3. Постмодерний герой прози Іздрика.

Роман «Воццек»

«Воццек» – це елегантний, суверенний портрет постмодернізму, мальований зсередини автором, який віртуозно володіє його стилем мислення і мовлення» (Павлишин, 56)

У «Воццеку» історія життя і кохання героя подана у фрагментах снів і марень. Крізь рядки «Воццека» проступає чимало відомих і менш відомих текстів: автор цитатами й алюзіями втягує читача у гру ідентифікування прихованих текстів.

Твір не містить лінійного сюжету від зачину до розв’язки, але у романі присутні популярні мотиви: любов, ревнощі, божевілля і злочин. За сюжетом Воццек ув’язнює власну дружину й сина у підвалі, намагаючись завдяки цьому порятувати їх від розтлінного, лихого, хтивого світу. Його опановує маніакальна думка, наче суть радості полягає в закритості й молитві за спасіння душі. У стані маніакально-депресивного психозу він намагається навернути до своєї віри не тільки пияків, а й усіх обивателів рідного міста»

Однак, постмодерністський роман є продуктом інтертекстуальної гри, де переосмислюється звичне, десакралізується усталене, де твориться новий сугестивний світ уяви. І злочин Воццека (він замикає дружину та дитину у підвалі) є лише другорядним несуттєвим явищем, про яке і згадується десь наприкінці твору, коли герой потрапляє до психіатричної лікарні. Набагато яскравіше виявляється друга бюхнерівсько-бергівська риса Воццека – схильність до філософських, не завжди приємних і зручних міркувань. У романі Іздрика вона набуває суто постмодерністських характеристик – змалювання образу відбувається через пережиття порожнечі, самотності, загубленості, мандрівки без мети,невдалі спроби окреслити контури власного «Я» поряд із контурами Іншого.

Якщо у першій частині роману ми споглядаємо занотований досвід свідомості (майже без реальних подій), то друга частина роману («День») – реальний досвід молодої закоханої людини, історія любові, ревнощів, болю, злочину. І тут оповідь і події розгортаються зовсім у іншому ритмі, наявна хронологія і більш-менш окреслена сюжетна лінія. Оповідь про А. переповнена подіями, подробицями, різноманітною інформацією, що викладається якось поспішно, бігцем. Саме цей контраст із розповіддю про Воццека викликає ту «нарративну незатишність», яка вказує не на «життєподібність написаного, а саме на його написаність» [16:15]. Для постмодерністського роману притаманна саме така наголошеність на несерйозності, вигаданості, грайливості тексту, де персонаж – тільки поле авторської гри зі словом, простір його «синонімічних вправлянь».

У розповіді про кохання герой постає перед нами у дещо іншому світлі. Тут і ще не паралізована свобода волі і вибору, і вчинки, і емоції, і романтика, і еротика, і знову сни, і якась межова відвертість, відкритість, вразливість аж до божевілля, шалені ревнощі і невгамовна пристрасть. Це так просто – бути з тобою. Бути весь час, кожну мить. Я не знаю нічого про любов. Справді. Але я хочу бути з тобою. […] Бути поруч. Коло тебе. Більше нічого. Це все [10:129]. Але «52 дні і 51 ніч» зникають разом із коханою А. А на зміну їм приходить така жахлива самотність і порожнеча, яка може породити тільки крайній розпач, відчуття безсенсовності життя. Занотовуючи свій досвід, Воццек-Іздрик (підміна понять «Я»-автора і «Я»-персонажа, притаманна постмодернізмові) прагне звільнитися від власної пам’яті, навіть одержимості. Аналізуючи те, що сталося, персонаж потрапляє у повну безвихідь, стикається з парадоксами і суперечностями, не розв’язавши які ризикує збожеволіти. Так і трапляється, адже, заховавши сина й дружину від ворожого світу, він потрапляє у палату божевільні, де крім сліпого борсання у лабетах власного внутрішнього

простору йому нічого й не лишається. «Ціна, яку платить Воццек за конфронта-

цію із дійсністю, є величезною: внутрішнє роздвоєння між життям і тінню, самотністю

і потребою кохання, між звинуваченням і запереченням життя та покірною згодою на

абсурд існування» [11:191]. Але обидва розділи роману закінчуються молитвою. Чому? Чи не тому, що останньою можливістю заперечення розпачливих висновків

Воццекового всебічного нігілізму є Бог? Адже тільки віра гарантує самототожність, автономність і свободу індивідуума: «Присутність небесного Бога унаочнює приземлену тотожність усіх трьох – Його, Тебе, Мене, а отже, звільнює

від подальших шукань. Ти можеш підвестися з колін,– ти відчуваєш,– встати, зрештою тільки для того, щоб за хвилю знову лягти, але лягти свідомо, власною волею…» [3:43]. Отже, відтепер страждання (фізичні і душевні) сприймаються Воццеком як спокута за гріхи, навіть розрада. І хоча життя видається героєві абсурдним і нікчемним, обов’язок жити, навіть після усього перенесеного, усвідомлюється ним саме завдяки вірі в Бога.

Досить несподіваним для української літератури є мотив болю і безсоння, який Ю.Іздрикові вдався найбільше. Саме з болем і безсонням пов’язана вперше задекларована у «Воццеку» ідея літератури (роману) як історії хвороби. Зневіра Воццека в традиційних цінностях (прогрес, демократія, мистецтво) і головне – в любові сягає тієї межі, коли переростає у хворобу. Саме хвороба і біль ще пов’зують його з життям, тому хвороба виявляється найвищою цінністю.

Здається, найбільшим, найзаповітнішим прагненням персонажа є оце бажання уникнути відповідальності, необхідності обирати, приймати рішення, вагатися, а у широкому значенні бути вільним, жити повним життям. Звідси і постійний потяг до марень та снів –людських станів, де відсутні послідовність і єдність свідомості. Воццек прагне проводити уві сні понад 14 годин на добу, бо це знову ж таки дає можливість змінюватися, роздвоюватися, розпадатися на безліч предметів та істот, входити в неживі предмети, бути ким завгодно (тільки не собою!): «Ти міг розмовляти з жінкою за столиком відкритого кафе, а сам бути і ти столиком, і тією жінкою, і вимощеним бруківкою айданом, котрий виднівся з тераси, і господарем кафе, що поливає бруківку перед ходом, збиваючи відстояну вранішню пилюку, і самою пилюкою або водою… [с. 48].

«У «Воццеку» Іздрик удається до своєрідної візуалізації рефлексії «я» в процесі сприйняття реальності. Автор розщеплює суб’єкта на Я, Ти і Той (він). «Я – субстанція, що мислить, Ти – поверхня тіла, проекція свідомості, межа живого-неживого, Той – кого бачу (інший). Це і є Воццек» [Гунд, с. 105].

Сам Воццек міркує у романі: «перебуваючи на краю життя, відчував себе не тілом, не собою зниклим, не особою, а певною пульсуючою субстанцією, котра могла перебувати і в тобі, і за тобою, займати об’єм макового зерняти, або виростати до розмірів кімнати…» с. 41 – 42

«Цей герой абсолютно не передбачуваний, аморфно-плинний, здатний до безкінечних трансформацій, невловимий. Процес постмодерністської смерті Героя Іздрик досліджує послідовно й усебічно» [Гунд, с. 106].

«Текст його роману «Воццек» (1997) твориться з уламків хворої свідомості героя. Останнього навіть персонажем назвати не можна…. Це швидше скомпліклована істота, яка здатна розпастися на кількох осіб або повністю розчинитися у власному болі. «Матеріалізованого» Воцека не існує, натомість є Вооцек – суб’єкт свідомості, й увесь текст ототожнюється з цією субстанцією, яка стає носієм душевного стану героя. Власне, цей персонаж репрезентує найповнішу квінтенсеннцію межі у свідомості. Свідомість Воццека – хаотичне нанизування складових, які не можуть об’єднатись у певну більш-менш цілісну структуру: це біль памяті про кохану жінку, і невимовний екзистенцій ний жах, і уривки свідомості героєвих прототипів та сучасників….» (Лавринович Л. С. 43).

Пародійний дискурс у романі Ю. Іздрика спрямований на десакралізацію процесу творчості (зокрема, у розділах «Родовід», «Прихід героїв», «Начерк етимології», «Шеол»), екзистенційні теми («Про мудаків»), твори інших письменників (наприклад, Ю. Андруховича, Г. Петросаняк, П. Тичини, В. Набокова). Назагал, особливістю роману є своєрідний синтез трагедійного ставлення до світу (самотність, розпач, біль, маргінальність) і комічне з переважанням доброго вишуканого гумору його зображення. Тонка і дотепна іронія глибоко і суттєво проймає весь твір.

Для поетики «Воццека» характерні численні переліки, що провокують автора (і героя) на спроби класифікації перелічуваного. Власне здатність класифікувати є однією з провідних рис постмодерного автора й героя. Для Воццека вона є своєрідним доказом сталості існування. Наприклад, зразком постмодерної іронії з приводу абсурдності будь-якої класифікації з огляду на апріорну неоднозначність існуючих критеріїв є опис «братів-лісорубів»: «Ґустав і Ґустав. Їх троє. Розмахують сокирами. Один – шизофренік, один – купідон, а третій – наймолодший» [5, с. 61].

Як і переліки, повтори в Іздрика переакцентовують увагу зі змісту на форму, з повідомлення на код. І ця переакцентація також поліфункціональна й нерівнозначна. Найчастіше повтори набувають характеру мовної гри. Наприклад, усвідомлюючи сугестивні можливості ритмізованих повторів, Іздрик експериментує над мовою, творячи високопафосний зразок сугестії: «Проси страху. Прошу тебе, проси страху. Не проси радості і не проси щастя, бо радість і щастя скороминущі, і єдино страх швидкоплинності пом’якшить для тебе несподіванку біди та розпачу, котрі прийдуть неодмінно. Не проси біди та розпачу, а проси страху, щоб не спокуситися власними стражданнями і не зазнати ницої розкоші...» [с. 66].

В.Костюк помітив у романі риси пастиша та пародії на пародію. «Спорідненість пастишу і фрагмента на постмодерністичному етапі існування цих жанрів випливає з тих формальних рис, що об’єднують усі жанрові форми, які репрезентують постмодерністичні світоглядні установки. …. Так, роман Ю.Іздрика «Воццек» побудований за принципом пастишу, характер якого визначає пародіювання щонайменше трьох стилістичних систем. При цьому способи пародіювання вельми різноманітні. Це – карнавальне «зниження» «високої української літературної традиції» – цитування у пародійних контекстах афористичних рядків Т.Шевченка, П.Тичини. Це – наслідування модерністичним технікам письма: у «Воццеку» перегукуються тематично та стилістично М.Пруст, Х.Кортасар, Х.Борхес. Це врешті-решт – романтична постать «Воццека» Г.Бюхнера, образ якого переосмислюється і докорінно трансформується: якщо у Бюхнера «природня людина» переживає процес пробудження суб’єктивності, то у Іздрика Воццек вже майже не ідентифікується, перетворившись на гурт найрізноманітніших особистостей, на своєрідну мислячу різому, яка й не прагне віднайти втрачену психічну і особистісну цілісність. Ще одним характерним засобом пародіювання у Іздрика стають посилання на сучасних українських письменників, які не просто цитуються, а й просто блукають текстом, і чомусь – цілими табунами» (Костюк В., Денисенко В. Модерн як поле, с.75).

Роман «Подвійний Леон»

У романі «Подвійний Леон» Воццек трансформується в Леона, що лікується в психоневрологічному диспансері від алкоголізму. Головний персонаж – герой Леон – глибоко порядна людина, запрограмована на самознищення, яку зовсім не обходить власне здоров’я. Його дивує жага людей бути, відбутися, збутися за всяку ціну, у будь-який спосіб, вважаючи це непереборне й неперебірливе прагнення помилкою, надмірністю. Р.Харчука завважила: «Леон-кіллер Ю.Іздрика – самогубець й естет у душі, якого мучать два неврози – гігієнічний, що виявляється у маніакальній любові до чистоти і води, які є антитезою бруду світу, і нелюбов до людей, спричинена їх захланністю й жадібністю у боротьбі за місце під сонцем» (Харчук, Сучасна, 162, 163).

Поглиблений психологізм нарації. «Пошуки себе, проблеми з коханою жінкою призводять героя роману «Подвійний Леон» врешті-решт до наркодиспансера. Весь роман – це історія його хвороби, що й зафіксовано у підзаголовку. Гострий внутрішній конфлікт», що виник внаслідок шаленого кохання одруженого чоловіка до іншої жінки, герой розв’язує традиційно – за допомогою алкоголю, при чому виправдовує себе тиском соціальних штампів.

Головним у романі є маргінальний герой – психічно хворий, позбавлений інтимного простору. «Такий герой прози Ю.Іздрика. «Подвійний Леон. Історія хвороби» - остання частина трилогії…, знайомить читача з однотипним героєм та однотипною подією – любовною історією, а також технікою плетення текстів-колажів. По суті, йдеться про шизофренічного персонажа, основним діагнозом якого стає втрата комунікабельності й індивідуальності» (Післячорноб. Б-ка, с. 105)

Замкнуть хоронотопу: герой «Подвійного Леона» живе в подібному до кафкіянського несправжньому світі Медичного Закладу Закритого Типу, сприймаючи реальність водночас іззовні та зсередини себе – «я (а отже й ти) наперед знаю свою історію» [Гунд, с. 107].

Колажніть характеру, учинків героя: «В голові постмодерного героя – «суміш утопічних видінь, комуністичних лозунгів, гіпівських догм і постопіюмних мантр», а також архетипні образи маскультури, візуальні та звукові. Хвороба виявляється своєрідною відмовою жити у світі, де владарює боротьба та влада й де існує лише одна можливість – утеча» (Післячорноб, с. 108)

Текст роману – дослідження потреби для кожного індивіда тікати від ворожого їй світу: «Хто куди – хто у внутрішню монголію, хто в рукотворне божевілля, хто в ненастанні подорожі, хто ховається за різномастими масками й ролями, хто рятується алкоголем чи наркотиками, хто западає в анабіоз, перетворюючись на хатню рослину, найталановитіші просто ошукують себе весь час» (Подв. Леон, с. 94)

Численні переліки, акцентування ірреального простору: «отож він йшов, усе йшов, і я був ним, в ньому, як завжди невловимий, невидимий, все присутній і неіснуючий. Зрідка він поглядав на схеми гіпнотичних евакуацій, на номери на дверях, на надписи EXIT. Та схеми були фальшивими. А номери лише імітували езотеричний порядок адміністративної кабалістики. А виходи нікуди не вели» (Подв. Леон, с. 12)

«Подвійний Леон» при бажанні можна було б означити романом у новелах, але автор свідомо нівелює поняття «роман» та «новела» у контексті деміургів, змішуючи вкупі стилістичні домінанти прози, поезії, драми, вибудовуючи «хитромудру текстуру письма. […]. «Історія кохання», яскраво проілюстрована в перших творах Іздрика, міцно з’єднана із «історією хвороби» суб’єкта. І якщо в «Острові КРК» цілком можливо не помітити жодного психічного розладу головного героя, то вже у «Воццеку» хвороба стає очевидною: палке захоплення перетворюється на одержиме кохання, що породжує нестримні, некеровані, нездорові ревнощі…. Специфіка зображення персонажів у Іздрика також різноморфна… Можна говорити про те, що герої трилогії є трьомі різними особами, що мають різні імена та різні прояви хвороби, та об’єднує їх власне наявність цієї хвороби, її передумови – злитися в єдине ціле з коханою – та клініка» [Мариніч, 436].

У романі «Подвійний Леон» «Іздрик руйнує не лише всі канонічні форми роману, а й змішує всі можливі й неможливі форми нарації. Автор – біографічна людина – існує тут, за словами Флобера, як Бог у світобудові: всюди і ніде. Часто його неможливо відокремити від наратора (нараторів). «У творі переважає внутрішня перспектива, обмежена думками, переживаннями, роздумами, спостереженнями та почуттями однієї людини – Леона. Вихідний пункт для його нарації – автобіографія» [Бук, 64, 66 ].

Роман «АМтм»

Героєм твору є Окрю Іржон, все той же психічно хворий естет, алкоголік, який страждає від манії переслідування, і мізантроп

«Композиція компілятивної книжки «АМтм» або роману в новелах, як завжди в Іздрика, дуже химерна… За словами К.Москальця, ключ до його прочитання – кубик Рубіка, одним із сегментів якого є гральний кубик на всіх гранях якого шість крапочок, тобто кубик Іздрика, що його й зображено на обкладинці роману…. Роман відкритий до безлічі інтерпретацій. Функцію осей у ньому виконують цитати або парафрази з Шекспіра й автоцитати з попередніх новел цього ж тексту. Це дає підстави К.Москальцю назвати Ю.Іздрика не компілятором, а композитором, який компонує, збирає твір із уже відомих форм, даруючи читачеві роман, яким теж можна гратися, як кубиком Рубіка чи кубиком Іздрика….» (Харчук, Сучасна, 166)

Особливості структури роману. «АМтм» – це цілковито сучасний роман, поданий у структурі невеликих або порівняно невеликих текстів, що вони виявляють між собою парадоксальну спорідненість і дуже нагадують пазли, з яких складається загальний текстовий візерунок. А сам процес викладання усього роману-проекту надто асоціюється з відшукуванням, варіюванням, розкладанням складників-пазлів, що ними заповнюють «вільні» місця й фрагменти, стимулюючи уяву, фантазію до продовження цього розкладання» [Голобородько, 133]

«Фантазування й моделювання художнього абсурду є головною та визначальною територією літературної свободи Іздрика. Мислити для нього означає абсурдувати. Абсурдувати текст із багатьма відтінками його реалій. […]. Іздрик прибирає на себе мантію абсурдиста тому, що він є ловцем часу. Він із витонченою і парадоксальною чутливістю сприймає час та зміни у його єстві, зміни у персональному й персонажному складі часу.., у його ментальному устрої та невидимій композиції…» [Голобородько, 137]

«Загалом персонажі, що населяють компіляційний світ Іздрикової новелістики – це бляклі фантоми, взаємозамінні клони і двійники, які, гинучи в одному епізоді-сюжеті, з легкістю воскресають у наступному. Всі вони, попри милиці нав’язливих «фрейдистських» артефактів, розкиданих автором по тексту…, настільки ефемерні й маловиразні, що не встигають викликати співчуття, любові чи зацікавлення» [ІБТ, Чарівні…, 190].

«Цей своєрідний гімн текстові Ю.Іздрик вважає оригінальним «проникненням в приховану натуру справ», що в синтезі виказує «парадоксальне поєднання абсолютної свободи і непереборної приреченості, простоти і пере ускладненості; задоволення і відрази. Іронія, сарказм, гротекс, пародія, трагікомізм, ексцентрична буфонада, абсурд, семантична «деміургійність» вишколеної постмодернізмом свідомості – все це та інше, ще не вхоплене розгубленою від феєричної гри нових імен і поріділою чередою критиків, свідчить про нестерпне, до крові вичухане свербіння на тілі української літератури, яке хоче звільнитися від старої, зашкорублої, потрісканої, сухої шкіри…» (Жулинський М. Чи відчуваємо, С. 60 – 61).