История_Украины_конспект_лекций

91

Проте вони враховували деякі вимоги українців. Хоча зовнішні зносини Україні дозволялося мати з відома російського резидента тільки з Польщею і Кримом. Від українського війська залишилося принаймані полки, але і вони під час війни підлягали фельдмаршалу. Полкова і сотенна старшина затверджувалася гетьманом, а генеральна – імператором. В Гетьманщині був створений Генеральний суд з трьох українців і трьох росіян. З метою вдосконалення судочинства проводилася кодифікація українського права, яке було традиційно звичайним. Д. Апостол затвердив судову інструкцію про колегіальність судів і порядок апеляції. Генеральний суд був щонайвищим апеляційним. Прибуток від торгівлі з іноземними купцями в Україні йшов цілком до казни Росії. Російські власники земель в Україні підлягали місцевій юрисдикції. Навіть Київ потрапив на деякий час під юрисдикцію гетьмана. Почалася ревізія всіх земель скарбів і маєтків.

Послідовність Д. Апостола у відстоюванні автономії Гетьманщини сприяли й поверненню запорожців на батьківщину. Цьому допомагали і складні відносини Росії з Туреччиною. Росія готувалася до війни з Кримським ханством, тому вона кріпила південні межі. В 1731 р. уздовж меж почалося будівництво так званої «Української лінії» з 16 фортець, 200 редутів і тому подібне. Тому Росія погодилась на повернення запорожців додому. Останні ж, не чекаючи дозволу, вже і самі перебралися через межу і заснували Нову Січ на р. Підпільній біля Нікополя. А вже після смерті Д. Апостола влітку 1734 р. була укладена угода з Росією, за якою запорожці отримали від неї повну амністію, всі свої землі, вільності і права. Як військові, запорожці підкорялися російському командуванню, а уряд виділяв їм на зміст щорічно 20 тис. крб. Таким чином були нейтралізовані можливі антиросійські виступи козаків.

Нова Січ стала центром запорізького козацтва, яке займало значну територію. Воно граничило з територією Війська Донського, Слобідської, Лівобережної і Правобережної України. В мирний час запорожці були зобов'язані охороняти південні межі України, а під час війни разом з російськими військами брати участь у військових походах.

Уряд Ганни Іоановни скористався смертю Д. Апостола, щоб повернутися до петровської політики щодо України. Тому управління Україною було доручено так званому Правлінню Гетьманського Уряду. Насправді ж, це була фактично відновлена Малоросійська колегія. Уряд складався з трьох українців і трьох росіян на чолі з кн. О. Шаховським. Цей орган став провідником російської великодержавної політики в Україні. Але в діяльності Правління було і позитивне. Через плутанину в нормах українського права, яке все ще опиралося на Литовські Статути XVI ст., і для приведення цих норм у відповідність з вимогами

92

часу, ще в 1728 р. була створена кодифікаційна комісія. А через 16 років роботи, в 1744 р., був підготовлений новий кодекс під назвою «Права, за якими судиться український народ». Звичайно, з погляду історії, ці «Права...» були лише ще одним дипломатичним маневром, компліментарним заходом в колоніальній політиці Росії в ставленні до України.

Саме ж існування цього Правління (1734–1750 рр.) було черговим ударом по автономії Гетьманщини, відвертим втручанням в її внутрішні і зовнішні справи. Його призначення імператрицею Ганною було свідоцтвом того, що українська політична еліта все більше втрачала свій вплив на положення у власній країні.

В результаті палацового перевороту в Росії прийшла до влади Єлизавета Петрівна. Нова імператриця, яка була таємно повінчана з О. Розумовським, сином простого козака з Чернігівщини, прихильно відносилась до України. Тому на чисельні прохання козацької старшини вона відновила посаду гетьмана. Ним став брат чоловіка імператриці Кирило Розумовський, який встиг перед цим побувати президентом Академії наук Росії. Підпорядкувавши його владі і Запорізьку Січ і надавши йому звання фельдмаршала, імператриця Єлизавета добула в особі К. Розумовського вірного царедворця і послідовного кріпосника.

З гетьманством поновилися і попередні заборони, і обмеження царизму щодо автономії Гетьманщини. Так, гетьману заборонялося займатися міжнародною політикою, Росія призначала козацьку старшину і тому подібне. А в 1754 р. було ліквідований митна межа між Росією і Україною, тоді ж гетьману наказано складати фінансові звіти російському уряду про прибутки і витрати Гетьманщини. В 1761 р. Київ назавжди перейшов під юрисдикцію уряду Росії.

К.Розумовський був більше придворним російським вельможею, ніж українським гетьманом. Тому він передоручив обов'язки гетьмана своєму вчителю і наставнику Г.М. Теплову, супротивнику автономії України. В результаті судової реформи Гетьманщину було розділено на 20 повітів, кожний з яких мав власний суд. В своєму універсалі (в 1761 р.) він указував, що всякий селянин, який піде від пана, не має права забрати своє рухоме і нерухоме майно і повинен взяти у пана письмовий дозвіл на право переходу. Як бачимо, царизм добув собі в особі останнього українського гетьмана і послідовного кріпосника.

Як і Д. Апостол, К. Розумовський основну увагу зосередив на захопленні і закріпленні за своєю сім'єю найбільшої кількості земельних володінь і покріпачених селян. Розумовські таким чином отримали тисячі десятини земель і десятки тисяч кріпосних. Так значна частина козаків була виключена з реєстру і потрапила в кріпосну залежність.

К.Розумовський почав регулярно скликувати Генеральні Збори, які згодом передбачалося перетворити на благородний парламент.

93

Проводилася модернізація війська, зокрема, удосконалювалася артилерія, упроваджувалося однакове озброєння і вводилася уніформа. Як європейські освічена людина, К. Розумовський мріяв про відкриття в столиці Гетьманщини р. Батурині університету. Проте спроба К. Розумовського здобути визнання спадковості гетьманства для свого роду, стала приводом для імператриці Катерини II позбавити його посади. В 1764 р. Розумовський, останній гетьман України, вимушений скласти свої клейноди (ознаки влади) під загрозою звинувачення його в державній зраді.

Українська Гетьманська держава за 116 років свого існування (1648 –1764 рр.) мала 17 гетьманів.

6.7 Галичина і Правобережна Україна у XVIII столітті

Гніт польського права в Галичині зовсім знедолив український народ. Тільки греко-католицька церква не виправдала надій польського уряду за допомогою унії покатоличити і полонізувати українців краю. Зберігаючи свою мову і загальний з православними обряд, грекокатолики сприяли розвитку національної культури. Це особливо яскраво виявилося вже в середині XVIII ст., коли греко-католицька церква стає єдиним оплотом українських національних традицій. Тільки жителі Карпат зберегли завдяки своєму розташуванню залишки волелюбства і схильність і здібність до протесту проти своїх пригноблювачів.

Якими непримиренними були суперечності між верхами і низами українського суспільства, показали соціальні рухи в першій половині XVIII ст. на Правобережній Україні під назвою гайдамаччина. Народні маси, для яких прикладом волі залишалися козаки, із зброєю в руках боролися проти поневолення. Учасниками виступів гайдамак були переважно малоімущи селяни, що тікали від своїх панів, і робітники млинів і панських маєтків. До повстанців приставали також міщани, дрібна шляхта, поповичі, а гайдамакам симпатизували в широких масах населення. Гайдамаки збиралися в невеликі гурти, що дозволяло їм легко уникати боїв з великими військовими підрозділами польської армії. Навіть найбільші з них, що складалися з двох –трьох сотень, заздалегідь заславши розвідку, блискавично наскакували на панські маєтки і багаті городки, грабували і вбивали їх мешканців.

Перше велике повстання гайдамаків почалося в 1734 р., коли російська армія разом з гетьманськими полками ввійшла на Правобережжя для підтримки кандидатури Августа ІІІ. Рух гайдамаків зародився на Київщині і розповсюдився на Поділлі, Тут його очолив козак Верлян, сотник надвірної міліції князів Любомирських.

94

Більш широкої за розмахом і силою подій, за кількістю учасників і територією розповсюдження була Коліївщина. Почалося повстання в 1768 р. В повстанні соціальні мотиви тісно перепліталися з релігійними. Польська влада достатньо послідовно і жорстоко намагалася знищити на Правобережжі православ'я разом з його носіями. Оборону православної церкви організував ігумен Мотронінського монастиря Мельхиседек Значко-Яворській. Своїми поїздками і письмовим обігом ігумен підтримував в народі віру і надію на звільнення від польської неволі, а його тісні зв'язки з Січчю це підтверджували. Більш того, Мельхиседек добився від Катерини II обіцянки втрутитися в справу православних в Польщі.

Саме тоді польська шляхта, ігноруючи заходи свого уряду щодо стабілізації положення в країні, організувала конфедерацію в Барі проти короля. Військові дії конфедератів супроводилися розправами над українським і білоруським населенням і були поштовхом до початку Коліївщини. Останній король Речі Посполитої Станіслав Август Понятовський, не маючи достатньо сил для боротьби з бунтівною шляхтою, звернувся по допомогу до Росії. На Правобережну Україну вступив корпус генерала Р. Кречетникова.

Гайдамаки розраховували на підтримку російських військ. На перше місце серед ватажків повстанців вийшов М. Залізняк. Наступаючи на Умань на чолі багатотисячного загону, М. Залізняк взяв Жаботин, Сміливу, Черкаси, Корсунь, Канів, Богуслав, Лісянку. В самій Умані на початку облоги на сторону повстанців перейшов сотник надвірної міліції Іван Гонта. Тому Умань була швидко захоплена гайдамаками, а її населення: шляхту, ксьондзів, уніатських попів, арендарів було вирізано.

Гайдамаки виступили з широкими планами остаточного звільнення України від поляків. Максима Залізняка було проголошено гетьманом, а Івана Гонту — уманським полковником. Але їм не вдалося організувати повстанців в одну армію. До того ж не виправдалась надія на Росію. Генерал М. Кречетніков спочатку ніби симпатизував гайдамакам, а потім заманив їх в свою резиденцію на бенкет і під час урочистої зустрічі арештував, і віддав їх польському уряду.

Івана Гонту було віддано жорстоким тортурам, а потім страчено. Польські суди в Кодні і Сербах надзвичайно люто розправилися із захопленими в полон гайдамаками. Навіть сам Потоцький обурювався несамовитою поведінкою польських судів і помстою шляхти. Максима Залізняка спочатку засудили на смерть, а під час виконання вироку за таємною вказівкою смерть йому замінили довічною каторгою у Сибіру.

Після звільнення з посади гетьмана К. Розумовського вся повнота влади в Гетьманщині зосередилася в руках наступної Малоросійської колегії на чолі з графом П. Рум'яйцевим. Протягом двадцяти років граф

95

вміло проводив реформи, направлені на поступове перетворення Гетьманщини в частину Російської імперії. П. Рум'янцев провів загальну ревізію земельної власності. Натуральні повинності, як феодальна форма експлуатації, були замінені грошовим податком. В 1765 р. був ліквідований полковий устрій Гетьманщини. П'ять вже названих слобідських полків підлягали не гетьману, а бєлгородському воєводі.

Реформи графа П. Рум'янцева припинилися з початком війни Росії з Туреччиною. Знову стали потрібні Росії козацькі полки. В результаті підписання Кючук-Кайнарджійського миру 1774 р. Росія отримала вихід до Чорного моря на території між Дніпром і Південним Бугом. Ізольоване від материкової частини України Кримське ханство фактично опинилося під протекторатом Росії. Це дало Росії можливість і підстави для ліквідації Запорізької Січі.

За планом За планом розробленим новоросійським генерал-губернатором Р.

Потьомкіним, почалась операція проти козаків. На зворотному шляху з театру військових дій, де Росія отримала перемогу над Туреччиною, генерал П. Текелія на чолі більш ніж 100-тисячного війська влітку в 1775 р. оточив і захопив Сікти. За ультиматумом П. Текелії старшинська рада Січі здала прапори, клейноди, казну і архів військової канцелярії, які відправили до Петербургу. Всі будівлі Січі, окрім фортифікаційних споруд, були зруйновані. Верхівка козацької старшини була репресована. Останнього кошового отамана Запорізької Січі Петра Калнішевського заслали в Соловецький монастир, де він просидів 25 років.

Тільки через два місяці з'явився царський маніфест про ліквідацію Запорізької Січі.

Ліквідація Запорізької Січі відкрила широкі можливості перед царизмом в подальшій колонізації України. Так, в 1782 р. в Лівобережній Україні було поширений «Установа для управлення губерній», за яким Україна перетворювалася на звичайну губернію. В 1783 р. був виданий указ про заборону вільних селянських переходів в Лівобережній і Слобідській Україні. В цьому ж році козацькі полки були перетворені в регулярні кінні підрозділи російської армії.

На час ліквідації автономії Гетьманщини в 1783 р., тобто через 136 років після Зборівський угоди 1649 р., вільних військових посполитих в Україні вже майже не було.

В 1775 р. після ліквідації Січі запорожці розділилися. Частина їх залишилася на місці, при цьому біля 70 представників старшини стали офіцерами російської армії в званнях від прапорщика до капітана, а рядовим козакам було запропоновано записатися або в купці, або в міщани, або отримати земельний наділ і стати державними селянами.

96

Друга частина (до 10 тис. осіб) козаків втекла на турецьку територію і була розселена султаном в межиріччі Південного Бугу, Дністра і Дунаю.

В 1778 р. козаки були прийняті в турецьке підданство (старшина присягнулася на вірність султанові).

Тим часом російський уряд давно вже турбувався з приводу існування зовні Росії такого вільного військового формування, обламання Запорізької Січі. Тому росіяни почали закликати задунайських козаків перейти під юрисдикцію російського царя. В 1828 р., під час російсько-турецької війни, росіяни змогли переманити до себе кошового отамана Йосипа Гладкого, який, забравши клейноди і військовий скарб, перейшов на російську сторону з невеликою групою прихильників (з 500 козаків). В результаті зради Й. Гладкого турки поруйнували Задунайську Січ, частину козаків вирізали, інші — дві тисячі — ув'язнили. Як війна закінчилася, останніх відпустили за Дунай, і про козацтво не було вже і мови. Розбиті козаки вже не змогли відновити організоване життя. Але їх нащадки ще і дотепер живуть в Добруджі.

Після активної участі козаків Й. Гладкого у війні Росії з Туреччиною 1828 –1829 рр. з них було утворений Окреме запорізьке військо. В 1831 р. воно було перейменоване в Азовське козацьке військо. Його розселили між Бердянськом і Маріуполем на побережжі Азовського моря в Катеринославській губернії. Азовське козацтво разом з сім'ями складало біля 6 тис. осіб. В обов'язок козацтва входило спостереження за східним побережжям Чорного моря за допомогою озброєної флотилії з дрібних судів. В другій половиш XIX ст. козаки з сім'ями були перетворені в селян.

6.8 Значення української козацької державності – Гетьманщини

Народження із Запорізької Січі Гетьманської держави було логічним продовженням формування нації і державності. Виняткову роль в цьому зіграв гетьман Богдан Хмельницький. При ньому держава набула всіх ознак республіканського демократичного устрою.

В цей час в Україні сформувалась нова верства населення – шляхта. В межах Гетьманщини саме шляхта і забезпечувала існування українського політичного етносу з XIV по XIX ст. Шляхта, а не якийсь інший стан, пережила і сприйняла все краще від попередніх поколінь. Шляхта стала соціальним ідеалом нової української еліти Гетьманщини, яке досягло зрештою російського дворянського звання.

Гетьманська держава проіснувала півтора століття. Цього було достатньо, щоб вона не зникла з колонок історії, з пам'яті народної. Цього було достатньо для виникнення ментальності народу, який має

97

свою державу. За цей час виникла своя національна політична еліта. Згуртованість народу навкруги своїх керівників гідна пошани і сьогодні. Національне самоусвідомлення українського народу в XVII ст. загострило цікавість суспільства до основ європейської цивілізації — до античності, християнства і просвітництва. Це стало ознакою появи в Україні своєї інтелектуальної еліти. Вона дала можливість шляхом еволюції удосконалювати українську державність.

Прикладом цього була перша в світі Конституція гетьмана Пилипа Орлика. Прийнята вона була в 1710 р. в Бендерах. В ній самій головною була проблема взаємостосунків гетьмана з народом. Влада гетьмана обмежувалася постійною участю в управлінні генеральної старшини і генеральної ради. Обмеження торкалися адміністрації, суду, виборів старшини, фінансів. Багато уваги уділялося обмеженню соціальної експлуатації.

Основним пунктом Конституції було проголошення України незалежної від Польщі і Москви.

Проте шлях еволюції і вдосконалення національної держави був перерваний, що трагічно відобразилося не тільки на долі українського народу, але і негативно вплинуло на політичну стабільність європейського континенту.

6.9 Визначальні тенденції розвитку освіти, науки, техніки як фундаментальних основ рівня життя українського етносу

Україна за географічним положенням належить до європейських країн, тому розвиток культури в Європі XV—XVI ст., коли відбувалося повернення до кращих традицій античного мистецтва і літератури, що згодом дістав назву Ренесанс, або Відродження, справив благодатний вплив на культуру українського народу. У межах загальнокультурного процесу європейських країн розвивалися письменство, шкільництво, почала складатися система освіти: монастирські школи, школи при соборах та університети.

Орієнтиром були країни Західної Європи. Йшлося не лише про розширення загальноосвітніх шкіл різних рівнів, а передусім про становлення університетської освіти.

У 1750 р. у Глухові за підтримки імператриці Росії Єлизавети Петрівни було обрано останнього гетьмана України — Кирила Розумовського. Перед цим він здобув вищу освіту в університетах Західної Європи, побував у Франції, Італії, Німеччині. Очевидно, під впливом побаченого у цих країнах щодо організації освіти у К. Розумовського виникла ідея відкриття Батуринського університету. На той час Батурин був гетьманською столицею України. У 1760 р. була завершена робота над проектом Батуринського університету.

98

Ознайомлення з цим документом дає підстави стверджувати, що майбутній університет за структурою і змістом діяльності мав бути прогресивним освітнім закладом. Проте задуми К. Розумовського не справдилися: імператриця своїм указом від 10 листопада 1764 р. скасувала гетьманство в Україні, у 1775 р. було зруйновано Запорозьку Січ, а невдовзі у 1783 р. було введено кріпосне право.

Все ж прагнення українського народу до розвитку освіти не вдавалося знищити. У вересні 1820 р. у Чернігівській губернії було відкрито Ніжинську гімназію вищих наук. Ініціатором виникнення цього закладу були Олександр Безбородько (1747— 1799) і його родичі. Гімназія вищих наук функціонувала 13 років. Протягом цього часу відбулося вісім випусків. Майже 100 випускників здобули добру освіту. У гімназії навчалися М.В. Гоголь, Є.П. Гребінка, В.М. Забіла, Н.В. Кукольник, український етнограф О.С. Афанасьев (Чужбинський),

З роками імперська влада почала звинувачувати викладачів гімназії у вільнодумстві, що слугувало причиною різних реорганізацій. Останній випуск гімназистів відбувся у 1837 р. Та й за такий короткий термін існування Ніжинська гімназія вищих наук стала помітним явищем в освітньо-культурному житті українського народу.

Важливим етапом у розвитку освіти і культури в Україні було становлення університетів. Найстарішим в Україні є Львівський університет. І хоча немає єдності думок щодо дати заснування цього навчального закладу — 1661 чи 1784 p., більшість дослідників зупиняється на даті 1661 р. Оскільки Львів, як і вся Галичина, був під владою Австрійської імперії, навчання велося німецькою, латинською мовами, а згодом — польською. Проте з роками в університеті почали перемагати українські тенденції. Зокрема, у 1873 р. при Львівському університеті було створено Наукове товариство імені Тараса Шевченка.

Львівський університет відіграв і продовжує відігравати величезну роль у становленні незалежності України, утвердженні національної ідентичності українського народу. Це визнаний науковий центр у західному регіоні нашої держави.

Вихованцями Львівського університету були відомі вчені, громадські діячі, як, наприклад: письменники і літературознавці Михайло Павлик (1853—1915) та Осип Маковей (1864—1925), Олександр Колесса (1867—1945), Яків Головацький (1814— 1888), Василь Щурат (1871—1948), відомий учений-етнограф, історик Степан Рудницький (1877—1937), літературознавець Кирило Студинський (1868—1941), філолог, мистецтвознавець Іларіон Студинський (1876— 1956) та багато інших.

99

У1805 р. розпочалася історія Харківського університету. Це перший університет, який створено на території України, що входила до складу Росії. Учені — педагоги й випускники університету зробили значний внесок у розвиток освіти і науки в Слобожанській Україні, у справу національного відродження країни. У Харківському університеті працювали Олександр Потебня (1835—1891) — український філолог, філософ, етнограф; Петро Гулак-Артемовський (1790—1865) — поет, історик, ректор цього ж університету; фольклорист, етнограф, літературознавець Микола Сумцов (1854—1922); біолог, фізіолог, ембріолог, імунолог Ілля Мечніков (1845—1916). З Харківським університетом пов´язані імена його відомих у майбутньому вихованців, зокре ма історика і етнографа Миколи Костомарова (1817—1885), психолога Дмитра Узнадзе (1886—1950) та багатьох інших.

Відкриття Київського університету відбулося 15 липня 1834 р. Спочатку в університеті функціонував лише філософський факультет з історико-філологічним і фізико-математичним відділеннями. Діяльність Київського університету в центрі України стала визначальним етапом у розвитку освіти, науки і культури країни. Першим ректором університету був видатний вчений-природознавець, письменник, фольклорист, історик Михайло Максимович (1804—1873). З Київським університетом пов´язана діяльність багато відомих вчених, письменників, поетів, громадських діячів, які принесли славу Україні. Це історик, археолог, етнограф Володимир Антонович (1834—1908); історик Дмитро Багалій (1857—1932); літературознавець, фольклорист, історик, філософ, публіцист, громадський і культурний діяч Михайло Драгоманов (1841—1895); історик, фольклорист, етнограф Митрофан Довнар-Запольський (1867—1934); український письменник, театральний і громадський діяч Михайло Старицький (1840—1904); історик Іван Лучицький (1845—1918) та багато інших.

Нині Київський національний університет імені Тараса Шевченка

єпровідним центром розвитку науки і культури в Україні.

Утравні 1865 р. на базі Рішельєвського ліцею засновано Одеський університет, який називався Новоросійським університетом. Ініціатором відкриття Одеського університету були російський педагог і лікар МЛ. Пирогов та генерал-губернатор Строганов. Функціонування цього навчального закладу давало можливість молоді Південної України (Таврійського краю) здобувати вищу освіту. Та й взагалі він став центром науки і культури півдня України. Багато вихованців і педагогів Одеського університету стали його окрасою, зробили значний внесок у розвиток вітчизняної науки. Передусім це видатний біолог Ілля Мечніков (1845— 1916), ім´я якого носить університет з 1945 p.; епідеміолог і мікробіолог Данило Заболотний (1866—1929); патофізіолог і організатор науки Олександр Богомолець (1881—1946);

100

хімік Лев Писаржевський (1871—1938) та багато інших. З Одеським університетом пов´язана наукова діяльність видатних постатей у вітчизняній науці: біологів Івана Сеченова і Олександра Ковалевського, хіміка Миколи Чеботарьова, істориків Євгена Щепкіна, Федора Успенського, психолога Миколи Ланге, терапевта Миколи Стражеска, офтальмолога Володимира Філатова. І на початку XXI ст. Одеський університет імені Іллі Мечнікова залишається центром розвитку освіти і науки у південному регіоні України.

У 1875 р. засновано Чернівецький університет. Буковина, розташована у передгір´ях Карпат, була під протекторатом різних країн

— Австрії, Румунії. Лише в 1940 р. ці землі возз´єдналися з Україною. Чернівецький університет був і залишається центром розвитку освіти і науки на Буковині.

Короткий екскурс в історію розвитку освіти і культури в Україні свідчить, що кінець XVIII і все XIX ст. позначилися активним становленням і розвитком наукових і освітніх закладів вищого рівня, які стали центром розвою культури і науки в різних регіонах держави. Ними були створені надійні підвалини для нових поступів у царині освіти, науки та культури у XX ст.

7. Об’єктивні умови і суб’єктивні фактори в процесах гуманітарного, політичного життя народу. Україна у складі Російської та Австро-Угорської імперій. Епоха національного відродження (кінець XVIII – кінець XIX століття)

7.1 Занепад Гетьманщини. Колонізація Росією півдня України

Великі політичні зміни і соціальні перетворення відбулися в Україні в кінці XVIII – на початку XIX ст. Причиною їх був новий міжнародний стан, що склався в Центральній і Східній Європі. З політичної карти світу зникли відразу дві країни – Річ Посполита і Кримське ханство. Це були держави, які постійно впливали на події в Україні. Тепер їх не стало. На міжнародну політичну арену вступили нові, молоді і сильні держави – Австрія, Прусія і Росія.

Після першого розподілу Речі Посполитої в 1772 р. до складу Австрійської імперії були включені Галичина, частина Волині і Поділля, В результаті перемоги в черговій війні з Туреччиною в 1774 р. Росія приєднала до себе Крим і північно-чорноморські степи. До Австрії в 1775 р. була приєднана Буковина, яка ще недавно була частиною Туреччини. Після другого розподілу Польщі в 1793 р. до Російської імперії перейшла Правобережна Україна (Київщина, Волинь, Поділля). Після третього розподілу в 1795 р. до Росії була приєднана Берестейщина. Якщо раніше Україна була розділена між чотирма