История_Украины_конспект_лекций

101

державами, то тепер тільки між двома. І таким положення залишалось до початку Першої світової війни 1914 р.

Всі землі України, які придбала Росія в результаті трьох розподілів Польщі, увійшли до загальної адміністративнотериторіальної системи імперії. Ще в 1796 р. Правобережну Україну (Південно-західний край) розділили на три губернії – Київську, Подольську і Волинську, що об'єднувалися в Київському генералгубернаторcтві. Тоді ж утворили Слобідсько-українську губернію, яка в 1835 р. дістала назви Харківської. В 1802 р. Малоросійську губернію розділили на Полтавську і Чернігівську губернії, що входили до Малоросійського генерал-губернаторства.

На Півдні України в 1812 р. царський уряд утворив Миколаївську (згодом переіменовану в Херсонську), Катеринославську і Таврійську губернії. Ці губернії, разом з утвореним після приєднання до Росії Бессарабським округом, складали Новоросийсько-Бессарабське генерал-губернаторство з центром в Одесі. Такий розподіл України створював царизму сприятливі умови для здійснення політики шовінізму, а також русифікації українського населення і затримував прогресивний процес формування української буржуазної нації.

Заселення і розвиток Південної України стали можливим тільки після звільнення її від турецько-татарського володіння. Заселення відбувалося за декількома напрямами. Однією з найважливіших була народна колонізація. Тобто Північне Причорномор’я заселялося, перш за все, завдяки самовільному переселенню росіян з Лівобережної і Правобережної України. Вирішальну роль в заселенні регіону зіграли українці. Цьому сприяло надане їм право переходу на нові землі, географічна близькість і звичайні умови життя на новому місці. До середини 30-х років XIX ст. рух переселенців мав землеробський характер, проте швидке зростання міст і вичерпання вільних резервів казенних земель збільшили роль неземлеробського міграційного руху в міста.

Ще одним видом колонізації була іноземна. Царський уряд з метою швидкого освоєння Півдня України запросив іноземних переселенців. Так, в степах України були створені цілі колонії німців, сербів, греків, болгар. Селилися тут вірмени і грузини, а також старообрядці з Росії, які втекли звідти від переслідувань влади.

Поява російських поселенців у пониззях Дунаю і Дністра мала позитивне значення для процесу заселення і економічного освоєння цього регіону в XVIII — на початку XIX ст.

В середині XVIII ст. російський уряд, щоб покласти край татарським і запорізьким нападам, вирішив створити міцний бар'єр з військових поселень. В пригоді сталі серби, які давно просилися переселитися з Австрії до Росії.

102

Отже, частина земель у верхів'ях рік Інгул, Інгул і синюха в 1751 р„ віддали декільком тисячам православних сербів, які, рятуючись від переслідувань католиків, втекли до України. Тут була створена «Нова Сербія» з розподілом на полки і роти. А південніше і, частково за рахунок запорозьких земель, був створений Новослобідський козачий полк, який не входив до складу Запорізького війська. Була побудована Єлізаветська фортеця, з якої незабаром виросло місто Єлізаветград.

В 1753 р. нова група переселенців прибула на правобережжі Сіверського Дінця і поселилася між його верхів'ям і річками Лозової, Луганню і Бахмутом. Тут між Запоріжжям і землями донських козаків була створена «Слов'яносербія», яка теж мала військову структуру.

Третім напрямом колонізації була урядова або панська колонізація Півдня України. Стратегічні міркування і необхідність господарського освоєння багатого агрокліматичними ресурсами і вигідно розташованого в економіко-географічному відношенні краю сприяли його швидкій колонізації. Царський уряд став роздавати величезні земельні наділи на пільгових умовах перш за все російській і українській дворянській знаті. Та все ж головну масу поміщиків тут складали російські військові чини і цивільні урядовці середніх і нижчих за рангом. Українська козацька старшина і урядовці складали всього 10,5% землевласників. Правда, довго ще ці землі стояли пусткою, тому що їх не було кому обробляти. Навіть через 10-15 років господарювання часто не було ще і половини потрібних робочих рук. Дістати землю в Південній Україні було легко, але заселити її — дуже важко. Знайти 25 або більше селян, щоб закріпити за собою надані землі, було справою нелегкою. Тому власники земель вживали законних і незаконних заходів для заселення своїх маєтків. Правда, величезне значення мав наказ 1776 р. генерал-губернатора Новоросійського краю князя Р. Потьомкіна: «Утікачів не повертати». Наказ його був міцніший всіх скарг поміщиків на утікачів-селян. Слідством цього було те, що Південну Україну заполонили утікачі: посполиті; кріпосні.

З часом степова Україна повинна була стати зоною великого соціального експерименту. Тут планувалося упровадження цілком нового суспільного устрою Згодом окремим декретом від 1785 р. Катерина II оголосила, що в південних степах не буде кріпацтва. А для цього вони повинні були заселятися вільними селянами, відставними солдатами і тому подібне. Проте зростання господарського значення цього краю вимагало все більшої кількості робочих рук. Тому багато хто з поміщиків насильно вивозив кріпосних з північних губерній України або навіть частково і з Росії.

Після вступу на престол в Росії імператриці Катерини II імміграційна політика стала прямувати не на створення військових поселень, а на господарське освоєння територій. Був обнародуваний

103

указ від 4 грудня 1762 р., який закликав іноземців переселятися до Російської імперії. Указом від 22 липня 1763 р. переселенцям надавалися пільги і вводилося Опікунство іноземних переселенців. 19 березня 1764 р. був виданий указ про колоністів.

Одночасно (укази від 22 березня, 11 червня, 22 липня 1764 р.) вже існуючі колонії були ліквідовані, а замість них була утворена Новоросійська губернія, яка включала в себе:

1.Єлізаветградську провінцію, яка об'єднувала Новосербію і Новослобідський козачий полк.

2.Бахмутський повіт.

Основна причина реформи полягала в загальній політиці Катерини II. Вона прагнула позбавити будь-якій самобутності і незалежності всі частини України, які одна за одною включалися урядом Росії до складу імперії. Першою була скасована Гетьманщина, другою — Слобожанщина (перетворена на Українсько-слобідську губернію), тепер прийшла черга Нової Сербії, Слов'яносербії і Новослобідського полку.

Чергова російсько-турецька війна 1768—1774 рр. вимагала рішення не тільки проблеми виходу Росії до Чорного моря за рахунок Кримського ханства і Туреччини, але і подальшого заселення цього краю працездатним населенням. В 1773 р. з району бойових дій в Болгарії на територію Новоросійської губернії прибула група з декількох стільників сімей і була розміщена у Вільшанці на р. Синюха.

Кримське ханство, після трьохсотрічної залежності від Туреччини, юридично оголошувалось самостійним, а фактично включалось в сферу впливу Російської імперії. Землі Запоріжжя опинилися між Новоросійською губернією і тільки-но приєднаними територіями. Таке положення не вписувалося в геополітичні плани уряду Росії. 5 червня 1775 р. «Нова Січ» була ліквідована.

В результаті адміністративної реформи 7 листопаду 1775 р. територія «Нової Січі» разом з приєднаними землями і Новоросійською губернією, так би мовити, старого зразка ввійшли до складу знов створеного Новоросійського генерал-губернаторства. Воно включало у себе дві губернії: Новоросійську і Азовську. Генерал-губернатором став граф Р. Потьомкін, якого згодом змінив граф П. Зубов.

На місцях давніх грецьких колоній або турецьких фортець виникли Херсон, Миколаїв, Одеса і інші міста. Розташований на правому березі Дніпра Херсон був заснований князем Потьомкіним в 1778 р. на місці російського зміцнення Олександрійського шанцю, зруйнованого турками. В Херсоні був відкритий ливарний завод, який виливав гармати для військово-морського флоту. На верфях міста

104

будували військові і торгові кораблі. Херсон був головним торговим портом на Чорному морі, з якого вивозили зерно до Західної Європи.

Після зруйнування Запорізької Січі на місці сучасного Миколаєва було заснований хутір, який потім спалили турки. В 1789 р. тут було закладене місто Миколаїв, назване на честь св. Миколи Чудотворця, покровителя моряків і мандрівників. Миколаїв став великим суднобудівельним центром, на його верфях будували кораблі різного призначення — військові, торгові, пасажирські. На ливарному заводі відливали ядра для гармат.

Загроза перебуванню Півдня у складі Росії знову виникла в 1787 – 1791 рр. під час чергової російсько-турецької війни. На війну було мобілізований значна кількість нових переселенців. Через це знизилися темпи господарського освоєння і розвитку Північного Причорномор’я. Перемігши, Росія отримала Очаківську область. І як завжди, після переможної війни, коли народ чекав поліпшення свого життя з боку властей за активну участь у війні, продовжувалися посягання на особисту свободу селян і козаків. Переселенців прикріплювали до землі і забороняли вільно переходити до іншого господаря. При цьому все частіше згадували норми Литовського статуту.

Указом від 22 квітня 1785 р. українська старшина отримала права російського дворянства. Указ звільняв дворян від служби в армії. Привілеї отримали і міщани, зокрема верхівка міст — патриціат. За ними закріплювалися і охоронялися законом власність і майно, як рухоме, так і нерухоме.

Решту цих змін суспільного характеру привели до того, що колись єдина соціальна еліта України перетворилася з активної політичної сили в інертну масу. Україна втратила свою політичну еліту.

7.2 Феодально-кріпосницький лад і зародження капіталізму

Коли французький імператор Наполеон Бонапарт напав на Російську імперію, в боротьбу проти нього вступили і українці. Вторгнення французів на територію Росії викликало в Україні патріотичний підйом. Форми участі українського народу у війні проти загарбників були різноманітними. Влітку в 1812 р. основний вантаж війни з ворогом ліг на плечі регулярної російської армії, у складі якої було немало українців: більш ніж 48 600 рекрутів.

Патріотизм українців яскраво виявився і в період створення ополчення. В Україні воно було двох видів: козаче і земське. Формування козачого почалося ще до появи маніфесту 6 липня 1812 р. про організацію ополчення і навіть ще до початку війни.

25 червня на ім'я генерал-губернатора Малоросії князя Я.І. Лобанова –Ростовського поступив рескрипт Олександра І про

105

організацію козачих полків тільки в Чернігівській і Полтавській губерніях. В цьому документі не була визначена ні сама їх кількість, ні чисельність солдатів у них. Тому генерал-губернатор звернувся до царя за роз'ясненнями і проханням дозволити йому оголосити козацтву про те, що «назавжди звільниться воно від рекрутчини». Імператор категорично відмовився давати таку обіцянку, та все ж населення України з натхненням зустріло звістку про створення цих козачих частин.

6 липня 1812 р. Олександр І видав маніфест про створення земського ополчення, до якого кріпосні набиралися з дозволу поміщиків, а представники інших станів — добровільно. Справа стала всенародною. Особливо активізувалися кріпосні, які сподівалися таким шляхом після закінчення війни добути собі свободу.

Загалом на війну 1812 р. в Україні було мобілізований понад 60 тис. чоловіків, не рахуючи тих, які служили в регулярній армії. Українські козачі полиці безпосередньо брали участь у військових діях на фронті, а козаки Бузького полку входили до складу партизанського загону Дениса Давидова.

Пригноблений царизмом, випробовуючи соціальне і національне приниження, український народ, проте, знайшов в собі сили для боротьби проти іноземних загарбників. Навіть українці-галичани у складі Австрійської імперії вважали рідною для себе справу боротьби народів Російської імперії проти французьких окупантів.

Україна не випробувала французької окупації. Західні її території були захоплені союзниками Наполеона — австрійцями. Вчорашня козацька старшина, яка стала російськими дворянами, була настроєна патріотично. Проте найрадикальніші елементи серед українського панства бажали Наполеонові успіху, щиро вірячи, що він звільнить Україну від російського ярма. Цікаво, що і поляки теж покладали великі надії на французів з Наполеоном, які можуть звільнити Польщу від російського ярма.

Французький імператор планував створити з української території і народу нову державу «Наполеоніду», а на її чолі поставити когось з своїх чисельних родичів або маршалів.

Як офіцери, так і солдати російської армії в закордонних походах побачили в Європі інше, так дивно не схоже на їх, життя. Наприклад, в переможеній Франції всі громадяни були вільними, конституція забезпечувала їм необхідний мінімум прав і свобод.

В армійському офіцерському середовищі почали виникати таємні організації — масонські ложі і політичні суспільства. Ложа в Києві під назвою «Сполучені слов'яни» складалася з українців, поляків, росіян. У неї входили Василь Лукашевич, Павло Пестель, Михайло БестужевРюмін — майбутні декабристи.

106

Спочатку в Тульчині на Поділлі в 1821 р. виникло Південне суспільство декабристів, головою якого був полковник П. Пестель. Він же і написав програмний документ Південного суспільства — «руску правду». Програма передбачала знищення самодержавства, встановлення республіканського способу правління і відміни кріпацтва. На жаль, в цьому документі повністю ігнорувалися національні інтереси всіх народів, які входили до складу Російської імперії.

Поряд з Південним суспільством в Україні діяло «Суспільство з'єднаних слов'ян», створене в Новоград-Волинсьу. Суспільство ставило своїм першим завданням ліквідацію кріпацтва і самодержавства.

Восени 1825 р. Південне суспільство і «Суспільство з'єднаних слов'ян» об'єдналися в одну організацію у складі Васильківської управи. В цілому ж Південне суспільство декабристів завдяки об'єднанню виросло до 160 осіб.

Почалось повстання декабристів і в Україні. Виступили дві роти Чернігівського полку, до них приєдналися ще три. Вони вступили до р. Василькова, де стояв штаб полку з прапорами і захопили його, а потім вступили в село Велика Мотовилівка. Зрештою до повсталих приєднався весь Чернігівський полк. Проте повсталих не підтримали сусідні Кременчуцький і Алексопольський полки. Повсталі рушили на Білу Церкву. Частина російських військ, яка залишилася вірною царю, обстріляла повсталих з гармат на висотах біля сіл Устимівки і Ковалівки. Цей бій закінчився розгромом повстанців.

Почались арешти декабристів по всій імперії. Майже всіх учасників декабристського руху заслали до Сибіру, а п'яти з них – Д. Рилєєва, П. Пестеля, З. Муравйова-Апостола, М. Бестужева-Рюміна і П. Каховського повісили за наказом царя стратили.

Отже, декабристський рух в Україні – від установи таємних суспільств і до озброєного виступу чернігівців проти царизму — закінчився. Декабристи зазнали поразки. Це відбулося тому, що їх рух був вузько-дворянським, а його учасники були дуже далекими від народу.

На початку XIX ст. як в Російській, так і в Австрійській імперіях відбуваються однакові процеси: переважання в аграрній галузі поміщицького землеволодіння з його прогресуючим занепадом; посилення експлуатації селянства, його соціальна диференціація; криза натурального господарства і його перехід на шлях капіталізму. Загострення всіх названих тенденцій прискорює розвиток національного руху.

У суспільно-політичному житті України продовжувало існувати кріпосництво. Більшістю земель володіли дворяни. Селянство розділялося на дві групи – поміщицькі і державні. Відробіткова, ренти продуктами і рента грошима були основними формами феодальної

107

експлуатації селян. Державні селяни були вільними. Вони складали більшість населення на Лівобережжі (67%) і півдні України (69%). За користування казенною землею державні селяни платили феодальну грошову ренту державі. Тобто вони знаходилися у феодальній залежності від державної казни. Державні селяни до середини 40 -х років відбували панщизняні повинності, визначені інвентарями державних маєтків. І оброчні, і панщизняні селяни були обкладені різноманітними державними повинностями – грошовими і натуральними, які, звичайно, були великими за своїми розмірами, ніж повинності кріпосних селян.

В цей час сільське господарство було основою економіки Російської імперії. Тому стан аграрних відносин значною мірою визначав якість всього суспільного розвитку. Домінувало поміщицьке землеволодіння. В українських землях у межах Російської імперії воно складало біля 75% землі, а в межах Австрійської – біля 90%.

Почалися істотні зміни в сільському господарстві, які визначалися перш за все руйнуванням натурального господарства і переходом на рейки товарності і підприємництва.

Розвиток економіки в І половині XIX ст. в Україні усилював гніт селянства поміщиками, які прагнули отримати прибутки від свого господарства за будь-яку ціну. Поміщики збільшували панщину до 5–6 днів на тиждень, вводили урочну систему. На один день поміщик призначав роботу, яку можна було виконати лише за декілька днів. Деякі поміщики ставали на шлях повного пограбування селян. Вони зганяли селян з родючих земель і за рахунок селянських наділів збільшували посіви товарного хліба. Поміщики відводили селянам малопридатні або і зовсім непридатні землі, часто навіть забирали всю землю селян, перекладаючи їх на так звану «місячину».

Позбавлені землі, «місячинники жили» в поміщицьких брудних бараках або навіть хлівах. За виснажливу працю поміщик видавав щомісячно убогий пайок, якого не вистачало, звичайно, на утримання сім'ї. Це була одна з найжорстокіших форм феодально-кріпосницької експлуатації. Отже, положення «місячийника» нічим не відрізнялося від положення раба. Таке положення кріпосних не могло не викликати в них протесту і штовхало на боротьбу за своє визволення.

Селяни повставали по всій Україні і най тривалішим був рух на Поділлі (теперішні Вінницька і Хмельницька області). Тут селянські виступи не припинялися протягом 1820–1830 рр. Очолив цю безприкладну боротьбу селян і міської бідноти Поділля виходець з сім'ї кріпосного Устим Кармалюк.

Загони озброєних повстанців на чолі з Устимом Кармалюком швидко переходили з місця на місце і зненацька нападали на поміщицькі маєтки. Вони забирали майно, гроші і роздавали все

108

забране малоімущим верствам населення. Поміщиків, які жорстоко експлуатували селян і знущалися з них, Кармалюк публічно карав.

Кармалюк розправився з багатьма панами і їх управителями. За довгі роки в повстанських загонах Кармалюка знаходилося понад 20 тис. селян і міської бідноти. Вони здійснили понад одну тисячу нападів на поміщиків. Повстання було придушено після підступного вбивства У. Кармалюка одним із шляхтичів. Тим часом селянські повстання час від часу спалахували в інших місцевостях України.

Впромисловості переважала поміщицька і державна мануфактура. В основі їх лежала примусова праця кріпосних і примітивна техніка. Велика кріпосна суконна мануфактура працювала в Київській, Полтавської і інших губерніях. На середину 50-х років в Україні діяло 11 чавуноливарних і 32 залізоробних заводів. Видобуток вугілля в Донбасі складав 6 млн. пудів на рік.

Після реформи 1861 р. в Україні почався бурхливий соціальноекономічний розвиток. Товарно-грошові відносини все глибше проникали в сільське господарство. Почала змінюватися структура землеволодіння – поміщицьке землеволодіння скоротилося на 1/3. Селянське приватне землеволодіння виросла в 4 рази. Та все ж таки більшість земель залишалося в руках поміщиків.

На Лівобережжі переважали невеликі поміщицькі маєтки, тому їх господарі трималися за докапіталістичні форми господарювання — відробітки. На Правобережжі, де були великі маєтки, а також приватні цукрові заводи, їх власники мали гроші для розвитку технології. Тут капіталістичні відносини виникали раніше.

Тому в 90-х роках відробіткова система переважала лише на Чернігівщині, а взагалі ж кількість найманих робітників в сільському господарстві досягала 2 млн. чоловік.

Дуже швидко розвивався залізничний транспорт. Першими були прокладені магістралі Одеса — Балта – Кременчук – Харків, Курськ – Київ – Балта. Утворилися величезні транспортні центри – Київ, Харків, Одеса. Було організовано велике державне залізничне господарство, яке на 1900 р. складало 3/4 залізничній сіті України.

В90 –х роках в залізниці було вкладений стільки ж капіталів, як в промисловість. Попит на рейки, пересувний склад і кам'яне вугілля став основою промислового підйому. Завдяки вкладенню іноземних капіталів видобуток вугілля в Донбасі виріс з 6 млн. пудів в 1860 р. до 671 млн. пудів в 1900 р Швидко розроблялися поклади залізняку в Крівбасі. Англійські підприємці вклали засоби в металургію. На кінець століття в Україні працювало 17 великих металургійних заводів.

ВРосійській імперії відбувся промисловий переворот – стрибок в розвитку продуктивних сил, який полягав в переході від мануфактури до машинного виробництва. В Україні початок його приходиться на І

109

половину XIX ст., а завершення — до кінця 70 — початку 80-х років XIX ст. В результаті промислового перевороту остаточно затвердився капіталізм.

7.3 Буржуазна революція 1848 р. в Західній Європі – «весна народів» – і реформи в Австрійській імперії

В1848 р. хвиля революційного руху охопила всю західну половину європейського материка. Боротьба поневолених народів Центральної і Східної Європи за свободу дала назву революції — «Весна народів».

Віденський уряд швидко пішов назустріч вимогам народів імперії. По відношенню до Галичини ця швидкість була тим більше, що Австрія розраховувала знайти в русинах під час революції противагу більш революційно набудованим полякам. Цесарські милості посипались на українців як з рогу достатку. Зразу ж було знищено кріпацтво в його залишках ще від реформ Йосифа II. Народу Галичини була октройована конституція. Тобто русини отримали відразу повноту не тільки цивільних, але і політичних прав. Був знову відкритий Львівський університет, і на кафедрах богослов’я, української словесності і української історії знову почалося викладання українською мовою.

13 квітня була створена поляками Центральна Рада Народова як орган самоврядування для координації всіх революційних дій в м. Львові. 15 травня 1848 р. була скасована панщина в Галичині, на п'ять місяців раніше, ніж в самій Австрії.

Для протиставлення Центральній Раді Народовій на початку травня була створена українцями Головна Руська Рада на чолі з Григорієм Юхимовичем. В травні ж ГРР передала петицію губернатору графу Францу Стадіону з вимогою розподілу Західної і Східної Галичини і об'єднання останній із Закарпаттям і Буковиною, як окремої Української провінції.

Вцьому ж 1848 р. в Львові вийшла друком перша взагалі українська газета «Зоря Галицька», а також була створена культурнопросвітницька організація «Галіцько-руська матиця ».

Поляки у Віденському сеймі виступали з твердженням, що в Галичині немає українців, русинів, а є тільки селяни і священики.

Австрійці теж вважали, що русини є «тірольцями сходу».

1–2 листопада 1848 р. почався артилерійський обстріл Львова австрійськими військами, від якого згорів університет разом з бібліотекою. Кульмінацією революції було вбивство австрійськими солдатами кравецького підмайстра поляка Навроцького. З нього почалося повстання в місті. Незабаром воно було придушено, але

110

реформи в Австрії завершилися в 1848 р. відміною панщини, ухваленням конституції і скликанням парламенту.

На відміну від інтелігенції Західної України, яка аж дуже лояльно віднеслася до цісарського уряду Австрійської імперії під час революції в 1848 році, селянство достатньо бурхливо реагувало на ці події. Ще до революції селяни підіймалися на відчайдушну боротьбу за своє звільнення. Особливого розмаху в 30–50-х роках XIX ст. набрала боротьба селян Буковини під супроводом Лук'яна Кобилиці.

Селяни відмовились ходити на панщину, вигнали із своїх сіл поміщиків і адміністрацію, утворили органи місцевого самоврядування і прибрали до своїх рук землю, пасовища і ліси. Лише великому загонові війська вдалось в 1844 р. придушити повстання і покарати різками і киями 220 його учасників. Л. Кобилицю і декількох його соратників на довгий час ув'язнили.

Революція 1848 р. сколихнула селян знову, і Л. Кобилиця, який тільки-но вийшов з в'язниці, стає на чолі повстанців. Вибраний селянами до австрійського парламенту, він рішуче виступає проти абсолютизму і кріпацтва. Вирвана революцією у цісарського уряду ліквідація кріпацтва не задовольнила селян, бо їм не вистачало землі, лісу і пасовищ. Отримавши від держави волю, селяни були позбавлені тієї ж державою своїх прав на користування громадськими землями і пасовищами. Це викликало нову хвилю повстань в 1848–1849 рр., які очолював Л. Кобилиця.

Зібравши в листопаді 1848 р. багатотисячні збори, Л. Кобилиця переконав селян, що рейхстаг не поліпшить їх долю, тому потрібно самим боротись за свої права. Зібравши кінний загін, Л.Кобилиця виступив у визвольний похід по всій Буковині. Діючи ніби від імені цісаря, Л.Кобилиця в кожному селі і містечку організував вибори місцевої влади, роздавав людям землі, ліси і пасовища, а також майно поміщиків. Австрійська влада оголосила нагороду за голову Л. Кобилиці. Але зрадників не знайшлось, і повстання продовжувалося ще півтора року. На придушення повстання були кинуті війська. За одними даними, Л. Кобилиця, арештований властями, помер в посиланні в 1851 р. а за іншими, — він був страчений, а рух селян на Буковині поступово припинився.

7.4 Формування української політичної еліти у XIX столітті

Під впливом загострення суперечностей в Європі між абсолютизмом і демократією в 1-й половині XIX ст. посилився суспільний рух і в Україні. Вершиною його стало виникнення в кінці 1845 р. в Києві Кирило-Мефодіївського братства. Засновниками його були: професор історії Київського університету Р. Костомаров,