Верховенство права
В теоретичному відношенні принцип верховенства права можна розглядати у двох аспектах:
По-перше, в широкому розумінні як принцип правової організації державної влади у суспільстві в цілому, тобто «верховенства права над державою», коли він практично ототожнюється із засадами правової державності. Подібним чином цей принцип розглядається у правових системах, які користуються англомовною конструкцією верховенства чи пануванням права (rule of law) подібно до континентальної моделі правової держави. Наприклад, проблема «американського досвіду» підтримання верховенства права включає вирішення широкого кола питань: конституціоналізму, федералізму, поділу влади, громадянських прав, судового захисту, судової системи, кримінального судочинства, адміністративного права тощо.
По-друге, у вузькому контексті співвідношення права і закону в регулюванні суспільних відносин у сенсі «верховенства права над законом». Саме на такий підхід орієнтує ст. 8 Конституції України, яка закріплює визнання і дію принципу верховенства права, роз'яснюючи відповідно до цього його зміст як:
1) найвищу юридичну силу Конституції України, яка передбачає, що закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй;
2) пряму дію норм Конституції України, яка передбачає гарантування звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України.
Наразі верховенство права передбачає необхідність виходу за межі принципу законності, інакше питання про «верховенство права» позбавляється будь-якого самостійного сенсу. Безперечно, у правовій державі суспільні відносини функціонують в умовах презумпції законності, що, проте, у складних правових ситуаціях не виключає необхідності розширення її тлумачення до верховенства права шляхом урахування ще й інших, «надпозитивних» правових чинників. Тому принцип верховенства права не підміняє та не скасовує принцип законності, а тільки поглиблює його від вимог суто формального додержання норм у напрямку пошуку власне правового («органічного», «ідеального») змісту права. Адже навіть з моменту свого виникнення принцип верховенства права тлумачився у широкому контексті як божественний чи природний закон, призначення якого вбачалося в обмеженні світської влади.
Отже, безпосередньою підставою для адекватного розуміння змісту принципу верховенства права є усвідомлення відмінностей між усталеним для вітчизняного правознавства принципом законності і власне принципом верховенства права.
48. Права людини: поняття, історичний розвиток, сучасне значення.
49. Види та покоління прав людини.
Права
людини поширюються виключно на відносини
між владою та людиною, сфера прав людини
не поширюється на стосунки між
рівноправними партнерами суспільного
життя (сусідами, чоловіком та дружиною,
друзями…), дійсно між ними існує певний
ряд прав та обов’язків, однак вони не
охоплюються поняттям «права людини».
Учасниками відносин в сфері прав людини є суб’єкт з владними повноваженнями, з однієї сторони, та особа, яка підпорядковується його владі, з другої сторони. Враховуючи вищесказане, сфера дії прав людини охоплює відносини між учнем та директором, батьками та дитиною, тому що в даних випадках, здебільшого, виникають владні повноваження, однак права людини не поширюються на відносини між рівноправними партнерами.
Жоден із рівноправних партнерів не брав на себе зобов’язання дотримуватися права іншої особи, брати на себе зобов’язання - це виключна прерогатива держави, яка закріплюється в кожному нормативно-правовому акті.
Існує три історичні підходи у визначенні природи відносин «людина-влада»:
Перший полягає в тому що влада існує первинно та на свій вибір, дарує громадянам частину прав та свобод. Таким чином природа прав визначається як подарунок влади. Відповідно такий підхід в забезпеченні прав людини може мати і зворотну сторону – держава, на свій розсуд, може і позбавити цих прав.
Другий підхід виник в Європі під час Французької революції і носить договірний характер. Держава зобов’язувалась гарантувати захист прав і свобод громадян, а взамін громадяни зобов’язувалися сплачувати податки, захищати батьківщину, таким чином дані відносини несли елементи домовленості.
Третій підхід виникає в США, в процесі формування їхньої державності і полягає в тому, що люди самостійно приходять до висновку, що необхідно організувати відповідні органи, які б займалися виключно їх захистом від зовнішніх ворогів, і таким органом є держава. Одночасно люди починають усвідомлювати, що у них є права та свободи, які виникають з людської гідності, які є невід’ємними. Таким чином люди наділяють державу повноваженнями здійснювати комплексний захист від зовнішніх загроз, а громадяни частково відмовляються від деяких прав та беруть на себе певні зобов’язання (сплата податків, обов’язок пройти військову службу). При такому підході держава отримує стільки прав, скільки необхідно для реалізації своєї основної функції – захист своїх громадян.
