язку за договором між батьками про сплату аліментів на дитину аліменти з нього можуть стягуватися на підставі виконавчого напису нотаріуса (ч. 2 ст. 189 СК України). Згідно з ч. 1 ст. 88 Закону України від 2 вересня 1993 р. № 3425-XII «Про нотаріат»⁷⁴ нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями – не більше одного року. Слід зазначити, що відповідно до ч. 1 ст. 20 СК України до вимог, що випливають із сімейних відносин, позовна давність не застосовується, крім чотирьох випадків, встановлених законом (на вимоги про стягнення аліментів позовна давність не розповсюджується у будь-якому разі).

9. Самозахист сімейних прав

Частина 1 ст. 154 Сімейного кодексу України передбачає, що батьки мають право на самозахист своєї дитини, повнолітніх дочки та сина. В СК України закріплено також право баби і діда на самозахист внуків (ч. 1 ст. 258); право сестри, брата, мачухи, вітчима на самозахист своїх малолітніх, неповнолітніх, повнолітніх непрацездатних братів, сестер, пасинка, падчерки (ч. 1 ст. 262). Натомість ч.1 ст. 19 Цивільного кодексу України закріплює право особи на самозахист свого цивільного права та права іншої особи від порушень і протиправних посягань.

Частина 5 ст. 55 Конституції України від 28 червня 1996 р. передбачає, що кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. З. В. Ромовська зазначає, що це право було названо правом на самозахист. Стаття 154 СК переносить це конституційне право до сфери сімейних відносин, надаючи батькам можливість самим, без звернення до органу опіки та піклування, суду, органу державної влади, органу місцевого самоврядування, захищати права та інтереси дитини, повнолітніх непрацездатних дочки та сина. Такий захист може полягати в усуненні перешкод по здійсненню ними особистих немайнових та майнових прав, вжиттю заходів для відновлення прав, порушених іншими особами тощо. Надання батькам права на самозахист не лише дитини, а й повнолітніх дочки та сина – не є абсолютною новелою. Це правило є лише юридичним оформленням того, чим раніше фактично володіли мати, батько відповідно до природного права, зумовленого материнством та батьківством⁷⁵. Якщо звернутися до редакції ч.1 ст. 154 СК України, то з точки зору граматичного способу тлумачення правової норми виходить, що батьки мають право на самозахист своєї дитини, тобто суб’єкта сімейних правовідносин, у той час як усталеною в цивілістиці є позиція, що об’єктом самозахисту є суб’єктивні права та інтереси особи. Видається, що ч. 1 ст. 154 СК України слід викласти в редакції: «Батьки мають право на самозахист прав та інтересів своєї дитини, своїх повнолітніх дочки та сина».

О. М. Нєчаєва визначає наступні особливості самозахисту у сімейному праві. По-перше, галузева спеціалізація норм сімейного права в принципі не впливає на їх загальнотеоретичну характеристику, за умови, що самозахист слід розуміти як акт правомірного волевиявлення фізичної особи (члена сім’ї), спрямований на захист реального правоволодіння. По-друге, окремі особливості, що притаманні правовому регулюванню сімейних правовідносин, не суперечить загальнотеоретичному розумінню самозахисту. По-третє, самозахист за сімейним правом виключає участь в його здійсненні представників, у тому числі батьків (одного з них). По-четверте, неможливість самій дитині захищати належне їй право створює ситуацію, коли всі функції з її захисту повинна виконувати держава, що потребує спеціального законодавчого закріплення на конституційному рівні⁷⁶.

Якщо у законі чи договорі не передбачені спеціальні межі здійснення самозахисту, то заходи, спрямовані на самозахист, мають відповідати загальним критеріям правомірності, а саме: 1) не повинні бути заборонені законом та суперечити моральним засадам суспільства; 2) повинні відповідати змісту права (інтересу), яке порушено чи щодо якого існує реальна загроза порушення; характеру дій, якими воно порушено чи якими створена реальна загроза порушення (бути необхідними та достатніми); наслідкам порушення, які наступили або реально могли наступити. Під час обрання та здійснення заходів самозахисту особа має керуватися принципами справедливості, розумності, добросовісності⁷⁷.

Способи самозахисту мають відповідати змістові права, що порушено, характерові дій, якими воно порушено, а також наслідкам, що спричинені цим порушенням⁷⁸. О.А. Негода вважає, що способами самозахисту батьками дитини виступають необхідна оборона та крайня необхідність. Так, батьки мають право на необхідну оборону своїх дітей, наприклад усуваючи намагання інших сторонніх осіб заволодіти дитиною. Дитина також має право на самозахист своїх прав, зокрема щодо забезпечення прав на належне батьківське виховання. Так, відповідно до ст. 152 СК України дитина має право противитися неналежному виконанню батьками своїх обов’язків щодо неї⁷⁹.

Способами самозахисту сімейних прав можна вважати будь-які дії фактичного і юридичного характеру, що вчиняються суб’єктами сімейних правовідносин без звернення до компетентних державних органів, які не заборонені законом і не суперечать моральним засадам суспільства, спрямовані на припинення порушення сімейних прав або усунення реальної загрози порушення сімейних прав, на відновлення порушених сімейних прав.