История_Украины_конспект_лекций

61

Зростання експлуатації і безправ'я усилило боротьбу українських селян проти феодальних порядків. Вона набирала різних форм – від простої неслухняності до озброєних повстань. Однієї з найпоширеніших форм протесту селян в ці часи сталі втечі. Селяни, а частково і міщани, групами і цілими селами переселялися в майже безлюдні тоді східні і південно-східні околиці Поділля, Брацлавщини, Київщини. Це південна Україна, яка була околицею Великого князівства Литовського. В кінці XV ст. ця територія України від Чорного моря аж до р. Рось була спустошена кримськими татарами і турками і називалася «Дике поле». Адміністративно південна Україна розділялася на повіти: Канівський, Черкаський, Вінницький і Брацлавській.

Втечі селян набули в кінці XV ст. загрожуючого для феодалів характеру. Тому окремі пани і держава вживали різних заходів, щоб припинити їх. За Судебником великого князя литовського Казимира IV від 1467 р., особам, що підбурювали селян тікати, загрожувала страта. Але втечі не припинялися, а часом навіть частішали.

На нових місцях селяни-утікачі називали себе козаками – вільними людьми.

Всамій Польщі було два стани – шляхта і селянство. Польське право не знало такого стану, як козаки. Масові втечі селян привели до того, що через 50 років після Стефана Баторія в степах і лісових нетрях України жило вже більш ніж 500 тис. людей.

Вдругій половині. XV ст., а особливо в І половині XVI ст. на правобережжі України — у верхів'ях Південного Бугу, в басейні річок Собі, Синюхи, Росі, Тясміна, а також на Лівобережжі — уздовж Трубежа, Сули, Псла і т. ін. з'явилося немало козацьких слобід і хуторів. За словами сучасника, багатолюдні колися городки і села центральних районів країни зовсім спустіли, а на незалюднених просторах, навпаки, з'явилися багато жителів.

Козацька колонізація південноукраїнських степів мала важливе господарське значення. Докладаючи величезних зусиль, козаки відкривали степову цілину, зарослу тирсою і терном, торували шляхи, будували мости, фундували поселення, вирощували сади. Козаки поклали початок не тільки землеробству в степових краях. Вони займалися і скотарством, промислами – рибальством, полюванням, селітроварінням, ремеслом, торгівлею. Колишні «дикі поля» почали втягуватися в економічні зв'язки з більш розвинутими районами України.

Отже, в XVI – XVII століттях козацька колонізація південносхідної України, особливо нижче Київа, біля Черкас і Чигирина, була вже явищем звичайним.

Слідом за козаками котився панський колонізаційний потік. Магнатська благородна колонізація степової України, підтримувана

62

державою, створила важкі умови для козаків. Частина їх повинна була визнати владу панів і помалу перетворилася на залежних селян. Але наймужніші і волелюбні елементи відступали на південний схід, до порогів, а потім і за Дніпровські пороги.

За порогами лежав край з родючими ґрунтами, буйними травами, багатий на рибу, сіль, звіра, птаха. Але колонізація його була пов'язана з великими труднощами, головні з них – сусідство войовничих татарських орд. Крім того, Запоріжжя було майже цілком відрізане від центральної України: рухатися степом було важке за браком шляхів і через загрозу нападів кочівників, а дорогу Дніпром перетинали страхітливі пороги.

Незважаючи на несприятливі умови, ще в середині XVI ст. не тільки перед порогами, але і за ними були вже козацькі «городки» – зміцнення, опорні пункти на випадок ворожих нападів. Тоді ж за порогами з'явилися і козацькі зимівники. В перші часи колонізації зимівник був невеликим степовим житлом – хижою або землянкою – з кошарою, стогами сіна, пізніше – більш-менш облаштований козацький хутір.

Близько середини XVI ст. козацькі «городки», або «січі», за порогами об'єдналися в Запорізьку Січ, своєрідну «козацьку республіку». Виникнення Запорізької Січі було визначною подією в історії українського народу.

Коли фундирувалося славне Запоріжжя, дух козацтва розлився по всій Україні. Січь стала центром боротьби українського народу проти феодального і національного гніту. Вона зіграла також важливу роль в обороні України від нападів турок і татар.

Козацтво ніколи не було шаром одноманітним соціальному відношенні. Економічна нерівність в середовищі козацтва виникла одночасно з його появою, бо від феодально-кріпосницького гніту в запорізький край тікали різні за своїм економічним станом елементи.

На нових місцях соціальна нерівність не тільки зберігалася, але і росла. Наявність наймитів у багатого козацтва в І половині XVI ст. не викликає сумніву.

Процес розшарування відбувся і за порогами – на Запоріжжі.

В 1572 р. Жігмунт II Август наказав сформувати невелике козацьке військо числом 300 чоловік. Ці козаки вписувалися в спеціальний реєстр (список) і називалися реєстровими. В реєстр набирали здебільшого заможних селян і дрібних українських шляхтичів. На чолі реєстровців поставлено, за королівським наказом, старшого (пізніше за його сталь називати гетьманом). Під час великих походів і повстань влада реєстрового гетьмана розповсюджувалася на все козацтво.

64 Земля України була захоплена Польщею. Удруге вона була заграбастана

вдушах і симпатіях панів українських. Відкидаючи разом з одягом, побутовою обстановкою і мовою зовнішність українця, пани одночасно легко прощалися зі своїм традиційним світоглядом православної людини. В глибині ж відбувався соціально-економічний процес об'єднання в одну групу землевласників проти землеробів. На руїнах вільного селянського хутора виникав панський маєток з панщиною, продукти якого йшли на ринок і перетворювалися на гроші, — такою була схема нових господарських відносин. За блискучими результатами господарського розвитку Україна не видно, якою ціною для народу це досягалося. І лише революція 1648 р. це висвітила.

За традицією вважається, що першим запорізьким отаманом був князь Дмитро Вишневецький (Байда). Він побудував на острові Мала Хортиця фортецю. У неприступних для польських властей і татарських чамбулів місцях за дніпровськими порогами виникає і формується замкнута організація з озброєних чоловіків — Запорізька Січ. Вона мала своєрідний суспільно-політичний і адміністративний устрій. За відсутності української державності і при постійній військовій загрозі виникла козацька держава, яку М. Костомаров назвав «християнською козацькою республікою». Демократизм був її невід'ємною рисою.

Запорізька Січ підтримувала дипломатичні відносини з багатьма країнами світу. Січ знали в Молдавії, Австрії, Трансільванії, Швеції, Венеції, Росії. За своїм міжнародно-правовим статусом Січ була національно-територіальною автономією в добровільному союзі поперше з Польщею, далі – з Росією, а в 1709–1734рр. — з Кримським ханством.

Козаки досягли вищих форм своєї організації, ніж подібні замкнуті соціуми у інших народів.

Увідповідь на соціальні утиски і політичне безправ'я в Україні почали наростати обурення і протест народу, що вилилися в кінці XVI ст. в козацькі війни під керівництвом Кріштофа Косинського і Северина Наливайка.

Повстання 1591 р. було розпочато Кріштофом Косинськім, якому

внагороду за службу в козацькому реєстровому війську польський король надав маєток. Білоцерківський староста кн. Януш Острозький цей маєток самочинний відібрав. Тоді гетьман реєстрового козацтва К.Косинській підняв повстання козаків, до якого приєдналися багато селян. Вони напали на Білу Церкву, на маєтки князів Острозьких. Повстання охопило Київщину, Волинь, Поділля. Лише в 1593 р. біля П'яти, недалеко від Чуднова, між польською владою і К. Косинським була укладена угода, за якою влада прощала повстанців. Отже, 1593 р. закінчувався для козацтва вдало. Немає достатніх підстав твердити про насильне припинення козацького руху. Повстання закінчилось

65

природним чином з декількох причин. Однією з них було те, що козацтво перемикалося на звичайну боротьбу проти турків і татар. Іншою причиною була і те, що козацтво забезпечило собі стратегічно важливі позиції на південній Київщині і Брацлавщині і тому у нього не було потреби вести активну боротьбу на волості.

Повернувшись з молдавського походу проти турків (1594 –1595 рр.), вже досвідчений тоді командир загону С. Наливайко виступив в 1595 –1596 рр. проти польської влади в Україні. До його козацьких загонів пристали селяни і міщани, а також реєстрові козаки на чолі з гетьманом Григорієм Лободою і полковником Матвієм Шаулою. Повстання почалося на Поділлі. Повстанці зайняли Брацлав, Гусятін, Бар, Канів, Черкаси, перейшли на Волинь і Галичину. Там вони захопили Луцьк, а згодом в Білорусі Слуцьк, Могильов.

Придушити повстання польський уряд доручив коронному гетьману З. Жолкєвському. Військо останнього понесли, проте, великих втрат від повстанців біля Білої Церкви і в урочищі Гострий Камінь. Повстанці відійшли на Лівобережжя, де, потрапивши в оточення недалеко від Лубен, на р. Солониці, забили гетьмана Лободу, звинувативши його в поразці. Проте це їм не допомогло. Залишки повстанців були нещадно винищені під час дводенного артилерійського обстрілу козацького табору. Ті ж з них, хто уцілів, повіривши обіцянкам З. Жолкєвського про амністію, видали С. Наливайка полякам. Зрадники були обдурені поляками і жорстоко катовані, а С. Наливайка після тортур поляки стратили у Варшаві.

Юридичним підсумком війни проти козаків став універсал Жигмунда III від 1 вересня 1596 р., виданий відповідно до ухвали весняного сейму. За ним козаки, які не перебували на службі, оголошувалися зовні закону, їх наказувалося ловити і карати на горло.

Очевидним наслідком військової кампанії було витіснення козаків з волості і зосередження їх діяльності на Запоріжжі. Але програвши у сфері військовій, козаки виграли в сфері набагато важливішій – соціальній. Головним слідством п'ятирічного господарювання на волості стало створення соціальних передумов для різкого зростання і посилення козацтва. В цій війні у відкрите зіткнення вступили новий польський благородно-аристократичний устрій і громадський лад України.

Козацькі війни 1591–1596 рр. завершили собою перше сторіччя історії козацтва, коли воно переживало період становлення і росту. Одночасно вони були своєрідним початком XVII ст., який увійшов до історії України як козацьке сторіччя. Через те характер козацтва, його позитивні і негативні риси відбилися на всій подальшій нашій історії.

Козацтво кінця XVI ст. нагадувало собою підлітка, вже фізично дорослого, але духовно недостиглого. Тому зрозумілою стає його

66

політична безпорадність під час перших козацьких воєн. «Політична неповноцінність козацтва була закладена у нього генетичне. За походженням воно було дрібним військовим станом, який довгий час уперто боровся лише за право... служити котромусь з сюзеренів. Маючи велику військову силу, козацтво врешті-решт вимусило володарів навколишніх держав зважати на себе, хоча заплачена за це ціна була несорозмірна з отриманим результатом. Але більше, ніж на самоутвердження в ролі законно визнаної військової корпорації воно так і не піднялося. Козацтво не змогло усвідомити себе повноцінним суб'єктом суспільно –політичних відносин, господарем власної землі, національною політичною елітою. Мабуть, це і стало однією з головних причин трагедії козацтва.

Існування козацтва, масове покозачення населення Подніпров'я і Східного Поділля на початку XVII ст. сформували в суспільній свідомості українців уявлення, що на козацькі вільності має право весь український шар. Зразком реалізації цих вільностей повинна була стати Запорізька Січ. А військовий характер козацтва переконував українців, що добитися своїх прав можна тільки озброєним шляхом.

Православ'я було основою світогляду козацтва. За середньовічною традицією вирішальним чинником народності вважалася віра. Борючись за віру, козаки боролися за народ. Вони були захисниками від зовнішнього ворога і народними месниками за національну і релігійну несправедливість. Глибока релігійність, ревний захист православної віри є характерними рисами духовного життя запорожців. Тому наступ Польщі на православ'я, спроба полонити і покатоличити українців, зустріло такий опір з боку козацтва, який воно робило до кінця свого існування.

Отже, боротьба козацтва за свої права і вільності стала платформою об'єднання всіх сил українського народу в боротьбі за державність.

67

5 Історія формування соціальних груп та їх роль в створенні оригінальної форми державності. Українська революція XVII століття. Створення козацької держави

5.1 Козацтво в першій половині XVII ст.

Ватикан, а також польська королівська влада намагалися покатоличити православне населення України. За допомогою релігії робилася спроба тісніше з'єднати Україну з Польщею і протидіяти Московщині. Ідея об'єднання Католицької і Православної церков знаходила прихильників також і серед православного духівництва, позбавленого привілеїв, якими володіли католики. Тому певна частина духівництва під головуванням єпископів Іпатія Потія і Кирила Терлецького на Берестейському соборі 1596 р. проголосили з'єднання Православної Церкви з Католицькою. При цьому за греко-католицькою церквою зберігалися православний обряд і церковна догма. Служба в церкві велася українською мовою за православним обрядом.

Проте унію не прийняла значна частина українського народу. Боротьбу проти об'єднання церков очолив князь Костянтин Острозький. Він особливо багато зробив в обороні православної церкви і розвитку української культури і освіти. Князь Острозький заслужив собі в століттях ім'я мецената національного життя, створивши Академію в Острозі.

В історії розвитку і захисту української культури наступає міщансько-братський період. Після Берестецького собору 1596 р. справу захисту православ'я перебирають на себе клірики, братства, козацька старшина і «люд посполитий». Українські магнати сталі переходити в латинський обряд, а народ без митрополита і інших князів церкви напівлегально створює братства, друкарні, школи і виступає захисником віри предків. Боротьба в Україні велася не стільки станова, як національна. Православ'я стає вірою хлопською.

Після придушення повстань К. Косинського і С. Наливайка Польща була вимушена різко змінити своє відношення до козаків взагалі, тому що потребувала їх допомоги. Польське панство неохоче брало участь у війнах, тому король великі надії покладав на козаків. Через таку польську політику по відношенню до козацтва серед останнього зародилось дві течії. До радикальної течії належала козацька сірома, яка жила з військових походів і в надії колись подолати Польщу. До перебігу помірних відносилися статечні козаки, «значні», яким було що втрачати у разі конфлікту з владою і поразки в ньому. Як це завжди буває після поразки повстанців і перемоги влади, наступила реакція. Верх серед козаків узяли помірні, статечні господарі. Вони почали слухняно виконувати всі розпорядження короля, наприклад ходили

68

походами в Лівонію і Молдавію, а також брали активну участь в походах на Москву під час її «великої смути».

Вцей час серед козацтва вже було добре відоме ім'я Петра Конашевича Сагайдачного. Разом із запорожцями він прославився успішними морськими походами на Туреччину і Крим, здобуттям і пограбуванням їх міст. Завдяки цьому П.Сагайдачний зайняв почесне місце в антитурецькій «Лізі Міліції Християнства» з центром в Західній Європі. П.Сагайдачній розробив і удосконалив козацьку тактику морського бою, що було значним внеском в розвиток українського військового мистецтва. Всі найуспішніші морські походи козаків на Крим або Туреччину очолював П.Сагайдачний. Уряд Туреччини розцінював боротьбу з козаками як найважчу, найскладнішу і найневідкладнішу військову і зовнішньополітичну проблему. Османська імперія була найбільшою державою тодішнього миру, проте

іїй прийшлось мобілізувати майже всі свої озброєні сили для боротьби з козаками.

За час свого гетьманства (1614 –1622 рр.) П. Сагайдачний провів реформу козацтва, перетворивши його з тимчасових партизанських формувань на регулярне військо. Серед козаків був встановлений порядок, ієрархя і дисципліна. Реєстр їх був збільшений до 40 тис.

З військової формації козацтво, завдяки старанням П. Сагайдачного, було перетворено в політичний чинник з державницькою метою. Тісні зв'язки з українською інтелігенцією П. Сагайдачного встановилися ще з часів його навчання в Острозький академії. П. Сагайдачний переніс осередок козацтва до столиці України – Київа. Разом зі всім військом Запорізьким він вписався в 1618 р. до Київського Богоявленського братства. Це братство вважається справою рук гетьмана. Як най високоосвічена людина свого часу, П. Сагайдачний не міг не розуміти значення братств в розвитку і збереженні національної культури.

В1620 р. під протекцією П. Сагайдачного патріарх Теофан відновив в Україні православну ієрархію, висвятивши на митрополита Іова Борецького і чотирьох єпископів для Київської митрополії. Так разом, в одній шерензі, стали міщани, духівництво і козаки. Союз козацтва з інтелігенцією скріпляв обидві сторони. Міщанин і духівництво відчули за собою підтримку військової сили Запоріжжя. Тепер вони могли сміливіше і більш енергійно здійснювати свої плани. А козацтво завдяки підтримці церкви виявилась оплотом загальнонаціональної справи – оборони церкви і культури.

Виважену і помірковану політику проводив гетьман щодо Польщі. Допомагаючи королю Володиславові в 1618 р. в його облозі Москви, Сагайдачний вимагав за це визнання оновленої православної ієрархії. В 1620 –1621 рр. султанська Туреччина розв'язала війну проти

69

Польщі. Вона завершилася у вересні 1621 р. чотиритижневою битвою з'єднаних сил козацьких і польсько-благородних військ проти турків під Хотином. В цій Хотинській війні вирішальну роль в перемозі над турецько-татарськими військами зіграли козацькі формування на чолі з П. Сагайдачним. Під час битви гетьмана було поранено і незабаром він помер.

Дві течії серед козацтва втілювали собою і дві тенденції. За компроміс з владою виступали заможні реєстрові козаки і козацька старшина Запоріжжя, їх підтримували українська шляхта і заможні міщани. Проти компромісу виступали широкі маси козацтва, колишні учасники Хотинської битви, демобілізовані без коштів для існування. Пани презирливо називали їх «гультяями».

Гетьман Михайло Дорошенко пробував вести переговори з Польщею, а тим часом використовував ветеранів Хотинської війни в битвах з Туреччиною, організовуючи морські походи. Він також підтримував добрі відносини з антитурецькою опозицією серед татар в Криму. Польща боялась постійних нападів козаків на Крим і Туреччину, небезпідставно вважаючи, що вони провокують татар і турків на війни з поляками. Умовляння козаків не приносили результатів, тому в 1625 р. між поляками і козаками гетьмана Марка Жмайла дійшло до битви біля Крилова і над Куруковім озером під Кременчуком. Після цієї битви в урочищі Ведмедячі лози був укладений компромісний договір з обмеженням реєстру до 6000 козаків, амністією повстанцям і забороною морських походів проти Османської імперії.

Щоб попередити наступні конфлікти з козаками, польський уряд спробував за допомогою реєстровців контролювати Запоріжжя. Але козаки встигли до цього вибрати гетьманом талановитого воїна Тараса Федоровича (Трясила) і з артилерією рушили на волость. В 1630 р. головні бої відбулися під Переяславом. Під час переговорів коронний гетьман С. Конєцпольський збільшив реєстр до 8000 козаків. Дипломатична поведінка гетьмана реєстрових козаків Івана Петражіцького дозволяла йому навіть вимагати, щоб козаків, як окремий рицарський стан, було допущено до виборів короля.

На лекційному сеймі 1632 р. у Варшаві поляки нарешті визнали православну церкву. Були затверджені також «Пункти заспокоєння народу руського грецької віри», а православним було дозволено мати свою ієрархію. Київським митрополитом українські єпископи вибрали Петра Могилу. Зусиллями П. Могили і за його сприяння був відреставрований храм св. Софії, велику лаврську церкву, а також церкву Михайлівського монастиря. За його прикладом «благочестиві і рівності христолюбці» теж здійснювали своїми засобами реставрації храмів, відбудовували міста як визначні пам'ятки слави і могутності

70

України. Такі заходи будили в душах нащадків спомину про часи минувши, розбуркували вогонь національної свідомості.

В 1633 р. почалася Московська кампанія поляків за участю козаків. В 1634 р. двадцятитисячний загін козаків на чолі з гетьманом Орендаренком воював під Смоленськом. Решта козацьких загонів вела військові дії навкруги Калуги, Вязьмі, Ржева. Поляновській мир цього ж року засвідчив перемогу Польщі, до якої відішли Сіверщина і Смоленськ. Козаки знову були обдурені королем, який перед походами на Росію обіцяв їм щедру платню і закріплення вільностей.

Це тільки загострило і до того складні відносини між поляками і козаками. Для кращого спостереження за Запоріжжям на Дніпрі біля порогів на замовлення уряду французьким інженером Гійомом де Бопланом була побудована фортеця Кодак. В 1635 р. вона була зруйнована козаками за наказом гетьмана Івана Сулимі, а її застава вирубана. Побоюючись переслідувань з боку уряду, козаки видали І. Сулиму полякам і він був страчений. Тимчасове затишшя наголошувалося енергійною діяльністю поляків з нейтралізації найнеспокійніших елементів серед козацьких ватажків. Серед загальної незадоволеності вибухнуло нове повстання в 1637 р. під керівництвом П. Павлюка В битві під Кумейками біля Черкас козаки зазнали поразку і підписали мир за принизливих умов. Павлюка, Томіленка і ще декого з ватажків видали полякам. Поляки не забарилися скарати козацьких керівників на горло. Але весною в 1638 р. повстання вибухнуло на Лівобережжі. Повстанців очолили Дмитро Гуня і Яків Острянин (Остряниця). Після запеклих боїв, в яких козаки захопили Чигирин, Кременчук і загрожували Києву, верх все-таки узяли переважаючі сили поляків, коли на допомогу військам Потоцького прийшов Ярема Вишневецький. Після підписання миру козаки були вимушені здати полякам зброю і клейноди. Через великі втрати поляків капітуляція козаків пройшла без великих жертв і без видачі ватажків.

Польський уряд в 1638 р. обнародував «ординацію Війська Запорізького реєстрового», яка сильно обмежила самоврядування реєстровців. Відмінялася виборність старшини, ліквідовувався козацький суд, замість виборного козацького гетьмана уряд ставив польського комісара. Посади полковників займала виключно шляхта. Реєстр скорочувався до 6 тис. козаків. Реєстрові козаки мали право знаходитися тільки в Чигирині, Корсунському і Черкаському староствах. Козаків із Запоріжжя було оголошений зовні закону. Була відбудована фортеця Кодак і збільшений її гарнізон для спостереження за Січчю. Почалися репресії уряду по відношенню до всіх, хто брав участь в повстанні або підозрювався в симпатії до бунтівників та єретиків.